Підслухані розмови, або Сторінки життя мого роду
Розмова перша, підслухана мною
Моя матуся була найменшою в сім’ї. Пишалася своїм родом: «Аякже, чотири старших брати, а я – найменшенька. Усі мене любили. Хоча...»
Літом маленька господиня поралася на подвір’ї, а брати (два старшеньких) – у хаті.
Кинула віничок, ряднинку – побігла.
Аж раптом із-за дверей: ба-ба-ба-бах-ах-ах!!!
Зі страху, здавалося, серце зупинилося. Завмерла, заніміла... А хлопцям смішно – регочуть.
Це вони батькові рушниці зі схованки дістали. Добре, що патрони сіллю, а не порохом зарядили...
Розмова друга, підслухана мамою
Бабуся часто говорила, що їй пощасливилося: народилася вона в шістдесятих, далеко від війни... «Але ж у багатьох моїх однолітків не було старших ні братиків, ні сестричок. Їх забрала війна, хоча народилися вони також після неї...»
А років через 5-6 дітки пасли корів у полі. Знайшли снаряд, що вони там з ним робили – хтозна... Розірвався... Скільки горя, скільки сліз!
Ми часто ходили по цьому полю: зі станції додому, з дому – на станцію...
І завжди здавалося, що якась дивна тиша стояла над ним посеред високої кукурудзи, посеред золотої пшениці.
Скільки могла б нам розказати ця тиша, якби заговорила...
Третя розмова, підслухана бабусею
«Наша прабабуся тримала весь рід на своїх плечах,» - часто можна було почути від старших.
Ага ж, тримала, трималася...
Заміж вийшла за багатого (нашого прадідуся), а за більшовиків стали «куркулями»...
Злякаляся:
А вранці – скрізь пусто, ніде нікого. Зібрала вузлика з одежею, сидить посеред двору з дітьми. Ганнуся на руках агукає, а Марійка навколо них дибає: тільки зіп’ялася на ніжки. Із сусіднього села повинен брат Павло приїхати, забере додому, а там же пекло: старший брат із сім’єю, мати, два менших брати, сестра...
А «совєти» тягнуть корів і коней, стріху розбирають... Хазяйнують.
Один підійшов :
- Не жалко?
- Та я тут тільки чотири годочки прожила. Оце тільки і надбала – діточок...
Перед війною дід посеред ночі стукав у вікно – просив зійтися. Не зійшлися... Не простила...