Зберігаємо спокій. Віримо в ЗСУ. Разом до перемоги! 🇺🇦

Матеріали до уроків "Диктанти краєзнавчого змісту"

Про матеріал

Матеріали краєзнавчого змісту можна використати на уроках української мови в 9 класі для підготовки до ДПА чи як дидактичний матеріал. Тексти диктантів містять матеріали про село Глодоси на Кіровоградщині, яке відоме своїми скарбами не тільки в Україні. Це батьківщина Тереня Масенка, Поліни Страшнової, Юрія Дмитренка- Думича, Фотія Мелешка.

Перегляд файлу

Диктанти

5 клас

Звідки така назва?

№ 1

Тема. Написання власних назв. Розділові знаки в складному реченні.

Чому ж саме Глодосами названо наше село? За давніми переказами село дістало таку назву тому, що біля річки Сухий Ташлик, де поселялись люди була болотиста місцевість. А над болотом літали оси. Переселенці з Молдавії з’єднали в одне слово глод (по молдавськи – болото) і оси. Інший переказ повідомляє, що в цій необжитій місцевості росли чагарники з терну та глоду. Коли навесні кущі цих рослин вкривалися буйним цвітом, то приваблювали своїм запахом диких бджіл і ос, яких було тут біля болота сила-силенна. А ще за одним виходить, що нібито на нинішній території села жив козак Глод, який як і безліч інших козаків пасічникував, тобто збирав мед диких бджіл, схожих на ос. Отже, за іменем козака та за родом його занять і стало називатися село Глодоси. У книзі Фотія Мелешка “Три покоління” ,де відтворено життя українського села Глодоси, воно має назву Болотяне. Це і є ніби ще одним підтвердженням давніх переказів.

№2

В Єлисаветградському повіті Глодоси вважались одним з  найбільш давніх поселень. Якщо подивитися на план-карту села, датовану 1825 роком, – ми помітимо, що  військові топографи того часу нанесли на неї 21 вулицю, чітко дотримуючись напрямку – північ-південь, захід-схід, відповід-

но до Пулковського меридіану. Назви  вулиць глодосяни зберігають свято

без нововведень і донині: Глинянка, Салівка, Мазурівка,Хоружівка, Голо-

пузівка, Кирилівка, Дабичівка, Кобилівка, Задніпрянка, є вулиці з назвою Скрипківська, Півнівська, Лохівська, бо там ще в давнину мешкали глодосяни з відповідними прізвищами – Скрипка, Півень, Лох тощо.

                                                                   (Б. Лавріненко) 

6 клас

Щоб наблизити перемогу

№1.

Тема. Написання числівників

 Глодосяни чим могли допомагали у визволенні села. Так, колгоспник Олексій Федорович Калько, зумів сховати від окупантів п’ять  бочок меду. Продавши цей мед, одержані сто тисяч карбованців здав на побудову літака. У  своєму листі Комітету оборони він прохав збудований літак передати льотчику-земляку Івану Максимовичу Артеменку. Комітет оборони подякував патріоту і повідомив, що його бажання буде виконано . Льотчик І.М.Артеменко громив німецьких загарбників на глодоському літаку. Активну участь брали глодоські колгоспники у зборі коштів на побудову танкової колони. Один мільярд карбованців, що зібрали колгоспники Хмелівського району,-  значна частина внеску глодосян. За сумлінну працю під час війни понад двісті  колгоспників села Глодоси були нагороджені медалями “За сумлінну працю у Великій Вітчизняній війні".

№2

Ми, глодосяни, дивуємось: чому і хто назвав Ташлик„Сухим”, адже у свій час геологи Смолінської експедиції відкрили на території нашого села багатющі підземні води-джерела. У 60-х роках минулого століття, в часи заснування містечка геологів Смоліно, постало питання: де знайти воду для майбутніх шахт і в цілому для жителів. Існувала думка геологів: глодоське підземне озеро 30-метрової глибини повністю може забезпечити потреби Смоліного у воді.

  Цікавими є і факти з історії. Старожили розповідають, що в 1915 році глодоський струмок під назвою Кип’ячка, в якому вода була найвищої якості, буквально „прорвався” – ударив 9-метровий водяний стовп з горловиною до 1 метра. Упродовж декількох годин, як стверджували очевидці, кип’ячанська балка була затоплена водою. Усе село боролося зі стихією - забивали

водяну скважину шкірами, вовною, коноплями та каменем.

Крім води, глодоська земля приховує немалі запаси бурого вугілля, пласти якого розташовані у південному напрямку до Новоукраїнки іі станції Помічна

                                                                         (Б. Лавріненко)

7 клас

№1.

Статус військового поселення Глодоси мали до 60-х років ХІХ століття. Пізніше 700-метрова лінія для строю втратила своє значення і перетворилася у так звану лінію “ганьби”. Наприклад, глодоський житель у чомусь прокрався і був спійманий, його обов’язково під конвоєм виводили на лінію і проганяли крізь стрій, б’ючи шомполами і шпіцрутенами. Біжучи лінією, він

мав голосно кричати, називаючи своє прізвище, ім’я та по батькові, що саме украв і у кого, за що його б’ють. Подібна “виховна” процедура нагадувала сумнозвісний самосуд. Страшно було дивитись на те видовище, що часто закінчувалося трагічно. Довго стояли у вухах крик і плач .

Були випадки, коли на другий день його відносили на сільський цвинтар.

                                                                                                      (Б. Лавріненко)                                                 

 

8 клас

№1 Як виникли Глодоси?

(Тема. Речення з однорідними членами, вставними реченнями)

Звідки ж походить це село? Яка історія його виникнення? Деякі історики і краєзнавці вважають, що основну роль у виникненні сіл відіграли запорізькі козаки. В ХVI-XVII ст. значні простори Кіровоградщини і територію колишнього Хмелівського району займали зимівники запорізьких козаків, які займалися хліборобством, скотарством, мисливством та рибальством.

 Запорізька Січ для охорони промислів, порядку та захисту своєї території від татарських набігів виділяла спеціальні команди на чолі з полковником. Тимчасові оселі команд часто перетворювались на постійні села. По річках, балках були влаштовані загони для худоби та овечих отар з землянками та куренями. Згодом зимівники-хутори перетворились на села. Після перемоги Росії над Туреччиною (Туреччина відмовилась від степів між Бугом та Дніпром на користь Росії) починається широке заселення і господарське освоєння території сучасної Кіровоградщини, виникає ряд військових поселень та населених пунктів. Так виникло і село Глодоси. На території, яку тепер займає село, існував запорізький зимівник, в який згодом влилось багато переселенців: молдаван, сербів, росіян, волохів, болгар.

