Методична розробка "МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ XX СТ."

Матеріали для вивчення художньої культури України XX ст.

Вчитель знайомить учнів з окремими творами таких класиків українського живопису XX ст.:

Олександр Мурашко (1875-1919);  Федір Кричевський (1879-1947); Петро Холодний (1875-1930); Михайло Жук (1883-1964); Антон Манастирський ( 1878-1969);  Ярослав Пстрак (1878-1916); Осип Курилас (1870-1951); Іван Труш (1869-1941); Модеста Сосенка (1875-1920); Олена Кульчицька (1877-1967); Іван Северин ( 1881-1964); Юліан Панькевич (1863-1935); Михайло Бойчук (1882-1937); Олекса Харлампійович Новаківський (1872– 193 ); Яків Струхманчук (1884-1933) та деякими класиками шестидесятниками, такими як Любомир Медвідь, Володимир Патик, нашими сучасниками, такими як Михайло Демцю, Андрій Чебикін та ін.

Елементи нового живописного стилю ХХ ст. виявилися найбільш виразно у творчості Олександра Мурашка (1875-1919 рр.), який закінчив Петербурзьку академію мистецтв, майстерню І.Рєпіна. Ще у студентські роки його першу працю «Портрет дівчини» придбав музей Академії, а за конкурсну роботу «Похорон кошового» він був відзначений першою нагородою і отримав поїздку за кордон. Це єдиний історичний твір у мистецькому доробкові О.Мурашка. Перебуваючи у Мюнхені і Парижі він повністю визволився з-під впливу реалізму Петербурзької академії і його твори 1902-1903 рр. «Паризьке кафе», «На вулицях Парижу» були вже виразно імпресіоністичними. Його картина «Карусель», виставлена 1909 р. на міжнародній виставці у Мюнхені, виділялась на тлі тисяч творів найвидатніших тогочасних митців, за що її автор отримав Золоту медаль. З під його пензля виходять побутові картини «Недільний день» (1911 р.), «Селянська родина» (1914 р.), «Київські квіткарки» (1917 р.). Вже в ранній період він малює   «Портрет дівчини в червоному капелюсі» (1902-1903 рр.), «Тетяна» (1902-1903 рр.), «Портрет М.Мурашка», «Мак» (портрет О.Прахової), «Портрет дами в білому» (1911 р.), «Портрет старої» ( 1916 р.). Загалом портретний доробок О.Мурашка – одна з найяскравіших сторін  у розвитку українського портретного малярства початку ХХ ст.

Сучасником і послідовником О.Мурашка став Федір Кричевський (1879-1947 рр.).   Він спершу вчився у Москві, потім у Петербурзькій академії мистецтв, як і більшість митців того часу  у  І.Рєпіна, там за конкурсну роботу «Наречена» й «Оплакування Христа» був відзначений Золото медаллю й поїздкою за кордон. Оглянувши музеї і галереї Європи, Ф.Кричевський виробив свій стиль, поєднавши нову «мистецьку мову» (модерн» з образотворчістю ХVII ст. Промовистим доказом цього є його твори «Три віки», «Портрет Лідії Старицької», «Автопортрет», «Літній краєвид», «Старий міст у Флоренції» й інші, з особливим підходом, неперевершеним колоритом та декоративністю.

Окрім О.Мурашка і Ф.Кричевського, до митців, у творчості яки йпроявилися нові тенденції, породжені впливом мистецтва модерну, належали також П.Холодний, М.Жук, М.Бурачек та інші.  

Наскрізь самобутнім художником виявився Петро Холодний (1875-1930 рр.), професор Київської Політехніки, який до мистецьких вершин дійшов самотужки, бо ж він вчився тільки на вечірніх курсах Малювальної школи М.Мурашка. Він самотужки вивчав стару іконографію й зрозумів не тільки її техніку темпери та грунту, а й використав її при написанні картин «Дівчина з павою», «Похід Ігоря на половців» й інших, а згодом у неперевершених іконах, виконаних у Львові. Він також виконав низку ілюстрацій до творів  Т.Шевченка – «Катерина», «Наймичка», «Чернець», що фактично були його монументальними творами.

