Матеріал для уроку. "Православна віра – характерна ознака самосвідомості козацтва"

     Вчитель української мови та літератури

Сліпченко Світлана Броніславівна

Православна віра – характерна ознака самосвідомості козацтва

У кінці ХУ століття значно збільшуються напади Османської імперії на русько-українські землі. А вже на початку ХУІ століття у письмових історичних джерелах з’являється інформація про козаків.

До моменту створення держави Речі Посполитої, шляхом поєднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського, віротерпимість посідала пріоритетні засади в українському суспільстві.

Церковна унія поєднала конфесії православної та Римо-католицької церков. Але після приходу до влади короля Сигізмунда ІІІ радикально змінюються підходи і до питань конфесії. Нахил короля до абсолютизму висвітлюється в його головній меті – знищення православ’я та повторного утвердження католицизму.

Польська шляхта на чолі з урядом Речі Посполитої поставила під питання рівнозначність православ’я та католицизму,  як рівноправних конфесій на теренах держави.  Як наслідок такого підходу,  православ’я стали вважати релігією нижчого ґатунку, що не має права на самостійне існування. А результатом такого підходу стали постійні перешкоди православним культовим відправам та будівництву церков. 

Середньовічне суспільство  підпадало під вплив конфесійного фактору, значення якого важко було переоцінити. Він  формував морально-етичні цінності, поведінку особистості. Берестейській собор 1596 року почав період уніатства і колонізації, що охопили українське населення.

Берестейська унія викликала адекватну  негативну реакцію, яка мала характер антикатолицької спрямованості. Діяльність братств проти уніатської колонізації активізувалася. Але «найбільшу небезпеку для властей становила нова суспільна сила – козацтво» [3, с.163]. Захищаючи права та свободи, які теж потрапили під утиск польської шляхти, козаки відповідно стояли і за конфесійну незалежність.

Пріоритетною характерною ознакою  самосвідомості козаків (зокрема запорозьких) стала православна віра.  «Від давніх часів ми, військо запорозьке, ніякого іншого наміру не мали, тільки стояння проти ворогів за збереження церков святих та за цілісність усього православного християнського народу.» [1]

Однією з головних форм світосприйняття запорозького козацтва була релігія, а одним із пріоритетних завдань –  захист віри та церкви. Християнська заповідь, ідея самопожертви заради ближнього формує культ побратимства у поєднанні з прийняттям сталих традицій, чернечих звичаїв.

 Як наслідок стійкості та відданості православній вірі,  головними критеріями  відбору у середовище козаків була  ідентифікація новоприбулого як православного християнина. На терени козацької Січі прибували представники різних віросповідань та національностей. Приймали до козацьких рядів не тільки малоросів. Але перебування дозволялось лише тим, хто прийняв православну віру. При відмові прийняти православ’я, новоприбулим заборонялось перебування на Січі. Козаки відкидали формалізм у цьому питанні. Бажаючий вступити в козацький осередок повинен був знати та визнавати догми православної віри. Результатом такого визнання повинна була стати присяга православному народу перед хрестом Божим у церкві. Крім цього,  новоприйнятий повинен був знати православну символіку та дотримуватись постів. Пріоритетом стояла «чистота» віри, саме за нею уважно  стежили у своїх рядах  козаки. Була жорстка заборона пропаганди та сповідування іновір’я.  Саме наслідком такого відстеження, як зазначав Д.Яворницький, у середовищі козаків не було лжевчень, розкольників. [4, с.175]

На той час церква була центром духовного життя людей, а не просто закладом певного культу. У ній навчали закону божого, грамоти, письма, церковного співу.  А також облаштовували шпиталі для убогих, калік та людей похилого віку. Славетне козацьке Запорожжя славилося щедрістю його воїнів. Саме на Січі збиралися милостині ченцями, саме тут започаткувалися традиції благодійництва.

До Києво-Печерського Самарського, Мотрининського, Межигірського та інших православних монастирів двічі на рік йшли козаки на прощу.

Перша запорізька церква була побудована близько 1576 року старосамарському святителю Миколаю. Трохи пізніше ця споруда переросла у Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. За твердженням дослідника запорізького козацтва Д.Яворницького, саме в цей період починається історія церкви на теренах Січі. 

Будівництво церков не обмежувалося лише територією Запорізьких Вольностей, що складали площу понад 13 млн. десятин, а велося також далеко за її межами. Так церква святої Покрови, що будувалася під наглядом та на замовлення останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, була споруджена на Полтавщині. Зводилася споруда довгі шість років (1764-1770). Пізніше у 1773 році будується дерев’яна церква в ім’я пресвятої Трійці у Пустовійтивці, де народився Калнишевський.

Такі церковні свята як Різдво, Великдень, Покрова були в найбільшій пошані у козацтва. Страта злочинців та віровідступників перед великим постом була під суворою забороною.

Неабияку повагу виявляло козацтво до православних святих. Андрій Первозваний, який першим почав розповсюдження ідеї християнської віри у придніпровських краях, був надзвичайно шанованим у козацькому суспільстві. Треба визнати неабияку роль  святого Миколая-захисника та заступника подорожуючих. Не виявляли страху козаки від ворожого вогню і під покровом Богоматері.

Свої непохитні канони мала індивідуальна релігійність. Обов’язковим моментом  була молитва перед важливою справою та носіння натільного хреста.  Прийнято було  перед смертю давати частину свого майна у церкву «на спомин козацької душі», так само прийнято було після повернення з військових походів ділити свою здобич на три частини й у першу чергу «від кожного меча й весла віддавати монастирям і церквам свого й чужих країв.»[2, с.285]

 У всіх найважливіших питаннях, що стосувалися церковного життя запорізький Кіш обов’язково звертався безпосередньо до київського митрополита, щоб отримати його благословення. Відповідь січовики отримували у вигляді духовних грамот. Така інформація підтверджується документами ХVІІІ ст. [4, с.192]

Природно, що весь побут козацтва бу впройнятий православною обрядовістю. Молилися козаки перед сном і після, до і після їжі, перед походами. В походах мали для цього похідну церкву. Після походів і баталій служили вдячні молебни, молилися і під час епідемій. Обов'язково носили натільні хрести та образи Святителя Миколая Чудотворця та Архангела Михаїла. У своїх хатах та куренях вішали на видному місці ікони, які рясно прикрашалися,  й перед якими на свята запалювали лампади. Таке шанування ікон робило, за свідченням очевидців, зовнішнє оздоблення куренів схожим на каплиці. Суворо козаки дотримували пости, навіть при загрозі власному життю.

Козацькі маси виступали носієм своєрідного народного християнства, яке мозаїчно містило в собі елементи візантійського православ'я та архаїку стародавніх родових обрядів, свободу свого релігійного світорозуміння й благоговіння перед Біблією, нехтування в буденному житті аскетизмом і майже дитячу безпосередність сприйняття обрядів, свят, почитання традицій. Поза сумнівом, що релігійність серед широкого населення, щира набожність носили здебільшого обрядовий характер, не були та й не могли бути в масі своїх носіїв богословсько обгрунтованими. Тому найбільш сильні релігійні почуття, емоції викликали зовнішні чинники обрядового дійства — урочистість, пишність тощо. При цьому відданість козаків своїй вірі булла настільки сильною, що в окремі періоди історії України православна Січ залишалася чи не єдиним заборолом віри в протидії католицькій експансії. Гасла захисту віри, народності, прав і вольностей були головними в національно-визвольних війнах українського народу в XVII ст., в яких ядром виступало запорізьке козацтво.

В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу життя і існування.

Отже, православна віра стала однією з характерних ознак українського козацтва. На зустрічі президентів України та Польщі у грудні 2017 зазначалось, що історія не повинна стати на заваді побудови дружніх відносин між цими двома країнами. Саме тому останнім часом значною мірою приділяється увага питанню знання і розуміння історичних процесів, фактів, що мають сприяти пошуку компромісів, об’єднанню для досягнення спільних цілей, для побудови конструктивного діалогу між державами. В епоху глобалізації питання толерантності є досить актуальним.  Ми звертаємо увагу на місце православ’я у процесі формування козацтва як окремого стану суспільства, оскільки саме православна віра була визначним критерієм відбору і виховання козака  як особистості.  Саме через розкриття надвеликого значення православної віри для козаків слід шукати і розуміння запеклого спротиву всьому, що утискало православні канони або загрожувало православ’ю як вірі, яку козаки заприсяглися захищати за всяку ціну. Для воїна честь – понад усе. Усвідомлення вагомості чистоти віри, совісті для українських козаків є одним з кроків до примирення і взаєморозуміння між віруючими різних конфесій і у сучасному житті. 

Список використаних джерел

1. Конституція Пилипа Орлика. http://gska2.rada.gov.ua/site/const/istoriya/1710.html

2. Субтельний О. Історія: навчальний посібник / О. Субтельний. - 3-тє вид.,перероб.і доп. - Київ : Либідь, 1993. - 720 с. ; 20 см. - ISBN 5-325-00451-4
3. Щербак В. Формування козацького стану у Україні (друга половина ХУ-ХУІІ ст..)/НАН України:інститут історії України.-К.,1997.-180с.
4. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків/Д.Я.Яворницький;- Львів, «Світ», 1990- С.279.