Матеріали лекційного заняття

Про матеріал
Матеріали до лекційного заняття з дисципліни економіка виробництва, вступна лекція в якій описані основи теорії виконання дисицпліни економіка виробництва
Перегляд файлу

Заняття № 49

Тема 5.1  Техніко-економічне планування, планування витрат підприємства

Мета вивчення теми: ознайомлення з сутність. значенням, основними принципами і методами планування на підприємстві, характеристикою основних видів планування; змістом і  характеристикою основних розділів тактичних планів підприємства.

 

План

 

     1.  Державне економічне регулювання діяльності суб’єктів господарювання.

  1. Сутність, значення і основні принципи планування діяльності підприємства.
  2. Види планування.
  3. Методи планування на підприємстві.

 

  1. Державне економічне регулювання діяльності суб’єктів господарювання.

 

     Будь-яка держава виконує функцію регулювання економіки, тоб­то втручається у процеси формування стратегії і тактики розвитку як народного господарства загалом, так і окремих підприємств.

     Мета державного регулювання економіки — досягти найефективнішого еко­номічного, соціального, наукового й культурного розвитку країни. Таке регулювання може здійснюватись як економічними, так і адмі­ністративними методами. Держава завжди повинна дотримуватися певного правила: так впливати на підприємницьку діяльність та еко­номіку країни, щоб не зруйнувати ринкові основи господарювання і не допустити кризових явищ.

     Основні принципи державного регулювання:

     - мінімальне втручання державних органів в економічні процеси ;

     - вплив владних структур на розвиток соціально-економічних про­цесів за допомогою встановлених державою економічних регуля­торів і нормативів.

     Основні  економічні функції держави:

     - забезпечення сприятливої правової бази та суспільної атмосфери (правову основу регулювання становлять законодавчі та норма­тивні акти, що визначають порядок формування і функціонуван­ня елементів ринкової економіки) ;

     - визначення глобальної стратегії розвитку країни (стратегічні на­прями розвитку економіки повинні визначатись у процесі макроекономічного планування, яке є центральною ланкою державно­го регулювання) ;

     - узгодження і стимулювання пріоритетних напрямів інноваційних процесів та інвестиційної діяльності {економічний розвиток кож­ної країни є результатом її науково-технічного прогресу) ;

     - перерозподіл ресурсів, стабілізація економіки та соціальний захист населення (з метою сприяння збалансованому і стабільному роз­витку народної о господарства та нормальному життєзабезпечен­ню всіх верста суспільства і сфер його діяльності: мінімальний розмір заробітної плати, пенсії, допомога багатодітним сім'ям, не­працюючим тощо) ;

    - регулювання процесів охорони і відтворення навколишнього природ­ного середовища (гарантування екологічної безпеки, охорона та ефективне використання довкілля на основі різноманіття форм власності й прав користування природними ресурсами ; створення умов для спілкування людини з навколишнім середовищем ; роз­робка заходів для ощадливого використання і відтворення при­родних ресурсів).

     Держава використовує для впливу на економіку прямі та непрямі методи.

     Прямі методи впливу ще називають адміністративними, а непрямі – економічними.

     Прямі методи державного впливу на економіку базуються на владно-розпорядчих відносинах і проявляються у формі адміністративного впливу на поведінку, функціонування і результативність економічних субєктів, обмежуючи певною мірою їх економічну свободу.

     До прямих методів належать:

     - дозволи на здійснення ліцензійних видів діяльності; реєстрацію та ін.;

    - регламентація діяльності економічних субєктів і запровадження законів, інструкці, нормативів тощо;

     - заборона здійснювати певні види економічної діяльності, а також дій чи бездіяльності;

     - різноманітні форми цільового фінансування;

     - прамий вплив на експорт: зняття мита, пільги на кредитування експорту та ін.;

     - державне замовлення.

     Адміністративні методи включають засоби заборони, засоби дозволу та засоби примусу.

     Непрямі методи  - це система правових і економічних інструментів, за допомогою яких держава впливає на поведінку економічних субєктів, не обмежуючи їх економічної свободи.

