Матеріали до уроків історії

1. Польська експансія на українські землі в другій половині ХІV – у

середині ХVІІ ст. Люблінська унія.

2. Визначити причини піднесення суспільно-політичного та націонаного руху на

західноукраїнських землях у другій половиниі ХІХ ст.

3. Охарактеризувати економічне становище України в середині 1950-х – першій

половині 1960-х рр.

1) Польська експансія на українські землі в другій половині ХІV – у

середині ХVІІ ст. Люблінська унія.

Як відомо, ще в середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 рази. Однак для поляків опанування українських земель не відбувалося так легко, як для литовців. Тому спочатку вони з обережністю впроваджували зміни серед місцевого населення. За прикладом останніх галицьких правителів польський король Казимир називав ці землі "королівством Руським". Поряд з латиною вживалася й руська (українська) мова, у краї і далі ходила своя монета. Однак з часом становище українців дедалі більше змінювалося у гірший бік.

Політика Польщі на західноукраїнських землях. До сер. XV ст. західноукраїнські землі жили за правом, що базувалося на законах "Руської правди" і старовинних звичаях. Лише в 1434 р. корінним мешканцям накинули польські закони. На завойованих територіях поляки створили три воєводства — Руське, Подільське, Белзьке — та окрему Холмську адміністративну одиницю. Ці воєводства отримали регіональні суди. Упродовж кінця XIV— XVI ст. відбувалися процеси зближення родової знаті з військово-службовим станом, який добивається значних пільг, та їх об'єднання в одну панівну верству — шляхту (від давньонім. alaht — рід, порода). Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти, а точніше — у законодавчих органів, т. зв. сеймів і сеймиків, участь у яких могли брати тільки дворянство і католицьке духовенство.

Українське боярство тоді було зрівняне в правах з польською шляхтою, тобто звільнене від усяких податків, крім кількатижневої щорічної військової служби у королівському ополченні. Ввійшовши в середовище обласканого королем панства, знать до сер.

XVII ст. в основному ополячилася. Лише дрібне боярство, "ходачкова" шляхта, яка найбільше збереглась у Руському воєводстві, не зрадили свого народу, його мови, віри, звичаїв, традицій.

Основну масу населення західноукраїнського краю складали селяни. їм надавали малими ділянками ріллю чи сіножаті в тимчасове користування, за які вони відробляли своїм інвентарем панщину, платили грошові чинші, сплачували десятки натуральних данин. На поч. XV ст. (1436) селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки після Різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи. Для галицького землероба настала понад 400-літня кріпацька неволя. Шляхтич став для свого підлеглого єдиним суддею, паном його життя чи смерті.

Український народ не мирився із підневільним становищем, піднімався на боротьбу з іноземними гнобителями. Першим збройним народним виступом, що потряс феодальну Польщу, було повстання під проводом Мухи в 1490—1492 pp. Воно почалося в Коломийському повіті на Покутті й незабаром охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Загін повсталих, який нараховував до 10 тис. чол., здобув Снятин, Коломию, Галич і вирушив на Львів.

Занепокоєний успіхами повстанського війська польський уряд організував шляхетське ополчення Руського воєводства і навіть запросив на допомогу прусських лицарів. У результаті повстанці були розбиті, а їхній керівник схоплений і ув'язнений у тюрмі в Кракові, де незабаром помер від катувань.

Люблінська унія

Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Остання ж з поч. XVI ст. опинилася перед наростаючою небезпекою ззовні, насамперед збоку Московського князівства та Кримського ханства. Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід та в 1480 р. практично скинувши вікове монголо-татарського, сама почала зазіхати на чужі землі. Поширення московської експансії викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина т. зв. третього Риму. Водночас князь московський Іван III прибрав собі титул "государя всієї Русі" (січень 1493 р.) і проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві. Відповідно до цього й діяли московські правителі. Вони підтримували сепаратистські тенденції, що мали місце у Великому князівстві Литовському, зокрема князівську змову 1481р. та повстання князя Михайла Глинського (1507—1508). У результаті Литва втратила сіверські землі. У1500—1603 pp. велася литовсько-московська війна. У1522 р. Москва відібрала у Литви Чернігів і Стародуб.

