Матеріал до уроку. "Мистецтво індійського культурного регіону"

Мистецтво індійського культурного регіону

Культура Індії — одна з найдревніших у світі. Для цієї країни характерним є поліетнічний склад населення, яке називають індусами та індійцями. Численні нації й народності, що мешкають в Індії, розмовляють різними мовами й діалектами (близько 900). Державна мова — хінді, друга державна мова — англійська. Твори класичної літератури, релігійні й філософські праці написані зазвичай стародавньою літературною мовою — санскритом.

Індія — країна релігійної толерантності, походження таких світових релігій, як буддизм та індуїзм, що сповідує більшість населення. Із ними співіснують іслам, християнство, різні вірування.

Буддизм виник у VІ—V ст. до н. е. Його засновником був індійський принц Сіддхартха Гаутама, який пізніше дістав ім’я Будди, що на санскриті означає просвітлений. Будда вважав головним у вченні моральне вдосконалення людини.  

Індуїзм ґрунтується на поклонінні трійці верховних богів (Тримурті): Брахма — творець, Вішну — охоронець, Шива — руйнівник. Тримурті зображують як три боги, що стоять або сидять поруч, або як три боги зі зрослими тілами.

 Індуїсти мають свої священні книги — Веди, однак суворих релігійних канонів у них немає. Будда в індуїзмі існує як десяте земне втілення Вішну. Йому передують дев’ять інших, серед яких головні — герой епосу «Рамаяна» Рама і міфологічний герой, великий учитель Крішна. Індуїзм проповідує вічність, переродження душ (реінкарнацію), зумовлене кармою (долею), яка залежить від вчинків самої людини .

Розквіт буддійського мистецтва в Індії припадає на період ІV—VІ ст., індуїстського — ХІV—ХVІІ ст.

Філософсько-релігійні погляди індусів утілилися в будівництві храмів, монументальній скульптурі й живописі. У ранній період розвитку сакральної архітектури для зберігання реліквій Будди споруджували ступи. За легендою, Будда сам визначив форму ступи, перевернувши круглу чашу для збирання податків. Так ступа набула півсферичної форми — символ неба та безкінечності.

Ступа у  буддизмі   означає нірвану Будди й самого Будду. У її центральній частині — уявна вісь Всесвіту, яка нібито з’єднує небо із землею. Однією з найстаріших та найвеличніших ступ Індії вважають Велику ступу в Санчі (близько 250 р. до н. е.). Ворота огорожі покриті різноманітними скульптурами та рельєфами із зображенням людей, птахів, тварин (слонів і левів), рослинних орнаментів. Це своєрідна збірка релігійно-символічних, історичних, побутових сцен і образів, легенд про Будду.

У поєднанні з деталями зодчества вони утворюють єдиний гармонійний архітектурно-пластичний ансамбль, внесений до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. Зображення воріт розтиражоване в тисячах проспектів і буклетів, присвячених Індії, їх можна бачити на індійських банкнотах. А фігури зображених на воротах якшин — жіночих божеств природи — визначили ідеал жіночої статури в мистецтві Індії на багато століть наперед, ставши еталоном індійської скульптури.

Поширеним видом буддійської архітектури був печерний храм (чайтья). У самому «серці» Індії — в Аджанті є унікальний скельний комплекс із 29 печер-храмів рідкісної краси і майстерності з величезними молитовними залами, складними лабіринтами, прикрашений фресками й скульптурами.  

Самобутність притаманна архітектурі індуїстських храмів з дахами у вигляді ступінчастої піраміди або витягнутого вістря. Типовим її зразком є грандіозний комплекс в Кхаджурахо (XI ст.), присвячений богу Шиві. З 85 храмових споруд нині залишилося лише 22. Стіни храму Кандар’я Махадева з вежами й колонамишпилями обрамляють 646 зовнішніх і 226 внутрішніх скульптур. Барельєфи, що зображують чоловіків і жінок із виразною пластикою, граційними нахилами фігур, зокрема в еротичних сценах, передають складний примхливий ритм композиції. Як частина комплексу в Кхаджурахо храм внесений до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.

