«Малочисельні національні меншини України та їх громадські об‘єднання».

ІНДЗ на тему:

«Малочисельні національні меншини України та їх громадські об‘єднання».

    Україна протягом історії являла собою етнічно різнобарвну територію, а в етногенезі українського народу простежується участь певних етнічних груп. Деякі вчені вважають, що етнічними пращурами українців і слов’янства були племена трипільської культури (4000—2000 р. до н.е.) і культури шнурової кераміки (2 пол. III — 1 пол. II тис. до н.е.). Однак представники цих культур не розмовляли слов’янськими мовами, які виникають лише за доби бронзи. У XV—XI ст. до н.е. праслов’яни відокремлюються від індоєвропейців і тоді зароджується слов’янська мова.

       У ІХ—VIII ст. до н.е. у Північному Причорномор’ї проживало іраномовне населення кіммерійців, які мали значний вплив на розвиток слов’янських племен. Останні у ході боротьби з кіммерійцями утворили союз племен, розташованих між Дніпром та Бугом, який отримав назву сколотського. Кіммерійців з Північного Причорномор’я витіснили скіфи (VII ст. до н.е.) — іраномовний кочовий народ, який утворив свою державу, основну частину населення якої становили сколоти. Після III ст. до н.е. скіфи втрачають своє панівне становище в українських степах, яке поступово переходить до сарматів (теж іраномовних племен).

         Панування сарматів закінчилося в середині III ст. н.е. з приходом готів — східногерманських племен, які на території України утворили т. зв. державу Германаріха — нетривке політичне об’єднання підкорених слов’янських, пізньоскіфських, дакійських та сарматських груп. Кінець пануванню готів на території України поклали гуни (кінець IV ст.) — тюркомовний народ, який фактично відкрив епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна політична карта Європи. Слід звернути увагу на те, що в II ст. у лісостеповій частині українських земель формується велика східнослов’янська група племен, що отримала назву антів. М. Грушевський ще в кінці XIX ст. висловив гіпотезу, що вони є безпосередніми попередниками українців. Сучасний український історик М.Брайчевський розвиває цю думку, вважаючи предками українців, крім антів, також населення Полісся — пізніших древлян та сіверян. Разом з готами анти брали участь у війні проти римського панування (III cт.), що призвело до втрати римлянами Дакії.

           Але гуни в 375 р. завдали жорстокого удару готському королівству, після чого воно не змогло піднятися. Готи залишили північне Причорномор’я й рушили на захід. Вчені припускають, що анти були союзниками гунів.

       Усередині VI ст. до причорноморських степів вдерлися авари — народність уйгурського походження, що прийшла з Центральної Азії і пройшла до Трансільванії, де заснували свою державу Аварський каганат (сер. VI — к. VIII ст.). Нова держава заявила свої претензії на зверхність над антами, внаслідок чого розпочалася смуга аваро–антських воєн. Анти зуміли відстояти свою незалежність, але дорогою ціною: Антська держава під ворожим тиском розпалася.

          З VIII ст. відомі політичні об’єднання навколо Києва під назвою Русь. З 882 р. воно відоме як Київська Русь. Сусідом на Сході у неї був Хазарський каганат (сер. VII — к. X ст.), з яким Русь підтримувала різнобічні зв’язки. У 2—й пол. IX ст. у Північному Причорномор’ї осіли печеніги, які почали нападати на Русь. В X ст. у причорноморських степах осідають торки — тюркомовні кочові племена, які пізніше перейшли під протекторат Русі. Разом з печенігами в XII ст. вони склали основну частину чорноклобуцького об’єднання, що виникло в Пороссі. В XI ст. у Північному Причорномор’ї поступово осідають тюркомовні племена, які здійснювали численні напади на Русь.

     З розвитком політичних, культурних і торгових зносин з різними державами на Русі стали з'являтися й осідати представники різних етносів. Тут слід підкреслити, що в процесі таких зносин українські землі поступово заселили різні народи задовго до періоду Київської Русі. Ще у VII ст. до н. е. на узбережжі Чорного й Азовського морів стали виникати грецькі міста — держави. Без сумніву, існування цих міст протягом майже тисячолітнього періоду не пройшло безслідно для розвитку культури місцевих племен і вплинуло на їхню етнічну структуру. Задовго до поширення християнства в північному Причорномор’ї і Криму поселились євреї. Про ці поселення повідомляє цар Іудеї Агрипа (41— 44 рр.) в листі до Гая Калігули. В часи Київської Русі число євреїв збільшилось за рахунок переселення їх з Візантії та Хазарського каганату.