№2

(Тема. Речення з прямою мовою, вставними конструкціями)

Царський уряд Олександра І проводить жорстоку військову політику. Для того, щоб тримати велику армію, для придушення революції в країні і в національних окраїнах створюються так звані військові поселення. Херсонський військовий губернатор граф Ланжерон сказав тоді, що волею «государя-імператора» є таке: «В  Херсонській губернії 80 сіл включити до військових поселень”. До цих сіл увійшло і село Глодоси. Військові поселення були ліквідовані в січні 1858 року. Тоді селяни перейшли в розряд державних.

 А ось про що свідчать дані перепису населення Єлисаветградського повіту 1883-1885 років: « Під номером 245 знаходиться містечко Глодоси». 29 січня 1863 урядовим наказом село Глодоси, яке мало населення близько шести тисяч чоловік,  стало містечком Глодоси – центром однойменної волості Єлисаветградського повіту. У розділі “Час виникнення” зазначено: “Давнє, колишнє військове поселення”. Зовнішній вигляд Глодос за цим переписом такий: “По обидві сторони річки Сухого Ташлика розміщено п’ять ставків. Містечко пересікають дві балки.Вулиці правильні. Двори обкопані канавами и огорожею, глиняними мурами. Через ріку камінний міст. Базари бувають  кожної п’ятниці»

№3

Значною для села історичною подією була революція 1905-1907 рр. Які були її причини? Безземелля, голод через стихійне лихо - недорід 1899-1901 років., недорід 1904 р. (привів до епідемії тифу), безправ’я – штовхало селян на шлях боротьби ( селяни Глодос перші в повіті виступили на боротьбу). А основне, що хвилювало селян, було аграрне питання: без землі нема життя, тому й революційну групу села Глодоси, яка ставила питання про розділ поміщицьких земель, звали групою аграрників села Глодоси. До її складу входили  Михайло Зафтонов, Борис Шварцбург, Василь Нестеренко, Данило Мороз, Данило Шуліка, Давид Дяченко, Тимофій Тимофєєв і Никон Шуліка. Напередодні 1 травня 1903 року, вони на селі, розповсюджили листівки про значення цього дня та закликали селян виробити план боротьби. В 1904 році глодосяни разом з сільськогосподарськими робітниками на бурякових плантаціях поміщика Ерделі, організували перший страйк – робітники покинули роботу і вимагали покращення умов та підвищення оплати праці.

№ 4

(Тема. Речення зі вставними словами та реченнями. Цитати.)

Радянська влада в селі була встановлена в лютому 1918 року. Обрали військово-революційний комітет на чолі з Василем Нестеренком, головою земельного відділу був Артеменко, якого згодом убили петлюрівці.

 Боротьба між більшовиками та самостійниками-петлюрівцями (воювали на боці Петлюри) була суперечливою (закінчилася перемого більшовиків). Одні начебто хотіли знищити “куркулів” і цим покращити життя селян, інші своєю кров’ю і життям виборювали й боронили Українську Державність – Українську Народну Республіку. Було назавжди знищено опору села – заможних селян. А ще більшовики своєю політикою призвели народ до страшного голодомору 1932-1933 рр., який не минув жодного села. І хто знає, можливо,  ми жили б набагато краще…

№5

Наше село Глодоси відоме на території Кіровоградщини та поза її межами як джерело і осередок народної освіти краю. Поруч, в Новоукраїнці, для цього округу готували і медичних сестер-акушерок. Глодоська медсестра Тетяна Афанасіївна Продан під час Першої світової війни працювала старшою

операційною сестрою армійського шпиталю в армії російського генерала О.Брусилова. Фінансувала ж Новоукраїнську медшколу сестер-акушерок, як і Глодоську семінарію, праправнучка генерала Кутузова княжна М.Кудашева з Малої Виски. Так стверджує колишній місцевий житель Михайло Бори-

сович  Шварцбург – син глодоського демократа періоду 1905-1907 рр.

                                                                          (Б. Лавріненко)

 

 

9 клас

Тема . Складнопідрядне речення

№1

 В письмових джерелах, які проливають світло на багато запитань, цей населений пункт згадується, як “Сухий Ташлик (заснований в 1753 році)” . Так його назвали перші поселенці, вихідці з Молдавії, за назвою річки Сухий Ташлик (до речі і тепер у селі є провулок Бессарабський). Можливо, що цю назву дали річці кочові племена із Середньої Азії через її мілководдя, яке часто переходить в болото та скалисті береги. Адже у всіх назвах на території Середньої Азії, Казахстану, Азербайджану, Алтаю зустрічається суфікс - лик, який вказує на багато чого-небудь в даній місцевості. Назва Ташлик вказує на наявність в даній місцевості великої кількості каміння.

Поселення було сотенною слободою Новослобідського полку. З 1764 року -шанцем Єлисаветградського пікінерського полку. В 70-х рр. XVIII ст. тут було розміщено роту Молдавського гусарського полку. А в 1784 році село було перейменовано на Глодоси. Після приєднання до складу Росії Криму (1784 рік) ще швидше почалася освоюватись територія нашого краю. Село Глодоси розростається, з’являються все нові і нові переселенці, втікачі з центральних районів Росії, де кріпацтво особливо було тяжким, але й тут бажаної волі селяни не знаходили. В кінці XVIII – на початку XIX ст. село Глодоси стає одним із найбільших сіл Єлисаветградського повіту, який з 1796 року знову увійшов до складу  Новоросійської  губернії.

 

№2

Після Петербурзьких подій 9 січня 1905 року, які справили величезний вплив на революційно настроєних селян Глодос, виникає соціал-демократична організація, якою керує посланець Єлисаветградського комітету РСДРП – студент Одеського університету товариш Бак. Глодоська революційна організація мала також тісний зв'язок з організаціями Новоукраїнки, Добровеличківки, Єлисаветграда. Вона створює свій штаб (начальником обрали Сергія Климасенка) і переходить до активної боротьби зі зброєю в руках. До організації приєднуються близько трьохсот селян (переважно безземельні та малоземельні), що готові йти на бій проти царя, поміщиків, чиновників. Вони палили хліб, маєтки, страйкували, виступали проти податків, збройною силою вели боротьбу проти козаків, що приїжджали втихомирювати бунтарів. Навіть Херсонський губернатор визнав, що селянський рух села Глодоси прийняв великі розміри, об’явив в повіті військове положення та вимагав збройну силу. До повіту прибула карна експедиція на чолі з графом Ігнатьєвим, яка жорстоко розправилася з непокірними, в’язниці були заповнені ув’язненими. Але це не зломило селян, боротьба продовжувалась. Хоча революція 1905-1907 рр. і не принесла очікуваних результатів (цар дарував деякі “свободи”), але показала, що простий народ – це вже сила, який може себе захистити і вести боротьбу за покращення свого життя. Вона дала поштовх революції 1917-1920 рр. 
   В революції 1905-1907 рр. трудящі Глодос були найбільш активними і не-примиренними до ворогів. Можна сказати, що за широкою участю трудящих мас і кількістю їх виступів проти поміщиків село стояло на першому місці в повіті.

