МАТЕРІАЛИ ДО УРОКУ: КОНЦЕПЦІЯ «УКРАЇНИ-РУСИ» У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ М.С.ГРУШЕВСЬКОГО

Мороз Євген Олександрович

учитель історії і правознавства

Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів №29

моб.телефон-0950816212

УДК 94.(477)

КОНЦЕПЦІЯ «УКРАЇНИ-РУСИ» У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ М.С.ГРУШЕВСЬКОГО

Кожний період історії охоплює цілу низку важливих подій, але назву отримує відповідно до найбільш значущої серед переліку. З дитячих років чуємо термін «Київська Русь», «Україна-Русь», вивчаємо у школі, нарешті продовжуємо поглиблено знайомитись з ним у виші. Але рідко замислюємося, а чому так, а не інакше? Чому праматір українського народу вписали на скрижалях історії саме так?

Україна-Русь — термін, запропонований істориком Михайлом Грушевським, для окреслення українських земель. Поняття підкреслює історичну, культурну, звичаєву, світоглядну спадкоємність сучасної України щодо стародавньої Русі. Підкреслює нерозривність єдиного історичного процесу на етнічній території Наддніпрянської та Західної України від самого початку княжої доби, через Київську Русь, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-руську державу, протягом козацько-гетьманського періоду і досі. Слово вживалося ще з 19 століття і набуло особливого розголосу після написання Михайлом Грушевським фундаментальної праці з української історії— «Історії України-Руси».

Після відновлення незалежності України термін «Русь-Україна» здобув загальне визнання як в науковому середовищі, так і в масовій культурі. Чимало українських діячів отримали надію, що «коли над українцями не висітиме загроза національної смерті в «общерусском колгоспі», вони вернуть собі своє безсмертне руське ім'я, яким його записано і в «Слові о полку Ігоревім», і в літописах Нестора. Та визначальних кроків зроблено не було [1,с. 123].

До теми походження Давньоруської держави вперше звернувся у своїй «Повісті минулих літ» легендарний Нестор, понад вісім століть тому. І зараз питання це є надзвичайно суперечливим внаслідок вузької джерельної бази, недостатності фактів, політичної заангажованості та своєрідності бачення цих аспектів окремими істориками. У середині XVIII ст. німецькі історики висунули норманську теорію, яка базувалась на літописній легенді про покликання варягів на Русь. Полеміка тривала протягом довгого часу та й триває до сих пір. Нормани посилалися на те, що Русь отримала назву від «Руотси» (так шведів називали фіни у сер. XVI ст.); більшість імен у Київські Русі були скандинавського походження і здавна існувало чітке відмежування понять «руси» і «слов’яни»[2, с.343].

Щодо українських істориків, то вони в цілому дотримуються антинорманських поглядів, хоч ніяким чином не заперечують значний внесок варязьких князів та дружин у формуванні державного ладу  Русі. Вони стверджують, що «Русь», «Руська земля» – це:

– назва території Київщини, Чернігівщини, Переяславщини (землі полян, сіверян, деревлян). До речі, першими серед східнослов’янського населення стали називати себе русами поляни.

– назва племен, які мешкали на берегах річок Рось, Росава, Роставиця, Роська та ін.

– назва Київської держави, починаючи з IX ст.

Щодо назви «Україна» (земля, край), то вона означає територію, яка була основою держави Київської Русі XI-XII ст. Уперше термін згадується 1187 року в «Київському літописі» і є пов’язаний з історією Переяславського князівства та безпосередньо з діяльністю князя Володимира Глібовича. Київську державу IX-XIII ст. Михайло Грушевський називає першою формою української державності[3, с.77].

Останнім часом актуалізувалася дискусія про те, якому народові належить давньоруська історична спадщина, включаючи мову, культуру, державність. Відомо, що до революції немало російських вчених вважали Київську Русь невід'ємною частиною національної історії Росії, а українські вчені — відповідно України. Серед розмаїття точок зору полярними виявилися концепції М. П. Погодіна і М. С. Грушевського. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі [4,с.234].

Видатний український вчений, історик і політичний діяч М.С. Грушевський – учень і послідовник М. Максимовича також підтримує теорію південного походження терміну «Русь».

Щоб досягти компромісу між цими крайніми позиціями, в радянській історіографії післявоєнного періоду вводиться поняття єдиної давньоруської народності, яка нібито дала початок трьом спорідненим народам — російському, українському і білоруському. Мета компромісу полягала не стільки в поділі «по справедливості» давньоруської спадщини, скільки у спробі обгрунтувати історичними «фактами» суто політичну концепцію злиття націй. Існував нібито один народ, потім через зовнішні несприятливі обставини (монгольське завоювання) він роздрібнився, а після возз'єднання в кордонах однієї держави треба поступово позбутися національних відмінностей і повернутися до першооснови [5, с.23].

Етногенез східних слов'ян й досі неясний, бо ототожнення Київської Русі з «колискою» трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженням у цьому напрямі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Малий словник історії України / відповідальний. ред. В. А. Смолій. — К., Либідь, 1997. - 464с.

2. Грушевський М.С. Історія України -Руси / М.С. Грушевський.- К.: Нау-кова думка,1991.- т1,2. - 500c.

3. Полонська-Василенко Н. Історія України / Н. Полонська-Василенко.-К.: Либідь,1992.-т1. - 367c.

4 . Субтельний О. Україна. Історія / О.Субтельнй.-К.:Либідь,1992.-вид.2. - 156c.

5. Толочко П.П. Київська Русь / П.П. Толочко.- К.: Абрис,1996. - 343c.