Літературна інсценізація "Моя любов, моя висока! Не відпускай мене, храни!" (Тарасові музи)

Літературна інсценізація

 «Моя любов, моя висока! Не відпускай мене, храни!»

(Тарасові музи)

Мета: відтворити перед дітьми цілісний образ Шевченка; викликати в учнів бажання якомога більше  дізнаватися про Кобзаря; виховувати любов до рідного слова, поезії.

Обладнання: автопортрети Шевченка різного періоду, портрети Ганни Закревської, Варвари Рєпніної, Агати Ускової, Катерини Піунової, Лікери Полусмакової, «Кобзар» Шевченка.

Плакати з написами:

1. «Любов – Господня благодать»;
2.  «І буде варт на світі жить, як матимеш кого любить»;
3.  «Єсть на світі доля,

  А  хто її знає,

  Єсть на світі воля,

  А хто її має?»

4. «Я люблю, я жити хочу серцем, а не красою».

                                                                            (Т. Шевченко)

Хід заходу

Звучить «Адажіо» Марчелло

Ведучий. Тисячі сторінок написано, сотні архівів вивчено, щоб відтворити образи тих, кого кохав Пушкін… На «Любовному небосхилі» Гете не залишилося жодного нерозкритого сузір′я – всіх знайдено, названо. Чим зумовлено цей постійний інтерес до інтимного життя видатних людей?

 У тому, кого і як кохає велика людина, та й звичайна теж, розкривається історія цілого покоління. Окрім того, у митців це один із ключів до розкриття таємниці їхньої творчості, її тематики, головних сюжетів, до розгадки соціальних, політичних і життєвих ідеалів.

Ведуча. Ці міркування актуальні стосовно Тараса Шевченка, який кохав палко й не задля натхнення, а шукаючи жіночий ідеал, прагнучи виходу із самотності, особистої і суспільної.

 Мало кому в коханні так не щастило, як Тарасу Григоровичу. Маючи унікальні таланти, гострий розум, привабливу зовнішність, він, здавалося б, був приречений на успіх у жінок. Натура творча й уразлива, Кобзар часто закохувався, і в нього закохувалися. Та особисте життя так і не склалося. Не судилося Тарасові Шевченку продовжити свій родовід.

Виходить учень у ролі Шевченка і дівчина – його кохана.

 

        Шевченко

Мені ж, мій Боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!

Дівчина читає поезію І Драча.

Дівчина

Я тебе чекала роки й роки,

Райдугу снувала з рукава

На твої задумані мороки,

На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній,

А в засланні крила розкрилила

В Забаржаді, смілій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Лікери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

Звучить пісня «Зоре моя вечірняя»

Ведучий. Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до сусідської дівчини Оксани Коваленко – юної Біатріче його поезій. Кучерява Оксана і Тарас ще маленькими дітьми вкупі грались, а потім одне одного й покохали. Матері не раз жартували про майбутнє одруження своїх мазунчиків.

З′являється Тарас- хлопчик з Оксаною- дівчинкою.

Тарас. Ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. Я тобі ще й чобітки справлю зі срібними підкійками.

Оксана. Срібними?

Тарас. І золотими дзвіночками на каблучках.

Оксана. Таких ні в кого ще не було.

Тарас. А в тебе будуть.

Оксана. За що ж справимо?

Тарас. Одіб′ємось від злиднів. Тоді усе й буде. Ти йдеш?

Оксана. Без тебе – нікуди.

Тарас. А як до пана покличуть?

Оксана. Не піду! Хоч убий – не піду!

Тарас. Я не віддам тебе нікому, і втечу до тебе звідки завгодно.

Тарас й Оксана поволі виходять, взявшись за руки.

Ведуча. Після другої перерви Шевченко побував у рідних місцях і довідався, що Оксану звів приблуда-москаль, вона мала від нього дитину, а потім покинута ним, збожеволіла. Це шокувало поета.

Хлопець (читає вірш)

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зарані повмирали.

А ми малими розійшлись.

Та вже не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди .Принесло

На старість ледве і додому.

Веселеє колись село

Чомусь тепер мені, старому,

Здавалось темнім і німим,

Таким, як я тепер, старим.

«Чи жива

Ота Оксаночка?» - питаю

У брата тихо я. «Яка?»

«Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?»

«Я не журюсь. Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того.

З байстрям вернулась,

Острижена…»

Звучить пісня «Така її доля»

Ведучий. Історія знеславлення Оксани, скупі братові слова про поведінку занапащеної дівчини лягли згодом в основу «Капітанші» та «Наймички». Неймовірний, просто містичний збіг трапився в літературі й у житті. Після опублікування «Катерини» Шевченко дізнався, що описав, по суті, долю своєї першої любові.

Дівчина (читає уривок з поеми)

Кохайтеся, чорноброві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люди,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи.

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине…

Якби сама, ще б нічого,

Ато й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

А серце в′яне, співаючи,

Коли знає, за що;

Люди серця не побачать,

А скажуть – ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люди,

Знущаються вами.