В архітектурі Індії епохи імператорської династії Великих Моголів (сер. ХVІ — ХVІІ ст.) - Мечеть Джамі Масджид у Делі.

Тадж-Махал в Агрі — це неперевершене архітектурне диво, яскравий приклад поєднання елементів індійського й мусульманського, а також перського стилів. Мавзолей-мечеть вважають одним із семи Нових чудес світу. Він збудований за наказом падишаха Імперії Великих Моголів Шах-Джахана на згадку про кохану дружину Мумтаз-Махал, яка померла під час народження чотирнадцятої дитини. Згодом тут, поряд із коханою дружиною, був похований і сам Шах-Джахан. Для будівництва, яке тривало понад 20 років, були запрошені кращі зодчі з різних країн світу. Тадж-Махал, пам’ятка зі списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО, став символом неземної краси й великого кохання.

В епоху Великих Моголів найвищого розквіту досягла індійська мініатюра. Створювали ілюстрації до епосу «Махабхарата» і «Рамаяна», ілюструвалися збірки казок, історичні й біографічні хроніки. Серії мініатюр представляли місяці року, пов’язані з певним настроєм людини, тією чи іншою музикою, наголошуючи на єдності з природою. Характерний для індусів інтерес до людини спричинив виникнення портретного жанру. Значним досягненням індійського живопису став «могольський портрет», якому притаманні психологічні характеристики й реалістичність образів.

Епохою Великих Моголів завершився розвиток індійської культури, який був перерваний вторгненням західноєвропейської цивілізації у XVIII ст. Унікальні зразки художньої творчості цієї епохи, у яких поєдналися мусульманські й індійські традиції, показують, як можуть співіснувати різні культури. Досі в Індії збереглися традиційні художні ремесла: ткацтво, різьблення по дереву, обробка металів, виготовлення меблів із червоного, чорного і рожевого дерева, інкрустованих перламутром, слоновою кісткою тощо. На весь світ поширилася слава про найтонші бавовняні індійські тканини з яскравою палітрою кольорів і відтінків натуральних барвників. Вони цінувалися ще в стародавні часи, діставши образну назву «виткане повітря». Саме з них шиють традиційне сарі. Не менш ніж буяння барв вражає різноманітність фактур і візерунків: розкішна парча; прозорий і легкий шифон; шовк із набивним малюнком; вишивка, зокрема золотими й срібними нитками; найтонший кашемір.

Мечеть — місце для молитви і богослужіння в мусульман, прихильників ісламу.

Сарі — традиційний жіночий одяг із довгої незшитої тканини (до 9 м), обгорнутої довкола фігури; кінець накидають на голову, як шаль.

Ступа — монументальна споруда для зберігання реліквій у буддійській архітектурі.

Музика і танці

Витоки різнобарвної і самобутньої музики Індії сягають перших індійських цивілізацій. Священні гімни Веди виконували речитативом. Поряд з культовою, храмовою існувала народна та світська (придворна) музика. У суспільстві музичному мистецтву надавали великого значення. Вважали, що воно має чудодійну силу, впливає на природу, тварин. Співом, на думку давніх індусів, можна викликати навіть пожежу.  Індуси вірили, що під час посухи наспівом можна було викликати дощ, приборкати розлючених слонів, вони вміли мелодією на флейті заклинати змій.

Найхарактернішою рисою художньої культури Індії є синтез мистецтв — поезії, музики (вокальної та інструментальної), хореографії, що створював оригінальний жанр — танцювальну драму. Він дістав назву сангіт. На такому синтезі побудовано гру в традиційному народному театрі Індії. Існували також лялькові та тіньові театри, класична драма (мовою санскрит). Під впливом цієї традиції виник унікальний вид національного живопису на музичні теми ваніка, де сім звуків асоціювалися із сімома кольорами та певними графічними формами. Індійцям загалом притаманні космологічні уявленні про музику: сім звуків символізували сім відомих на той час планет Сонячної системи. Звук розглядали як енергію космосу, а ритм — як розвиток Всесвіту.  Співом, на думку давніх індусів, можна викликати навіть пожежу. Індуси вірили, що під час посухи наспівом можна було викликати дощ, приборкати розлючених слонів, вони вміли мелодією на флейті заклинати змій.

В Індії з давніх-давен поширені музичні інструменти всіх основних груп — струнні, духові, ударні. Цікаво, що сучасні індійські музиканти грають на них, точно дотримуючись стародавніх традицій. Віна — старовинний семиструнний щипковий інструмент (4 мелодійні струни і 3 резонаторні). Ситар — старовинний струнний щипковий інструмент типу лютні, що використовують у класичній музиці. Сарангі — струнний смичковий інструмент, поширений у північній частині Індії. Табла — індійський парний барабан.

Із духових інструментів поширена поперечна флейта з бамбука бансурі, яку називають флейтою Крішни. Існує екзотичний ритуальний інструмент у вигляді великої мушлі (конх), індуси вважають, що в ньому живе морський демон, якого переміг бог Вішну.                                                                                       

Індійський танець — своєрідна танцювальна драма — став ознакою художньої культури країни. Крім власне танцю, він охоплює спів і міміку. До головних елементів індійського танцю належать: мудра — позиції пальців і хаста — позиції рук щодо тіла. За допомогою танцю можна, як вважали індуси, передавати найрізноманітніші почуття, відображати Всесвіт.

Світовим рекордом визнали представники Книги рекордів Гіннеса народний танець Каламандалам Хемалента з Індії тривалістю Класичні індійські танці (бхаратанатьям, катхакалі) 123 години.

Вагомий внесок у музичне мистецтво зробив поет-драматург Калідаса (близько V ст.). Філософ, просвітитель, письменник, музикант і художник ХІХ—ХХ ст., лауреат Нобелівської премії Рабіндранат Тагор (1861—1941) у музичному мистецтві спирався на північноіндійські та бенгальські традиції. Він поєднував їх з європейськими досягненнями, втілював ідею єдності Заходу та Сходу. Він написав більше 2000 пісень на власні та класичні вірші (серед них — гімни Індії, Бангладеш), 14 драм, які ставив у театрі, де сам грав головні ролі, сприяв популяризації танцювальних стилів.

 Індійський культурний регіон виявився вельми сприйнятливим для розвитку кінематографа. В Індії сформувалася самобутня національна школа. Вже через рік після першої демонстрації фільмів братів Люм’єр на індійський екран вийшла стрічка «Прибуття поїзда на бомбейський вокзал», з якого починається літопис індійського кіно. Сучасна індійська кіноіндустрія, що випускає понад 1000 кінострічок на рік, є найбільшою у світі. Головний кінематографічний майданчик Боллівуд розташований у мегаполісі Мумбаї (колишній Бомбей). Касові збори боллівудських фільмів (мовою хінді) становлять  понад мільярд доларів щорічно.

Творчість відомого режисера і актора — «батька індійського кіно» Раджа Капура (1924—1988) («Бродяга» (1951), «Боббі» (1973) тощо) — органічно поєднує елементи соціальної драми, комедії, музичного фільму. У сучасних боллівудських блокбастерах багато музики й танцювальних сцен. Саме від якості музики і пісень нерідко залежить успіх кінокартини. Саундтреки випускають ще до прем’єри фільму, щоб підігріти інтерес публіки, таким чином вони стають популярними. Здобуло визнання і авторське («паралельне») кіно Індії. Представником цієї «нової хвилі» є індійський режисер Мрінал Сен (нар. 1923).