№3

Глодоський скарб

Одна з найцікавіших версій виникнення назви села пов’язана із скарбом. Як відомо, напівміфічні розповіді про скарби найбільш живучі, а практично невмирущі. Вони обростають подробицями, вигадками, нісенітницями. Глод (глід) і голд (з нім. – золото) схожі як близнюки, оси й ост (схід) також співзвучні. І якби була можливість зазирнути в ті давні часи, коли золото закопували, то не виключено, що хтось із заходу бачив це і інформація про скарб просочилася в Західну Європу. І стало відомо про те, що десь на сході в степах є “Голдост” (золото сходу). А оскільки місцевість не мала конкретної назви то назвали її ГОЛДОСТОМ, щоб прив’язати до скарбу і не загубити. Тож і були на початку Глодоси – Голдостом. І це не дивно, адже в нашій перекотиполівській місцевості товклося безліч народів, які залишили по собі відгук своєї мови. Слов’яни ж Голдост довго не терпіли і перелаштували його під свою вимову, тому й став Голдост – Голдостами, а з часом в силу певних мовних процесів і взагалі Глодосами, що було усім зрозумілим і простим, бо ж були там і глід, і оси. Проте золота  ніхто в ті часи не знайшов. Тож про золото стали забувати, і первинна назва Голдост (золото сходу) втратила свою актуальність і стала буденною, як оси. Але ж золото знайшлося – Золото Сходу. І знайшов його зовсім несподівано і випадково 9 червня 1961 року випускник Глодоської школи Володя Чухрій. Це була цікава та дуже важлива історична пам’ятка - поховання багатої, знатної особи, очевидно, князя та військового вождя кінця VII ст. н. е. з великою кількістю золотих і срібних речей, що можуть бути поставлені в ряд із найбагатшими давніми скарбами України. Серед золотих речей чудові прикраси, справжні шедеври давніх майстрів-ювелірів. Це безцінна історична пам’ятка, що передувала утворенню Київської Русі, та мала велике значення у вивченні історії населення середнього Подніпров’я

№4

Глодоси в Першій світовій війні

Перша світова війна 1914-1918 рр. ще більше загострила соціально-економічні суперечності на селі, довела селян до крайньої межі, злиднів і страждань. Сотні молодих глодосян погнали на війну, проливати кров, віддавати своє життя за царя-батюшку, багато з них загинуло. Фронтовики, а серед них Харлампій Біжан, Василь Нестеренко та інші, збирали селян та роз’яснювали царську політику в питаннях війни. Приходили до висновку, що навіть при перемозі Росії у війні життя селян не поліпшиться.

 Звістка про повалення царя та створення Тимчасового уряду докотилася і до села Глодоси. Про це розповів глодоський робітник Василь Нестеренко. Глодосяни повалили в селі пам’ятник царю – бюст Олександра І. . У Глодосах з’явилася численна кількість “революціонерів” різного відтінку, які намагалися доводити свою правоту.

 Розгорілася боротьба більшовиків (Дмитро Божор, Омелян Бежан, Митрофан Калько, Григорій Лесняк, Никон Шуліка та інші) з меншовиками і українськими націоналістами (Масенко, Мелешко Фотій, Артеменко Федір, Карогод Юрій та інші). Селяни поділилися на два табори. Перша та друга четверті (частина) села підтримували більшовиків, друга та третя - самостійників. У 1917 році Кронштадтський матрос Іван Добровольський (житель села Глодоси) організував волосний партійний комітет, який був першим у повіті. Головою його був Михайло Пилипович Остапенко, членами Борис Шварцбург, Потап Вовненко, Павло Зоря та Іван Трипольський. За його ініціативою було створено партизанський загін (командир Митрофан Григорович Калько). Протягом 1917-1920 рр. цей загін “захищав” село Глодоси від нападу Петлюри, Денікіна Григор’єва.

№5

Широкою долиною та неглибокою балкою зі сходу на захід лежить благодатна і благословенна глодоська земля. Село навпіл розділяє невеличка річечка Сухий Ташлик. У спекотну літню пору вона пересихає, але не висихає зовсім, живлячи прилеглі землі.

У минулому, тобто на початку ХVІІІ століття, за розповідями старожилів, наше село мало назву Сухий Ташлик, потім – Гладасси, яка згодом трансформувалась у Глодоси. Навкруги нашої місцевості є не одна місцина з назвою Ташлик – за два десятки кілометрів від села знаходиться поселення Плетений Ташлик Маловисківського району, а через місто Новоукраїнку

протікає річка Чорний Ташлик, яка, як розповідають легенди, у сиву давнину служила кордоном між Туреччиною і нашою прадавньою українською землею. Часто турки його порушували, оскільки вважали, що землі між Південним Бугом і Дніпром є спрадавна турецькими. На правому березі Чорного Ташлика були розміщені бойові гармати, які охороняли південь на-

шої держави. До речі, на глодоській землі знаходиться не одна турецька мітка: то на кам’яних скелях специфічний півмісяць, немов якийсь химерний орієнтир,то насипана рукотворна могила. На вершині таких захисних земляних насипів стояли дерев’яні вежі і купи хмизу, який сторожа підпалювала, сповіщаючи про напад сусідньої держави. Могили ці були надто високі – навкруги на горизонті виднілися ліси та посадки, до

яких було добрих 25-30 км. Мій дід Тарас показував мені Тишківський ліс, який мерехтів у степовій далечині. Дуже добре також проглядався Хмелівський ліс, вірніше байрак, де стояли колись медові дуплянки

Зіновія Богдана Хмельницького (власне, і назва села Хмельове походить від його прізвища).                                  

                                                                   (Б. Лавріненко)

№6.