Михайло Жук ( 1883-1964 рр.) –  живописець, графік і художник-кераміст, автор низки портретів письменників і діячів культури, представник модерну в українському образотворчому мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст. До кращих здобутків художника належать два портрети М.Коцюбинського (1907, і 1909).  Разом з тим важливу роль відіграє фантастичний елемент у творах М.Жука «Лілеї», «Гвоздики», «Жінка з серпом». «Біле й чорне».

Учитель звертає увагу учнів на те, що імпресіонізм, який виник в 70-х роках ХІХ ст. в Парижі, мав відгук у полотнах таких митців як П.Левченко, С.Васильківський, О.Мурашко та вніс значні зміни в палітру та художні засоби більшості художників перших десятиліть ХХ ст. У Західній Україні імпресіонізм позначився на творчості пейзажиста Івана Труша.              Під впливом стилю модерн перебували Олена Кульчицька, Модест Сосенко, І.Северин. В дусі символізму творив свої зрілі полотна Олекса Новаківський.

У реалістичному руслі працювали О.Курилас, А.Манастирський, Я.Пстрак. Оскільки у Галичині основною суспільною силою було селянство, то і зацікавлення ним у мистецтві стало явищем природнім і логічно продовжувало лінію романтичного напряму у живописі попередньої доби. Реалістичні тенденції проіснували в галицькому живописі аж до 1930-х рр.

Антон Манастирський ( 1878-1969 рр.) народився в селі Завалові на Тернопільщині в родині поштового службовця. Ім’я  його згадується серед учнів Художньо-промислової школи у Львові (1895-1899) та студентів Краківській академії мистецтв (1900-1905). Серед творів: «По діброві вітер виє», «Перебендя», «Катерина», «У ворожки». Вони розходилися серед народу у вигляді листівок. Так, картина «У ворожки» 1910 р. ілюструє фрагмент із поеми «Тополя».. Для художника  важливим  було  передати душевний стан  людини під час невимушеної розмови з приятелем. Яскравим прикладом картин такого типу виступає твір А.Манастирського «Два приятелі» 1920 р.

Ярослав Пстрак (1878-1916 рр.) народився у містечку Гвіздець, неподалік Коломиї на Станіславщині (Івано-Франківщині). Художню освіту отримав у Мюнхенській академії мистецтв (1895-1899). Діяльність Я.Пстрака як графіка відома за його роботами в гумористично-сатиричному журналі «Комар». Тематика творів Я.Пстрака різноманітна, й окрім  побутових картин із життя народу та народних типів, історичні полотна, пейзажі, портрети. Полотно «Дівчинка із свічкою»,  ймовірно, було написане  у першому десятилітті ХХ ст. Один з композиційних варіантів «Портрет старого гуцула»  демонструє  особливість  живописної манери митця. Образ старого гуцула став  майже хрестоматійним прикладом втілення народного образу. Також існує кілька варіантів пастельного твору  «Косар», що датується 1910 роком.

Осип Курилас (1870-1951 рр.) автор чисельних портретів та жанрових полотен. Митець повертається до Львова,  майже одночасно з Я.Пстраком після трирічного навчання у Краківській художній академії (в класі Ю.Фалата та Л.Вичулковського). Багато працює як ілюстратор  галицьких журналів. Ранній твір  «Пейзаж з Кракова» 1896 р. О.Курилас виконав ще будучи студентом. Класичним прикладом творчості О.Куриласа як портретиста є «Портрет дружини» 1903 року. Змінилась манера О.Куриласа в пізніші роки в етюді 1912 року під назвою «У краківському сквері». За роки Першої Світової війни він був мобілізований в австрійську армію, де числився як військовий художник. У більшості творів того часу митець підіймає стрілецьку тематику.

