Міністерство освіти і науки України ДНЗ «Чортківське вище професійне училище»

Урок – пам’яті на тему:

“Хто знав, хто вiв смертям i стратам лiк...”

Підготувала:

Викладач

спецдисциплін

Візнюк  С. Є.  

cмт. Заводське 2012р.

Тема: “Хто знав, хто вів смертям тим лік...”

Мета.  Виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм на основі особистісного усвідомлення досвіду історії.

Обладнання.

1.  На стінні – панно із двох чорних хусток, уквітчаних калиною, а під ним 5 пшеничних колосків, перев’язаних чорною стрічкою, на покутті ікона, обрамлена вишитим рушником.

2.  На підлозі на чорному полотні встановлений великий хрест (зроблений із пінопласту або іншого матеріалу).

3.  На столі зроблена виставка з книг, вирізок з газет 

“Голод – 33 – трагедія незнищеної волі”, поряд розламана хлібина і склянка з водою, зверху напис: “Ціна йому – життя”, у підсвічнику  свічки.

4.  На дошці написані слова: 

“Пекельні цифри та слова У серці б’ють, неначе молот,  Немов прокляття ожива, Рік тридцять третій?

Голод? Голод?”

Хід виховного заходу

Вступне слово вчителя:

Не звільняється пам'ять, Відлунює знову роками.

Я зітхну... Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки – твердині, не храми –

Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу. Піднялись, озиваються в десятиліттях З далини, аж немов з кам’яної гори.

 Надійшли. Придивляюсь: 

«Вкраїна. Двадцяте століття».

І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три».

Адлер Коралів (Вчитель запалює одну свічу)

Пам’ять – нескінчена книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючі сторінки, де смертельним шрифтом вкарбовано слова: ГОЛОД, ГОЛОДОМОР!

Трагічна пам’ять про голодомор – то як чорний, незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли бачити. Але ми мусимо подивитись в цей колодязь чесно, нічого не приховуючи, аби очистити власні душі від скверни, самовисповідатись і покаятись, аби не повторилося найстрашніше за всю історію України.

Не сьогодні сказано:

Час народжуватись і час помирати,

Час руйнувати і час будувати, 

Час розкидати каміння і час збирати, Час мовчати і час говорити.

Час говорити!

Голодний 33-й рiк! Скiльки горя, слiз, смертей?! Страждала Україна, страждали старi й малi, сподiвались на краще, але не бачили його нi восени ні взимку цього страшного періоду. 

1933-ій рік. Найчорніший час в історії України. Жахливо навіть через роки ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розгорнулась на благословенній землі квітучого українського краю. 

Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932-й рік. Це був справжній голодомор, який понівечив життя поколінь і забрав у небуття тисячі доль.

Учень-читець 1.

Пішла біда із торбиною

По всій Україні, Несла вона заплакана Очі свої сині.

Ішла вона дорогами

Босими ногами, Дать поїсти б біді хліба – Нехай  сяде з нами.

В степах вона ночувала, В гірких  травах спала, Не проснулась, не вернулась: Тополею стала.

Учень-читець 2.

Біда ішла понад Дніпром,

Понад синім морем,

З сусідами поділилась Голодом та горем.

Була весна, буяло все:

Над світом небо голубіло Та не було дня без біди, Яку зазнала Україна.

Цвіли садки, співали бджоли, Гуляв десь вітер в чистім полі, Та  на спочинок тут лягли

Вродливі ще малі три долі…

Учень-читець 3.

І в ту весну голодную,

В гірку страшну днину Мала доля поминала Всю свою родину. Правда йшла з бідою рядом, В землю з нею ляже. Та із ями правда вийде – Й нам про все розкаже!

Вчитель. Дехто гадає, що голод тих років в Україні був наслідком колективізації. Інші ж вважають, що той голод виник штучно, задля того, щоб загнати селян у колгоспи. Нарешті, є переконання в тому, що то був народовбивчий голод, вислід розважливого обдуманого плану, спрямованого на знищення українського народу як нації.

І справді –  метою цього голоду було примусити українських селян іти до колгоспів, придушити будь-який спротив радянській владі. Робився нищівний приціл на майбутнє: знищити українську націю, великий і гордий слов’янський народ.

Учень-читець 1. У селян було відібрано землю, коней, худобу. Вони перестали бути господарями на своїй землі. Хліборобів перетворили у безправних колгоспників, які вже не розпоряджались зібраним урожаєм, його можна було вільно вивозити з України. Було запроваджено масовий терор проти заможного селянства – куркулів, як їх називали. Сотні тисяч українських селян виселено з рідного краю на далеку північ у Сибір. Селянство відповідало на більшовицький терор протестом. Цілі сільські райони були охоплені повстаннями.

Учень-читець 2. Щоб остаточно зламати опір українських хліборобів, більшовицькі вожді в Москві вирішили організувати штучний голод в Україні. 

Сталін прийняв холоднокровне рішення вилучити в українських селян усе зерно, а відтак заборонити будь-яку допомогу їм з боку міжнародної громадськості. У селян відібрали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси – сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбано з великими труднощами і тратами в інших районах, конфіскувалося на станціях та в ешелонах. Ось як загадують про ці події свідки голодомору: “Забирали все, навiть у колисцi дитина лежала, пiднiмали ту дитину, якщо мати там заховала чи зернятка, чи якусь торбинку, i те забирали".

Учень-читець 3. На початку 1933 року практично всюди в Україні запасів не залишилося. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Намагаючись вратуватися, тисячі селян йшли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Але селянам не тільки нічого не продавали але й не дозволяли влаштовуватися на будь-яку роботу. Ця заборона мала подвійну мету: не тільки стримати відплив робочої сили з колгоспів, але також, і це було голоне  – унеможливити селян одержувати сухий пайок. Дороги, що вели до міста, були блоковані. Та все ж таки тисячі селян пробиралися туди, та не знайшовши порятунку, помирали просто на вулицях.

Голод охоплював територію із населенням 60 млн. осіб, а кількість жертв досягла 7,5 млн.

Вчитель. А голод захоплював у свої тенета все більше і більше жертв. Ось як описували очевидці мандрівку до міста:

“ ...На вулицях відкривалася страхітлива панорама. Правобіч, упродовж усієї дороги лежали трупи тих селян, які, мабуть, пробували дістатись до міста в пошуках роботи й шматка хліба. Знесилені голодом, вони не могли туди дійти і врешті лягали або падали край дороги, щоб уже ніколи не підвестись. Легенький сніжок милосердно прикривав їхні тіла білим покривалом.”

Люди вмирали там, де падали від знесилення в нескінчених пошуках харчів. Декотрі замерзлі мертвяки лежали там, певне, вже місяцями. Ніхто не квапився їх звідтіля й ховати. Доведені до відчаю люди їли жаб, мишей, щурів, земляних хробаків і слимаків, мололи кістки на борошно, варили шкіру із взуття, уживали в їжу кульбабу, проліски, липу, кропиву, щавель.

Учень-читець 1. А законом від 7 серпня 1932 року заборонялося збирати колоски на полі навіть перед їх заорюванням.

За збирання колосків звинувачений карався не нижче п’яти років ув’язнення в далеких таборах з конфіскацією майна обвинуваченого і вище, аж до найвищої міри покарання (розстрілу).

Вчитель. У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часом й ще живих, звозили й скидали в ями та закопували.

Найболючіше було дивитись на дітей, висохлі, як у скилета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди щасливого життя, перетворивши їх на замордованих примар, і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства. Вони не могли зрозуміти, чому їм не дають ані скибочки хліба. Для них незбагненним було, що це воно коїться в їхньому маленькому світі.

Учень-читець 2. 

Бозю!

Що там у тебе в руці?! Дай мені, Бозю, хоч соломинку… Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка,

Тож підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я – пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама – холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось! Холодно, Бозю,

Сніг дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці?...

Вчитель. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста й залишали в установах, лікарнях, на вулицях.

Убого вдягнені сироти у шматті, поповнювали лави жебраків, та доля у них була одна...

Учень-читець 3. На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди: «О, цей вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок:  «Ні, я ще не вмер».

(Учень читає вірш «Вічний монолог».) Я ще не вмер...

Ще промінь в оці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба          в        такому        віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки.

В колиску ясночолу...

Я чую запах квітів. Я не вмер...

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб...

Куди ж ви, люди, людоньки, Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму!

В клітинці кожній — озеро води.

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

...А житечко моє таке густе.

...А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

 М. Замига

(Вчитель запалює другу свічу)

Вчитель. Голод охопив усю Україну, але небачених розмірів набув на півдні, сході та в центрі України.

Відомості про голод в Україні надійшли на Захід. Перші відгукнулись українці західних земель та еміграція. Було створено допомогові комітети в Європі й за океаном, надіслано меморіали до Ліги Націй, питання порушувалось в Британському парламенті. Але радянський уряд відкинув пропозиції про допомогу з-за кордону. Стверджуючи, що інформацію про голод навмисне поширюють вороги Радянського Союзу.

Учень-читець 1. У 1932-1933 роках українці з польських берегів Збруча і Бугу пускали плоти з харчами, і польські прикордонники дивились на це крізь пальці. Вони не стріляли. Стріляли радянські прикордонники в українців, які намагалися перехопити ці плоти.

Щоб перешкодити самочинним утечам величезної кількості голодуючих за межі республіки, на її кордонах було розміщено загороджувальні загони внутрішніх військ.

Вчитель. Світ мав би розколотись навпіл, Сонце перестати світити, Земля перевернутися, від того, що це було. Але світ не розколовся. Земля не перевернулася. Вона обертається, як їй і належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. 

Ми – єдині спадкоємці всього, що було. 

Але це не так, страхітливий злочин ніколи й нічим не стерти з пам’яті. І сьогодні у пам’яті народній живе прокляття  тим, хто збиткувався над його долею і життям.

Українська земля стогне від кісток, похованих без трун у спільних могилах, від зойків закопаних напівживих.

Озираючись на ті події, здається, що люди жили у світі якоїсь диявольської фантазії. Ці події здаються тепер нереальними через їхню жорстокість і неймовірне жахіття. Тільки протягом 1932-1933 років загинула п’ята частина сільського населення України. За різними оцінками, штучний голодомор забрав від семи до десяти мільйонів жителів.

Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1932-1933 років всеодно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об’єднувати всіх живих одним спогадом, одним сумом, однією надією. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені рани на серцях. Нехай кожен із нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню – частинки вічного. А світло оцих свічок хай буде нашою даниною тим, хо навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою. Вони повинні жити в нашій пам’яті.

(Вчитель запалює останню третю свічу.)

Тож пом'янімо хоч сьогодні, з непростимим запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої трудної історії. Пом'янімо і знайдемо в собі силу пройти за ними дорогою їхнього хресного шляху. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

(Учні встають, тримаючи в руках заздалегідь запалені свічки, учитель зачитує “Молитву за убієнних голодом”).

“Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані, руки не перехрещені! Душі рідні перед Господніми воротами не поблагословенні!

Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли. Поминальних свічок не ставили, обідів за тебе не робили.

І ми покарані за безпам'ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні!

Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і навіки вічні відведи! АМІНЬ.”