Ведуча. 30 червня 1843 року перебуваючи в селі Мойсівці на бенкеті в              Т. Г. Волховської, Шевченко знайомиться з Ганною Закревською – дружиною поміщика Платона Закревського, одного з власників села Березова Рудка на Полтавщині. Тарас Григорович потім неодноразово приїздив до маєтку Закревських. Він написав портрети Ганни й Платона. Тарас закохався в Ганну.

Звучить пісня «Місяць на небі»

Ганна Закревська. Перед моїм портретом зупиняються й довго стоять люди. Навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. Мої очі тільки на перший погляд здаються чорними, але, якщо придивитися, ви побачите, як старанно Шевченко витримав у них справжній їхній погляд, сяючу навколо великих зіниць глибоку синяву, тому що очі мої були синіми. Хоч синіх очей поет майже ніколи й ніде не оспівував, бо улюбленими очима його поем були очі карі.

 Тепер останнє свідчення, найвирішальніше – вірші Шевченка. Він не любив друкувати  на віршах посвят жінкам. До заслання це робив, як виняток, для Оксани Коваленко, та й то залишив крапки в її прізвищі,  Варварі Рєпніній присвятив «Тризну». Та вірш «Якби зустрілися ми знову» всупереч звичайній стриманості поета адресований конкретній особі, схованій під двома літерами – Г. З. Тобто мені, Ганні Закревській.

Читець.

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді промовила б мені?

Ніякого. І не впізнала б,

А, може, потім нагадала,

Сказавши: снилося дурній.

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помолившись, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво.

Ведучий. У 1861 році О. С. Афанасьєв-Чужбинський записав у своїх спогадах такий факт:

«Завлекся было на короткое время он одной известной красавицей, которая кружила головы всем, кто попадал в заколдованный круг ее. Увлечение было сильное. Скоро, однако же, он разочаровался относительно красавицы. Пригласила она его как-то утром прочесть ей одну поэму, сказала, что у нее никого не будет, что она желала бы одна насладится чтением. Тарас Григорьевич исполнил ее желание.

Но какая же встретила его картина? В уютной гостинной красавица сидела на диване, окруженная студентом, гусаром и толстейшим генералом – тремя своими обожателями и искусно маневрировала по-своему, обманывая всех троих. Поэт смутился, и как хозяйка не атаковала его любезностью, он ушел с твердым намерением никогда не посещать красавицы, - и сдержал свое слово…»

Звучить романс Шостаковича.

Ведуча. У середині жовтня 1843 року Тарас Григорович, уже відомий на той час поет і маляр, завітав до Яготина робити копії портрета князя Миколи Рєпніна.

У маєток князя Рєпніна-Волконського, старшого брата декабриста Сергія Волконського, привіз молодого Шевченка Капніст. Родина князя складалася зі старої княгині  -  онуки останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського, сина Василя з дружиною й незаміжньої дочки Варвари.

Ведучий. Тридцятип′ятирічна княжна Варвара була надзвичайно доброю й щирою дівчиною. Деспотична мати не дозволяла їй побратися з князевим ад′ютантом, у якого вона колись закохалася. Ця сердечна рана надломила її особисте життя. Зустрівшись із 29-річним Шевченком, який став душею компанії, княжна відчула, що Тарас – обранець її серця.

Ведуча. У листі до свого духовного наставника Шарля Ейнера, який жив у Швейцарії, Варвара Рєпніна писала: «Шевченко здався мені простим і невибагливим. Він відразу став у нас своєю людиною… Раз увечері він запропонував прочитати нам свою поему «Слепая». О,  коли  б я могла передати Вам усе, що пережила під час цього читання! Моє обличчя було все мокре від сліз, і це було щастя… Яка м′яка. Чаруюча манера читати! Це була захоплююча музика…

Шевченко зайняв місце в моєму серці».

Варвара Рєпніна. Коли б я побачила з його боку любов, то, може, відповіла йому пристрастю, бо його не можна було не любити. Я написала повість свого життя і дала подивитися Шевченку. Поміж сторінками виразно читалося освідчення в коханні. Я бачила, що вразила його, але не вдячності я чекала, а чогось більшого.

Ведучий. Оскільки любов не була взаємною, то княжна вирішила, що їй Богом призначено стати ангелом-хранителем поета, і усіма силами своєї душі боролася з цим пристрасним почуттям. Між ними зав′язалася тепла дружба, що не уривалася майже до останніх років життя Шевченка.

Пізніше, коли поет потрапив на заслання, В. Рєпніна докладала чимало зусиль, щоб полегшити його долю, листувалася з ним, надсилала йому книги. Та 10-річне заслання Шевченка провело між ними нездоланну межу. Княжна так і не вийшла заміж і відраду для себе знаходила в релігії, а поет так і не женився. Дві самотні долі на короткий час з′єдналися, щоб розійтися назавжди.

Звучить «Прелюдія» Шопена.

Ведуча. Під час десятирічної солдатчини у Тараса Шевченка зав′язався платонічний роман із дружиною коменданта форта Агатою Усковою. Вона була молода, може, й не така красуня, але приваблива і жіночна.

Агата Ускова (згадує про Шевченка).  У Тараса обличчя було доброзичливе, рухи  повільні, голос приємний… Говорив гарно, плавно, особливо добре читав уголос. У товаристві тримався скромно. Карт не любив. Жіночого товариства не шукав.

У саду поставили шатро, в якому Тарас Григорович міг працювати, там же  була зроблена й землянка, в якій він ховав свої малюнки.

Шевченко був у нас, як у рідній сім′ї, всі його дуже любили. Надя, дочка, тоді була ще маленькою. Бувало, візьме її на руки, сміється до неї ясною посмішкою. Співала йому. Вона була улюбленицею Тараса, він вчив її українських пісень…

Ведучий. Але з часом тверезий розум Шевченка зрозумів, що він зайвий у цій щасливій сім′ї, але переконати серце було важко.

Читець.

 Покохайте її, що я покохати не зміг,

Поцілуйте її, ту, яку я не зміг цілувати.

Я повіюся прахом,

Щоб впасти коханій до ніг,

Аби пісню про біль проспівати.

Я не мав того часу,

У котрий кохають жінок,

Я не вмів цілувати,

Розмазавши вірші губами.

                                      (Д.  Павличко)

Ведуча. Звільнення із заслання знову пробуджує в Шевченка прагнення мати сім′ю, дружину, дітей. Він постарів, хворий, змучений цингою. Вигляд аж ніяк не парубоцький: кожух, чоботи, сорочка.

Читець.

Треба одружитись

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть:

«Десь його убито,

Сердешного, на чужині…»

О горе, горенько мені!

Звучить пісня «Думи мої, думи мої»

Ведучий. Сум і відчай минають, з′являється нова надія одружитися зі своєю, з кріпачкою. Він зустрічає в домі помічниць Карташевських дівчину-кріпачку Ликеру Полусмакову – і знову довірливо  закохується. У Ликері він побачив свою Оксану, і знову з новою силою захотілося поету тихого сімейного щастя.

Звучить пісня «Садок вишневий коло хати»

Читець. Ликері на пам′ять 5 серпня 1860 року.

Моя ти любо!

Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа,

Раби, невільники недужі

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі!

Мій ти друже,

Моя ти любо!

 

Не хрестись,

І не клянись, і не молись

Нікому в світі!..

Моя ти любо! Усміхнись,

І волбную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені. То перейти

І він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести,

І поховать лихо дебеле

В хатині тихій і веселій.

Ведуча. Такий нерівний шлюб засуджували всі, але поет лишався невмолимим. Тургенєв, який бачив Ликеру, так описує  дівчину: « Істота молода, свіжа, не дуже красива, але з чудовим білявим волоссям і тією чи то гордовитою, чи то спокійною поставою…». Ця постава й обдурила поета. Насправді ж Ликера мріяла про гроші, панське життя. А ще їй хотілося «досадити панночкам Карташевським».

Ликера (перед дзеркалом міряє стрічки і намисто, наспівуючи «Ой казала мені мати, ще й приказувала, щоб я хлопців у садочок не принаджувала»). Шевченко пропонував мені руку й серце. Казав, що купить хатину гарненьку, біленьку, із садочком. Я буду в ній справжньою господинею! Узимку поїду до Парижа або Петербурга. Я в дорогому вбранні, вся в коштовностях,наче справжня пані. Я заведу собі прислугу.

А взагалі, хіба ж би я за такого пішла, якби не подарунки та не те, щоб бути пані?!

Ведучий. Коли вже наближалося весілля, настала розв′язка: несподівано прийшовши додому, Шевченко застав Ликеру в обіймах учителя. Розрив стосунків із Ликерою загострив хворобу Шевченка. Біль у грудях, на який все частіше жалівся поет, поєднався з душевним болем. Реальною була мрія Тараса визволити Ликеру від кріпосного рабства, проте нездійсненною мрією було зробити вільною її рабську душу.

Читець.

Минули літа молодії.

Холодним вітром од надії

Уже завіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема,

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія,

Одурить дурня, осміє…

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту стежину по степу!

Сиди ж собі один в кутку.

Не жди весни – святої долі!

Вона не зійде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить!

І думу вольную на волю

Не прийде випустить…Сиди

І нічогісінько не жди.

Ведуча. І все ж багато років потому – вже старою Ликера приїхала з Петербурга до Канева. Мабуть, щоб замолити гріхи юності, вона до кінця свого життя доглядала за могилою Кобзаря й була похована біля Тарасової гори.

Ведучий. Ніжне, добре, м′яке й любляче Тарасове серце боліло за людським теплом. Важко він переживав свою самотність, відсутність друга життя, невдачі з одруженням. І хоч доля не принесла особистого щастя Тарасові, але це не завадило йому стати володарем людських дум і мрій, співцем Жінки, Матері, Берегині.

Я – поет,

Я – один.

Я ступаю в смертельні бої,

Я загину вже скоро –

                  Від брехень або від металу.

                 Через довгі роки

                 Світ побачать онуки мої,

                 Діти віршів моїх,

                Та жінки, що мене покохали б.

                                                        (Д. Павличко)

Під музику всі учасники виходять на сцену.