Реалізм не був явищем однорідним. Наприкінці ХІХ- початку ХХ століття він співіснував, проникав та поєднувався з стилями іншого характеру: імпресіонізмом, декоративною манерою сецесії… Реалізм діяв у жанрі портрету, пейзажу, побутових сценах, натюрморті. Насамперед, висувалися теми з світу, який оточував митця.

Пропагандистом, утверджувачем сонячно-повітряного імпресіонізму у галицькому середовищі був Іван  Труш. 

Іван Труш ( 1869-1941 рр.)  – людина, применшити роль якої  щодо  культурного життя Галичини початку ХХ століття, просто не можливо. Він і плідний талановитий художник,  й  тонкий критик,  організатор,  пропагандист українського мистецтва. Іван Труш  виступає одним з ініціаторів та активних організаторів Товариства для розвою руської штуки 1898 р., Товариства прихильників української літератури, науки і штуки 1904 р., першої всеукраїнської мистецької виставки у Львові 1905 року. Відомий він також і як мистецький редактор і автор фахових статей місячника «Артистичний вісник». Йому, зокрема, належать рядки щодо призначення такого журналу: «… Ми мусимо ногами стояти на нашій землі, головою бути в Європі, а руками обхоплювати якнайширше культурні справи української нації». «Пейзаж з кипарисами» 1898-1902 рр. – один з перших  краєвидів Івана Труша. На початку ХХ століття художник відбуває ряд важливих подорожей, одна з них – це поїздка до Риму, яка увінчується полотном «Via Apia» 1902-1905 рр. Одним з найбільш вдалих творів портретної серії є погрудний «Портрет Лесі Українки», мальований з натури у Києві 1900 року.  Шедевром у пейзажній творчості Івана Труша раннього періоду є картина «Захід сонця в лісі» 1904 року мальована на Сирці біля Києва (тепер це район міста). У Труша не бракує творів і з життя Гуцульщини – «Гуцулка з дитиною» 1912 р.

Модеста Сосенка (1875-1920) студент Краківської школи красних мистецтв, згодом, на початку ХХ ст., як стипендіат митрополита Андрея Шептицького в Мюнхені та Національні школі мистецтв у Парижі (в майстерні Леона Бонна).  Важка недуга і складні матеріальні умови спричинилися до передчасної смерті М.Сосенка 1920 року, і він так і не зумів розвинути свій талант у повну силу. «Вид на Єрусалим» 1906 р., «Автопортрет» 1910-их рр., виконаний у пастельній техніці  у дещо салонній подачі образу, «Продавщиця помаранч». 1901-1902 рр. «Хлопці на плоті» 1913р. Йому належать розписи залів Музичного інституту ім.М.Лисенка у Львові, поліхромії церкви Св.Михаїла в Підберізцях біля Львова, церкви Св.Миколая в Золочеві, іконостас церкви монастиря Св.Онуфрія у Львові та багато інших.

Олена Кульчицька (1877-1967 рр.) – одна з найяскравіших постатей в українському мистецтві ХХ століття. За своє життя вона створила чимало робіт, збагативши українське мистецтво жанрово, розширила тематику, відновила техніку офорту, деревориту, ліногравюри. Вона прокладала шляхи для новітньої естампної графіки. О.Кульчицька надзвичайно спостережлива. Серед її перших живописних творів є побутові картини. Наприклад, у творі «Жнива» 1913р.  Улюблена тема  як ранніх, так і пізніх праць художниці – діти: «Пастушок з гусьми» 1908 р. Окрему галузь в портретній спадщині Кульчицької представляють твори, виконані в пленері: «Літо» 1912р. 

Іван Северин ( 1881-1964 рр.) -  виходець з Полтавщини, перші ази мистецької освіти отримав у Миргороді в О.Сластьона. Згодом ( з 1905 року)  продовжує навчання у Краківській академії красних мистецтв, де підупадає під вплив  таких сильних творчих особистостей як Я.Станіславський та Ст.Виспянський. Завдяки зустрічі з Андреєм Шептицьким, який зумів розпізнати справжній мистецький хист Івана Северина, митець отримує фінансову підтримку і відбуває у подорож до найбільш прогресивних центрів тогочасного художнього життя. Впродовж 1908-1910 рр. він побував у Римі, Мюнхені, Парижі. Враження залишає на полотні, картоні, папері, олівцем, олією, пастеллю. Орієнтовно 1907-1908 рр.  твори  І.Северина експонувались у відомому паризькому Салоні. Він малює цикли: «Гуцульщина», «Закопане», «Околиці Риму», а також окремі твори, як  «Кубанський козак». Національний музей 1909 року організовує виставу творів Івана Северина, де  експонувались, в основному, замальовки з Гуцульщини. 1913 року художник вирушає з географічно-геологічною експедицією на Тянь-Шань і Тібет. Від природи І.Северин майстер пастелі, навіть його олійні твори нагадують цю техніку.  Показовими у цьому плані є дві праці митця: «Гуцулик-школяр» 1900 –х рр. та «Краєвид з тополями» початку ХХ ст.

Юліан Панькевич (1863-1935 рр.) народився 4 липня 1863 року в с.Устя-Зелене на Дністрі, навчався у школі красних мистецтв у Кракові, якою керував Я.Матейко. Почавши працювати в галузі церковного малярства вирішив  по-новаторськи трактувати свої ікони, дотримуватись лінії народно-типажної іконографії, тобто впроваджувати в композицію типи з народу, народний одяг. У 1890 року він малює дві акварелі «Христос–учитель» і «Богородиця з дитям». Початок Ю.Панькевича надихнув цілу низку українських художників до розриву з класицистичними трафаретами, що мало вплив на розвиток оригінальності в українському релігійному мистецтві. Наступний крок – 1898 року в іконі «Св.Миколай»  він намагається синтезувати візантійський іконографічний канон з українським етнографічними елементами. Це стало, до певної міри, поштовхом до «неовізантизму» М. Бойчука. 1892 року перебуваючи в Станіславові (Івано-Франківську), Ю. Панькевич малює дві великі роботи «Христос» і «Богородиця», в якій прослідковується новаторство Ю.Панькевича. 1895 року  митець створює картину «Селянка Мадонна. На початку століття починає працювати в новій для себе галузі – книжковій ілюстрації. Зокрема, на запрошення Івана Франка, ілюструє антологію української лірики «Акорди».

Переконливим з цього погляду є ряд розписів галицьких церков авторства М.Сосенка. Творчість М.Бойчука є ще одним витком у розвитку українського національного стилю, що будувався на основі переосмислення мистецької традиції поєднання східних та західних елементів.

Михайло Бойчук (1882-1937 рр.) був однією з найяскравіших особистостей в світовому мистецтві ХХ століття.  Син бідного подільського селянина з села Романівна на Тернопільщині, він при підтримці митрополита Андрея Шептицького здобув ґрунтовну художню освіту в студії Юліана Панкевича у Львові, в рисувальній школі у Відні, 1905 року закінчив Академію мистецтв у Кракові, пізніше студіював у Мюнхені. Впродовж 1907-1910 рр. працював в Парижі, де відвідував також академію Рансона. 1911 року художник повернувся до Львова, де взявся за створення школи сучасного монументального церковного живопису, займався реставрацією ікон в Національному музеї. У творчості М.Бойчук і його учні та послідовники  сповідували ідейний монументалізм (це стосувалося і станкових творів) – на загал це  вимога до нового мистецтва. Ранні рисунки М.Бойчука  вишукано прості, зроблені тонкою лінією. Одним із таких творів є рання праця художника  «Урожай», що датується  1910-тими рр.  Після 1917 року у Києві М.Бойчук розпочинає новий етап своєї творчості, пов’язаний з реалізацією ідеї синтезу мистецтв, створює цілий напрямок монументального живопису в сучасному українському мистецтві, де відобразилися і його паризькі пошуки.