Проте і в час занепаду Велике князівство Литовське здобувало перемоги. Одна з них — битва з московитами під Оршею 8 вересня1514 p., коли 30-тисячна коаліція українських, білоруських, литовських та польських військ під проводом князя Костянтина Острозького зустрілася з майже 80-тисячною московською армією. Видатний російський історик С. Соловйов так описував цю грандіозну,як для Європи, битву: "Московити почали наступ, і довго з обох боків боролися зі змінним успіхом, коли нарешті литовці навмисно почали тікати, підвівши московитів під свої гармати; страшенний залп зім'яв переслідувачів,розладнав їх лави, що невдовзі передалося й усьому московському війську,яке зазнало жахливої поразки: всі воєводи потрапили в полон, не кажучи вже про величезну кількість убитих ратників; ріка Кропивна (між Оршею Щубровною) загатилася тілами московитян..." Загалом втрати переможених лише вбитими становили 30 тис. осіб;у полон потрапили 6воєвод, 37 князів, близько 2000 "дітей боярських" та багато тисяч ратників. Король польський і великий князь литовський Сигізмунд І Старий" щоб виявити найбільшу повагу своєму кращому полководцеві, дозволив князю К. Острозькому як переможцю московитів пройти у Вільно через тріумфальні ворота.

Становище Литовської держави ускладнювалося й появою на півдні нової загрози — Кримського ханства, яке у 1449 р. відокремилося від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини. У 1482 р. за намовою Івана Ш кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали і нищили українські землі (з 1450 по 1556р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі), У сер. XVI ст. наростаюча криза у Великому князівстві Литовському сягнула критичної межі. В1549 та 1552 pp. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1658—1683 pp. Литва ув'язла в нову тривалу війну з Московією — т. зв. Лівонська війна. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об'єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

Навколо питання про нову унію розпочалася гостра й драматична боротьба. Проти виступили великі литовські магнати, які погоджувалися на об'єднання тільки за умови існування окремого сенату і сейму Великого князівства Литовського. Проте польський сейм, використовуючи підтримку литовської й української шляхти, що була невдоволеною пануванням великих землевласників у князівстві та намагалася одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Брацлавщини і Київщини. Українці схилялися до об'єднання з Польщею також через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, позаяк протидія Великого князівства Литовського спустошливим набігам татарських орд була неефективною.

Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні та прагнення отримати військову допомогу від Польщі в боротьбі з Московською державою змусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 1 липня 1569р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами, Люблінську унію, яка передбачала: 1) об'єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту; 2) на чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі і коронувався в Кракові; 3) спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця; 4) Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони — Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію; 6) під юрисдикцію Польщі, у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні — Білостоцьке, Люблінське та Варшавське воєводства Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина(Східне Поділля) та Київщина; 6)українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Говорячи про позицію української еліти на Люблінському сеймі, треба зазначити, що її вимоги були мінімальними: збереження станових привілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання. Вона практично не мала можливостей для маневрування. Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між Польщею й Московією. На відміну від самодержавної Москви, Польща була країною з досить прогресивним державним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, що не могло не приваблювати українську суспільну еліту. Однак, як показало майбутнє, ці надії не виправдалися. Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об'єднання більшості її земель у складі однієї держави — Польщі. (Решта українських земель перебували під владою інших іноземних держав: Чернігово-Сіверщина — Московського князівства, аз 1618 р. — Речі Посполитої: Закарпаття — Угорщини, а з 1526р. — Туреччини та австрійських Габсбургів; Буковина — Молдавського князівства, а з 1514р. — Туреччини: Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства Литовського.)

2. Визначити причини піднесення суспільно-політичного та націонаного руху на західноукраїнських землях у другій половиниі ХІХ ст.

Головним активізуючим фактором, що стимулював значне пожвавлення суспільно-політичних процесів у другій половині ХІХ ст., особливо українського національного руху, стало польсько-австрійське порозуміння, внаслідок якого польська політична еліта забезпечила собі домінуюче становище у внутрішньокрайовій політиці.