Наша річечка Сухий Ташлик бере свій початок у сусідній Ляховій балці, (за 7 км від Глодос) з невеличкого джерельця, яке пульсує з-під гори чистою-пречистою, мов срібна роса, водою. А доповнює її Вербівське джерело на Глодоських хуторах, де колись жили родини Шатьохів, Мизинів, Корольків, на цьому місці сьогодні бджолярі розміщують свої вулики. Ближче

до Глодос Сухий Ташлик одержує воду із криниць Зеленського та Ододової. На в’їзді зі східної сторони в річку ще вливається струмок з драговини Вахмістрового яру. Серед місцевих жителів побутує переказ, що давним-давно, коли стояли постоєм в Глодосах улани 3-ї Української уланської дивізії, служивий вахмістр з конем забрів в драговину й загинув. З того часу ця місцевість називається Вахмістрів яр. Поповнює нашу річку і Козаковобалківське джерело, що б’є з криниці, яку, як гласить легенда, викопали запорізькі козаки у період гетьманщини, а, можливо, і раніше. За часів козаччини тут знаходився зимівник, тому і село має таку назву – Козакова Балка. Впадають води сивого і тихого Ташлика у красуню Синюху, а далі – у бурхливий, з небезпечними водоворотами Південний Буг. Глодоська вода несеться між ярами та ставами з високим очеретом і осокою, вербами й лозами на край світу, чаруючи степи та лани нашої, Богом даної України.

    (Б. Лавріненко)

 

№7.

На території села Глодоси багато покладів дрібнозернистого сірого граніту. Сторожили розповідають, що вітряні млини Франції та Голландії працювали на глодоських борошномельних каменях. Глибина пластів добротногобудівельного матеріалу сягає 130 метрів від поверхні. А геологічна наука стверджує: де є дрібнозернистий граніт, там є і уран. Отже, глодоська чорноземна земля приховує у своїх надрах і стратегічно важливу

уранову руду.

Село Глодоси фактично розміщене в центрі Української держави, адже географічний центр нашої Батьківщини (Добровеличківка) знаходиться за 14 кілометрів. Довжина населеного пункту зі сходу на захід становить 8 кілометрів, а ширина з півночі на південь – 1,5-2. Село розділяє навпіл річка Сухий Ташлик, який у своєму басейні має Ляхівську, Вербівську, Гросулівську та Кутузівську глибоководні водойми, а декілька років тому додався чималий (глибиною біля 10 метрів) Оношенків став. До

нас на риболовлю на карася, товстолобика та коропа приїздять рибалки з Первомайська, Кіровограда, Новоукраїнки та інших міст.

                                                                                 (Б. Лавріненко)

 

 

 

№8.

Офіційна історія нашого села розпочинається із середини ХVІІІ століття, однак люди жили тут набагато раніше. Північно-західний бік – околиця – називався Катроси. Етимологічно цю назву ніхто не може пояснити. Мабуть, і в Катросах люди жили задовго до утворення власне села Глодоси. Про це свідчить цінна знахідка, яку 9 червня 1961 року знайшов учень місцевої

школи Володимир Чухрій. Пізніше вчені з’ясували, що тут було поховано воїна, знатного воєначальника, який був одягнений в дорогий одяг, а його кінь мав прикраси із золота найвищої проби та дорогоцінного каміння

Глодоський скарб-– 11 золотих браслетів філігранної виділки, по трупу коня обвивалася золота пластина, на якій було підвішено 54 золотих кульки, а срібний щит воїна знаходився увесь у пробоїнах. Найбільш вірогідно, що цей

воєначальник тільки-но вийшов з бою, а, можливо, і загинув під Глодоса-

ми. Про те, що це була особа слов’янського походження, є прямий доказ: золотий натільний хрест вагою до 700 грамів. У скарбі налічувалося до однієї тисячі найменувань золотих прикрас загальною вагою 7,5-8 кг золота найвищого ґатунку (950-ї проби), так стверджує Алла Сміленко, спеціаліст з археології в книзі „Глодоські скарби”. До речі, приблизно за 250 метрів

від місця цього поховання на кам’яній скелі висічена турецька мітка – півмісяць. Але ж у глодоській землі лежить не турок, а особа православної віри. Вчені Академії наук СРСР встановили: це поховання VІ століття нашої ери. А ось чому турки зробили позначку на скелі – історики мають ще з’ясувати.

                                                                  (Б. Лавріненко)

№9

 Розповідають, що люди, які жили в нашій місцевості, уже шукали скарби років 400 тому.Одними із перших тутешніх поселенців були молдовани із Бессарабії, і до сьогодні у селі є невеличкатвуличка, яку глодосяни називають Бесарабією. З історії ми знаємо, що російська імператриця Єлисавета  Петрівна запросила у наші краї полковника (а згодом уже генерала Івана Хорвата), який розселив тут молдован, сербів, бесарабців. Ось прибули до нас в „Глод-а-глод” (по-молдавськи перекладається як „болотяна

місцевість”) православні народи з південно-східної Європи. Наша земля їм була як подарунок за їхню майбутню військову службу в Російській державі.

У 1783 році Херсонська єпархія дала згоду на будівництво в селі церкви. Був такий порядок: якщо в селі нараховувалось 120 і більше дворів, єпархія дозволяла будувати храм. Спочатку глодосяни побудували церкву з

дерева, але вона невдовзі згоріла, і на цьому місці у 1812 році спорудили нову, цегляну. Правда, глодоський учитель Фока Минович Мелешко стверджує у своїй повісті „Три покоління”, що церкву побудува-

ли і освятили на свято Покрови у 1808 році, вона й

сьогодні має назву Покровської.

                                                                       (Б. Лавріненко)

№10

У 1825 році наше село отримало статус військового поселення. Військовий міністр Росії генерал О.Аракчеєв видав наказ про створення і організацію на Україні військових поселень. Примітним є факт, що у Глодосах поміщиків не було, глодосяни вважались вільними людьми. На території сучасної Кіровоградщини були й інші військові поселення: Надлак, Кальниболото, Новоархангельськ, Новомиргород, Красносілля, Грузьке, Рівне,Злинка, Плетений Ташлик. Керував ними Іван Йосипович Вітт, син Софії Потоцької.

На території військових поселень була розквартирована 3-я Українська уланська дивізія, якою командував генерал Іван Трощинський, начальником штабу був німець, генерал Петро Клейнмихель. Штаб дивізії знаходився у Новомиргороді. Гусарський ліс у сучасному Новоукраїнському районі посадили гусари Молдавського гусарського полку, командував яким Василь Звєрєв.

