Методична розробка позакласного заходу з української літератури «Я, сонцеві життя продавши... поет весняного похмілля». 11 клас

«Я, сонцеві життя продавши...

поет весняного похмілля»

 

(Літературно-музична композиція,

присвячена дню народження

Богдана-Ігоря Антонича)

 

Хочу і маю відвагу

 йти самотньо і бути собою

Б.-І. Антонич

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Читець. Лемківським краєм сонце бігло,

Сотало проміння на ялиць веретена...

Небо від захвату голубіло:

Земля стобарвна і стоперстенна!

 

...Хлопчина вибіг у світ із хати –

За срібним перснем, за куснем сяйва

Та й загубився... Не відшукати,

Не догукатись – турбота зайва...

 

Бо нащо людям ще й ці турботи!

Спитати в кого, де він і що він?

 Світ не зостанеться без роботи,

Поки не втоне, як вутлий човен.

 

А для роботи потрібні теслі,

І людвісари, і карбівничі,

Праведні й грішні,

Мертві й воскреслі, –

В яснім величчі, в Божім обличчі!

 

Отче Всевишній! Глянь: на коліна

Впала лемкиня, скорботна неня.

Боже, приглянься – то Україна,

Мати страждання, мати натхнення!

 

Боже, схилися, яви чудесність

У цім сторіччі,

Не дай упасти у безсловесність,

Глянь їй  у серце, глянь їй у вічі.

 

Їй не до жартів. Їй не до ігор –

Сина шукає, шукає сина.

Не пам’ятає: Богдан чи Ігор,

Але Антонич! Одна дитина...

 

Ведучий 1. Цю поезію присвятив Б.-І.Антоничу наш сучасник – поет Ромен Лубківський.

Жити і творити Богданові-Ігорю Антоничу випало на початок ХХ століття, яке розпочалося для української літератури розквітом високого поетичного мистецтва. Вибухнув сонячними іскрами Павло Тичина, плекав вишукану класичну форму Максим Рильський, поєднував силу і міць стилоса і стилета Євген Маланюк, виповідала світові свої поетичні закони Олена Теліга, талановито поєднував наукову працю з художньою творчістю та боротьбою Олег Ольжич, таємничо проникав у надра поетичного світу Михайло Семенко, дивував працездатністю Валер’ян Поліщук, дочасно, дев’ятнадцятирічним відлетів у позаобрійні світи  зі своїм «Заповітом» Василь Чумак...

 

Ведучий. Сьогодні ми спробуємо доторкнутися до явища, ім’я якому Антонич. Бо, як зауважив Микола Ільницький, «співець молодості, кохання, краси життя і мистецтва, Антонич близький нашому сучасникові своєю зачарованістю світом, духовною невтоленністю, прагненням вглибитися у суть».

До розуміння Антонича кожне покоління приходить по-своєму. Причина цього не тільки в природі поета, а найперше в тому, що він відійшов від нас, «не закінчивши своїх поем», не висловившись до кінця. Хто ж такий Богдан-Ігор Антонич?

 

Читець. Червоні клени й клени срібні,

Над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна,

Невже ж тобою не п’яніти?

 

Я, сонцеві життя продавши

За сто червінців божевілля,

Захоплений поганин завжди,

Поет весняного похмілля.

 

Доповідач. Життєвий і творчий шлях Б.-І.Антонича.

Богдан Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в Новиці Горлицького повіту на Лемківщині, в родині священика. Справжнє прізвище батька було Василь Кіт; родина змінила прізвище перед народженням Ігоря. Початкову освіту здобував Антонич дома, під наглядом приватної вчительки, а гімназію закінчив у Сяноці. Антонич почав писати вірші ще дитиною. Він продовжував писати їх в середній школі, але тому, що школа була польська і що він перебував тоді майже виключно в польському оточенні, його юнацькі твори були написані по-польськи.

 Восени 1928 року Антонич переїхав до Львова і вступив до Львівського університету. Цей етап його життя мав вирішальне значення для розвитку його творчої особистости. Бо хоч університет був польський, велика частина його студентів складалася з українських інтелігентів. Вони заохочували молодого поета писати по-українському і помагали вивчити українську літературну мову. Перші свої українські вірші він читав у колі студентів-українців. Антонич пристрасно включився в літературне та громадське життя столиці Західної України і наполегливо почав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів Радянської України.

Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він містив поезії в багатьох періодичних виданнях. Незважаючи на велику поетичну творчість і трудний процес засвоєння літературної мови, поет все-таки знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з доповідями про українську та чужу літератури; робив переклади; писав рецензії на сторінках преси під псевдонімом Зоїл, сперечався про політичні та громадські справи; публікував сатиричні фейлетони та пародії, що в них виявив гостру дотепність; у «Дажбозі» вів літературну хроніку. Крім того, він пробував своїх сил у прозі та драматургії.

Він склав лібретто до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький.

Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику, навіть мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику.

Шостого липня 1937 року Богдана-Ігоря Антонича не стало. Помер поет-філософ на 28 році життя у львівській лікарні від запалення легенів. Мав на той час добру славу і високий літературний авторитет. Був автором трьох поетичних книг – «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936).

Підготовлені до друку ще дві збірки «Зелена євангелія» і «Ротації» побачили світ посмертно, в 1938 році.

Антонич-поет народжувався трудно. Але знайшовши свій справжній творчий шлях, пішов ним семимильними кроками.

 

Ведучий. Д. Павличко у передмові до збірки Антонича, виданої у 1994 році писав: «У кожної людини буває такий день, коли вперше радієш сонцем, коли вперше деревами тішишся, збагнувши, що вони гарні, коли тихі радощі, збуджені в душі красою листка чи пелюстки, вперше переходять у здивування, а здивування – в таке почуття, яке за браком точнішого слова назвати можна щастям. Такі дні, здається, більшість людей переживає в дитинстві. У сфері таких почуттів жив Антонич. Між дитинством і зрілістю людини напинає він невидимі проводи».

 

Читець. Вишні

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

Квітчаста батьківщино вишні й соловейка.

 

Де вечори з Євангелії, де світанки,

Де небо сонцем привалило білі села,

Цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’яно,

Як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

 

Ведучий. Вражає надзвичайно! «Антонич був хрущем»? На тих безсмертних вишнях, які колись прославив Кобзар?.. Так іще ніхто про себе і своє ставлення до генія Шевченка не говорив.

 

Звучить пісня на слова Т.Шевченка

«Садок вишневий коло хати»

 

Ведучий. Антонич не був співцем класових битв, революційних бур і гроз, але мрія бачити свою Вітчизну вільною і щасливою не покидала його ніколи, як і невідступний біль за свою «трагічну Батьківщину». Трагічну – і тому ще більш дорогу та любу:

 

До тебе, Батьківщино – земле вічна,

ведуть усі стежки й усі дороги.

 

Ведучий. За Батьківщину, за волю і долю свого народу, за його високе горде місце між іншими народами Антонич боровся не засобами відкритої політичної боротьби – не полум’яно-пафосною публіцистичною поезією. Він вибрав шлях боротьби досконалим поетичним рядком, майстерністю поетичного слова.

 

 

Читець. Три перстені

Крилата скрипка на стіні,

червоний дзбан, квітчаста скриня.

У скрині творчі сплять вогні,

роса музична срібна й синя.

 

В квітчастій скрині співний корінь,

п’янливе зілля, віск, насіння

та на самому дні три зорі,

трьох перстенів ясне каміння.

 

В червонім дзбані м’ятний трунок,

зелені краплі яворові.

Дзвони, окриленая струно,

весні шаленій і любові!

 

Підноситься угору дах,

кружляє дзбан, співає скриня.

І сонце, мов горючий птах,

і ранок, спертий на вориння.

 

Читець. Село

Корови моляться до сонця,

що полум’яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом.

 

Від воза місяць відпрягають.

Широке конопляне небо.

Обвіяна далінь безкрая,

і в сивім димі лісу гребінь.

 

З гір яворове листя лине.

Кужіль, і півень, і колиска.

Вливається день до долини,

мов свіже молоко до миски.

 

 

Читець. Весна

Росте Антонич, і росте трава,

і зеленіють кучеряві вільхи.

Ой, нахилися, нахилися тільки,

почуй найтайніші з всіх слова.

 

Дощем квітневим, весно, не тривож!

Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,

хто сипле листя – кусні скла на тебе?

У решето ловити хочеш дощ?

 

З всіх найдивніша мова гайова:

в рушницю носі вклав хтось зорі-кулі,

на вільхах місяць розклюють зозулі,

росте Антонич, і росте трава.

 

Ведучий. В образах і мотивах Антоничевих поезій промовляли його незнищенне життєлюбство і така ж незнищенна його переконаність, що людина і природа – одне ціле і що відчуження між ними не може і не повинно бути. Більше того – єдине ціле складають людина і космос –  далекий, безмежний океан, де зорі – «мореплавців білі душі»; і це ще не все: в одне ціле зливається мить людського життя і вічність, сьогодні і вчора, сьогодні й прадавнє минуле, і між ними так само не повинно бути відчуження, бо йому, поетові, як і досі по землі, «що гнеться і голосить», «душі мамутів бредуть червоним снігом». Тож чи може така поезія нині бути не сучасною, не актуальною, нині, коли залежність долі людини і людства від долі природи стає до жахливості очевидною? Чи може бути не сучасною поезія, яка дихає передчуттям глобальних апокаліптичних катастроф і катаклізмів, яка вся – тривога за світ і всесвіт, у якім «фарбою цеглястою малює ангел новий потопу план на зорях, мов на мапах»?

 

Ведучий. Антонич відчував особливо сильне тяжіння до язичеського світосприйняття, яке так яскраво збереглося у лемківському середовищі, в якому виріс поет. Ця любов розжарювалась в його душі, пригніченій передчуттям ранньої смерті. Думка про смерть займала його постійно, вона схована навіть в його найбільш життєрадісних віршах, і вона придає їм красу і трагічність, поєднання людської теплоти і філософської глибини, без якої немислима велика поезія

 

Ведучий. Століття, на зорі якого з’явився Антонич, обіцяло бути енергетично багатим – українство мало стати на порі свого особливого розквіту, явити світові свою незбагненну душу, вигріту на тисячолітніх вітрах історії, виспівану купальськими піснями, вичаклувану Різдвяним дійством та Великоднім оновленням. Україна мала принести світові радість великого духовного злету. І в цей час Антонич творив вічне – поезію, яка надихала і донині надихає вже наших сучасників до творчості. В Антонича є цикл різдвяних віршів, які наш краянин Василь Жданків поклав на музику.

 

Звучать пісні на різдвяні вірші Антонича у виконанні кременецького кобзаря Василя Жданкіна

 

Ведучий. Ліричні мініатюри геніального майстра, написані більше як півстоліття тому, співзвучні нашим сьогоднішнім настроям, тривогам і клопотам.

 

Ведучий. А чи може бути не сучасною поезія, у якій таке значне місце займають мотив співчуття, прощення, милосердності, тема покаяння, спокутування вини, душевного болю і порятунку?..

Із уст моїх поганських спів тече Христовий,

Немов вино з води у Галілейській Кані.

Або

Щоночі скаржиться рослинам болем терен,

 що мусив він  колись чоло Христа колоти.

 

Ведучий. Творчий шлях поета обірвався на 28-му році життя, але він встиг досягти вершин поетичної майстерності на європейському рівні.

 

Ведучий. Радянські ідеологи намагалися його ім’я тихо «забути», як це вони успішно робили з багатьма видатними українськими талантами, що не вписувалися в дороге їм «прокрустове ложе» соцреалізму з його псевдореволюційною псевдоромантикою та фальшивим під народність сентименталізмом.

 

Ведучий. «Я – закоханий в життя поганин», – каже Антонич, – мій стіл «обростає буйним листям, і разом з кріслом я вже кущ». «Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве». Він почувається співцем «весни – слов’янки синьоокої», поетом «весняного похмілля», і найдорожче понад усе цінує на землі «правду зелених хвилин», мудрість «зеленої євангелії».

 

Ведучий. Чимало голосів століття тому залунало в цьому світі, що «збився з путі», проте Антоничевого тембру не сплутаєш із жодним іншим. Часова відстань наблизила до нас цього незвичайного поета, хоча його творчість ще й досі ховає у собі багато таємниць.

 

Ведучий.

На образі Всевишній.

Саваоф –

Над хмарами...

У нього під ногою

Округла земна куля...

Твоя нога

Нехай крутне верстата. Цій землі

Ти дав безсмертя в імені Поета.

(Р.Лубківський)

 

 

Література

 

1. Гілевич Н. Гідність поезії – гідність Батьківщини. – Дивослово. 1994. – №10-11. – С. 3-5.

2. Жулинський М. Г. Із книги «Із забуття – в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)». – Київ: Дніпро, 1990. – С. 386-388.

3. Ільницький М. Пророчі пейзажі з вікна. Віконна призма в поезії Б.-І. Антонича. – Літературна Україна. – 08 жовтня. – 2009.
4. Ласло-Куцюк М. Все на світі має свою душу. – Дивослово. 1994. – №10-11. – С. 3.

5.  Павличко Д. Про поетичний світ Антонича. // Антонич Богдан-Ігор. Три перс стені. Зелене євангеліє. – Львів: Каменяр, 1994. – 271 с.

6. Рубчак Богдан. Богдан Ігор Антонич // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики. – К: Рось, 1994. – С. 688-690.

7.  Щерба Т. «Співаю, тож існую» (Вивчаємо творчість Богдана-Ігоря Антонича). Українська література в загальноосвітній школі. – Січень-лютий, 2000. – С. 22-25.

8. Яновський О. Пісня про незнищенність краси. – Літературна Україна. – 08 жовтня 2009.