Олекса Харлампійович Новаківський народився в селі Ободівці на Поділлі 14 березня 1872 року у сім’ї  лісника. О.Новаківський вчився в Ю.Уніжиського – прихильника історичного малярства, згодом в Леона Вичулковського – визначної творчої індивідуальності. Після відмінного закінчення тоді вже Краківської академії мистецтв О.Новаківський продовжує навчання в класі Яна Станіславського, з метою  покращити свою  живописну вправність. 1903 року Олекса Новаківський їде до с.Могила неподалік Кракова. Тут він прожив до від’їзду до Львова у 1913 році. Народжується ряд творів, серед яких виділяється твір «Коляда» 1907-1910 рр. 1910 року художник  починає реалізовувати ще студентську ідею «Пробудження». За один рік Новаківський намалював також і два інші твори «Весняний теплий день» та «Автопортрет», 

Підтриманий Митрополитом, після ряду проблем із здоров’ям, і з влаштуванням виставок,  наприкінці 1913 року Олекса Новаківський наважується на переїзд до Львова. Так розпочинається новий етап  творчості художника, до якого належить пастельний твір «Натюрморт» 1916 р.  Тут у повну силу звучить талант О.Новаківського, його експресивна манера письма, монументальне трактування буденних форм. З цього часу за активного сприяння Митрополита, при майстерні О.Новаківського освоювали ази художньої освіти чимало майбутніх видатних українських митців. Серед яких, наприклад, Святослав Гординський – художник, мистецтвознавець, поет,….Згодом у 20-х рр. школа О.Новаківського мала статус Таємного Університету і заповнювала прогалину у  вищій професійній мистецькій освіті в Галичині.

 Яків Струхманчук (1884-1933 рр.) навчався впродовж 1905-1910 рр. у Краківській Академії мистецтв, і згодом, підтриманий митрополитом Андреєм розширює кругозір  перебуваючи у Парижі, де бурлили різноманітні новітні течії: постімпресіонізм, символізм,  кубізм … Така велика кількість напрямків у мистецтві ставала спокусою для молодих митців, які тільки розпочинали свій творчий шлях.  У численних публікаціях в періодиці Я.Струхманчук висловлює своє критичне ставлення до  різноманітних модерних течій. Водночас він усвідомлював об’єктивну неминучість творчого пошуку: «Штука – се творчість, а творчість – се життя» - таким було життєве кредо Художника. Він не стає на шлях пропагування академізму, але і не визнає слушності новочасних скороминучих течій. Таку позицію він відстоює і у власній творчості. У галицькому середовищі Я.Струхманчук став знаним ще до навчання в Кракові. Знаний, насамперед, як графік, для якого рисунок став одним з найголовніших чинників творення художнього образу, як митець з гострим поглядом на сучасників та  сучасні йому  історичні події.  Доля  багатьох творів Я.Струхманчука трагічна, багато втрачено, знищено.

З початком Визвольних змагань інші політичні, суспільні, культурні  обставини  висунуть перед митцями  нові завдання. На західноукраїнських землях будуть продовжувати працювати І.Труш, О.Кульчицька, О.Новаківський, М.Бойчук, О.Курилас, Я.Струхманчук, М.Федюк, на Надніпрянщині – М.Жук, П.Холодний, Ф.Кричевський…  Міцнітимуть фахово нові  художні сили і будуть працювати задля розвитку українського мистецтва і збагачення світової культурної спадщини.

Любомир МЕДВІДЬ — художник, культуролог, педагог.

Дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України (2004).

Народний художник України (1999).

Професор (2001).

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2014) лауреат першої премії «Відродження» у Львові (1991).

Нагороджений: Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (2009).

Посада: завідувач кафедри монументально-декоративного живопису Львівської національної академії мистецтв.

Є одним із провідних фахівців теорії і практики синтезу мистецтв. За тривалу педагогічно-наукову діяльність Л.Медвідь розробив ряд інноваційних навчальних програм, створив оригінальний нарис-посібник і підготував плеяду талановитих майстрів. Живописна творчість Л.Медвідя — яскравий прояв сучасного професійного мистецтва України, відомого поза її межами. Роботи майстра зберігаються в музеях України, Росії, багатьох приватних колекціях США, Канади, Німеччини та інших країн. Творчість Л. Медвідя широко висвітлена у пресі, користується зацікавленням професійної художньої критики. Особливий аспект його діяльності — науково-дослідницька і письменницька діяльність. Він є автором численних публікацій з проблем культурології, де порушено принципово важливі питання форми, змісту, синтезу в мистецтві. Основні роботи: живописні — серії «Передмістя (Периферії)» (1992—1995), «Евакуації» (1994—1998), «Праслов’яни» (1982—1997), «Інтер’єри» (1987—1990), «Евакуації (Емігранти)» (1978— 1986), «Евакуації» (1989—1992), «Terra incognita» (1993—1996), «Ecce homo» (1995—1999), «Блудний син (Притчі)» (1994—1999), «Terra militaria» (2003 —2004); портрети: Лесі Українки, І.Франка, М.Грушевського, триптих «Евакуація. Мілітарія» (2004). Наукові дослідження: збірка «Горизонти» (2001), «Деякі аспекти образності Східної і Західної Церков», «Про енергетику «національного міфу» та «національної культури», «Власні орбіти у вселюдському коловороті» (1997—2004), розробка програм нового типу з навчальних дисциплін «Рисунок», «Живопис», «Композиція» (1995—2004), розробка «Положення про підготовку студентів за ОКР «Магістр» у Львівській академії мистецтв» (2003), «Є. Лисик: Монументальність, простір, мораль» (2004), «Дорога Ментуха» (2004), розпис у святилищі церкви св. Івана Богослова у с. Суховоля Городоцького р-ну Львівської обл. (2006).

1941 — народився 10 липня в смт Варяж Сокальського р-ну Львівської обл.

1965 — закінчив Львівський державний інститут прикладного мистецтва за спеціальністю «Художня кераміка».

1964—1965 художник-декоратор салону моделей одягу при проектно-конструкторському інституті легкої промисловості Львівського раднаргоспу.

1965—1966 художник-архітектор відділу капітального будівництва Львівського заводу автонавантажування.

1966—1970 викладав на кафедрі малюнка Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва.

1970—1988 на творчій роботі у майстерні Львівського художньо-виробничого комбінату.

1988—2001 викладав на кафедрі живопису Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва.

З 2001 завідувач кафедри монументально- декоративного живопису Львівської національної академії мистецтв.

2002—2004 член-кореспондент АМУ.

Член Національної спілки художників України. 

Володимир Патик  – класик і творець історії мистецтва, народний художник України, лауреат Шевченківської премії. Легендарна і титанічна особистість, що формувала прогресивну художню і національну свідомість в умовах тоталітарного режиму. ”Більш ніж 50 років був і залишається візитною карткою галицької школи малярства.” Його сприйняття світу кольорове і оптимістичне, тому в історії українського мистецтва XX століття він лишає чи не найяскравіший слід.

«Я вмію малювати краще, ніж писати чи промовляти. Природа наділила мене працездатністю й пам’яттю відтворювати побачене через багато років. Моїми ідеалами є краса – природи і жіноча, людська доброта і правда.