3. Охарактеризувати економічне становище України в середині 1950-х – першій половині 1960-х рр.

Розвиток промисловості у 50-х - 60-х роках

Відбудова та розвиток господарства України в повоєнні роки відбувалися в умовах, коли всі українські землі (крім крайніх західних, що залишилися у складі Польщі) опинилися у межах однієї держави. Територія України на кінець 1945 р. розширилася до понад 580 тис. км2. У 1954 р. до України включено Крим.

Після війни залишилося лише 17% довоєнної кількості робітників, а весь промислово-виробничий потенціал становив 48% проти 1940 р. У 1950 р. цей показник становив 81%. Протягом 50-б0-х років гострої нестачі робочої сили не відчувалося внаслідок відносного аграрного перенаселення, особливо у західних областях. У структурі зайнятості істотних змін не відбулося. Більшість робітників працювало у галузях матеріального виробництва (81,5% в 1960 р.). У промисловості, будівництві, на транспорті було зайнято 38,8%. Зберігалася висока частка зайнятих у сільському господарстві - 42,7%, а у сфері торгівлі, послуг, державного управління - 18,5%.

Відбудова господарства продовжувалася до 1950 р. Швидкими темпами розвивалася промисловість - 34,6 % щорічно при 22-23 % по СРСР. Перевага надавалася базовим галузям промисловості: паливній, металургійній, електроенергетичній, машинобудівній. Було відбудовано та побудовано понад 2 тис. підприємств.

Зростав обсяг перевезень всіма видами транспорту, певні досягнення були у легкій промисловості: створено шовкове виробництво, освоєно випуск меланжевих, тонкосуконних тканин, капронових панчіх, розпочалася індустріалізація в західних областях України, розширилися старі виробництва: видобуток нафти (район м. Долини), природного газу

Вводилися в дію нові потужності у легкій і харчовій промисловості:

Наприкінці 50-х років розпочалася комплексна реконструкція залізничного транспорту на основі електрифікації та впровадження теплової тяги. З 1954 р. цей вид транспорту став рентабельним. Через Україну йшла продукція у 81 країну світу. Зріс вантажооборот морського, автомобільного, повітряного транспорту.

Змінилася географія промисловості. З'явилися нові промислові центри: Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква, Чернівці, Львів. Зменшилася частка Донецько-Придніпровського, зросла - Південно-західного і Південного економічних районів. Їх співвідношення у 1965 р. становило відповідно 60,7, 27,4 і 11,9%. Продовжувалася індустріалізація шести західних областей, де протягом 50-х років випуск промислової продукції збільшився втричі. У 1965 р. ці області давали 8,9 % валової промислової продукції республіки (за вартістю).

Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рівня технічної оснащеності.

Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни. Було проголошено курс на прискорений розвиток легкої промисловості. У 1954 р. створено союзно-республіканські міністерства чорної металургії та вугільної промисловості України. У 1956 р. перетворені з союзних на союзно-республіканські міністерства будівництва підприємств металургії та хімічної промисловості, будівництва підприємств вугільної промисловості. Створено міністерство будівництва УРСР- Протягом 1953-1956 рр. у республіканське підпорядкування перейшло близько 10 тис. підприємств і організацій. Частка продукції республіканської промисловості зросла до 76 % проти 34% у 1953 р. Розширилися права директорів підприємств у плануванні виробництва, реконструкції, будівництва, затвердженні штатів.

Середина 50-х років стала періодом кризи старого управління та планування. Внаслідок реформи 1957р. керівництво промисловістю було передано раднаргоспам економічних районів, які управляли промисловістю на своїй території незалежно від профілю.

На території України було створено 11 районів: Київський, Харківський. Львівський, Вінницький, Ворошиловградський, Дніпро петровський, Херсонський, а у 1960 р. - ще три: Кримський, Полтавський, Черкаський. Майже вся промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР. У рамках раднаргоспів підприємства або безпосередньо підпорядковувались галузевим управлінням, або через трести і комбінати. Триланкова система застосовувалась у легкій, м'ясо-молочній, харчовій промисловості. У 1960 р. було створено республіканські раднаргоспи, в 1962 р. - Раду народного господарства СРСР і укрупнено районні раднаргоспи. Замість 14 раднаргоспів створено 7.

У березні 1962 р. розпочалася перебудова управління сільським господарством. Створювалися виробничі колгоспно-радгоспні управління (об'єднували 2-3 радгоспи). Це призвело до ускладнення виробництва і виникнення нових труднощів і проблем. У межах єдиного народногосподарського комплексу СРСР раднаргоспи не забезпечували єдність технічної політики, не розв'язували комплексно господарські проблеми. Порушилося централізоване керівництво галузями промисловості. Реформи наприкінці 50-х - першої половини 60-х років припинились з усуненням М. С. Хрущова від влади у 1964 р.

Економічні експерименти в Україні розпочалися в 1964 р. на підприємствах швейної, машинобудівної, вугільної, приладобудівної та легкої промисловості Львівського раднаргоспу. В 1966 р. на нові умови роботи перейшло 100 підприємств, у 1970 р. - 8,2 тис. (83 %), які давали 92 % обсягу продукції.

Сільське господарство України у 50-х - 60х роках

На початку 50-х років низька продуктивність сільського господарства залишалася. В 1950-1953 рр. загальний обсяг продукції зріс лише на 2 %, а землеробства зменшився на 1 %.

Поворотним пунктом у розвитку сільського господарства став вересень 1953-1955 рр., коли змінилася аграрна політика держави. Основні заходи були спрямовані на підвищення матеріальної заінтересованості колгоспів, збільшення державних асигнувань на потреби села, поліпшення технічного і кадрового забезпечення села.

Важливе значення мала реорганізація в 1958 р. машинно-тракторних станцій. Техніку було реалізовано колгоспам і радгоспам, а МТС перетворено на ремонтно-технічні станції (РТС), функціями яких були продаж техніки колгоспам, ремонт її, постачання нафто-продуктів, запасних частин, добрив, отрутохімікатів.

Прийняті заходи стимулювали сільськогосподарське виробництво З середини 50-х років сільське господарство вперше стало рентабельним. Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1954-1959 рр. становили понад 7 %, Неподільні фонди зростали щороку в колгоспах на 21,8 %, радгоспах - на 16 %, Підвищилися валові збори та врожайність зерна, зросло поголів'я худоби. Проте піднесення виявилося нестабільним. З 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо за 1951- 1958 рр. обсяг валової продукції збільшився на 65 %, то з І 959 по 1964 р. - лише на 22 %. Середньорічні темпи розвитку зменшилися до 2%.

Колгоспи змушені були купувати техніку за підвищеними цінами. Закупівельні ціни 1958 р. були меншими порівняно з 1954-1957 рр. За цих умов доходи колгоспників зменшилися, заборгованість перед державою зросла. З 1963 р. уряд почав надавати короткострокові позики для купівлі добрив, насіння, молодняку. У 1964 р. було списано заборгованість за техніку на суму 180 млн крб. Проте ці заходи були недостатніми.

У 1961 р. проведено реформу, що змінила масштаб цін, який підвищився в 10 разів. Це означало відповідне зниження всіх цін, плати за послуги, грошових доходів населення. Старі гроші було замінено на нові у співвідношенні 10:1. Одночасно з 1 січня 196 І р. встановлювався золотий вміст карбованця 0,987412 г чистого золота (ціна 1 г золота дорівнювала 1 крб.). Долар став оцінюватися в 90 копійок замість 4 крб.

Протягом перших повоєнних років податкова система була уніфікована і спрямована на чітке визначення обсягів податків республіканського й особливо місцевих бюджетів. У другій половині 50-х років у фінансовій системі Радянського Союзу намітилася тенденція розширення повноважень союзних республік. Вони одержала право самостійно визначати доходи і видатки в розрізі республіканських і місцевих бюджетів, використовувати додаткові доходи, а також ті суми, що залишилися внаслідок економії видатків. За республіками були закріплені певні повноваження щодо складання, утвердження, виконання державних бюджетів, розподілу доходів і видатків між республіканським і місцевими бюджетами.