                                                                       (Б. Лавріненко)

 

№11

     Широкою долиною та неглибокою балкою зі сходу на захід лежить благодатна і благословенна глодоська земля. Село навпіл розділяє невеличка річечка Сухий Ташлик. У спекотну літню пору вона пересихає, але не висихає зовсім, живлячи прилеглі землі.

У минулому, тобто на початку ХVІІІ століття, за розповідями старожилів, наше село мало назву Сухий Ташлик, потім – Гладасси, яка згодом трансформувалась у Глодоси. Навкруги нашої місцевості є не одна місцина з назвою Ташлик – за два десятки кілометрів від села знаходиться поселення Плетений Ташлик Маловисківського району, а через місто Новоукраїнку

протікає річка Чорний Ташлик, яка, як розповідають легенди, у сиву давнину служила кордоном між Туреччиною і нашою прадавньою українською землею. Часто турки його порушували, оскільки вважали, що землі між Південним Бугом і Дніпром є спрадавна турецькими. На правому березі Чорного Ташлика були розміщені бойові гармати, які охороняли південь на-

шої держави. До речі, на глодоській землі знаходиться не одна турецька мітка: то на кам’яних скелях специфічний півмісяць, немов якийсь химерний орієнтир,то насипана рукотворна могила. На вершині таких захисних земляних насипів стояли дерев’яні вежі і купи хмизу, який сторожа підпалювала, сповіщаючи про напад сусідньої держави.

                                                                   (Б. Лавріненко)

№12.

Наша річечка Сухий Ташлик бере свій початок у сусідній Ляховій балці, (за 7 км від Глодос) з невеличкого джерельця, яке пульсує з-під гори чистою-пречистою, мов срібна роса, водою. А доповнює її Вербівське джерело на Глодоських хуторах, де колись жили родини Шатьохів, Мизинів, Корольків, на цьому місці сьогодні бджолярі розміщують свої вулики. Ближче

до Глодос Сухий Ташлик одержує воду із криниць Зеленського та Ододової. На в’їзді зі східної сторони в річку ще вливається струмок з драговини Вахмістрового яру. Серед місцевих жителів побутує переказ, що давним-давно, коли стояли постоєм в Глодосах улани 3-ї Української уланської дивізії, служивий вахмістр з конем забрів в драговину й загинув. З того часу ця місцевість називається Вахмістрів яр. Поповнює нашу річку і Козаковобалківське джерело, що б’є з криниці, яку, як гласить легенда, викопали запорізькі козаки у період гетьманщини, а, можливо, і раніше. За часів козаччини тут знаходився зимівник, тому і село має таку назву – Козакова Балка. Впадають води сивого і тихого Ташлика у красуню Синюху, а далі – у бурхливий, з небезпечними водоворотами Південний Буг. Глодоська вода несеться між ярами та ставами з високим очеретом і осокою, вербами й лозами на край світу, чаруючи степи та лани нашої, Богом даної України.

                                                                                    (Б. Лавріненко)

№13

На території села Глодоси багато покладів дрібнозернистого сірого граніту. Сторожили розповідають, що вітряні млини Франції та Голландії працювали на глодоських борошномельних каменях. Глибина пластів добротногобудівельного матеріалу сягає 130 метрів від поверхні. А геологічна наука стверджує: де є дрібнозернистий граніт, там є і уран. Отже, глодоська чорноземна земля приховує у своїх надрах і стратегічно важливу

уранову руду.

Село Глодоси фактично розміщене в центрі Української держави, адже географічний центр нашої Батьківщини (Добровеличківка) знаходиться за 14 кілометрів. Довжина населеного пункту зі сходу на захід становить 8 кілометрів, а ширина з півночі на південь – 1,5-2. Село розділяє навпіл річка Сухий Ташлик, який у своєму басейні має Ляхівську, Вербівську, Гросулівську та Кутузівську глибоководні водойми, а декілька років тому додався чималий (глибиною біля 10 метрів) Оношенків став. До

нас на риболовлю на карася, товстолобика та коропа приїздять рибалки з Первомайська, Кіровограда, Новоукраїнки та інших міст.

                                                                                 (Б. Лавріненко)

№14

Офіційна історія нашого села розпочинається із середини ХVІІІ століття, однак люди жили тут набагато раніше. Північно-західний бік – околиця – називався Катроси. Етимологічно цю назву ніхто не може пояснити. Мабуть, і в Катросах люди жили задовго до утворення власне села Глодоси. Про це свідчить цінна знахідка, яку 9 червня 1961 року знайшов учень місцевої

школи Володимир Чухрій. Пізніше вчені з’ясували, що тут було поховано воїна, знатного воєначальника, який був одягнений в дорогий одяг, а його кінь мав прикраси із золота найвищої проби та дорогоцінного каміння

Глодоський скарб-– 11 золотих браслетів філігранної виділки, по трупу коня обвивалася золота пластина, на якій було підвішено 54 золотих кульки, а срібний щит воїна знаходився увесь у пробоїнах. Найбільш вірогідно, що цей

воєначальник тільки-но вийшов з бою, а, можливо, і загинув під Глодоса-

ми. Про те, що це була особа слов’янського походження, є прямий доказ: золотий натільний хрест вагою до 700 грамів. У скарбі налічувалося до однієї тисячі найменувань золотих прикрас загальною вагою 7,5-8 кг золота найвищого ґатунку (950-ї проби), так стверджує Алла Сміленко, спеціаліст з археології в книзі „Глодоські скарби”. До речі, приблизно за 250 метрів

від місця цього поховання на кам’яній скелі висічена турецька мітка – півмісяць. Але ж у глодоській землі лежить не турок, а особа православної віри. Вчені Академії наук СРСР встановили: це поховання VІ століття нашої ери. А ось чому турки зробили позначку на скелі – історики мають ще з’ясувати.

                                                                  (Б. Лавріненко)

№15

 Розповідають, що люди, які жили в нашій місцевості, уже шукали скарби років 400 тому.Одними із перших тутешніх поселенців були молдовани із Бессарабії, і до сьогодні у селі є невеличкатвуличка, яку глодосяни називають Бесарабією. З історії ми знаємо, що російська імператриця Єлисавета  Петрівна запросила у наші краї полковника (а згодом уже генерала Івана Хорвата), який розселив тут молдован, сербів, бесарабців. Ось прибули до нас в „Глод-а-глод” (по-молдавськи перекладається як „болотяна

місцевість”) православні народи з південно-східної Європи. Наша земля їм була як подарунок за їхню майбутню військову службу в Російській державі.