     До економічних методів, що використовуються державою для ре­гулювання економіки, належать податки, перерозподіл доходів і ре­сурсів, ціноутворення, державна підприємницька діяльність, кредит­но-фінансові механізми тощо.

     Фіскальна політика держави — це управління державним бюдже­том та оподаткуванням з метою пожвавлення та стабілізації економі­ки. Державний бюджет — це затверджений у законодавчому порядку опис (баланс) доходів і видатків держави, як правило, на один рік. Сукупність визначених у бюджеті доходів разом з відповідними ці­льовими чи спеціальними фондами (пенсійним, зайнятості, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи тощо) становлять консолідо­вані фінансові ресурси, які мають бути а розпорядженні держави для витрачання на різні потреби: фінансування народного господарства, включаючи розвиток пріоритетних галузей і структурну перебудову економіки, наукових і соціально-культурних установ, оборони, захо­ди соціального захисту населення, утримання владних структур різних рівнів, створення резерву Кабінету Міністрів України тощо.

     Державна система оподаткування повинна передбачати певні пільги в оподаткуванні для підприємств, які функціонують у бажа­них для держави сферах економіки, для стимулювання розвитку ма­лого бізнесу, для підприємств, які значну частину своїх коштів спря­мовують на реконструкцію, технічне переозброєння та розширення діючого виробництва. Податкова політика держави повинна стиму­лювати підприємницьку діяльність до збільшення обсягів випуску продукції або надання послуг.

     Основним інструментом здійснення регулюючої функції держави в економічній сфері є податкова система, тобто сукупність податків, що стягуються в державі, методів їх розрахунку і стягнення, а також сукупність державних органів, які реалізують цю функцію.

     Фінансово-кредитна політика — це цілеспрямоване державне уп­равління банківськими відсотками, грошовою масою та кредитами. Сутність цієї політики полягає в тому, що держава впливає на гро­шову масу і процентні ставки, а вони, у свою чергу, впливають на споживчий та інвестиційний попит. Головну роль у реалізації кре­дитно-грошової політики виконує Національний банк, який своїми діями регулює (розширює або звужує) можливості видачі кредитів комерційним банкам. Держава може суттєво впливати на економіч­ний розвиток і інфляцію за допомогою купівлі-продажу своїх цінних паперів. При купівлі цінних паперів у їх власників з'являються кош­ти, які стимулюють економічний розвиток. З метою уникнення ін­фляції держава продає свої цінні папери, зменшуючи тим самим гро­шову масу в обороті.

      Кредитно-фінансова система в державі мас забезпечувати управ­ління грошовим обігом та кредитом. Державний кредит — це кре­дитна форма, згідно з якою позичальником або кредитором є держа­ва чи місцеві органи влади, а кредит набирає вигляду цінних паперів, що реалізуються фінансово-кредитними установами. Використову­ють такий кредит для покриття частки державних видатків і регулю­вання економічних процесів у випадку, якщо державний бюджет г де­фіцитним. Банківський кредит є найпоширенішою формою надання грошових коштів у тимчасове користування юридичним і фізичним особам та державі. Комерційний кредит надають у товарній формі у вигляді відстрочки платежу за продані товари. Такий кредит оформ­люється векселем.

    Науково-технічна політика —   це система цілеспрямованих за­ходів, що забезпечують комплексний розвиток науки й техніки, впровадження їх результатів у галузі економіки   При цьому пе­редбачається вибір пріоритетів у розвитку науки й техніки насампе­ред з метою запобігання відставанню від провідних країн світу, а та­кож через обмеженість у державі ресурсів. Для здійснення єдиної на­уково-технічної політики держава повинна застосовувати певні першочергові заходи: достатнє фінансування сфери освіти і академіч­ної науки ; здійснення прогресивної амортизаційної та інвестиційної політики  ; вдосконалення системи оплати праці наукових працівни­ків ; створення умов зацікавленості у впровадженні інновацій ; спри­яння активній участі у міжнародному науково-технічному співробітництві тощо.

     Амортизаційна політика є складовою науково-технічної політики держави. Затверджуючи норми амортизації, порядок її нарахування та використання, держава регулює темпи й характер оновлення ос­новних фондів. Підприємства повинні своєчасно переоцінювати основні фонди. При цьому норми амортизації мають бути диферен­ційовані залежно від функціонального призначення основних фондів з урахуванням терміну їх морального й фізичного зношення, здій­снювати цільове використання амортизаційних відрахувань. Підприємства повинні мати можливість застосовувати прискорену амортизацію. Здійснюючи таку амортизаційну політику, держава І сприятиме накопиченню підприємствами достатніх коштів у вигляді амортизаційних відрахувань па просте й розширене відтворення ос­новних фондів.

     Інвестиційна політика держави є вагомим важелем впливу на підприємницьку діяльність суб'єктів господарювання. За її допомогою Держава має змогу впливати на темпи збільшення обсягів виробниц­тва, прискорення І ІТИ, зміну структури суспільного виробництва та розв'язання багатьох соціальних проблем. Нині в Україні обсяги ін­вестицій, особливо у довготермінові проекти, незначні порівняно з іншими країнами з приблизно однаковим рівнем економіки. Держа­ва має змогу впливати на інвестиційну активність через різноманітні важелі фінансово-кредитної та податкової політики, що дуже відпо­відально, адже від того, яку саме інвестиційну політику здійснює дер­жава залежить майбутнє її економіки.

     Ціноутворення. Використовуючи цінову політику держава впливає на попит і пропозицію, перерозподіл доходу й ресурсів, забезпе­чення мінімального прожиткового рівня, а також на антимонопольні, антиінфляційні процеси в бажаному для неї спрямуванні. Відомо, що в ринкових умовах ціни на більшість товарів та послуг є вільни­ми, але деякі з них регулюються державою. У цьому вбачається про­яв соціального захисту населення через встановлення мінімального прожиткового рівня, мінімального розміру заробітної плати, фіксо­ваних цін тощо.

     Державне підприємництво — це пряме втручання держави у ви­робничий процес. Особливо цього потребують низькорентабельні галузі економіки, які традиційно не становлять інтерес для приват­ного інвестора, проте їх розвиток визначає загальні умови відтворен­ня. Насамперед це галузі економічної інфраструктури — транспорт, зв'язок, енергетика. Держава як самостійний суб'єкт господарюван­ня здійснює структурну перебудову виробництва, усуває галузеві й територіальні диспропорції, стимулює науково-технічний прогрес, підвищує ефективність господарювання прогнозування, планування та регулювання — основні інстру­менти управління економікою країни. Перспективне прогнозуван­ня та планування дає змогу виробити економічну стратегію дер­жави на найближчі 10-20 років, а потім, деталізувавши їх і склавши тактичні й поточні плани, регулювати діяльність госпо­дарюючих суб'єктів, якщо заплановані економічні показники не досягаються.

 

    

 

 

 

 

 

 

2. Сутність, значення і основні принципи планування діяльності підприємства.

 

     Найважливішою функцією управління підприємством є планування його діяльності. Планування є, процесом визначення цілей, що їх підприємство передбачає досягти за певний період, а також способів досягнення таких цілей.

     Планування об'єднує структурні підрозділи підприємства спільною метою, надає всім процесам однонапрямленості і скоординованості, що дає змогу найбільш повно й ефективно викорис­товувати наявні ресурси, комплексно, якісно та своєчасно вирішу­вати різноманітні завдання управління.

     За нових умов господарювання й переходу до ринкового регу­лювання підприємство самостійно здійснює весь комплекс плано­вої роботи. Надання самостійності підприємству означає не тільки відмову від повної регламентації «зверху» всієї його діяльності і надання підприємству широких прав щодо визначення та реалізації виробничої програми, шляхів розвитку виробництва, мотивації праці, а й усвідомлення важливості безперервного вивчення ринку та готовності нести відповідальність за кінцеві результати госпо­дарювання. Усе це має відбитися в планах діяльності підприєм­ства. Відкрита система підприємства як його нова якість за ринко­вих умов і пряма залежність від взаємодії попиту та пропонування зумовлюють необхідність створення системи планування та управ­ління підприємством, здатної швидко й ефективно реагувати на ринкові потреби.

      Поряд із загальними принципами управління та планування (оскільки останнє є функцією першого) існують і специфічні принципи планування, а саме: цільова напрямленість (цілепокладання), системність, безперервність, збалансованість, оптимальність використання ресурсів, адекватність об'єкта та пред­мета планування.

     Найважливішим принципом планування є вибір та обґрунтування цілей (цілепокладання), кінцевої мети, результатів діяльності підприємства. Чітко визначені кінцеві цілі є вихідним пунктом планування.

     Ефективність і реальність планів значною мірою залежить від ступеня реалізації принципу системності. Цей принцип передба­чає, щоб планування охоплювало всі сфери діяльності підприємства, усі тенденції, зміни та зворотні зв'язки в його системі. Сис­темний підхід треба використовувати для обґрунтування й розв'я­зування планових завдань на будь-якому рівні управління. За до­помогою системного аналізу можна відповісти на такі важливі питання, як: визначення цілей та їхньої субординації, можливість знайдення альтернативних шляхів та способів досягнення цілей, що різняться за складністю, термінами реалізації, соціальними на­слідками тощо.

     Важливою проблемою та вагомою передумовою реалістич­ності планування е забезпечення його безперервності. Принцип безперервності означає:

- підтримування безперервної планової перспективи, форму­вання й періодичну зміну горизонту планування, що залежить від загальних соціально-політичних та економічних передумов, темпів науково-технічного прогресу в галузі, тривалості впливу управлі­нських рішень, вірогідності передбачення майбутнього;

- взаємопогодження довго-, середньо- та короткострокових планів:

- своєчасне коригування перспективних і поточних планів, виходячи із одержаних сигналів щодо зовнішніх (регіон, економі­ка в цілому) та внутрішніх (усередині самого підприємства) змій умов господарювання.

     Однією із найважливіших вимог до планових рішень є забез­печення оптимальності використання застосовуваних ресурсів. Використання ресурсів підприємства має орієнтуватись на потре­би, умови та кон'юнктуру ринку, інтенсифікацію виробництва, за­провадження досягнень науково-технічного прогресу, максимально повну реалізацію наявних резервів як суто виробничих, так і орга­нізаційних тощо.

     Важливою якісною характеристикою плану є його збалансо­ваність, тобто необхідна та достатня кількісна відповідність між взаємозв'язаними розділами й показниками плану. Збалансованість - це визначальна умова обґрунтованості планів, реальності їхнього виконання. Головним її проявом є. відповідність між потребами в ресурсах та наявністю таких.

     За ринкових умов, коли постійно змінюється зовнішнє й внутрішнє середовище діяльності підприємства, украй важливо створити передумови для адекватної динамічної збалансованості, та мобільності виробництва. Навіть ідеально збалансований за його складання план не гарантує, що в процесі виконання не виникне диспропорцій під впливом різноманітних чинників. Принцип зба­лансованості потребує також планування ресурсного забезпечення можливості швидкої та адекватної реакції на зміни в умовах гос­подарювання.

Принцип адекватності системи планування щодо об'єкта та умов його діяльності виходить із того, що, оскільки ринкове середовище зумовлює постійну зміну номенклатури продукції підприєм­ства, його виробничої та організаційної структури, технологію фак­торів виробництва, остільки методи планування, показники та роз­діли планів, організація самого процесу їхньої розробки підлягають постійному перегляду, а за необхідності -- застосуванню поліпше­них або принципово нових методів та процедур планування.

 

3.  Види планування.

 

     Залежно від тривалості планового періоду планування поділяєть­ся на перспективне й поточне.

     Перспективне планування на підприємстві охоплює довгостро­кове (стратегічне) і середньострокове. Залежно від горизонту пла­нування перспективний план розробляється із різним ступенем деталізації.

  Довгостроковий план виражає переважно стратегію розвитку підприємства, у ньому використано рішення, що стосуються сфер діяльності та вибору її напрямків. Він має більш концептуальний характер, а необхідний цифровий матеріал використовується лише для обґрунтування названих рішень. Найважливішими складови­ми середньострокового плану є детальна хронологізація проектів, повна номенклатура продукції, що виготовляється, конкретніші інвестиційні та фінансові показники.

     Середньостроковий план - це, власне, деталізований страте­гічний план на перші роки діяльності підприємства. Межа між дов­гостроковим і середньостроковим планами є дуже умовною і не­однозначною. Тривалість планового періоду залежить від ступеня визначеності умов діяльності підприємства, його галузевої належ­ності, загальної економічної ситуації в країні,                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

вірогідності первин­ної інформації, якості її аналітичної обробки тощо.

        Поточне планування полягає в розробці планів на всіх рівнях управління підприємством та за всіма напрямками його діяль­ності на більш короткі періоди (квартал, місяць). Різновидом по­точного планування є оперативно-календарне планування, тоб­то календарне погодження виробничого процесу між структур­ними підрозділами з урахуванням послідовності та параметрів технологічного процесу. Групування планів на довго-, серєдньо- та короткотермінові пев­ною мірою умовне. Вони різняться лише терміном одержання кінце­вого результату. Поряд з цим кожний вид планування мас характерні відмінності. Розглядувані плани різняться за такими позиціями:

   -  точністю встановлення інтервалу планування ;

   -  ступенем інтеграції і диференціації, а також кількістю показників планування;

   -  ступенем точності розрахунків витрат і результатів виробництва ;

    - порядком розподілу обов’язків між виконавцями плану.

     Процес планування безперервний. Цілі та завдання встановлю­ють до початку реалізації плану, а потім лише коригують їх, уточнюють і розроблюють оперативні плани.

     Приклади трансформування показників планування в різнотермінових планах наведені в таблице 1.    

 

  1. Методи планування на підприємстві.

 

     Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних методів. Вибираючи ці методи, необхідно виходити з певних вимог до них. Методи планування мають: по-перше, бути адекватними зовнішнім умовам господарювання, особливостям різних етапів процесу становлення та розвитку ринкових відносин; по-друге, якнайповніше враховувати профіль діяльності об'єкта планування та різноманітні засоби досягнення основної підприєм­ницької мети - збільшення прибутку; по-третє, відповідати видо­вим ознакам плану, що розробляється.

    Залежно від вихідної позиції для розробки плану розрізняють ресурсний та цільовий методи.

     Ресурсний метод планування, виділений за ознакою «Вихідна позиція для розробки плану», із урахуванням ринкових умов гос­подарювання та наявних ресурсів може застосовуватись за моно­польного становища підприємства або за слабкої конкуренції. З посиленням конкурентної боротьби вихідною позицією, початко­вим моментом планування стають потреби ринку, попит на про­дукцію (послуги). Підприємство самостійно виконує цілепокладання, визначає мету (цілі) діяльності і для її (їх) досягнення формує відповідні плани.

    Залежно від позиції підприємства на ринку застосовуються й різні принципи визначення кінцевого та проміжних значень пла­нових показників. За монопольного становища, браку загрози з боку конкурентів підприємство може сподіватися, що розвиток у май­бутньому відбуватиметься зі збереженням тих самих тенденцій. Відтак проміжні та кінцеві (на кінець планового періоду) значення планових показників визначають методом екстраполяції - на підставі динаміки цих показників у минулому, припускаючи, що темпи і пропорції, досягнуті на момент розробки плану, буде збе­режено в майбутньому.                                                                                                             Таблиця 1

Основні показники системи планів підприємства

 

Основні показники за видами планування

Стратегічне

Тактичне середньострокове

Тактичне короткострокове

Оперативно

календарне

Назва продукції (послуг)