       З початку XI ст. на українcьких землях з'являються поляки. За свідченням літопису, великий князь київський Ярослав Мудрий 1031 р. розселив полонених ляхів вздовж річки Рось. Приблизно у той самий час німецькі купці засновують торговельні колонії в Києві, Володимирі–Волинському, Луцьку. Одночасно розпочинаються тісні контакти населення Закарпаття з Словаччиною. Тісні зв’язки встановлюються також між Київською Руссю і Вірменією. Через загрозу фізичного знищення іноземними загарбниками вірмени часто шукали на Русі порятунку. Тому, починаючи з XI ст., у різних регіонах України—Русі утворюються вірменські колонії. В XII—XIII ст. на українських землях осідають татари і кримські татари.

     З XIV ст. Київські землі опинились в залежності від різних держав: в степовій зоні панували ординці, Закарпаття загарбала Угорщина, Північна Буковина була захоплена Молдавією, Галичина — Польщею, а найбільша її частина (Київщина, Волинь, пізніше —  Поділля й Сіверська Україна) були підкорені Великому князівству Литовському.

        З цього періоду в Україні з’являються литовці. З XV ст. зафіксовано прибуття в Україну перших циган, а також появу поселення болгар і гагаузів. Після поразки повстання проти Московського царату в Україну втікали чемериси, а також поселились черкеси.

       У XVII ст. у зв’язку з агресивною політикою Османської імперії прибували вихідці з ряду країн Європи (серби, хорвати тощо), які записувалися до Запорізької Січі з метою боротьби з османським ігом.

          З середини ХVII ст. Україна потрапляє в залежність від Московської держави і протягом майже трьох з половиною століть не мала самостійного розвитку, а була складовою Російської й Австрійської імперій, а в XX ст. її частини входили до складу СРСР, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Румунії. В цей період йшов цілеспрямований процес зміни етнічного складу населення України. Оскільки Російська імперія вважала Україну Малоросією, тобто частиною Росії зі своїм діалектом, то намагалася присвоїти собі навіть історію України для обґрунтування своєї величі, проводячи водночас антиукраїнську міграційну політику. Так, якщо наприкінці XVIII ст. на землях України, які входили до Російської імперії, українці становили 89 % населення, то через сто років цей відсоток знизився до 72,6. У той же час відсоток росіян, євреїв та представників інших національностей збільшився до 27,4 відсотка. В XIX ст. йшло інтенсивне освоєння території на півдні України. Незважаючи на те, що царський уряд створив всі умови для поселення тут німців, болгар, євреїв, все таки вирішальну роль в освоєнні цих земель відіграли українські селяни.

       Слід зазначити, що зростання населення півдня України супроводжувалося скороченням його мусульманської частини. Так, в кінці XVIII ст. в Криму проживало 250 тисяч кримських татар. Депортація кримських татар розпочалась зразу після захоплення Криму царськими військами. Наприкінці XVIII — початку XIX ст. півострів покинуло 3/4 кримськотатарського населення. Наступна хвиля еміграції кримських татар була ініційована негативними наслідками для Росії Кримської війни 1853—1856 рр. Тоді Крим покинуло 131 тис. кримських татар. А після російсько–турецької війни 1877—1878 рр. Крим залишило ще близько 30 тис. кримських татар.

     Царський уряд одночасно вів цілеспрямовану міграційну політику щодо Криму. Так з 1856 р. по 1897 р. його населення збільшилось з 164 тис. до 547 тис. чоловік. За етнічним складом 44,9 % становили українці й росіяни, 32,3 — кримські татари, 4,7 — євреї, 3,1 — греки, 1,5 — вірмени та інші.

      Що стосується Галичини, Буковини і Закарпаття, то переважну більшість населення тут становили українці — 65 %. Значний процент населення становили поляки (20 %) і євреї (10 %). Австрійський уряд з метою зміцнення своїх позицій розгорнув переселення в Західну Україну німців, румун і угорців.

         У радянський період одним з головних завдань було оголошено творення нової історичної спільноти людей — радянського народу. З цією метою постійно провадились переселення, депортації цілих народів, оргнабори на чергові “будови комунізму”. Найбільше від цього потерпав український народ, чисельність якого в сучасних кордонах за роки радянської влади значно скоротилася. Так, за три переписи населення в СРСР (1970, 1979 і 1989 рр.) частка українців в Україні зменшувалася від 74,9 % у 1970 р. до 73,6 в 1979 і до 72,7 — в 1989 р. Тобто за 20 років вона зменшилася на 2,2 %. У той же час на 2,7 % збільшується частка росіян: від 19,1 в 1970 до 21,4 в 1979 і 22,1 — в 1989 р.

        За даними перепису 1989 р., в Україні проживали представники таких найбільш представницьких національних меншин: росіяни — 11,3 млн, євреї — 486,3 тис., білоруси — 440 тис., молдавани — 324,5 тис., болгари — 233,8 тис., поляки — 219,2 тис., угорці — 163,1 тис., румуни — 134,8 тис., а також греки, татари, вірмени, німці, гагаузи, кримські татари. Останніх на 1999 р. нараховувалося 266 тис.

     У незалежній Україні проживають представники понад 130 етносів. З них конституювалися як національні меншини (тобто утворили свої національні громадські організації, які представляють і відстоюють перед органами влади права та інтереси свого етносу) 39 етнічних груп.

       Представники інших етносів або дисперсно проживають по всій країні, або мають незначний чисельний склад. Так в Україні проживають представники 11 етносів, які нараховують до 10 осіб, серед них ітельмени й ороки мають по 2 представника, а ненці й нганасани представлені однією особою кожний. 27 етносів в Україні представлені в кількості від 10 до 100 осіб, 40 — від 100 до 1000 осіб, а 25 — від 1000 до 10000. Щодо окремих регіонів держави, то національний склад їх має досить–таки строкатий характер. Так, в Одеській області, крім 55 відсотків українців, проживають ще 24 % росіян, близько 7 % — болгар, а також молдавани, євреї, гагаузи. У Закарпатті й на Буковині компактно проживають угорці й румуни. В Автономній Республіці Крим 67 % населення становлять росіяни, решту — українці, кримські татари, білоруси, євреї, кримчаки, караїми. У Донбасі зосереджена значна частина росіян, а в Приазов’ї компактно проживають греки. У смузі українсько–білоруського кресу проживає переважна більшість білорусів. Євреї в Україні переважно мешкають у великих містах, поляки — на Житомирщині і у Львові. Останнім часом в Україні спостерігається зростання чисельності тюркомовних народів. Якщо кількість кримських татар за перші роки незалежності зросла десь втричі, то азербайджанців — в 3,4 разу, башкирів — у удвічі, узбеків — 1,9 разу, чувашів — на 49,9 %, казахів — на 39 %, гагаузів — 20,8 %. Враховуючи традиційну багатодітність ісламських сімей, можна передбачити значне зростання протягом наступного десятиліття тюркомовного населення в Україні. За роки незалежності населення України не тільки зменшилось у кількісному відношенні, а й в етнічному. За даними опитування, проведеними фірмою “Соціс” та фондом “Демократичні ініціативи”, 78 %. населення України заявило, що вони за національністю — українці, а 20 %. назвали себе росіянами, 2 — представниками інших національностей. Ці показники пояснюються тим, що за роки незалежності до України повернулася значна частина етнічних українців (передусім з країн СНД), а також повертались на свою етнічну батьківщину росіяни, німці, євреї (останніх виїхало в Ізраїль та США близько половини з тих, що проживали в Україні в 1989 р.).

Міжнародні правові документи щодо захисту прав національних меншин. Після другої світової війни тема захисту прав людини стає головною як у міжнародному, так і в національному праві. Права людини набули статусу загальнолюдської цінності. Серед цих прав чільне місце займають права людини як члена національної етнічної групи. Зазначена тема вийшла за межі конкретної держави і стала загальноєвропейською, а в певному сенсі — світовою. Трагічні події на Балканах засвідчили, що захист прав національних меншин безпосередньо пов’язаний з питанням сучасної геополітики і залишається одним з вирішальних елементів підтримання миру та безпеки на європейському континенті. Етнічна та расова напруженість, що останніми роками вилилася у форму широкомасштабних збройних конфліктів за участю провідних європейських держав, ставить під реальну загрозу процес загальноєвропейської інтеграції та демократизації всіх європейських країн як членів Ради Європи, так і тих, хто ще не набув такого членства. Основа для захисту національних меншин, безумовно, має політичний характер і пов’язана зі створенням та збереженням клімату довіри між різними верствами суспільства, але останній повинен бути підкріплений відповідним правовим інструментарієм як на національному, так і на міжнародному рівнях. Рада Європи застосовує обидва підходи до цієї складної проблеми, висуваючи відповідні ініціативи. Рада Європи ніколи не випускала з поля зору потреб національних меншин. Ще у 1949 році Комітет з правових та адміністративних питань тодішньої Консультативної асамблеї у доповіді “Встановлення гарантії суттєвих свобод та фундаментальних прав” наполягав на необхідності більш широкого захисту прав національних меншин. Це питання неодноразово порушував у Раді Європи і в наступні роки, зокрема, у 1961 році, коли Асамблея ухвалила Рекомендацію № 285 (1961), запрошуючи Комітет міністрів включити до додаткового протоколу до Європейської конвенції з прав людини положення щодо надання національним меншинам певних прав, незафіксованих самою Конвенцією. Актуальність питання захисту національних меншин різко зросла із загостренням міжнаціональних відносин в ряді європейських країн після “оксамитових революцій” 1989 року та падіння Берлінської стіни. Зіткнувшись з ризиком нестабільності в Європі, Парламентська асамблея запропонувала Комітетові Міністрів розробити особливий протокол або конвенцію щодо захисту меншин. У Рекомендації Асамблеї № 1134 (1990) йшлося про ряд гарантій, необхідних для такого захисту. Протягом 90–х років кілька міжнародних організацій прийняли спеціальні документи, присвячені правам людини. У 1992 р. ООН схвалено Декларацію про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин. Через рік, восени 1993 р., у Відні відбулася конференція на вищому рівні Ради Європи. На ній було ухвалено Віденську декларацію і доповнення до неї про права національних меншин, а також доповнення щодо боротьби проти расизму, антисемітизму та нетолерантності. У листопаді 1994 р. Рада Європи прийняла Рамкову Конвенцію про захист прав національних меншин — перший в історії Європи багатосторонній документ, який мав юридичну чинність щодо захисту національних меншин. Згадані міжнародні документи узагальнюють досвід демократичних держав у сфері захисту індивідуальних та колективних прав національних меншин. Водночас у них консолідуються новітні теоретичні та політико–правові підходи до вирішення політичних, етнокультурних, освітніх, мовних проблем поліетнічних суспільств. Основні ідеї, що закладені в них, є не тільки привабливими, а й досить прийнятними для нашого суспільства. Вони слугують орієнтиром при розробці правових актів, які регулюють міжнаціональні стосунки в Україні.

Законодавчі акти України про права національних меншин. Забезпечення прав етнічних груп стало одним з провідних політико–правових напрямів діяльності у становленні незалежної Української держави. Першим юридичним актом, де зафіксовано рівні права всіх етнічних груп, що населяють Україну, стала Декларація про державний суверенітет. У ній проголошено, по–перше, що громадяни всіх національностей становлять народ України (розділ ІІ); по–друге, що держава забезпечує рівність перед законом усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду та характеру занять, місця проживання та інших обставин (розділ ІV); по–третє, що держава гарантує громадянам усіх національностей, які мешкають на території, право вільного національно–культурного розвитку (розділу VIII). У листопаді 1991 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей, у якій сформульовано принципи національної політики молодої української держави за нових зовнішніх та внутрішніх умов. У документі зроблено наголос на тому, що Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, соціальні, економічні й культурні права. Цей принцип конкретизувався в ряді положень, що захищають права етнічних груп як колективних суб’єктів. Приймаючи цю Декларацію, Верховна Рада України брала до уваги Декларацію про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України та керувалася Загальною декларацією прав людини і ратифікованими Україною міжнародними пактами про права і свободи людини (насамперед Міжнародним пактом про громадянські та політичні права та Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року). Декларація прав національностей України складається з семи статей, в яких передбачені рівні політичні, економічні, соціальні права всіх народів, національних груп та громадян, що проживають на її території. Декларація прав національностей відіграла важливу роль у кампанії з підготовки референдуму про незалежність України, що відбувся через місяць після прийняття цього документа — 1 грудня 1991 року. Громадяни різних національностей повірили в перспективу побудови демократичної правової держави. Про це свідчать результати референдуму — переважна більшість громадян виступила за незалежність України.

Закон про національні меншини в Україні, прийнятий Верховною Радою в червні 1992 р. (нині розроблено нову редакцію цього закону), конкретизував і чітко визначив ряд положень, декларованих у двох попередніх документах. Згідно зі статтею 3 Закону України “Про національні меншини в Україні”, до національних меншин належать “групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою».

Отже, українська держава з перших днів свого незалежного існування взяла курс на забезпечення прав на розвиток та самоствердження всіх етнічних груп населення, які проживають на її території. Для цього створена і постійно поновлюється необхідна правова база, приймаються декларації та закони, що гарантують права осіб як представників національної меншості, а також права етнічних груп як колективних суб’єктів. Ставлення України як держави до вирішення національно– культурних і мовних проблем закріпила Конституція нашої держави, прийнята на ІV сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Етнонаціональну структуру українського суспільства згідно зі статтею 11 Конституції України становлять українська нація, корінні народи і національні меншини. Преамбула Конституції дає визначення терміна “Український народ” як громадян України всіх національностей. Тим самим віднині “Український народ” — це поняття політичне, а не етнічне (на відміну від первісного етнічного терміна “український народ” з маленької літери). Більше того, в третій частині преамбули право на самовизначення закріплено не тільки за “українською нацією”, а і за “усім Українським народом”, підкреслюючи тим самим, що Україна є Батьківщиною та “рідним домом” для представників усіх національностей, для всіх її громадян. Положення Конституції України щодо захисту національних меншин приведені до положень Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, співзвучні з формулюваннями Декларації Генеральної Асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин 1992 р., присвяченими цій темі документами ОБСЄ та рекомендаціями Парламентської асамблеї Ради Європи. Досягнення балансу інтересів, злагоди, і толерантності у міжетнічних стосунках — мета Концепції державної етнополітики України, проект якої весною 1997 року було розроблено Державним комітетом України у справах національностей та міграцій, схвалено Урядом і подано на затвердження Верховної Ради України. Хоча цей документ поки ще не набув юридичної сили, закладені в ньому підходи реалізуються в діяльності відповідних органів виконавчої влади, оскільки сама Концепція базується на нормах чинного законодавства України.

Здійснення державної етнополітики, згідно з Концепцією, передбачається через довгострокові державні програми, спрямовані на прогнозування і регулювання етнонаціональних процесів в Україні, а також через спеціальні програми, що стосуються конкретних напрямів державної етнополітики.

Самоорганізація національних меншин в Україні та її діяльність. Значну роль у політичному і культурному житті, у формуванні громадянського суспільства відіграють об’єднання національних меншин України. Згідно із законом України “Про об’єднання громадян”, їхній статус полягає у тому, що вони створюються для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно–культурних, спортивних та інших спільних інтересів (Ст. 3). Ці об’єднання мають право виступати учасником цивільно–правових відносин, брати участь у політичній діяльності, захищати свої інтереси у державних органах, проводити масові заходи, вносити пропозиції до органів влади й управління. За роки незалежності в Україні утворено понад 500 національно– культурних товариств, 25 з яких мають всеукраїнський статус. Ці організації засновують свої громадські інститути — школи, храми, культурні центри тощо. Національно–культурні товариства нерідко виступають у формі асоціації (Всеукраїнська асоціація болгарських національно–культурних товариств), Рад (чеська національна Рада України), спілок (Демократична спілка угорців України), альянсів (Християнсько–демократичний альянс румунів), земляцтв (Естонське земляцтво в Україні), культурних центрів, громад, клубів тощо. Свої завдання національні громадські об’єднання вбачають насамперед у захисті прав своїх членів. Щоб виконати це завдання, їхні статути передбачають економічну діяльність, встановлення зовнішньоекономічних зв’язків. Існують національні об’єднання, які ставлять за мету брати участь у діяльності місцевих органів влади, виступати із законодавчою ініціативою. Національні організації мають структуру, яка включає представницькі, виконавчі й контрольно– ревізійні органи. Національно–культурні товариства сприяють відродженню та розвиткові мов національних меншин, виданню учбової і художньої літератури цими мовами. Товариства допомагають становленню культурно—мистецької спадщини, традицій і звичаїв, пропагують різноманітні досягнення в цій галузі. Вони виступають ініціаторами й організаторами проведення національних фестивалів, конкурсів, оглядів. Важлива роль у цьому належать всеукраїнському фестивалю національних меншин “Всі ми діти твої, Україно!”. До цього слід додати, що у 1999 р. на державному рівні було відзначено 200–річчя від дня народження польського поета А. Міцкевича і російського поета О.Пушкіна, а також 150–річчя від дня народження кримськотатарського письменника і вченого Ісмаїла Гаспринського.

З метою координації зусиль державних і громадських організацій в 1996 р. був створений дорадчий орган — Рада представників громадських об’єднань національних меншин, яка стала займатись питанням надання практичної допомоги національно–культурним об’єднанням національних меншин. Вона також виступає з пропозиціями прийняття тих чи інших законів або нормативних актів з питань національних відносин в Україні.

ЛІТЕРАТУРА

1 .Шуба О. В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). — К.: Криниця, 1999. — С. 243.

2. Колодний А. Релігійні процеси в Україні: реалії сьогодення // Релігія і церква в контексті реалій сьогодення. — К., 1995. — С. 32.

3. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. — К.: Преса України, 1997. — С. 14.

4. Леконт Бернар. Хто ж такий Дроздов? // Експрес. Париж. — 1992 (Цит. за: Голос України. — 1992. — № 122. — С. 13).