Мандрівка в Країну Дитинства

Тема уроку: Мандрівка в Країну Дитинства.

Мета: Ознайомити дітей із життєвим і творчим шляхом В.З. Нестайка; вдосконалювати навички читання, збагачувати словниковий запас, вчити висловлювати свою думку про прочитане, цінувати вірну і щиру дружбу.

Обладнання: Книги письменника, його портрет.

Хід уроку.

1.       Актуалізація опорних знань.

Сьогодні я запрошую вас на щиру розмову, на знайомство із життєвим і творчим шляхом Всеволода Нестайка. Гадаю, особливо представляти цього письменника не треба. Варто лише вимовити його ім’я і прізвище – Всеволод Нестайко – як на личках дітей з’являються щирі усмішки, а в очах їхніх батьків – веселі іскорки, адже вони згадують своє щасливе дитинство. Отож, я пропоную вам мандрівку в Країну Дитинства.

Народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві, батьківщині веселих анекдотів. Батьки ніби передчували, що їхній син стане гумористом. Мама вчителювала, тато працював на цукровому заводі. В 1933 році, після арешту батька, маленька сім’я переїхала до родичів у Київ. Недовге дитинство хлопчика, на жаль, обірвала війна. У школі вчився охоче, відмінників не шанували, але знань набирався. Роки були нелегкі голодні. Хлопчикові доводилося підробляти репетиторством, щоб допомогти мамі.

Закінчивши філологічний факультет Київського університету, працював у редакції журналу “Барвінок”. Саме тут у 1954 р. вийшло друком, його перше оповідання “Шурка і Шурко”.

2.       Гра “Мікрофон”.

Щоб краще дізнатися, яким був Всеволод Нестайко у дитинстві пропоную вам гру “мікрофон”.

Журналіст візьме інтервю у письменника.

Журналіст. У своїх творах Ви змалювали, безтурботну, веселу Країну Дитинства. Які спогади зі свого дитинства Ви бережете й досі? Нестайко. Коли я був маленьким хлопчиком, страшенно хотів швидше вирости й стати великим і дорослим. Може тому, що я був справді малий на зріст, чи ненайменший в класі. Малий, худий та ще й рудий. Як вогонь, червоний. Мене дражнили: “Море горить!”, “Пожежна команда!”. А ще в класі мене називали “рудий африканський їжачок”.

І щоб швидше вирости, я годинами стояв під дощем і спати лягав о сьомій вечора. Отак у сні й нетерплячці я і не зогледівся, як несподівано виріс під два метри і вже не був рудим. І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство – найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад! Назад – у дитинство. Та нема дороги назад …

Журналіст. Ми знаємо, що Ваша мати була вчителькою, і квартира знаходилася у приміщенні тієї школи, де вона вчителювала. У нас є запис маленького Всеволода, який розповідає про Ваше життя у школі.

Нестайко.  Розповідь про життя у школі малого Всеволода.

З одного боку – це було весело – жити в школі, а з іншого … Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна записувала у щоденник: “Завтра прийди з батьками!”. Мені до щоденника нічого не писали: моя мама була поряд.

Хоч мама моя була вчителькою, до школи іти я не хотів. І не тому, що не любив учитися – мене лякало те, що треба сорок п’ять хвилин сидіти за партою, а я був дуже вертлявий і непосидющий.

Горе мені з вами і з вашою школою! – ридав я перед першим моїм шкільним днем. – Я не висиджу на уроках так довго! Я загину!

Не загинеш, сонечко, не загинеш! – казала тітка Зіна, яка відводила мене до школи. – Я побалакаю з учителькою, і вона дозволить тобі підводитися і тихенько ходити поміж партами.

Ну дивись1- посварився я на неї пальчиком.- Бо інакше втечу до циганського табору, і ви мене більше не побачите!

У школі тітка Зіна справді про щось тихо й благально погомоніла з учителькою  , і та ніяково покивала головою.

І от почався урок.  Через 10 хвилин  я шепнув кирпатій дівчинці, що сиділа поруч зі мною:

-                      От я зараз встану і піду гуляти по класу.

-                      Ой! Що ти?!- перелякано прикрила долонькою рота дівчинка.-Не можна!

-                      То вам не можна. А мені можна! – Я підвівся й пішов між партами. Клас  завмер, здивовано позираючи то на мене, то на вчительку. Але Ліна Митрофанівна продовжувала урок, немов нічого не бачила.

Радісна хвиля підхопила мене й зробила невагомим. Я наче йшов не по класу між партами, а по небу між хмарами… «Ех ви! Пігмеї! Сидите, мов миші, а я гуляю! - зверхньо позирав я на однокласників.- бо вам не можна, а мені мо…». І тут раптом я спіткнувся і гепнувся навкарачки, дзвінко ляпнувши долонями по підлозі. Один із «пігмеїв» виставив ногу, і я перечепився об неї.

Клас вибухнув реготом. Навіть Ліна Митрофанівна не змогла втриматися – усміхнулася. Так уперше в житті я зрозумів, що не можна протиставляти себе громаді.

До циганського табору я не втік, але в школі замість десяти років провчився вісім.

3.Розповідь про книги В. Нестайка, які є в бібліотеці .

- На сьогодні творчий доробок письменника становить понад 90 книг. Я хочу звернути вашу увагу на книги, які ї в бібліотеці. « В країні Сонячних Зайчиків», « Чарівний талісман», «Олексій, Веселик і Жарт-птиця». Дивовижні  пригоди в лісовій школі».

4.     Зачитування учнями уривку з « Тореадорів з Васюківки» ( діалог Яви і Павлуші про бій биків).

5.     Розповіді учнів про їхню улюблену книгу.

6.     Підсумок уроку.