Матеріали до уроків історії

1. Охарактеризуйте культуру України княжої доби (ІХ – ХІV ст.).

2. Визначити причини українського національного руху в Російській імперії в другій половині ХІХ ст.

3. Проаналізувати соціально-економічні і політичні процеси в Західній Україні в другій половині 1940-х – на початку 1950-х рр.

1. Охарактеризуйте культуру України княжої доби (ІХ – ХІV ст.).

Успіхи слов'ян у розвитку господарства, їх об'єднання в єдиній державі, героїчна боротьба за незалежність сприяли розвитку матеріальної і духовної культури. До матеріальної культури належать: знаряддя праці, житло, одяг, а також трудовий досвід людей; до духовної: освіта, наука, мистецтво.

Русь мала писемність ще до прийняття християнства. Пізніше була взята слов'янська азбука, яку склали болгарські просвітителі Кирило і Мефодій. Після хрещення Русі-України почала активно розвиватися освіта. Першу школу в Києві заснував князь Володимир. Діти бояр і вельмож там училися читати і писати та оволодівали грецькою мовою.

Особливого піднесення освіта набула за Ярослава Мудрого. Він зібрав дуже велику на той час бібліотеку, залучав до шкіл дітей не лише князів та духовенства, а й простих міщан.

Розвиток науки відбувався під впливом Візантії (плюси: відкривало доступ до наукових творів грецьких та римських учених; мінуси: пригнічувало розвиток власної наукової думки).
- З книг, які були перекладані, черпали наукові знання про природу, географію, філософію.
 Філософи в Русі-Україні: митрополит Клим Смолятич та волинський князь Володимир Василькович.
- Знання в галузі математики зводилися до простих чотирьох дій над числами, дробів та нарахування відсотків.
- Відомості про медицину обмежувалися практичними потребами. Першими лікарями були ворожбити і знахарі. Згодом лікарські знання значно поглибилися. Серед медиків українського походження другої пол. XI ст. згадуються в літописах Дем'ян Пресвітер і Агапіт Лічець, який умів робити хірургічні операції.

Високого рівня в Русі-Україні досягло літописання. Воно базувалося на різних джерелах: оповіданнях, народних переказах, житіях святих, іноземних хроніках. Перший відомий нині літопис написаний за часів Ярослава Мудрого (1039р.). Монах-літописець Нестор бл. 1112 р. упорядкував "Повість временних літ", де йшлося про те, "звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала". Видатними пам'ятками того часу є також Київський і Галицько-Волинський літописи, "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", церковні твори митрополита Іларіона, "Житіє Феодосія Печорського", "Ходіння" Данила Паломника в Єрусалим, "Києво-Печерський патерик" та ін.

Поряд з літописами та церковними творами значне місце посідала й перекладна світська література. Серед її зразків можна назвати "Моління Данила Заточника", збірник політичних життєвих порад та афоризмів, написаний у XII—XIII ст.

Найвидатнішим зразком поетичної творчості, другої пол. XII ст. є "Слово о полку Ігоровім". Його сюжетом стала історія невдалого походу Новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р. Уся поема пройнята закликом до об'єднання Русі проти зовнішніх ворогів.

Великого поширення набула усна народна творчість — казки, пісні, билини, легенди, в яких народ відображав найважливіші історичні події та явища, прославляв захисників Вітчизни від іноземних нападників. Істотною мірою завдяки усній народній творчості образи минулого дійшли до наших днів.

Серед різних галузей образотворчого мистецтва в Русі-Україні високого рівня досягло мистецтво оформлення рукописної книги. Збереглося чимало пам'яток малярства, зокрема ікони "Борис і Гліб", "Свенська Богоматір". Славилося ювелірне ремесло, керамічне, зокрема виготовлення декоративних плиток для оформлення інтер'єрів споруд, різьба на кістках тощо. Відоме мистецтво київських ювелірів-майстрів тонкої обробки дорогоцінних металів. У техніці художнього ремесла широко застосовували відомі здавна гравірування, карбування, інкрустацію, тонке металеве литво, філігрань, чернь, скань, емаль та ін.

Розвивалося музичне мистецтво. Музика записувалася нотними знаками. Серед музичних інструментів були відомі труби, дудки, сопілки, флейти, гуслі, бубни тощо. При князівських палацах створювалися музичні ансамблі, а при церквах — хори.

Київська Русь славилася вмілими ремісниками. Було відомо бл. 60 ремісничих професій. Важливими галузями ремесла були металургія, ливарна справа, обробка заліза. Мала місце спеціалізація ковальської справи. Добре розвивалися гончарство, склоробне виробництво, обробка дерева, кравецтво, шевство тощо. Виготовляли знаряддя праці, вироби для домашнього вжитку, зброю, військову амуніцію, дорогоцінні речі. Вагоме місце посідало будівництво кораблів — невеликих суден із веслами й вітрилами, на яких могли вміститися до 100 осіб.

Давньоруські зодчі талановито зводили складні дерев'яні й кам'яні споруди, що вражали розмірами, пропорційністю та красою внутрішнього оздоблення. Символами розквіту Київської Русі стали Софійський собор, Золоті ворота, Успенський собор, Десятинна церква у Києві, чудові храми і палаци в Чернігові, Переяславі, Галичі, багатьох інших містах. Відомими культовими спорудами були ансамблі Михайлівського Золотоверхого собору, Видубицького монастиря. Будови прикрашали різьбою по дереву і кості, настінною мозаїкою, фресками, різьбленими кам'яними деталями, іконами.

Знаним зодчим був Петро Милоніг, який збудував у Києві кам'яну підпорну стіну під горою, яку розмивали води Дніпра. Це була складна інженерна споруда.

Підсумовуючи, слід зазначити, що, незважаючи на феодальну роздробленість і монголо-татарську навалу, культура українських земель, хоча й мала місцеві особливості, розвивалась у тісному взаємозв'язку.

2. Визначити причини українського національного руху в Російській імперії в другій половині ХІХ ст.

У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду зростає хвиля громадянської активності.

Громади проводили значну культурно-освітню діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Громадівці організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою, популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника. Серед найактивніших діячів громадівського руху були В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Лисенко, М. Старицький та ін.

Наукова, просвітительська, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла царських чиновників. Затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що мета руху — "під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї". Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, - хто за це брався, звинувачувалися у сепаратистських задумах, ворожих Росії". Друкувати "малороссийским наречием" дозволялося лише художні твори. А  у 1875р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію. Результатом її діяльності став ганебний Емський указ, підписаний наступного року царем Олександром II. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори, тексти для нот і робити переклади з іноземних мов, ставити театральні вистави і проводити публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою. Навіть з російськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово "Україна", замінюючи його принизливим — "Малоросія". 

Після чергового царського погрому серед української інтелігенції посилились радикальні ідеї. Багато революціонерів в Україні, зокрема А. Желябов, В.Осинський, М. Кибальчич, вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності. Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся розкол.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було "Братство тарасівців" (1891-1898рр.), яке нелегально виникло в Полтаві. Його заснував невеликий гурт українських студентів — І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, які на могилі Т. Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації "Вірую молодих українців". її провідними положеннями були: визнання Російської імперії окупантом України, вимога повної державно-політичної незалежності України, переконання, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності.

3. Проаналізувати соціально-економічні і політичні процеси в Західній Україні в другій половині 1940-х – на початку 1950-х рр.

Соціально-політичне та культурне життя в Україні в повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер.  Морально-політична ситуація в Україні в повоєнні роки визначалася подальшим посиленням культу особи Й. Сталіна. Розпочинався новий виток репресій: проти військових і військовополонених, проти діячів науки й культури, державних працівників.

Становище в Україні особливо загострилося, коли в березні 1947 р. З ініціативи Й. Сталіна з поста Першого секретаря ЦК КП (б) У було усунуто М. Хрущова, і на його місце було поставлено Л. Кагановича. Обіймаючи посаду Першого секретаря ЦК КП (б) У, Л. Каганович намагався довести, нібито "боротьба з українським буржуазним націоналізмом" не завершилась і її необхідно продовжувати. Без жодних підстав він звинувачував у націоналізмі провідних письменників республіки. За його вказівкою у пресі з'являлися розгромні статті, спрямовані проти відомих діячів науки та культури.

 У 1948 р. розгорнулась кампанія боротьби з "низькопоклонством перед Заходом", а згодом - з "космополітизмом". Наприкінці 40 - на початку 50-х років розпочалися репресії проти єврейських літераторів, митців, учених, діяльність яких була пов'язана з Україною. Часто сфабриковані справи, судові процеси закінчувались для звинувачених не лише тривалими ув'язненнями, а й розстрілами.

 Вороже ставлення до діячів науки, освіти, літератури, музичного мистецтва було характерною ознакою того часу. 

 І все ж у важких умовах, що склалися, культурне життя республіки тривало. Воно було невід'ємною складовою післявоєнного відродження. Так, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць.

 Активізація культурного життя сприяла пожвавленню художньої самодіяльності. Маючи незаперечні досягнення, українська культура повоєнного часу зазнала руйнівного впливу сталінщини, що призводило до суб'єктивізму в зображенні життя українського народу важких років відбудови.

 Складністю та суперечливістю було позначене суспільно-політичне життя в повоєнний час. У післявоєнний час авторитарно-командні методи управління тоталітаризму перешкоджали вільному волевиявленню радянських людей, гальмували розвиток їхньої політичної ініціативи. Кожному громадянину загрожували репресії, провокації, звинувачення у злісних помилках тощо. Нагнітанню атмосфери страху й підозрілості в суспільстві сприяли зловісні галасливі кампанії, пов'язані з викриттям незліченних "ворогів народу".

Ускладнювали становище у сфері соціально-політичних відносин і кадрові проблеми, особливо в західних областях України, куди направлялося багато спеціалістів, інтелігенції зі східних областей, і всі ці люди не знали місцевої специфіки, мови. До того ж там тривала братовбивча війна (1945-1950 рр.), в якій загинуло майже півмільйона людей.

У квітні 1947 р. політбюро Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП) здійснило операцію під кодовою назвою "Вісла", що мала як військовий, так і цивільний виміри. 

Одним із перших об'єктів атаки радянської влади в Західній Україні стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом і діяла переважно як національна. 8-10 березня 1946 р. Собор у Львові, що був підготовлений радянськими органами державної безпеки, проголосив про скасування Берестейської унії 1569 р., розрив з Римом і возз'єднання греко-католицької церкви з Російською православною церквою.

Дещо пізніше аналогічну процедуру, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодора Ромжі, було здійснено в Закарпатті, і до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регіоні також було знищено. Щоб схилити на свій бік симпатії західних українців, радянська влада активізувала українську початкову освіту.