У 1783 році Херсонська єпархія дала згоду на будівництво в селі церкви. Був такий порядок: якщо в селі нараховувалось 120 і більше дворів, єпархія дозволяла будувати храм. Спочатку глодосяни побудували церкву з

дерева, але вона невдовзі згоріла, і на цьому місці у 1812 році спорудили нову, цегляну. Правда, глодоський учитель Фока Минович Мелешко стверджує у своїй повісті „Три покоління”, що церкву побудува-

ли і освятили на свято Покрови у 1808 році, вона й сьогодні має назву Покровської.

                                                                       (Б. Лавріненко)

 

№16

У 40-х роках ХІХ століття відому нам Покровську  церкву в Глодосах очолював отець Леонтій Виноградов. Цей священик організував спочатку хор хлопчиків (11 підлітків), який брав участь у літургіях. У кожну неділю і дванадесяті та великі свята діти приходили до храму й нарівні з офіційним церковним хором супроводили богослужіння, причому безкоштовне. Леонтій Виноградов одночасно навчав маленьких хористів грамоті: письму, читанню та рахунку, тобто арифметики. Ось такою була навчальна програма первісної глодоської школи. Звичайно, найбільше часу відводилося церковним співам. Уроки відбувалися у маленькій хатинці, що була розташована у церковно-

му дворі. Про це розповіла глодосянам місцева жителька Євдокія Зеленська, якій у 1845 році було 12 років. Вона пригадувала, що її рідний брат Омелько

навчався грамоті у отця Леонтія. Євдокія Зеленська – глодоська довгожителька, жінка-трудівниця (її в Глодосах називали баба Зеленська). До речі, на полі нинішнього ТОВ „Фрунзе” є криниця, що носить на-

зву „криниця Зеленського”. Мабуть, батько або дід, а може, й прадід Євдокії викопали цю криницю, а в наш час її джерело породило великий Оношенків став.

                                                                (Б. Лавріненко)

 

№17

Уже в 50-х роках ХІХ століття у Глодосах існувала перша школа, родоначальником якої був настоятель православного Покровського храму Леонтій Виноградов. Дуже шкода, що в архівах Херсонської

єпархії нічого про нашу школу не сказано.А тепер зробимо невеличкий висновок: відкриття в Глодосах грамоти для сільських дітей належить нашій

православній церкві. І саме вона була історичним ініціатором шкільного навчання підростаючого покоління в Україні, адже на той час не держава піклувалася про освіту сільських дітей, а священики і диякони у школах

при церквах, так званих церковно-приходських. Хоча офіційно цю назву в Російській імперії було введено багато пізніше.

У 1855 році глодосяни побудували другий, більш величний церковний храм у класичному стилі з чотирма колонами, та двома куполами. Залізні вхідні двері були прикрашені художньою ковкою та зображеннями на

біблійні сюжети. Храм назвали Всесвятським. Гроші на його будівництво зібрав місцевий житель Д.Калюжний. Люди щедро давали гроші „на храм”: багатий селянин Тарасенко подарував 200 рублів (катеринками),за умови, коли помре, щоб поховали його в церковній огорожі. Фока Минович Мелешко у повісті „Три покоління” пише, що Д.Калюжний, побудувавши храм на зібрані гроші, прикупив і для себе 270 десятин глодоської землі.

                                                                (Б. Лавріненко)

№18.

Одночасно на території Всесвятської церкви спорудили і церковно-приходську школу. Якщо приміщення школи Виноградова було маленьким і низьким (це була звичайна селянська хатинка-школа на одинадцять учнів),

то у дворі Всесвятського храму звели три корпуси, розраховані на 250-300 учнів. Також відкрили і шкільну бібліотеку. Це капітальне будівництво закінчили глодосяни у 1860 році. До наших днів залишилася пам’ять з тих часів – величний сріблястий осокір, який і нині прикрашає шкільне подвір’я – природа призначила цьому дереву жити ще не одне століття. Очевидно, його посадили учні першого директора цієї школи Гаврила Дмитровича Тихомолова приблизно у 1860 році. Осокір радує око і сьогодні, хоча ані Всесвятського храму, ані приміщення колишньої школи вже

немає. У 50-х роках ХХ століття церква була знищена дотла.

                                                                                             (Б. Лавріненко)

№19. Цікаві подробиці про школу - семінарію.

Школа - семінарія була розташована на північній стороні Глодос, але видно було її з усіх боків, уже на відстані 4-5 кілометрів приміщення виднілось на горизонті. Далі, приблизно за два кілометри, проглядався і розкішний фруктовий сад з високими горіховими деревами та пофарбований у білий колір дерев’яний паркан.Землю під її забудову подарував глодоський старожил,багатий селянин на прізвище Блаженко, якого у селі

ще називали Благий. Дві десятини чудового чорнозему без ціни дарування – подібне можна назвати на ті часи подвигом на славу народної освіти. Приміщення у сейсмічному плані вважалось добротним і розрахованим на віки: у стіни було вкладено залізні прути по периметру всієї будівлі, починаючи з першого й завершуючи другим поверхом.

Землетрус 1939 року підтвердив надійність будови.

Якщо Божорова і Тихомолова школи отримали тріщини, то семінарія залишилсь непошкодженою.

                                                                                         (Б.Лавріненко)

№20 Сільський університет

У нашому селі шкільну громаду цінували і любили у всі часи і періоди існування глодосян. Ще задовго до революції молодь намагалась отримати освіту, особливо у тих навчальних закладах, де виплачувалась державна стипендія. Молоді глодосяни намагалися не втратити можливості цієї дотації. Ми і до сьогодні пишаємося, що Глодоську семінарію називали сільським університетом, тому що вона готувала вчителів для великого навчального округу, що звучало гордо і авторитетно. По інших селах-сусідах, які знаходяться недалеко від Глодос, не було великого бажання у мешканців вчитися, адже головне призначення селянина – земля і праця на ній. І дотримувались подібного нахилу до щоденної сільської праці батьки, діти, онуки,правнуки з роду в рід. Звичайно, з часом, де була в селі церква, там обов’язково відкривали чи то держава, чи земство так звану церковно-приходську, земську або міністерську школу.

                                                                                           (Б.Лавріненко)

 

 

№21. Божорова школа

У 80-х роках ХІХ століття у Глодосах була відкрита земська школа, яку пізніше назвали Божоровою, тобто іменем першого її керівника Федора Омеляновича Божора. На сьогодні від неї нічого не залишилося, але

місце розташування школи зберігає її назву і донині.