Перелік найважливішої номенклатури продукції

Перелік і кількість позицій номенклатури продукції

Детальний перелік

і кількість позицій

номенклатури продукції

Орієнтовні витрати, що підлягають уточненню

Витрати ресурсів, деталізовані за видами продукції

Витрат ресурсів, деталізовані за видами та номенклатурою продукції

Детальні норми використання ресурсів за видами продукції

Орієнтовні терміни виконання

Календарні терміни виконання

Точно встановлені терміни виконання

Добові та погодинні графіки виконання

Відповідальні виконанні без зазначення

співвиконавців

Відповідальні виконавці та співвиконавці за етапами і видами

робіт

Детальний перелік виконавців за етапами, видами робіт і номенклатурою

продукції

Детальний розподіл робіт серед безпосередніх виконавців

Ефективність (досягнення мети, окупність витрат)

Перевищення доходу над витра­тами (прибуток)

Чистий дохід

Своєчасність і повнота виконання плану за номенклатурою продукції

    

     

     Принципово протилежним є інтерполятившй метод, за яким підприємство встановлює ціль для досягнення її в майбутньому і на цій підставі визначає тривалість планового періоду та проміжні планові показники. Тобто на протилежність поступальному рухові за екстраполяції інтерполятивний метод передбачає зворотний рух - від встановленої мети та відповідного кінцевого значення плано­вих показників до обчислення проміжних їхніх величин.

     Для визначення ступеня обґрунтованості показників важливим е виокремлення методів планування за способом розрахунку пла­нових завдань.

     Дослідно-статистичний (середніх показників) метод передба­чає для встановлення планових показників використання фактич­них статистичних даних за попередні роки, середніх величин. Більш обґрунтованим є факторний метод планування, згідно з яким пла­нові значення показників визначають на підставі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників. Факторні розрахунки (за окремими факторами) застосовуються передовсім за планування ефективності виробництва (визначення можливих темпів зростання продуктивності праці, зниження со­бівартості продукції тощо).

     Найбільш точним є нормативний метод планування, суть якого полягає в тім, що планові показники розраховуються на підставі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їхніх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у пла­новому періоді. Зрозуміло, що застосування цього методу на підприємстві потребує створення відповідної нормативної бази.

     Ув'язування потреб із необхідними ресурсами для їхнього за­доволення найліпше забезпечується за допомогою балансового методу. Його суть полягає в розробці спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких із різним ступенем деталізації показу­ють всі напрямки витрачання ресурсів згідно з потребами, а в дру­гій - джерела надходження цих ресурсів. Під час опрацювання балансу треба домогтися рівності між цими двома його частина­ми. Баланси на підприємстві розробляються для різних видів ре­сурсів (матеріальні, трудові, фінансові). Матричний метод плану­вання є дальшим розвитком балансового методу і полягає в побу­дові моделей взаємозв'язків між виробничими підрозділами та по­казниками.

     За сучасних умов господарювання на підприємствах треба розробляти не один, а кілька варіантів плану. Показники окремих розділів (найбільш важливих) мають бути оптимізовані за допомо­гою економіко-математичного моделювання.

     На зміну традиційному ручному методу планування із застосу­ванням найпростіших обчислювальних засобів прийшли сучасні­ші - механізовані й автоматизовані з використанням настільних електронних обчислювачів, персональних комп'ютерів та склад­них електронно-обчислювальних машин (комплексів). Форма по­дання планових показників (у вигляді таблиць, рисунків, схем, сітьових графіків тощо) відбиває культуру планової діяльності підприємства.

 

   

 

Питання для самоконтролю

 

  1. Назвіть і розкрийте зміст чинників, що зумовлюють необхідність державного регулювання економіки.
  2. Дайте визначення поняття „ економічна політика держави”.
  3. Чим прямі методи державного регулювання економіки відрізняються від непрямих методів?
  4. Дайте визначення поняття “планування”.

 

docx
Пов’язані теми
Економіка, Розробки уроків
Додано
15 лютого 2023
Переглядів
598
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку