Методична розробка уроку-пам’яті

Сітковська-Бондаренко Л.І., викладач історії ДПТНЗ «Криворізький професійний гірничо-електромеханічний ліцей»

Методична розробка уроку-пам’яті

 Анотація до уроку.

Дана методична розробка може бути використана під час проведення дистанційного або очного уроку із здобувачами освіти І, ІІ, ІІІ курсу закладу професійно-технічної освіти або учнів ЗОШ, виховної години та ін.

У розробці приділяється значна увага саме усній історії, відкриваються сторінки життя окремої людини, родини та надається інформація на рівні мікроісторії.  Використано матеріали радіодокументального спецпроєкту Радіо Культури до 90-х роковин Голодомору 1932-1933 рр., свідчення сільських жителів Дніпропетровської області (зібрані викладачем спільно із здобувачами освіти декілька років тому).

Предмет. Історія України

Тема. «Той біль не піде в забуття!» (Пам’яті жертв голодоморів в Україні)

Мета уроку

Навчальна: навчитися критичному мисленню, уміти аналізувати подану інформацію, проводити паралелі та робити висновки.

Розвивальна: розвивати навички роботи з історичними джерелами, логічне та критичне мислення, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, навички групової роботи.

Виховна: виховувати почуття патріотизму.

Тип уроку: урок- пам’ять

Форма проведення: дистанційна

Методи: пошуковий, практичний, самостійна робота, робота в групах

Дидактичне забезпечення: повідомлення та звіти здобувачів освіти, історичні джерела, програмне забезпечення: платформа Teams,  Microsoft PowerPoint,

Інформація з мережі Internet

Примітка. Здобувачам освіти було задано випереджувальне завдання з поділом на 2 групи (кожна група мала прослухати або прочита матеріали радіодокументального спецпроєкту Радіо Культури до 90-х роковин Голодомору 1932-1933 рр https://ukr.radio/prog.html?id=1114&fbclid=IwAR0GOFYV1y6o0jdRQQIKVhWn2NOkWO1f69lguA3QmCp2cb1SQBjEr2AnR8U та підготувати своє завдання), урок проведено на платформі Teams.

1 група – Серія 1. Чому Сталін помстився українцям Голодомором?

https://ukr.radio/news.html?newsID=102794

2 група – Серія 2. Чому українці віддали радянській владі 8,5 тонн чистого золота?

З третьою заключною серією проєкту здобувачі освіти ознайомлюються 24.11 у день її виходу в ефір, обговорюючи із викладачем на наступному уроці.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ.Мотивація навчальної діяльності

Повідомлення цілей та мети уроку, перевірка присутності здобувачів освіти та їх готовність до уроку.

Вступне слово викладача.

Сьогодні незвичайний урок, урок – пам’ять!

Пам’ять про страшні сторінки історії нашого народу! Пам’ять,  яка повинна жити в наступних поколіннях!

Голодомори в Україні, саме цю тему ми розкриємо сьогодні!

Ви повинні зрозуміти та усвідомити, що це не прості збіги, чи випадковості: неврожай..., посуха..., наслідки війни... НІ! Це цілеспрямоване знищення цілої нації! Нації, яка була годувальницею, яка завжди надавала підтримку та підставляла своє дружнє плече.

На мою думку, краще зрозуміти, прожити, пропустити крізь себе цю тему може допомогти усна історія!

Отже, пропоную заслухати виступи 2 груп, які підготували інформацію по заданим темам.

ІІІ. Актуалізація.

1. Виступ 1 групи
   

2. Запрошую до слова 2 групу, та пропоную до вашої уваги їх роботу
   

3. Ознайомлення із свідченнями сільських жителів Дніпропетровської області (Додаток 1)

ІV. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ. ПІДВЕДЕННЯ ПІДСУМКУ УРОКУ.

Отже, аналізуючи поданий матеріал, можна прийти до висновку, що голод був дійсно геноцидом, спланованим вбивством сотні і сотні тисяч родин! А чи може чинити так «брат»? Задумаймося... Коли встромлено ножа в спину одного разу... Історія має тенденцію повторюватися! Чи варто було вірити тому, хто систематично намагається «тебе» знищити?!

За прослуханим сьогодні матеріалом на платформі Teams буде розміщено тестування, всі хто сьогодні долучився до уроку та був активним, чекає бонус у вигляді додаткових 3 балів до оцінки за тест.

V. Рефлексія

Розміщення робіт учасників уроку на сайті ліцею

Оцінка своєї роботи у команді, кожного здобувача освіти.

Висловлення вражень та власних думок щодо проведеного уроку.

(Бажано застосовувати хмару думок. Використано програму WordItOut)

Додаток 1

Свідчення жителя села Новостепанівки Новомосковського району Мелешка Володимира Васильовича, 14 лютого 1929 року народження

“Голод 1932 – 1933 років пам’ятаю нечітко, поскільки був ще малим. А ось голод 1946 – 1947 років пам’ятаю дуже добре. Причиною голоду був неврожай із – за засухи. Все вирощене в полі й на городі змушували здавати в колгосп, а з колгоспу вивозили. Колгоспникам напередодні видали лише 60 кг кукурудзи разом з качанами. Качанчики були маленькі, недорідні, на одному з них було до 10 зернин. На городі також врожай був поганий. Картошка була мала, як горох. Тому забирать продукти ніхто не приходив, бо нічого було брать. За донесення на сусідів про приховання зерна я не пам’ятаю. До людей арештів і покарань не застосовували, лише пам’ятаю, що моїх сусідів, прізвища я вже не назву, а в селі їх називали “Циганками”, висилили як куркулів.

Під час подвірних обходів озброєних людей я не бачив. Люди в селі не суперечили нікому і ніколи, бо боялися заслання на Соловки.

Продуктів в нашій родині ніхто не приховував, бо їх небуло. До нашої хати через це ніхто і не приходив. Чи отримували їжу колгоспники, я не знаю.

Про закон “П’ять колосків” я чув, але нічого конкретного я не пригадую.

На колгоспних полях збирати нічого не дозволяли, а якщо хтось з людей і наважувався щось знайти, то об’їздчики доганяли, відбирали, висипали і тут же втоптували кіньми в землю.

Колгоспні комори охороняли сторожі, а поля об’їздчики. Пригадую такий випадок: Харлан Іван Васильович, об’їздчик, спіймав на полі свого племінника, відняв зібране, висипав на землю, втоптав конем, а хлопця відшмагав батогом.

Худобу ніхто не переховував, бо ходили і вдень, і вночі. Була введена контрактація – з тільної корови необхідно було здати теля в колгосп за малу плату.

З голоду в 1933 році люди помирали ранньої весни. З розповіді мого мого батька Мелешко Василя Юхимовича 1892 року народження, я дізнався, що в селі було 12 дітей – сиріт, якими опікувався колгосп. В одній із хат організовані були дитячі ясла, де сироти жили там постійно, Їх там одягали, обували, годували.

А взагалі було тяжко всім, бо голодували всі. Легше булов 1947 році вижити тім людям в кого була корова. В нашій сім’ї також була корова і мого батька навіть судили за невиконання плану заготівель. Нам необхідно було здать 40 кг м’яса, 200 штук яєць, 300 літрів молока, а наша сім’я цього здать не могла, бо в сім’ї було 5 чоловік. І тому на батька було покладено штраф.

Люди один одному не допомагали, бо ні в кого нічого не було. Вони ходили на поле збирати мерзлу картошку, в якій ще були залишки крохмалю. Виживали  хто як міг. Зі мною трапився такий случай: повертаючись з роботи із кузні, вже в мене не було сил дійти до хати, дійшов тільки до церковної огорожі. Тут мене побачив голова колгоспу “Вперед” Косяченко Артем Тимофійович, який виписав з колгоспу мелених зернових відходів 25 кг і ми, таким чином вижили.

В цей час їли листя з берестків, “локшу”, яка росла на мокрій землі, варили, жарили, мочили пусті кукурузні качани. Плазунів не вживали, та брат ловив ворон. М’ясо було хоч і смердюче, але їли, бо хотілося їсти.

Селяни до міста не їздили, бо не мали грошей, а працювали в колгоспі за трудодні. Інколи обмінювали домашні речі на продукти. Пригадую, домоткані ряднинки відвіз до міста  і виміняв на 7 стаканів кукурудзи. В цей час в містах голод був не такий суворий. Робітникам видавали продуктові карточки.

На жаль, не всім вдалося вижити в ці тяжкі часи. У 1933 році поиерло селян багато, але точну кількість я не знаю, а в 1947 році в нашому селі померлих з голоду було мало.

Про випадки людоїдства в Новостепанівці нічого не знаю.

Померлих від голоду ховали на кладовищі в загальній могилі. Батько розказував, що бригадир давав наряд, на підводі об’їжджали всі двори, збирали померлих і без домовин їх хоронили. Загальна могила знаходиться на кладовищі, яке нині не діє, але відоме його місцезнаходження.

Покійників рідня поминала і завжди поминає.

Про ті злиденні роки ні дітям, ні онукам не розповідав, бо не хочеться про них Свідчення жителя села Новостепанівки Новомосковського району, уродженця села Голубівки Новомосковського району, 06.02.1940 року народження, Литвиненка Володимира Федоровича, зібрані 14 березня 2008

“Голод 1946 – 1947 років я пам’ятаю, а ось про голод 1932 – 1933 років мені розповідав мій батько Литвиненко Федір Самойлович 1916 року народження, який жив до 09.11.1989 року. Батько казав, що голод 1932 – 1933 років був штучний. Люди б масово не вмирали, якби продукти не забирала влада. А ось голод у 1946 – 1947 роках хоч я і був малим, але пам’ятаю добре. В цей рік був неврожай, бо було засушливе літо.

Місцеві активісти в 1932 – 1933 роках ходили по дворах і забирали все: квасолю, горох, зерно, олію, м'ясо – солонину. Ходили в основному з шомполами і шукали скрізь. Шомполами проштрикували і свіжескопану землю, і сіно, і в печі, і в грубі і в припічку. Про донесення сусіда на сусіда, про приховання зерна, батько нічого не згадував. Ті хто приходили відбирати харчі документів не мали, але були озброєні. Люди ніяк не боронилися, бо дуже боялися. Хоча приховати продукти було важко, але люди ризкували, ховали вдалині від хати, на городі, в димарі, під стойлом у корови хто де придумає. Пам’ятаю, що батько жалівся на недалекого сусіда Степана Боровиченка, який часто ходив по хатах шукать продукти.

Чи годували людей в колгоспі не знаю, а нам школярам в 1947 році давали зелений суп, засмажений конопляною олією.

Закон про “п’ять колосків” був відомий всім, коли карали за жменю зібраних колосків. Дехто з села відбував покарання в тюрмі, але прізвищ та імен я не пам’ятаю.

Колгоспні поля на той час охороняли об’їздчики та охоронці від колгоспного управління. В колгосп люди йшли по різному. В кого нічого не було, то йшли, а в кого був свій реманент, інструмент, то йшли неохоче. Знаю, що для вступу в колгосп проводили агітацію, але загалом люди боялися йти всупереч владі. Хто приєднувався до колгоспу, то вів туди й свою худобу.

З голоду люди помирати почали за розповідями батька ранньої весни 1933 року. Але в селі голодували не всі. Легше інших голод перенесли вчителі, медики, керівництво колгоспу, бо получали гроші. Також вижили ті, в кого були родичі в містах, які привозили сухарі, муку, або чиї родичі працювали на зерносховищах, залізній дорозі і могли хоч жменьку зерна принести додому.

Для того, щоб не вмерти з голоду люди збирали на полях мерзлі буряки, споживали в їжу калачики, спориш, липові бруньки, квітки акації, копали корінці “мишачого горошку”, збирали гриби. А жолуді сушили, товкли в ступі і з тієї муки пекли маторженики, хоча на смак вони були гіркі. Також ловили крис, мишей, ховрахів та диких голубів.

Так як моя мама була вчителькою, то інколи батько пішки ходив до міста і за гроші купував сіль, муку, сухарі. В цей час голод в місті був не такий страшний, бо горожани отримували пайок.

В селі Голубівці в 1932 – 1933 роках за розповіддю батька померла третина населення, точної цифри не знаю. Але він згадував про страшний випадок: в одній із хат села мати з’їла свою малолітню дитину, їх прізвища не пам’ятаю.

Небіжчиків хоронили на кладбищі в окремих могилах, але без хрестів і позначок.

І в ті часи і зараз рідні поминають своїх померлих родичів, але в церкві на той час не можна було навіть згадувати про це. Церква в Голубівці існувала завжди.

Про події 1932 – 1933 років батько поділився лише зі мною бо він боявся за моє і своє життя. Він вважав винним в усьому тогочасний тоталітарний режим.”

Свідчення жителя села Новостепанівка Новомосковського району Клименка Семена Дмитровича, 15 квітня 1927 року народження, уродженця села Тарасошевченківка Магдалинівського району

“Голод 1932 – 1933 років пам’ятаю уривками, бо тоді мені було п’ять років, а ось голод 1947 року в мене наче наяву. Тоді я вже працював в селі Новостепанівці фельдшером, в цьому році була велика засуха і неврожай.

Зі слів матері Сметани Векли Семенівни 1903 року народження про голод 1932 – 1933 років пригадую: навідувалися до хати активісти – односельчани, які робили обшук. В руках у них окрім зброї були штрички, якими проштрикували сіно, долівку, землю на городі, штрикали навіть у комині. А мені малому згадалось, як я зрадів, коли сказали: “Відкрий рот!” – я думав, що покладуть мені щось попоїсти, а виявилось, що грізний дядько заглянув у рот чи не було там рештків їжі. І я тут же розплакався.

Люди старались приховувати хоч якісь продукти харчування, але влада надсилала активістів, які однак знаходили і відбирали тільки їстівне і зерно. Ніякого опору обшукам люди не чинили, бо боялися. До хати заходило по декілька чоловік і вдень, і вночі точно скільки не знаю бо не вмів рахувати.

Про голод 1946 – 1947 років пам’ятаю голодувало майже все населення, на полях не можна було збирати нічого. Правління колгоспу назначало об’їздчиків, котрі відбирали зібрані залишки городини, колоски. Проте, в сільській лікарні було організоване хоч яке харчування для дистрофіків, також варили супчик і для школярів. Переносили голод легше ті люди, в кого був доступ до продуктів, і вони мали можливість принести додому хоч 100 г їстівного. Але люди в селі жили дружно, допомагали один одному, найбільше підтримували малих дітей. Щоб вижити, вживали в їжу все і лободу, пирій, квіти акації, калачики, листя клену, жолуді, ловили ховрахів та горобців.

Хто мав родичів в Дніпропетровську тим привозили сухарі, бо в місті видавали пайки. Взагалі в цей час в місті можна було купити все, але не було грошей.

Померлих в ці роки було небагато, більше було виснажених голодом людей. Покійників ховали на кладовищі, нині воно не діє. Загального пам’ятника жертвам голодоморів в селі немає, але сільська влада піклується про вирішення цього питання і найближчим часом обіцяє встановити.

До початку 1970 років в селі діяла церква, поскільки я туди не ходив, то й не знаю, чи поминали жертв голодоморів. Зараз також функціонує церква, в якій поминають всіх померлих.

Винних у цих подіях я не шукаю, такий був час.”

Свідчення Харлан Марії Овер’янівни, 1924 року народження, уродженки села Новостепанівки Новомосковського району Дніпропетровської області, записані 12 жовтня 2007 року

“Хоч я була маленька, але добре пам’ятаю голод 1932 - 1933 років. Урожай в 1932 році був гарний, але його увесь вивезли . Влада все забирала, нам не залишили нічого. Активісти ходили по хатам із щупами і забирали останнє. За те, що повідомляли про тих хто приховував зерно, отримували винагороду.

Пам’ятаю, як одного дня до нас навідались активісти, які шукали сховане зерно. В хату зайшло троє чоловіків, почали все перекидати.

Ми з сестрою сиділи на печі, там стояла перевернута макітра. Дядько все вистукував по ній, перевіряв, чи порожня. А потім штрикали, щупали стріху, город. Документів ніхто в них і не питав. Про побиття, висилання та арешти я не пам’ятаю, про зброю також. Мама просила, молила залишити хоч щось дітям, але активісти говорили: “Нащо нам твої діти”.

Люди ховали своє збіжжя на городі, в ямі, в садку, під тином, але приховане знаходили.

Тим, хто працював у колгоспі давали небагато їжі. В нашому колгоспі для селян варили куліш в котлі, прямо на полі, й годували.

Під час обходів забирали і худобу, і одяг, і навіть батькові хромові чоботи взяли.

Знаю закон про “п’ять колосків”. Людям заборонялося ходити на поля і щось там збирати. Так, згідно цього закону, була засуджена тітка Уляна, (Голуб Уляна Кіндратівна), у якої витрусили три качани кукурудзи. Засудили також Підопригору Ганну Олександрівну (1946 року народження) за те, що взяла у кишеню жменю зерна.

Поля охоронялися своїми людьми. Ось пригадую одного з них -  Косяченка Костянтина Юхимовича, 1904 р. н., якого пухлого від голоду, місцева влада змушувала йти на вишку охороняти засіяні поля.

До колгоспів дехто йшов добровільно, декого заставляли. Мої сусіди, які давно померли, ховали корову в лісі, а нашого коня забрали в колгосп.

Забирати продукти приходили і вдень, і вночі, скільки разів це було я вже і не пам’ятаю. Восени, а ще більше з початком зими люди почали помирати з голоду. Сиріт у той час на селі я й не пам'ятаю, чи були вони, чи ні. Тоді в селі голодували всі. Вижити змогли лише ті, хто приховав частину харчів.

Мої односельці допомагали одне одному, ділилися хто чим міг. Ми рвали і варили лободу, збирали жолуді, їли сирі лопуцьки, пшінку, локшину. Допомоги від рідних не було, багатих родичів ми не мали.

Пам’ятаю, обдирали кору берестка, липи, дуба. Селяни їли, що могли, ловили мишей, горобців. До міста можна було ходити, щоб щось виміняти. В містах голод був не такий тяжкий.

Від голоду в селі померло дуже багато людей, а скільки – не пам’ятаю.

Мій односельчанин Черевко Василь Климович розповідав, що був такий випадок: жила мати з дочкою і сусіди не бачили матір декілька днів. Коли люди зайшли до хати, то побачили казан з м’ясом та кістками. Ніхто так і не дізнався, чи то мати померла, чи її вбила дочка.

Померлих ховали  на цвинтарі, та були випадки, що й ховали біля хати, в садку.  Покійників рідня поминає в церкві, за часів радянської влади їх не згадували, а зараз поминають.

Хрестів та пам’ятника померлим від голоду немає.

Сучасна молодь про страшні часи голоду 1932 – 1933 років знає мало, так як це довго замовчувалося. Дуже рідко про це я розповідала і своїм дітям, тому, що важко згадувати пережите страхіття.

Cвідчення жителя села Радсела Новомосковського району Дніпропетровської області Косяченка Григорія Борисовича, уродженця села Івано-Михайлівки Новомосковського району, 15 травня 1923 року

“Голод 1932 - 1933 років та 1946 - 1947 років пам’ятаю, та чи можна таке забути. Причиною голодів були неврожай та засуха, а також немилосердні податки та й місцева влада, що забирала урожай. Для тих, хто доносив на сусіда за приховання зерна, була “винагорода” від влади. До людей заходили до хат і забирали все, що попадало під руку. Документи на обшук не пред’являли та страшно було й запитувати про них. В нашому селі випадків покарання, висилання  чи арештів я не пам’ятаю. В тих хліботрусів зброї я не бачив, але все одно проста смертна людина тоді не могла вдіяти щось проти влади. Щоб вижити, частину зерна, продуктів чи овочів пробували приховати для себе, але все одно знаходили майже все. Про себе ми цих людей називали подумки (бо боялись вголос), хлібожерами. До того ж, по одному вони не ходили, а групами. Заховане ховали під кучею гною або в ямі, яку  копали в погребі. Забирали не тільки харчі, а й рушники, одяг, худобу.

Тим, хто вступив до колгоспу, давали пайки. Про закон “п’ять колосків” чув. Збирати в полі колоски та залишки городини не дозволяли, та було всього. Діти та старі люди ходили по полях, збирали зернину до зернини. Щоб принести додому та змолоти, а вже потім спекти якого – небудь калача.

Поля та колгоспні комори охороняли в основному свої, та були  й чужі люди. Добровільно йти в колгоспи люди не хотіли, але нас умовляли, агітували.

У нас була корова, єдина годувальниця, яку ми держали в хаті. Хліботруси приходили ж до хати коли їм заманеться і по багато разів, але найбільше ми боялися за корову.

З голоду люди почали помирати зимою, бо не можна було нічого й ніде

знайти їстівного. За малих сиріт я не пам’ятаю та знаю одне: голодували всі. А вижити зуміли ті, хто годував родини за рахунок роботи в місті на заводі, та хто їздив до Дніпропетровська обмінювати речі на муку, а дехто їздив  аж у Краснодарський край, бо там було багато кукурудзи. Люди в ті роки були дружні і допомагали один одному вижити під час голоду чим могли.  Я, коли мені було десять років, зі своїм батьком ходив до міста Дніпропетровська   пішки по борошно та хліб. Змучений голодом, батько ніс з радістю через плече два мішки борошна, а я - дві хлібини, щоб  нагодувати сім’ю та виснажених голодом сусідів. На родичів надіятись було нічого, бо голодні були всі. Тамували голод і кашкою з верби, і листям з берестка, їли квітки з акації, а також вживали кору дуба, акації. В їжу вживали також мишей, під стріхою ловили горобців, драли пташині яйця.

В містах також був голод, але не такий лютий, як на селі. Багато людей померло в цей час, та кількість сказати не можу. Про випадки людоїдства в моєму селі я не знаю. Тих, хто помер, ховали на сільському цвинтарі. Людям, що займалися похованням, не платили нічого.

Померлих під час Голодоморів поминають на Проводи, Зелені свята їх родичі. Тепер поминають їх і у церкві, яка існує в селі Новостепанівка.  В Радселі церкви не було й немає.

В селі Радсело пам’ятника померлим від голоду немає, але є маленькі хрести, встановлені на могилах померлих.

Про голод 1932 -1933 років розповідав учням школи та своїм дітям і онукам також. Винуватців тих подій я не знаю, Бог їм суддя, бо такий був час.

Свідчення жительки села Новостепанівки

 Новомосковського району Рибалко Парасковії Андріївни, 21 серпня 1912року, уроженки села Івано - Михайлівки Новомосковського  району

“Голод 1932-1933 років пам’ятаю дуже добре, то були страшні часи. Голод виник із-за неврожаю, великих податків та і влада зерно відбирала. Ходили люди із нашого села і те, що не здали, а приховали на їжу, на посів, шукали і забирали. До хати приходили ввечері, а то і вночі, без усяких документів, але зі зброєю, робили обшук, знаходили їстівне: зерно,       квасолю, буряки, моркву, картоплю і забирали. Шукали кругом, навіть у піч заглядали, перевіряли казанки, чи не варили бува там чогось. Людей за приховані припаси не карали, тільки відбирали продукти. Усі були налякані, тому і опору ніхто не чинив. Приховувать треба було, бо і взимку треба щось їсти, і навесні садить. Ховали кругом, де тільки могли: і у сіно, і в стойло до корови і в яму закопували. Колгоспникам потроху давали харчів. Це переважно були висівки із пшениці та кукурудзяна дерть, таку суміш звали магара. Із неї варили мамалигу, кашу таку. Та вона була така добра, бо більше нічого не було.

     Про закон п’ять колосків  я знаю, але мені здається він був у 1947 році. Тоді забороняли збирати на полях пожнивки, а хто і збирав, то відбирали об’їздчики, висипали додолу, навіть топтали кіньми те зерно. Поля охороняли об’їздчики, в комори призначали сторожів.

      В колгосп люди йшли по різному. Хто бідував, той ішов зразу, а в кого був якийсь реманент та худоба, той роздумував. З такими людьми проводили агітацію. Худобу силою не забирали, а щоб не вкрали, корову і теля на ніч заводили до хати.

        Голод дошкуляв в середині зими, тоді й вмирали люди ,не доживши до весни. Навесні можна було накопать корінців із лопуха, кульбаби, зібрать листочки молодої кропиви, лободи та і спіймать  ховраха, ящірку, ворону, горобця, ящірку чи вужа.

        Хоч і голод був лютий, але люди жили дружно, допомагали один одному. Наша рідня  вся жила в Івано-Михайлівці і ділилися  всім, що мали. Голод достав все населення і сільське, і городське. Та все ж у городі на заводах давали хліба потроху на робочого і на їх дітей.

        Людей померло за Голодомору багато. Так сім’я Калинових вимерла вся. Але померлих ніхто не рахував. Людей ховали на кладбищі, призначали групу, яка обходила двори ( із тих, хто ще міг ходити), збирали померлих на підводу, загортали в рядна і так ховали, бо на померлих не вистачало навіть домовин. За поховання ніхто нічого не платив. Окрім кладбища місць поховання я не знаю.

        Покійників рідня поминає на всі свята. В церкві за часів радянської влади не згадували, а тепер поминають.

Сучасна молодь про страшні часи голоду 1932 – 1933 років знає мало, так як це довго замовчувалося. Дуже рідко про це я розповідала і своїм дітям, тому, що важко згадувати пережите страхіття.

Не знаю, що й сказати про винних у цій біді. Слово “Торгсін” ніколи не чула.”