Декілька слів про цю знамениту глодоську родину.Подружжя Божор - Федір Омелянович та Серафима Федорівна – мали п’ятеро дітей: Ганну, Миколу, Віру, Ларису і Олександру, всі вони теж були вчителями.

Федір Омелянович - корінний глодосянин, виходець із селян, добре освічений (закінчив Одеський університет), від природи мав талант навчати дітей. Для Глодос це був взірець учителя-організатора. Його син від другого шлюбу Михайло, полковник Радянської Армії, розповідав нам, учням школи, що батько листувався зі Львом Толстим, письменником зі світовим іменем.

Божор мріяв застосувати толстовські методи навчання і у глодоській школі.

                                                                                          (Б.Лавріненко)

№22 Визволення села від фашистів

16 березня 1944 року наші війська звільнили Глодоси. Звільняла 116-а піхотна дивізія імені Яна Фабрициуса. Нема в нашому українському словнику слів, аби висловити цю радість перемоги зі сльозами на очах. Ніякого бою не було, німецькі війська перетворились у натовп деморалізованих солдат. Де й поділась та бравада, коли вступали в серпні 1941 року! Купами заходили по хатах глодосян, брали все їстівне, що можна було взяти, тому що були голодними і страшенно втомленими.

Добре пам’ятаю, як до нас у хату забрели до десятка відступаючих німців, знайшли і забрали сало, яйця.Частина з них заховалась у клуні, на горищі сараю, бажаючи перетворитися у дезертирів. Відверто скажу, що на це було важко дивитися, як не є, а живі люди – підневільні солдати. От якби у подібну ситуацію потрапили були керівники вермахту – німецькі генерали,

фельдмаршали.., то справа інша. Отже, 16 березня 1944 року приблизно о 4 ранку я почув, що на березі річки говорять наші солдати. Виявилось це наша матінка-піхота проходить, ланцюгом 7-8 метрів солдат від солдата, звільняючи кожен клаптик глодоської землі, причому, не ведучи ніякого вогню, бо німці абсолютно не чинили опору.Село було звільнене від німецько-фашистських окупантів приблизно за дві години.

                                                                                          (Б.Лавріненко)

№23 Йшла переможна весна

Ось так з північно-східного боку вступили радянські воїни і пройшли до

південно-західного боку, прямуючи до Юрівки, Піщаного Броду, не  зупиняючись ні на крок. Ближче до ранку рушили резерви. Пішки, у боло-

ті, не дотримуючись строю та доріг, а по так званому  топографічному азимуту йшла армія-визволителька – 114-а дивізія.

О 12 годині в небі над селом з’явився німецький літак, якого переслідував наш винищувач. Пілот скинув дві бомби біля школи No3, де якраз рухались маси наших піхотинців. Там і загинув старший сержант Єгор Панов, родом з Москви. Обірвалось життя цього героя-визволителя у нашому селі, де його і поховали.

Отже, на ранок 16 березня село звільнили, а по обіді глодосяни самостійно, ні у кого не питаючись, поновили усі місцеві колгоспи. Я з старшим братом відвіз до організованої колгоспної комори 11 центнерів ячменю та два центнери вівса. Йшла весна, треба було сіяти.

                                                                                          (Б.Лавріненко)

Творчий переказ

Велика Вітчизняна війна в долі глодосян

Творче завдання. Доповнити текст переказу розповіддю про те, як у вашій школі шанують пам'ять про загиблих у війні.

  Значною історичною подією була Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. 1 серпня 1941 року фашистські загарбники окупували село Глодоси. Почалися чорні дні знущання, насилля, катування і смерті. Більше 2,5 років (31 міс. 14 днів) Глодосяни страждали у фашистському ярмі. 250 юнаків і дівчат погнали на роботи до Німеччини, багато хто не повернувся, склавши свої кістки на чужині. Середню школу нелюди перетворили на катівню, в її стінах було закатовано насмерть більше 30 чоловік. Кращих людей села забили і замучили, серед них: Григорій Никифорович Бериндя – голова сільради, Михайло Сергійович Лавріненко – голова колгоспу ім. Сталіна, Василь Силенко – бригадир цього колгоспу, Кузьма Ворона – фельдшер. Івзі Масенко – матері трьох дітей – відрізали груди, вчителю Миколі Карпенко відрізали вуха і поставили тавро - п’ятикутні зірки на спині та грудях, десять єврейських сімей кинули до криниці. Але ні катування, ні каторга не зломили волю – глодосяни чинили опір. 940 глодосян в лавах Червоної Армії захищали Батьківщину, з них 300 чоловік віддали життя. Хочеться відзначити Івана Мусійовича Мирончука, який будучи командиром легендарної “Катюші” БМ-13 громив німецькі полчища під Москвою і Сталінградом, учасників боїв за Берлін: Кобринюк Леонід Семенович, Мохонько Іван Андрійович, Лунгул Володимир Логвинович. Коли ми листали книгу Пам’яті “Вони захищали Батьківщину”, яку створили юні слідопити Глодоської школи, особливо нас вразила розповідь про мужність батька і сина Козинців в боях з німецькими загарбниками. Про цих героїв член клубу “Пошук” Мохонько Тетяна написала оповідання “Гвардійці”. Епіграфом до оповідання було використано замітку з фронтової газети “За Родину” від 13 червня 1944 року “Гвардейцы знают про славных воинов-гвардейцев: отца и сына Козынец. Они прекрасно владели пулеметом, автоматом, винтовкой. В одном из боев при активной их поддержке была отбита вражеская контратака. В этом бою отец и сын уничтожили 20 немецких офицеров. За проявленную отвагу Иван и Максим Козынец были награждены орденами Славы ІІІ степени. В атаке Максим Гордеевич был ранен в ногу, а его сын на глазах у отца был убит. Погиб смертью храбрых гвардии рядовой И.М. Козынец. Его имя и героические подвиги вечно будут жить в наших сердцах”. А ще ми хочемо згадати партизанку Віру Трохимівну Федченко-Смолянчук (народилася в 1923 році в Глодосах) . Ризикуючи життям вона розповсюджувала листівки, допомогла втекти з концтабору нашим бійцям. Своє життя поклала за перемогу. В 1985 р. в честь пам’яті Віри Федченко в селі Глодоси названо її ім’ям вулицю, де вона народилася. А на тому місці де стояла хата Федченків було поставлено пам’ятник відважній партизанці. 346 глодосян - учасників війни нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу, серед них батько і син Козинці.

16 березня 1944 року село було звільнено від фашистських загарбників.

Творчий переказ

Якого ми роду?