За моє творче життя вимальовано до 600 кг фарби, замальовано до 1 875 км полотна і зрисовано 1,5 тонни паперу. Я був 16,5 років у дорозі, 1632 дні в залах музею, 27 місяців за кордоном, а решту часу провів у своїй майстерні…»

Володимир Патик

Народився у 1926 році у селі Чорний Острів Жидачівського району Львівської області. Навчався в художньо-промисловій школі. У 1953 р. закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв). Вчителі з фаху – Р.Сельський, М.Федюк, Й.Бокшай. Працює в жанрі станкового та монументального малярства, графіки. Член Національної Спілки Художників України з 1954 р. Народний художник України з 2006 року. Лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка (1999) Володимир Патик об’їздив майже всю Україну, бував у Карпатах, далеко на Півночі Росії, в Мурманську, малював у Прибалтиці, Сибіру, Середній Азії — і всюди митця захоплювала краса природи, люди та їхні заняття. Таким чином вироблялася власна живописна манера Патика, його особливий, темпераментний почерк. Митець вдається до контрастів червоного й зеленого, оранжево-жовтого і синьо-фіолетового, червоного й білого, до різноманітних технічних засобів — мозаїки, фрески, найбільше — до олійного живопису, пастелі, різних графічних засобів. Останім часом (від 1990-х) головну формотворчу роль у мистецькій манері майстра відіграє чистий колір, що підвищує емоційну активність картини і підкреслює декоративне вирішення композицій. Володимирові Патику близькі українська ікона і тосканські примітиви, равенські мозаїки і живописці італійського проторенесансу. Краєвиди, котрі художник фіксував у численних творчих подорожах, натюрморти, портрети, абстрактні композиції, – все це позначене особливою пластикою, інтенсивним колоритом й експресивною манерою письма, що відображає його імпульсивну, невгамовну вдачу, сповнену невичерпного оптимізму, життєлюбства, захоплення красою природи та людини.

ДЕ́МЦЮ Михайло Іванович (02. 01. 1953, с. Круковець Самбір. р-ну Львів. обл.) – живописець і графік. Нар. художник України (2009). Засл. діяч мист-в України (2003). 3-я премія Всеукр. трієнале живопису (2001), 1-а премія Фестивалю кераміки (м. Вестервальд, Німеччина, 2003). Чл. НСХУ (1988). Закін. Львів. уч-ще приклад. та декор. мист-ва (1980; викл. М. Бордун, Т. Драган). На твор. роботі. Учасник закордон. худож. виставок від 1986. Персон. – у Львові (1993, 1997, 2002), Бохумі (1999), Фрайбурзі (2003; обидва – Німеччина), Реймсі (1999, 2000), Брасьє (2002; обидва – Франція), Вестервальді та Києві (2003). Для творчості Д. характерне тяжіння до традиції укр. нац. малярства. Автор пейзажів, портретів, натюрмортів. Віддає перевагу вираз. експресіоніст. манері, контраст. зіставленню кольорів із переважанням червоної барви. Мистецтвознавці звертали увагу на інтуїтивізм Д., особливо у його портретах. Роботи зберігаються в НХМ, Хмельн., Сум. ХМ, Нац. музеї у Львові, Львів. галереї мист-в, Музеї кераміки у Вестервальді.

Твори: «Марія» (1990), «Натюрморт» (1992), «О. Довбуш» (1993), «Вечірня розмова», «Неспокій», «Де ви, господарі Карпат?» (1995), «Тепло рідного краю», «Українка», «Квіти» (усі – 1996), «Осінь» (1997), «Карпати золоті» (1998), «Мулен Руж», «Ранкова Сена», «Вечірній Львів», «Подорож по Голландії» (усі – 2000), «Гуцулка і скрипаль», «Т. Шевченко» (обидва – 2001), «Печерська лавра» (2002), «Якщо є на світі рай – то це Україна» (2004), «Зимові Карпати» (2005), «Зустріч із маестро» (2006), «Квіти ніби сон» (2007).

Андрій ЧЕБИКІН — художник-графік, педагог. 

Дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України (1997).

Народний художник України (1992).

Професор (1985).

Зарубіжний член Академії мистецтв Узбекистану (2011).

Член Національної комісії у справах ЮНЕСКО (2009).

Сенатор Європейської академії природознавчих наук (2009).

Почесний член Української академії архітектури (1998).

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2007).

Премії ім. І. Огієнка (1996.)

Премії Ленінського комсомолу (1977).

Голова комітету у справах премії ім. І. Огієнка. Член Національної спілки художників України.

Нагороджений:

Орденом “Зірка Сенатора” Європейської академії природознавчих наук (2009), орденами князя Ярослава Мудрого IV (2016) та V ступенів (2011), «За заслуги» І (2007), ІІ (2004), ІІІ (1997) ступенів, Почесною грамотою Верховної Ради України (2006), Золотою медаллю ім. М.Б. Грекова (1989), почесною відзнакою Київського міського голови «Знак Пошани» (2006), Золотою медаллю АМУ (2006), дипломом імені Георгія Якутовича (2010).

Посада: президент Національної академії мистецтв України, ректор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури –http://naoma.edu.ua/ua/academy/kervnitstvo/andry_volodimirovich_chebikn/;    http://naoma.edu.ua/ua/professors/kafedra_grafchnikh_mistetstv/andry_volodimirovich_chebikn/

Учасник вітчизняних та міжнародних художніх виставок. Як педагог створив своєрідну школу естампа. Керує майстернею вільної графіки Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (з 1985). 1989 року обраний ректором. За час керівництва навчальним закладом, зберігаючи найкращі традиції, здійснив переорієнтацію навчального процесу, спрямовану на вільне розкриття творчих здібностей студентів.

А. Чебикін є співавтором підручника «Техніка офорта» (1978) для художніх вищих навчальних закладів. Багато його колишніх вихованців стали відомими художниками, лауреатами різних художніх конкурсів, виставок, отримали почесні звання України. Працює у галузі станкової, книжкової графіки, монументального мистецтва. Створені ним графічні серії вражають глибиною думки і виразністю художньої форми, елегантною розкутістю виконання. Серед важливих художньо-пластичних принципів, розроблених художником-педагогом А. Чебикіним, є принцип умілого, винахідливого поєднання метафоричної мови символів і знаків з пластичними якостями фактури графічних матеріалів (паперу, картону тощо). Найвідоміші роботи: графічні серії «Село Обрадове» (1970), «Солдатські будні» (1972– 1973), «Космічні офорти» (1976), «Всесвіт» (1979–1980), «Космос–Земля» (1986); ілюстрації до літературних творів І. Франка, Л. Вишеславського, В. Грабовського, І. Драча, Б. Олійника, В. Простопчука, Г. Чубач (1977–1990), серія гобеленів для інтер’єрів Донецького академічного театру опери та балету ім. А. Солов’яненка (1994–1995); цикли станкових рисунків та акварелей (1987–2011).

А. Чебикін розвиває міжнародні творчі та наукові контакти з Китаєм, Угорщиною, Киргизстаном, Узбекистаном, Казахстаном, Італією.
Провів низку персональних виставок: «Андрій Чебикін: творчість і школа» (2009, 2014), «Акварель» (2013), «Візії» (2020). Твори А. Чебикіна зберігаються у Національному художньому музеї України (Київ), Державній Третьяковській галереї (Москва), інших музеях та приватних колекціях України і світу.

1946 — народився 14 квітня у м. Гайсин Вінницької обл.

1970 — закінчив Київський державний художній інститут.

З 1970 — розпочав педагогічну діяльність у Київському державному художньому інституті.

1980—1987 — проректор Київського державного художнього інституту.

1987—1989 — голова Київської організації Спілки художників України, член правління та секретаріату Спілки художників України, правління та секретаріату СХ СРСР.

З 1989 — ректор Київського державного художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). 1996 — академік-засновник АМУ.

1997 — обраний президентом АМУ.

2001—2005 — член Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка