Матеріали для уроків поглибленого вивчення творчості Т. Шевченка "Трагізм образу матері в творах Т.Г. Шевченка"

Трагізм образу матері в творах Т.Г. Шевченка

В історії світової літератури важко знайти іншого поета, для якого одна тема мала б таке важливе значення, як для Шевченка тема жіночої недолі, збезчещеної дівочості, наруги над коханням і материнством. Вона варіюється в багатьох творах: «Тополя», «Марина», «Катерина», «Слепая», «Відьма», «Наймичка», «Якби тобі довелося», «Із-за гаю сонце сходить» та інші. Доля жінки-матері була добре відома письменникові. З болем у серці він говорив про рідну матір. Не кращою була й доля сестер, до яких поет ставився з особливою теплотою.

Одним із кращих творів про жіночу долю є поема «Катерина». У поемі відповідно одну з характерних рис тогочасного суспільства – долю збезчещеної дівчинки. Треба сказати, що до цієї теми зверталось багато письменників, однак такого різкого засудження поведінки спокусника, як у Шевченка, у творах інших письменників ще не було. У  розробці соціально-побутової теми Шевченко виявив себе новатором, став на захист бідної скривдженої дівчинки. Він добре знає, звідки до них може прийти лихо. Письменник застерігає їх, як батько повчає:

Далі розгортається трагічна історія молодої матері-покритки:

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки.

Полюбила москалика

Чорнобрива «вже не співає, як перше співала», а тільки гірко плаче.

 Тема нещасливого кохання, жіноча тема постійно хвилювала поета. Це кохання заможної дівчини Мар’яни й убогого сироти Петра. Цей твір «Слепая», де перед читачем проходить доля двох жінок – жертв панської сваволі – матері й дочки. І якщо Катерина дещо пасивна, то Оксана мститься за себе, за кривди, причинені матері. Вона вбиває пана, підпалює його маєток і сама гине у вогні. В образі Оксани поет показав стихійний протест, на який піднімалися жертви панської сваволі. І в ідейному плані «Слепая» є кроком уперед порівняно з поемою «Катерина».

 Теми, порушені Шевченком у перший період, продовжують хвилювати його і далі. І в цей період одним із центральних у соціально-побутових поемах є образ матері. Шевченко глибоко проникає у душу матері, розкриває її становище в кріпосницькому суспільстві. Такою є поема «Сова», де показано злиденне життя бідної вдови, стисло, але виразно простежує її життя, починаючи від того часу, коли в неї появилася на світ дитина, і до безрадісної старості. Образ сови як символ горя вже не раз зустрічався у творах Шевченка. Тут цей образ набуває особливого значення. Він винесений у заголовок, що підкреслює його роль у змалюванні долі солдатської матері, бідної вдови.

Діти бігали з паліччям

Удень за водою

По улицях та, сміючись…

Дражнили Совою

 Однак образи Шевченкових дівчат та жінок не лише багатостраждальні, а й, як правило, високоморальні. Він високо підніс жінку-кріпачку, жінку-матір на найвищий п’єдестал чистоти, глибини й вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Одним із таких образів є Ганна з поеми «Наймичка». Це образ величний і водночас трагічний. Шевченко втілив у ньому ту незбагненно велику материнську любов, котра здатна долати  все задля щастя своєї дитини.

 Ми не знаємо минулого Ганни. Автор не аналізує її взаємини із середовищем. Героїня постає перед нами з позашлюбною дитиною в руках на дорозі до хутора. Єдине, що усвідомлює молода мати, це те, що дитя - її кровинка, і вона будь-що повинна зробити його щасливим. Доля байстрят відома всім. Єдиним виходом із даної ситуації було тільки те, що задумала Ганна. Скільки треба мати сили, любові, мужності, щоб віддати немовля чужим людям?! Скільки ж треба пережити, переплакати, передумати, щоб зважитися на такий крок! Ганна не закінчує життя самогубством, не залишає сина напризволяще, не падає на дно – вона знаходить у собі сили зберегти життя для дитини. Підкинувши сина Насті та Трохиму, молода мати наймається до них доглядати його. Отут її материнські почуття вихоплюються через верх. Старі не можуть надивуватися сердечності, добру, ніжності наймички. Усе встигає зробити молодиця, а коло дитини так упадає, ніби рідна мати:

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє,

Й сорочку білу

Що в день Божий надіває.

Грається, співає,

Робить возики, а в свято –

То й з рук не спускає.

І ніхто не бачить, як невсипуща наймичка щовечір проклинає свою долю, «тяжко – важко плаче». Один маленький Макарко бачить це, та не розуміє, чого-то наймичка вмиває його сльозами, чого так ніжно цілує, а, бува, сама не з’їсть, не вип’є – його нагодує. Не знає хлопчик, як, перехрестивши, колише його. Не знає, як і радісно, і водночас боляче чути їй оте слово «мамо», яке вимовляє хлопчик, піднімаючись вранці зі сну…

 Се життя віддає мати синові. Він росте у неї на очах, із нею радяться, кого маркові сватати. ЇЇ люблять невістка та онуки, без неї ніщо не обходиться вдома. Вона рідна й потрібна всім. Але… не мати. Тяжко зітхає Ганна, нишком проливає сльози, ходить на прощу у Київ. Так і доті, в день весілля просили, щоб залишилася, була за матір Маркові. Та Ганна розсудила по-своєму. Хто вона? Наймичка. А свати ж багаті. Ще сміятимуться з нього. Краще піти у Київ на прощу, свічки поставити за їхнє щастя, а тоді вже повернеться, як приймуть.

 І в цю хвилину Ганна перемагає себе. Силі й мужності цієї жінки можна позаздрити. Упродовж усього життя вона несе важку покуту. Жила не для себе, для сина, для його щастя й благополуччя. Тому виріс він добрим, мудрим, люблячим сім’янином. Десь у глибині душі Марко не бажав би собі кращої матері та й ставився до неї, як до рідної. Але Ганна була завжди обділеною. До кінця життя несла вона свій хрест: чи колисала його маленького, чи проводжала у далеку дорогу, чи чекала з мандрів. Тільки на смертній постелі, відчуваючи, що свічка життя догорає, Ганна наважується відкрити синові всю правду. Та й душа не залишала хвору Ганну швидше через те, щоб не вмерла разом з тілом свята правда. «В чужій теплій хаті» звікувала вік мати, віддаючи по краплинці своє життя тому, кого привела на світ.

 Не знала Ганна справжнього материнського щастя до самої смерті. Тільки в останній сцені Марко кинувся до неї як до матері, але вона вже не чула. Поет прямо не говорить, що Ганна померла, і цим звеличує благородний образ матері – сподвижниці. І якщо Катерина в однойменній поемі не витримує таких тяжких обставин, в які потрапляє, і закінчує життя самогубством, то наймичка знаходить в собі сили боротися з обставинами і віддати всю себе синові. Тому образ Ганни не лише трагічний, як у «Катерині», але й величний.

 Треба сказати, що Т.Г. Шевченко в раннім періоді творчості  звертався і до теми, де засуджував ту матір, що втратила високі материнські почуття. Це балади «Тополя», «Утоплена», поезія «У нашім раї на землі…». Але, висловлюючи народні погляди на матір, поет різко засуджує тих жінок, що серця не мають. Уже в кінці свого життя в поемі «Неофіти» поет дав новий образ, діаметрально-протилежний, показав пробудження революційної свідомості жінки-матері:

І розкажу я людям горе,

Як тая мати ріки, море

Сльози кровавої пила.

 Поет славить, оспівує матір, яка народила, викохала свою дитину. І горює, і плаче поет над тяжкою долею матері-вдовиці, котра виряджає в солдати єдиного сина, єдину свою надію, матері-великомучениці, скаліченої панщиною.

 Співець «Катерини», «Русалки», «Лілеї», «Слепой» гірким словом своїм повідав нам про незліченні муки матері-покритки, зганьбленої паном. Та найзворушливі слова сказав він про свою матір, селянку-кріпачку, ту, що леліяла його:

… і в ночі

На свічку богу заробляла;

Поклони тяжкії б’ючи,

Пречистій ставила, молила,

Щоб доля добрая любила

Її дитину…

Про ту, що над його вбогою колискою

… співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину…

 Поет рано залишився круглим сиротою, так і не зазнавши радощів милого, зігрітого материними пестощами дитинства. Його добру матір «ще молодую у могилу нужда та праця положила». Матір для поета – найсвятіше на землі:

Я не умею рассказать

Про ту святую благодать,

Что только матери избранной

Душою можно понимать, -

То выше счастия людского.

 Поет ладен молитися, як мадонні, простій матері-селянці, яка втілює в собі справжню красу життя:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває іноді, дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим…

Справжнє людське щастя, світле майбутнє «сім’ї вольної, нової» поет не уявляє собі без щастя матері, звільненої від тяжкої наруги та неправд, які терпіла вона. Він вірив:

Буде бите

Царями сіянеє жито!

А люди вирастуть. Умруть

Ще не зачатиє царята…

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати.

 В «Слепой» - романтична апологія материнської скорботи, драма Катерини розкрита в побутовому плані. Шевченкова Наймичка переростає традиційний тип дівчини-покритки, покритки-жертви і переходить у ряд Шевченкових «матерів» (від «Сови», «У нашім раї» - до «Неофітів», «Марії»).

 Глибокоособистий характер Шевченкових провідних тем можна пояснити біографічними факторами. Звичайно, найлегше вивести той чи той мотив з обставин його життя. Так і мотив зневаженої дівочої гідності має своє коріння у біографії Шевченка. Тільки пізніше особисті враження підтримали, загострили, витончили його відчуття цієї трагедії.

Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю.

 Мати. Ненька. Матуся. Матінка. Мама… «Слово мамо. Великеє, найкращеє слово!» Так воно звучить у творах Шевченко. Це слово в алмазних розсипах його поезії виблискує сотнями граней.