Завдання. Перекласти текст переказу українською мовою. Доповнити його зміст своїми міркуваннями про сучасні заняття глодосян

 У Державному архіві Кіровоградської області було знайдено дуже цікаві спогади Шуліки Никона Іларіоновича про виникнення села: “влево и вправо от речушки Сухой Ташлык лежали прекрасные степи, покрытые буйной растительностью. Царица Екатерина ІІ со своим фаворитом Потемкиным проезжала по Днепру, обратила внимание на эти богатые степи и дала указ об открытии границ для Молдавии, Болгарии, немцев и других западных государств. На указ царицы первыми пришли на Сухой Ташлык самые близкие соседи - молдаване. По рассказам деда Божора – первым поселился Бежан, который поневоле очутился здесь. Его имел казнить молдавский господарь за убийство охотничьей собаки. Дед даже назвал фамилию этого изверга – господарь Протос. Вторым, немного восточнее, поселился Божор (дед деда рассказчика). Если Бежан избрал место для усадьбы - высокий бугор, то Божор поселился у лугов и болот, третий молда-ван Гросул ушел еще восточнее и поселился у лугов. Вожаком молдаван был более развитый человек Божор, который с согласия Бажана и Гросула назвал это поселение Глодосс, что в переводе на русский язык означает болото. Вот отсюда и пошло название Глодоссы.

 Надо сказать, что рядом с молдаванами ринулись на “дикие степи” и другие западные переселенцы - болгары, арнауты, гуцулы и австрийские евреи. Сюда сбегался люд, который крепосники-помещики не ставили за людей и продавали их, разделяя семью. Пребывают сюда селяне из Киевской, Полтавской губерний, которые по приказу Потемкина просто высланы в степи, чтобы показать свою работу царице по заселению “дикой степи”. Следом за указом царицы двинулись на Украину и немцы. На привилегированных началах им отводили самые лучшие, плодородные земли. Сюда переселялись целые немецкие села. Сюда же на юг двинул свои войска любимец Екатерины, генерал Аракчеев. В Глодоссах был устроен военный манеж для тренировки лошадей, построены также казармы и село стало называться – казенным селом в отличие от крепостных сел. Разница между казенными и помещичьими крестьянами была в том, что казенные работали 3 дня в неделю на казну, 3 дня для себя, а панские крепаки работали целую неделю на пана. Руководил казенными работами ставленник Аракчеева. Аракчеев через посредство Потемкина добился более массового переселения народа из Полтавской губернии. Можно сказать, что в Глодоссах пребывали целые села Полтавщины, их называли Заднепрянами.

 Правый берег Сухого Ташлыка заселен, а центром заселения считалась первая четверть. И только в 1901-1903 гг. были снесены Аракчеевские постройки, казармы, манеж. Левый берег заселялся постоянно разным сбродом и уже в 1900 жителей 10000, женщин на 100 человек больше.

 Тот же дед Божор рассказал, что молдаване пригнали с собой небольшие стада овец, приехали на волах, привезли также и некоторое земледельческое орудие: рало, соху, деревянный плуг, бороны, иные на железных зубьях, иные на дубовых, ясеневых. В сельское хозяйство первые поселенцы молдаване не особенно ударялись, и украинцы осваивали небольшие участки земли. Когда же прибыли в Глодоссы Заднепряне культура сельского хозяйства поднялась на высший уровень: появились железные плуги, возы на железных осях, вместо волов у них были у большинства лошади. Заднепряне уже засевали большие участки земли рожью, пшеницей, ячменем и овсом. Появились излишки зерновых, которые шли в продажу. Значит, существовал уже рынок местный и междусельский. Вторая четверть работала на лошадях, все работы проводились своевременно и качественно. Отсюда экономика их намного опередила первую четверть. Экономика определяет сознание людей – значит, Заднепряне были развитее поселенцев первой четверти. Село Глодоссы не имело никакой промышленности, единственным было сельское хозяйство, которое велось без руководства агрономов, хотя в земстве и был уездный агроном Микоян. Отдаленность села от железнодорожных путей не предсказывало о перспективах на улучшение экономики села”

 

 

Творчий переказ

Глодоський скарб

Одна з найцікавіших версій виникнення назви села пов’язана із скарбом. Як відомо, напівміфічні розповіді про скарби найбільш живучі, а практично невмирущі. Вони обростають подробицями, вигадками, нісенітницями. Глод (глід) і голд (з нім. – золото) схожі як близнюки, оси й ост (схід) також співзвучні. І якби була можливість зазирнути в ті давні часи, коли золото закопували, то не виключено, що хтось із заходу бачив це і інформація про скарб просочилася в Західну Європу. І стало відомо про те, що десь на сході в степах є “Голдост” (золото сходу). А оскільки місцевість не мала конкретної назви то назвали її ГОЛДОСТОМ, щоб прив’язати до скарбу і не загубити. Тож і були на початку Глодоси – Голдостом. І це не дивно, адже в нашій перекотиполівській місцевості товклося безліч народів, які залишили по собі відгук своєї мови. Слов’яни ж Голдост довго не терпіли і перелаштували його під свою вимову, тому й став Голдост – Голдостами, а з часом в силу певних мовних процесів і взагалі Глодосами, що було усім зрозумілим і простим, бо ж були там і глід, і оси. Проте золота  ніхто в ті часи не знайшов. Тож про золото стали забувати, і первинна назва Голдост (золото сходу) втратила свою актуальність і стала буденною, як оси. Але ж золото знайшлося – Золото Сходу. І знайшов його зовсім несподівано і випадково 9 червня 1961 року випускник Глодоської школи Володя Чухрій. Це була цікава та дуже важлива історична пам’ятка - поховання багатої, знатної особи, очевидно, князя та військового вождя кінця VII ст. н. е. з великою кількістю золотих і срібних речей, що можуть бути поставлені в ряд із найбагатшими давніми скарбами України. Серед золотих речей чудові прикраси, справжні шедеври давніх майстрів-ювелірів. Це безцінна історична пам’ятка, що передувала утворенню Київської Русі, та мала велике значення у вивченні історії населення середнього Подніпров’я

Творче завдання

Продовжити текст переказу про те, що справжні скарби в Глодосах – це люди, які тут живуть. Розповісти про цікавих людей села

 

 

 

 

Використана література

Лавріненко Б.Г. Сторінки з історії села Глодоси. – Кіровоград:

Поліграф-Терція, 2007. –

с.124

 

 

 

1

 

docx
Додано
24 березня 2018
Переглядів
1451
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку