Матеріали до уроку за твором Й.В.Гете "Фауст"

УРОК ЗА ТВОРЧІСТЮ ГЕТЕ

Творчість Гете, яка тривала майже сім десятиліть, є надзвичайно багатогранною, складною і розмаїтою. Відомий у першу чергу як поет, Гете активно виступав і в інших видах художньої словесності, створивши неперевершені зразки драматичної та прозової творчості. Гете написав 1600 віршів, 54 віршові та прозові п'єси, три великі поеми, чотири романи, понад 2000 афоризмів, приказок і повчань (віршами та прозою), величезну кількість наукових, філософських, естетичних, літературно-критичних статей, мемуари, щоденники; перекладав із французької та італійської літератур. Знамените веймарське видання творів Гете (1887—1919 pp.) складається із 143 томів. Надзвичайно широким був також діапазон ідейних поглядів та естетичних пошуків Гете. Один з ідейних лідерів просвітницького руху,

він поєднав у своїй творчості різні його течії і художні напрями:

−        просвітительський реалізм,

−        класицизм,

−        сентименталізм,

−        елементи передромантизму.

Творчий шлях Гете прийнято ділити на два періоди

ранній (або штюрмерський)

 веймарський (або період веймарського класицизму).

 

Штюрмерський період творчості Гете охоплює час від перших, ще дитячих літературних спроб до 1775 р., тобто переїзду поета до Веймара. В цей період Гете стає одним з ідейних натхненників німецького просвітницького руху «Буря і натиск»; звідси і походить назва раннього періоду і має сентименталістське спрямування.

 в наступний, веймарський період, який триває від середини 70-х років XVIII ст. і всю першу третину XIX ст., у творчості Гете домінує поетика просвітницького класицизму, що вбирає також у себе й елементи реалістичного та романтичного — світобачення.

 

Значення лірики Гете штюрмерського періоду — в тому, що вона додала німецькій поезії яскравого і самобутнього національного колориту, започаткувала теми й традиції, на які спиратимуться наступні покоління німецьких поетів.

 

 Задум «Фауста» виник у Гете у ще в 1773 році, коли йому було 23 24 роки. Він захопився широковідомою тоді старовинною легендою про прославленого мага й чорнокнижника доктора Фауста, що насправді жив колись у Німеччині. у 1587 році вийшла книга навідомого автора «Історія доктора Фауста, відомого чорнокнижника й чарівника». У тварі Фаустзасуджувався як безбожник, церковники звинуватили його в тому що він продав душу дияволові.

 Уже до Гете особистість і доля Фауста привертала увагу письменників. Сучасник Шекспіра  відомий англійський драматург Крістофер Марло написав «Трагічну історію доктора Фауста». Англійські актори що гастролювали у німецьких містах познайомили німців з цією п'єсою. У Німеччині з неї зробили трагедією для лялькового театру і вона користувалася великою популярністю на ярмарках.

 Гете вирішив у своєму творі поєднати два сюжети: сюжет про вченого мага з іншим, досить поширеним у творчості «штюрмерів» (поети руху «Буря і натиск», ідеали якого довго сповідував Гете), - палко закоханий юнак спокушає молоду недосвідчену дівчину , а коли дізнається що та очікує від нього дитину малодушно залишає її напризволяще. Автор навіть знайшов спосіб як поєднати ці два різні сюжети: Мефистофель омолоджує вченого і перетворює його на юнака. Але тема для молодого поета виявляється занадто складною, окрім того багато часу забирали громадські справи. Роботу над твором було відкладено. Лише через 20 років (у 51 рік) Гете повертається до нього знову і продовжує цю роботу упродовж всього життя.  Твір писався 60 років (і був закінчений у 82 роки).

Проблематика:

1) духовний стан світу

2) людина і природа

3) роль культури в розвитку людства

4) місце людини на землі

5) сенс буття особистості

6) моральний вибір людини

 

Художній простір: охоплює землю, небо, пекло.

Час дії: минуле, теперішнє і майбутнє. (Дії відбуваються протягом 3000 років від Троянської війни і до ХVІ століття)

 

Тема «Фауста» роздум над історією людського суспільства, метою соціального буття людства і окремої людини, над загальним ходом історії.

 

Форма і обсяг.

- за формою для сцени (п'єса)

- за обсягом для читання і роздумів

 

Фабула трагедії:

 перша частина – це вічна історія кохання

друга частина – історія вічності

 

Жанр:

співіснують багато жанрів:

1. «пролог на небі» - середньовічна містерія

2. сцена Фауста в кімнаті Маргарити - ліричний етюд

3. стосунки Мефістофеля і Марти - німецька сатира

4. Авербахів склеп  та відьмина кухня - комічні і реально побутові сцени

5. останні хвилини життя Маргарити – трагедія.

Трагедією назвав і автор світ вір, а літературознавці визначають як драматичну поему або філософсько ліричну трагедією

Гете мав намір дати відповідь на питання у чому сенс людського життя та яка природа сутності людини

Головних образів 2

1 – Фауст

2 – Мефістофель

Інші лише доповнюють та символізують спокуси на шляху Фауста до пізнання абсолютної істини.

Образи Господа і Мефістофеля – Вічна боротьба добра і зла.

 

ФАУСТ – з латини «щасливий», «вдалий»

МЕФІСТОФЕЛЬ – з давньогрецької

«Мефіс» - руйнівник,

«Тофель» - обманщик

 

 

 

 

 

 

АНАЛІЗ ТВОРУ

Сюжет і композиція. «Фауст» має складну побудову. Композиційно твір ділиться на дві великі за обсягом частини (перша — 25 сцен, друга — 5 дій). Події першої частини твору відбуваються в середньовічній Німеччині, а в другій частині часові та просторові межі сюжету розширюються і розгортаються паралельно в середньовіччі й античності, між якими вільно пересуваються головні герої твору.

Наскрізним мотивом, що поєднує в композиційну цілісність усі окремі сцени твору, є мотив мандрів Фауста, супроводжуваного Мефістофелем.

Яскрава особливість композиційної побудови «Фауста» — його вступна частина, яка складається з трьох окремих сцен, що є зав'язкою всіх подальших сюжетних ліній твору.

 

Вступ.

Перша сцена вступу має назву «Присвята» і містить ліричне звернення до друзів молодості, з якими Гете був зв'язаний, коли починав писати «Фауста», і яким він дякує за підтримку.

Друга сцена — «Пролог у театрі» — передає розмову Директора театру, Поета і Комедійного актора, які висловлюють різні погляди на призначення мистецтва. їхній диспут характеризує естетичні принципи Гете, але ще не має прямого зв'язку зі змістом «Фауста».

Три дійові особи – Директор, Поет і Комік висловлюють різні точки зору на п'єсу і призначення мистецтва. Гете змушує їх зіткнутися не для того щоб обрати одну з них як правильну, а щоб показати: істина складається з суми трьох поглядів, і кожен з них є часткою істини.

Його сюжетна зав'язка відбувається в третій сцені — «Пролог на Небі», де між Господом і дияволом на ймення Мефістофель виникає суперечка стосовно цінностей, які визначають людське єство, сенс людського життя, зміст духовних прагнень людини. Основний предмет розмови – Людина. Хто вона така, яке її призначення у світі.Якщо Господь бачить у людині «божественне створіння», яке прагне шляхом приборкання тваринних інстинктів свого єства пізнати світ, його вищі, духовні цінності, то Мефістофель, навпаки, ставиться до людини зневажливо і вважає рушійною силою її вчинків та діянь низькі тваринні інстинкти, які виявляють себе в нехтуванні духовними та моральними цінностями на догоду плотським утіхам і насолодам. Мефістофель пропонує Богові парі: він доведе нікчемність людської природи і, як винагороду, отримає душу звабленої гріховними діяннями людини. Об'єктом цього морального експерименту обрано лікаря і вченого Фауста, в моральній твердості якого та інтелектуальній спроможності протистояти потенційним звабам диявола Господь цілком упевнений. Парі між Господом і Мефістофелем стає сюжетною зав'язкою твору і мотивує подальший розвиток подій, що має підтвердити або спростувати думку диявола про нікчемність людської природи. І знову істина складається із суми їхніх думок!

Господь – утверджує силу людської особистості, її здатність до розвитку, пошуку сенсу буття.

Мефістофель – навпаки, говорить, що людина «тварина з тварин»

Образи Господа і Мефістофеля – Вічна боротьба добра і зла.

 

ПЕРША ЧАСТИНА

Чотири початкові сцени першої частини розкривають трагедію Фауста — вченого, який присвятив служінню науці все своє життя, наполегливо і невтомно шукав істину, але зрештою дійшов висновку про обмеженість людського розуму (Не можемо знати ми нічого! Жага пізнання штовхає його до магії.) і у відчаї готовий навіть був вдатися до самогубства, від якого в останню мить його врятував пасхальний спів і звуки дзвонів. Він знову прагне дії, і в цей момент перед ним з'являється Мефістофель, який пропонує йому задоволення будь-яких його бажань доти, аж поки Фауст не попросить зупинити мить, яка видасться вченому настільки прекрасною, що він волітиме, аби вона тривала вічно. Тоді душа Фауста стане власністю диявола. Переконаний, що процес пізнання безкінечний і що мить, яка могла б припинити його розвиток, ніколи не настане, Фауст пристає на умову Мефістофеля.

Наступна сцена — «Авербахів склеп у Лейпцигу» — стає першим випробовуванням Фауста, якого Мефістофель намагається звабити пиятикою та розвагами у веселому товаристві. Але Фаустові це нецікаво;

тоді Мефістофель переходить до другого випробовування («відьмина кухня. Де за допомогою зілля Мефістофель омолоджує Фауста»), яке полягає в тому, щоб спокусити вченого принадами жіночих чар, захопившись якими він відмовиться від подальшого пошуку істини.

На вулиці. Сад. Вечір

 Випивши зілля відьми і ставши знову молодим, Фауст заговорив інакше. Він прийшов у цей світ за втіхами і не хоче гаяти час. Фауст починає жити так, як спершу пропонував Мефістофель. Більше того, на шляху спокус він стає завзятішим за свого супутника.

Першою жертвою на шляху оновленого Фауста стає Маргарита. У ставленні до Ґретхен він не знає жалю і забирає у неї все — цнотливість, сумління, страх, матір, брата, дочку, добре знаючи при цьому, що не віддасть їй усього себе.

«Бідний дух» і «бідний розум» Маргарити не здатні задово­льнити Фауста, у них різна мета життя. На шляху до істини Фауст занапастив Ґретхен. Саме тому, коли він з’явився у в’язниці, вона назвала його катом. Ці слова продиктовані не стільки хворим розумом, скільки інтуїтивним сприйняттям її коханця. Гинуть і вся родина Маргарити, і вона сама. Сонне зілля, яке Маргарита дала матері, перетворилося на отруту, і та вмирає, несвідомо отруєна дочкою. Брат Маргарити Валентин, захищаючи честь своєї родини і сестри, гине у двобої із Фаустом, шпагу якого спрямував Мефістофель. Смерть Валентина стає приводом для втечі Фауста, і в лиху годину Маргарита лишається без його підтримки. Жахаючись людського осуду, вона вбиває свою дитину. Кохання до Фауста стало для неї страшною трагедією. Люди кинули Маргариту у в’язницю і засудили до страти.

В’язниця

 І все ж таки Фауст не Мефістофель: йому властиві людські почуття, він вагається. Жаль привів його до в’язниці, де страждає божевільна Ґретхен. Він ще кохає її і мусить зробити свій вибір. Перед Фаустом занапащена ним кохана жінка, вона загине, якщо він покине її. А за спиною маячить Мефістофель, який пропонує нові місця, нових маргарит. За мурами в’язниці на нього чекають простір для вільного духу, нове життя. Знову стикаються дві душі в Фаусті. Мефістофель украй загострює ситуацію, змушуючи його негайно зробити вибір. І Фауст обирає: чорта, свободу, свій інтерес, своє діло... У двобої почуття й розуму верх бере розум.

 Совість та гірке розуміння того, що її не люблять, не дозволили Маргариті піти з Фаустом. Для неї не існує свободи без чистого сумління, а його не може бути поряд із Мефістофелем. Фауст і Марґарита трагічно роз’єднані навіки трьома смертями — загибеллю родини.

 Небо прощає Маргариті її гріх. Коли Мефістофель говорить: «Вона рокована!» — голос із неба промовляє: «Врятована».

 Історія Ґретхен завершена. Фауст шукав найвищої миті насоло­ди, а знайшов найгіршу — муки сумління та відкриття вічного замкненого кола.

Я рвуся від жаги до насолоди,

І в насолоді я жаги жадаю.

Кохання до Маргарити обернулося і для нього трагедією, з якої він вийшов спустошений.

І тьма згущається кругом, -

І в мене в серці споночіло.

Проте Фаусту судилося прожити ще довге життя, невпинно шукаючи його сенсу.

ЧАСТИНА ДРУГА

 

ДІЯ ПЕРША

Гарна містина

 Фауст лежить на квітучих луках, охоплений глибоким сном після потрясіння, спричиненого загибеллю коханої. Над ним літають духи-малюки, їх очолює Аріель. Духи окроплюють Фауста росою забуття, і в ньому прокидається жага діяльного життя. Відтепер він досліджуватиме не особисте життя людини, а суспільне.

 Друга частина трагедії присвячена знайомству Фауста з «макросвітом». Тепер спокуси Мефістофеля набувають витонченішого характеру. Він намагається захопити Фауста світом краси, мистецтва, влади, слави.

 

Цісарський палац

 Перша зустріч Фауста з «макросвітом» відбувається при дворі імператора, який призначає його своїм радником. Країна знаходиться на межі фінансового краху, народ потерпає від злиднів і несправедливості. Канцлер, Підскарбій і Воєначальник скаржаться Цісареві: державна скарбниця порожня, правосуддя підкуплено, мораль занедбана.

Поглянь... на весь свій край:

Біда біду в тім біднім царстві плодить,

Несправедливість всюди верховодить,

І беззаконство стало за закон.

 Мефістофель бере участь у цій нараді, адже він має підготувати поле діяльності для Фауста, майбутнього державного діяча. Йому відомо, як схилити на свій бік цісарський двір. Мефістофель пропонує випустити паперові гроші під забезпечення підземними скарбами. Він рекомендує Цісареві Фауста як людину, здатну розв’язати проблеми країни. Та Цісар і сам знає вихід: «Повеселімся ж лихові на злість!»

Маскарад

 Починається придворний маскарад. Імператор одягається богом Паном (Пан — втілення дикунства, отже, це сумнівний комплімент володареві країни). Під маскою бога Плутоса на колісниці з’являється Фауст, а в образі Худого, який є втіленням Скнари, виступає Мефістофель. Плутос відчиняє скриню зі скарбами, і люди кидаються до золотої принади.

Сад при палаці

 Канцлер доповідає Цісареві: державу врятовано від банкрутства. І зробили це Фауст і Мефістофель, а власне, тільки Мефістофель. Так в алегоричній формі висловлено думку про те, що лише диявольська сила здатна врятувати країну.

Темна галерея

 Культ насолоди панує при дворі. Тепер у Цісаря виникає нове бажання: «Щоб вивели <з тобою ми> нараз взірці краси — Єлену та Паріса — перед вельможним панством напоказ». Мефістофель повідомляє Фауста, що не має влади над світом, де живуть античні герої, але знає, як Фауст може туди потрапити. Фауст поринає за межі простору і часу, із жахом перед таємницею невідомого проникає у підземний світ правічних Матерів, що пильнують палаючий жертовник, де зберігаються первинні форми.

 За допомогою чарівного ключа Фауст вихоплює класичні образи богорівного Паріса і Єлени Прекрасної.

Яскраво освітлені зали. Рицарська зала

 На балу з’являються Єлена і Паріс. Та для придворних кавалерів і дам їхня поява — лише привід до вигуків, обмов і пліток, вони не здатні збагнути велич античної краси.

 Фауст, охоплений жагою до первісної форми краси, кидається до Єлени і з вигуком: «Хто взнав її — без неї жить не може!» — намагається вихопити Єлену з обіймів Паріса.

 Сцена закінчується для Фауста плачевно, як і перша зустріч із Духом землі. Лунає вибух, Фауст падає непритомний і опиняється знов у своєму колишньому кабінеті. Єлена зникає.

ДІЯ ДРУГА

 

 У кабінеті Фауста все, як і раніше, тільки колишній наївний студент за цей час став бакалавром. Він тепер дозволяє собі зверхньо розмовляти з Мефістофелем, якого вважає безнадійно застарілим. Але той лише поблажливо іронізує з нього.

 

Лабораторія в середньовічному стилі

 Ваґнер став «стовпом науки» і створив у колбі штучну людину — Гомункула. Гомункул має неабиякий розум, але фізично неповноцінний (двополий карлик). Мефістофеля і Ваґнера це створіння вважає своїми духовними батьками, бо наслідувало від них моральну чистоту і гострий демонічний розум.

 Доля Гомункула трагічна. Він кидається в море, щоб стати часткою природи і пройти шлях, необхідний для формування повноцінної людини.

ДІЯ ТРЕТЯ

 На своєму плащі Мефістофель переносить Фауста до Греції, на Фарсальські поля, де збираються духи античної міфології. Під час Вальпургієвої ночі Фауст знайомиться з міфічними істотами.

 Його нова зустріч з Єленою відбувається під час її повернення в Спарту після Троянської війни (Ґете порушує хронологічну правду, пов’язуючи часи Троянської війни з латинською державою XIII ст. на території Візантії). На Єлену чекає смерть за зраду Менелая, і Мефістофель радить їй тікати до пришельців з Півночі. Фауст (володар замку) урочисто її зустрічає і проголошує царицею.

 Фауст і Єлена усамітнюються в Аркадії. Плід їхнього союзу — чудова дитина Евфоріон. Він успадкував кращі риси батьків: прагнення до дії і незрівнянну красу. Евфоріон поривається до боротьби, до подвигу. Бажаючи злетіти, він падає і розбивається на смерть. Єлена залишає Фауста і зникає. Тільки її вбрання лишається в руках Фаус­та як свідчення ще однієї невдачі на шляху пошуків сенсу життя.

 

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Верхогір’я

 Між Фаустом і Мефістофелем спалахує дискусія про те, як виникла Земля. Мефістофель викладає точку зору «вулканістів» (вона панувала серед частини вчених, сучасників Ґете). Потім Мефістофель знов береться за свою справу. Він спокушає Фауста, як Сатана Христа, багатством, славою, владою.

Тим часом Цісар продовжував витрачати державні гроші, що призвело до повного занепаду країни.

Розкошував незгірше цісар наш!

А в царстві тут постав розгардіяш;

Старе й мале бунтує; свари, чвари,

Гризня, різня, грабунки і пожари,

Міста повстали на міста,

А на дворянство чернь проста,

В мирян з попами ворожнеча,

Усюди розбрат, колотнеча,

Розбій, убивство, бешкет у церквах...

Усяке тут за зброю узялося,

Бо жить — бороться... Так воно і йшлося.

 

(У цій картині легко вгадується загальна історія людства.)

 

 Незадоволена його правлінням, частина населення обрала іншого імператора. У країні почалася війна між старою і новою владою. На передгір’ї Мефістофель забезпечив перемогу старої влади. За цю послугу Фауст отримав у володіння берег моря.

ДІЯ П’ЯТА

Відкрита місцевість

 До Філемона і Бавкіди (ідилічні образи з античної міфології) повертається мандрівник, якого вони колись урятували. Старі розповідають йому про зміни в їхньому краї.

Подивись: там, де хвилі Грізно били з краю в край,

Там сади вже посадили,

Нарядили справжній рай.

Море далі відійшло.

Скрізь видніється житло.

 Бавкіда розповідає про те, як сталися дива у їхній місцевості. Удень людям не вдавалося приборкати морську стихію, а коли приходила ніч, якесь чарівне полум’я будувало за них мол. І вранці старі бачили готовий канал, гать. Бавкіда безпомилково вгадує, що диво їхнього сусіда химерувате — здається, добра в нім немає. І справді, рай збудовано Мефістофелем на крові, кістках, шахрайстві. У цьому прообразі раю немає нічого райського.

 

Палац

 У власному палаці Фауст, до якого прийшла скупа старість, плекає ілюзії вічного життя і необмеженої влади. Як реальний володар він нічим не схожий на того Фауста, котрий висловлював колись теоретичні думки про владу. На своєму шляху до мети Фауст не гребує нічим. Влада стала метою, хоча спершу була потрібна йому для здійснення славних задумів.

Отож і став я думать і гадать,

Як осягти рідкої насолоди,

Як одвести від узбережжя води.

 Правий той, хто сильніше, хто взяв гору. Адже ніхто не наважиться звинувачувати правителя, бо вищого від нього немає. Фауста не тривожить те, що його «рай» будується на награбовані Мефістофелем гроші. Змінюється весь стиль його поведінки — він спокійно ставиться до лестощів, брутальною і зухвалою стає його мова.

 

Непослушенство й перекір Мені струїли владу й мир,

Тут увірветься під кінець І справедливості терпець.

 Фауст-володар — «безбожник», «завида» (за словами Бавкіди), що не визнає чиєїсь незалежності. Філемон і Бавкіда, які живуть у своєму ідилічному світі і тримаються старих богів, нагадують Фаустові про неповноту його влади, а дзвони їхньої каплиці — про тимчасовість життя. Тому він хоче позбавитися старих, переселивши їх в інше місце.

Глупа ніч

 Мефістофель і Троє Дужих виконують його бажання. І ось уже палає хата стареньких. Троє Дужих учинили розбій і спалили їх разом із їхнім гостем мандрівником.

 Фаустів «рай» перетворився на пекло. Подумки, у душі, Фауст дав дозвіл на розправу з Філемоном і Бавкідою, тому Мефістофель і Троє Дужих лише виконували його волю.

 Доля старого подружжя стала повторенням трагічної долі Маргарита та її родини. Переступивши через їхнє життя, Фауст розрахувався ним за досягнення своєї мети, за своє «діло». Пізнавши владу, він згодом зрікається і її.

 До палацу Фауста з’явилися чотири сиві жінки — Тіснота, Злидні, Турбота і Біда. Троє з них пішли геть від палацу, бо Тіснота, Злидні та Біда не живуть поруч із багатим володарем. Лише Турбота проникає до нього. Вона приходить до Фауста тоді, коли йому нарешті здається, що він знайшов істину — «діло», і ним вичерпується сутність людського буття. Та Турбота з’являється як голос сумління, невдоволення. Її поява стає для Фауста продовженням його мук. Турбота осліпляє Фауста, але він не припиняє працювати з відчайдушним азартом, твердий у своїй вірі, що

 

Одна душа та рук стосот

Досягнуть творчості висот.

 

Просторе дворище перед палацом

 За наказом Мефістофеля фантастичні істоти, лемури, риють Фаустові могилу, а той, незрячий, тішиться брязком лопат, гадаючи, що вони збудовують вал для захисту його земель від морського прибою. Останнім зусиллям волі він намагається осягнути сенс життя. Тепер Фауст бачить його в тому, щоб дати щастя людям, які зможуть бути вільними на вільній землі. Мріючи про це, він згоден визнати вищою миттю навіть очікування майбутнього благоденства. Мефістофель сприймає його останній монолог як відмову від поривання до безкінечної мети і вважає, що має право покласти край земному існуванню Фауста. Фауст падає на землю. Мефістофель вважає себе переможцем, бо гру закінчено.

Гробокладини

 Розпочинається останнє змагання між силами добра і зла — за душу страдника і трудівника Фауста. І відбувається ця битва в царині любові, де безсилий цинічний Мефістофель. Чорт викликає собі на допомогу адські сили, але вони зазнають поразки у зіткненні з небесним воїнством. Ангели підносяться у високі сфери, забираючи з собою «безсмертну сутність» — душу Фауста. Адже він не був переможений, бо не відмовився від нескінченного вдосконалення людства і людини.

 А душа Фауста знаходить рідну душу, «що звалась колись Ґретхен». Вона лине йому назустріч, як колись,— «щаслива , знов». І її прощення знімає з Фауста провину перед нею, додаючи нового відтінку в кінцеву оцінку героя трагедії.

 Мефістофель програв парі, бо не спромігся довести ницість людини, він змушений визнати свою поразку. Прагнення Фауста до істини дарувало йому безсмертя.

 

***

Ґете так і не зміг поставити крапку в трагедії. Мабуть, у цьому виявилась мудрість поета, обережність думки, яка вагається, непевна, що знайшла абсолютну істину. Адже істина не однозначна і не обмежується цариною науки, чи «діла», чи кохання. Вона в синтезі усіх начал, в людині, в її невпинних пошуках і боротьбі.

 

Фабула твору не розкриває повністю його сенсу.

 За зовнішніми подіями криється глибокий внутрішній смисл трагедії. Він осягається, зокрема, через поетичну мову персонажів, яка передає найтонші відтінки їхніх роздумів і почуттів. Мова Фауста пронизана думкою, пристрастю, енергією, захопленням; мова Мефістофеля відбиває його бездуховність, сповнена сарказму та іронії. Глибоким ліризмом пройнята мова Ґретхен, її почуття виливаються в пісні.

 Проблеми, яких торкнувся Ґете в своєму «Фаусті», належать до вічних проблем людства, бо вічно триватиме боротьба «неба» і «землі», «духу» і «потреби». Суперечка між дияволом і людиною в душі самої людини є складною, морально-філософською проблемою, що здавна хвилювала людей.

 

 

 

 

Фауст

Образ Фауста це втілення філософських роздумів письменника про людину та її призначення, про моральну сутність особистості й життя усього людства.

Фауст — головний герой трагедії, ім'ям якого названо твір. Історія його трагічного життя покладена в сюжетну основу твору. Ім'я Фауст з латинського faustus означає «щасливий», «вдалий». Образ цього героя був запозичений Гете із народної легенди, але суттєво змінений і доповнений. Якщо головна ідея народного Фауста полягала в тому, щоб служити застереженням антихристиянської й антиморальної поведінки людини, яка запродалася дияволу, то гетевський «Фауст» спрямований на створення постаті людини, в образі якої відбилися б найважливіші світоглядні тези та внутрішні суперечності просвітницької ідеології.

Фауст уособлює ідеал просвітницьких уявлень про всебічно розвинену особистість, допитливу і діяльну, вільну в думках і неупереджену в поглядах, яка постійно прагне нових знань, що поповнювали б її досвід і розширювали її світогляд.

На відміну від учених-схоластів, відірваних від реального життя, яке вони знають лише за книжними премудрощами, як, наприклад, учень Фауста Вагнер, сам Фауст, в дусі просвітницьких гасел, прагне зробити процес пізнання інструментом практичного перетворення світу, що, зрештою, служило б суспільному благу. Саме тому, перекладаючи біблійний текст, Фауст початкову фразу «Було в почині Слово!» перероблює на: «Була в почині Дія». Суспільне благо як кінцева істина, що визначає сенс існування людської особистості, - ось та головна думка, до якої приходить Фауст і яку він проголошує в останньому своєму монолозі.

 Гете не ідеалізує свого Фауста. Авторові імпонує велич духовних прагнень героя, але він бачить і його помилки. Пошук Фаустом земних втіх та насолод у першій частині трагедії призводить до загибелі Маргарити.

 

МЕФІСТОФЕЛЬ

 Мефістофель (з давньоєврейської «Мефіс» — руйнівник, «Тофель» — обманщик) також не схожий на диявола з народних легенд. Якщо традиційна постать диявола уособлює абсолютне зло, мета якого полягає в тотальному спотворенні божественного єства людини, то образ Мефістофеля складніший і є втіленням діалектичного взаємозв'язку полярних протилежностей світу — добра і зла. Сам Мефістофель іронічно характеризує себе як «тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого».

 Справді, Мефістофель спонукає Фауста до порушення норм моральної поведінки і водночас виступає як інструмент вищого правосуддя, який каратиме його за порушення цих норм. Мефістофель за будь-яку ціну намагається відволікти Фауста від його величної мети — пізнання істини і водночас вносить у всі його діяння елементи постійного сумніву і зневіри, тим самим не дозволяючи героєві самовдоволено зупинитися на досягнутому. Мефістофель постійно підбурює Фауста на вдосконалення природи і водночас, виступаючи її органічною часткою, зводить нанівець усі спроби людини свавільно маніпулювати природними законами. Отже, постійно прагнучи зла людині, Мефістофель, який також є частиною Божого задуму, утверджує добро, хоча б його запереченням або спробами протистояти йому.

Функція Мефістофеля у творі – моральне випробування людини!

 Мефістофель приходит на землю, щеб не тільки самому творити зло, а й виявити приховані тваринні інстинкти, таємні темні бажання смертних.

Врешті-решт він показує людині саму себе і жахливий світ навколо неї – у цему і полагає «добро», яке робить злий дух.

Але чи вдасться Мефістофелю підкорити собі особливість и людство «бажаючи лиш злого»?

Саме це питання разв’язує автор протягом усієї трагедії.

 Маргарита, образ якої відсутній у народній легенді про Фауста, у творі Гете виконує важливу роль, оскільки є уособленням тих моральних і природних засад людського існування, які символізують божественне начало людської душі і які виявляються непідвладними ані згубній владі диявола, котрий сподівається отримати морально знівечену душу Маргарити, ані інтелектуальній зверхності Фауста, який пропонує їй втечу з в'язниці, тобто суто раціоналістичний спосіб порятунку, що дозволить уникнути страждань плоті, але прирече на вічні муки душу. Патріархальні цінності буття, в яких була вихована Маргарита, виявляються найбільш істинними й органічними для людської природи. Відступаючи від них, Маргарита робить це не з власної волі, але, збагнувши диявольську оману, вона не шукає такого ж оманливого захисту й обирає єдино правильний шлях — моральної спокути, яка й стає запорукою спасіння її душі.

 

Біблійні мотиви у трагедії «Фауст».

Боротьба добра і зла, Бога і диявола, що вічно точиться в душі людини, була показана ще в Біблії. У Старому Заповіті сказано, що Бог створив перших людей Адама і Єву. Поселені в раю, вони піддалися умовлянням диявола (змія). Він спокушає людей з’їсти плоди з Дерева Пізнання, обіцяючи: «Будете, як Бог, знати добро і зло». У давньоєврейській мові слово «пізнавати» означає «володіти»., «володарювати», тобто Дерево Пізнання — це Дерево Влади над усім, що є у світі (добром і злом). Інакше кажучи, це дерево символізує весь Всесвіт, створений Богом. Людина завжди прагнула до безмежної влади над Всесвітом. Але чи можна досягти її не через Бога?.. Адам і Єва послухалися диявола, з’їли плоди з Дерева Пізнання добра і зла, протиставивши свою волю Творцю, але замість того, що обіцяв їм змій, не отримали нічого. Побачивши, що вони голі, Адам і Єва відчули своє безсилля і сором. Змій — символ зла. Чому ж Бог, справедливий і всесильний, не знищив зло на землі? За Біблією, Творець наділив перших людей дорогоцінним скарбом — свободою. У Адама і Єви була свобода вибору: піти за Богом чи за дияволом. Це було нелегке випробування, і люди не витримали його, ступивши на хибний шлях. Історія людства з того часу до сього­дення повторюється знову й знову. Люди постійно опиняються в ситуації морального ви­бору між добром і злом, Богом і дияволом, світлом і темрявою. І правильний вибір залежить не від зовнішніх обставин, а тільки від людської сутності, від сили людського духу.

 Ґете використав біблійні мотиви у своїй трагедії «Фауст». Але тут не може бути мови про пряме наслідування. Образи Господа, Мефістофеля, архангелів потрібні письменнику для того, щоб ствердити особливе божественне призначення людини — бути Людиною. Автор показує особистість у постійній боротьбі. Ситуація вибору — вихідна ситуація «Фауста». Не випадково в розмові з учнем Мефістофель повторює біблійну фразу: «Будете, як Бог, знати добро і зло». Вибір між добром і злом, духовним і тілесним, життям і смертю, істиною і темрявою визначає шукання головного героя «Фауста».