Матеріал доповіді психолого-педагогічного семінару "Як реалізувати педагогіку партнерства в сім'ї?"

Матеріал доповіді на психолого-педагогічному семінарі

Вчитель іноземної мови Гімназії №32 м. Кам’янське

Гаврилюк Анастасія Павлівна

Як реалізувати педагогіку партнерства в сім’ї?

 Питання педагогіки партнерства широко використовується в українському суспільстві, принаймні в освітянській його частині з часу запровадження в Україні НУШ. Це сучасна (можливо для України) і не дуже (для розвинених країн капіталістичного світу) концепція, яка, цитуючи визначення поняття на сайті МОН України, має на меті «створити школу, в якій буде приємно навчатись і яка даватиме учням не тільки знання, як це відбувається зараз, а й уміння застосовувати їх у повсякденному житті.».

 Згадуючи час, коли я сама була школяркою з упевненістю можу констатувати, що в «храмі науки» мені транслювали не лише теоретичні знання, але й створювали сприятливі умови для розвитку навичок життя і виживання в повсякденності. Аби це не прозвучало як скарга для деяких прискіпливих зацікавлених, хочу пояснити – в ці слова вкладаю максимально позитивний зміст без критики, скарг і звинувачень. «НУШ – це школа, до якої приємно ходити учням. Тут прислухаються до їхньої думки, вчать критично мислити, не боятись висловлювати власну думку та бути відповідальними громадянами.» , – каже нам МОН. Моя шкільна епопея почалася у 1999 та закінчилася у 2010 – час, коли про НУШ ще не говорили. Як не дивно, але мені, в цілому, подобалася моя школа, свою думку я висловлювала вільно і вважаю себе абсолютно свідомою громадянкою своєї держави. Назріває питання – в чому ж тоді унікальність НУШ, якщо я спостерігаю своє покоління цілком відповідальним та свідомим? Звісно, мова не про 100% людей, як і всюди, в цьому питанні присутня частина неідеальності.

 Повертаючись до поняття педагогіки партнерства варто зазначити, що на теренах інтернету можна побачити безліч визначень та пояснень і всі вони зводяться до формули «школа-учень-батьки». Тобто, говоримо про тісну взаємодію і співпрацю школи та батьків во благо учня, при цьому підкреслюються потуги саме школи, як такої, що робить перший крок. І знову питання – чому саме школа повинна хвилюватися та ініціювати діалог з батьками задля того, щоб переконати їх як це важливо приймати участь у вихованні їх власних дітей? Як показує досвід, не всі батьки (а точніше їхня меншість) мають бажання долучатися до життя школи, окрім того, більшість вважає це обтяженням. Хто як не батьки повинні займати передове місце в ешелоні зацікавлених?

 У підсумку висловлю виключно свою особисту суб’єктивну точку зору: педагогіка партнерства в сім’ї може бути реалізована лише методом всеосяжної освіти саме батьків, адже політика школи завжди збігається з політикою держави. Якщо держава розвивається демократичним шляхом, в її суспільстві природно не може виникнути кардинально диктаторських настроїв, направлених на пригнічення волі і свободи учня, особливо педагогами. Свобода і демократія – запорука процвітаючого суспільства, але і в цієї медалі є інший бік – свободою ще потрібно вміти користуватися.