Методична розробка уроку «Я для тебе горів, український народе…» В. Симоненко

Про матеріал

Ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом В. Симоненка; розкрити високу національну свідомість поета, стійку громадянську позицію; розвивати аналітичне і критичне мислення учнів; прищеплювати любов до України, повагу до її народу.

Перегляд файлу

Тема: «Я для тебе горів, український народе…»

В. Симоненко

Мета: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом В. Симоненка; розкрити високу національну свідомість поета, стійку громадянську позицію; розвивати аналітичне і критичне мислення учнів; прищеплювати любов до України, повагу до її народу.

Тип уроку: комбінований

Обладнання: виставка творів В. Симоненка, портрет письменника; публікації про його творчість, ілюстрації до творів, відеоматеріали.

Хід уроку

Організаційний момент
Оголошення теми й мети уроку
Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину

В. Симоненко

Звучить пісня «Україні»

Учитель:

У кожної людини любов до світу починається з любові до Батьківщини, до землі на якій вона народилася, де почула перше слово, пісню, казку.

Для мільйонів людей ця Батьківщина – Україна. Так уже склалося для України, що найкращим її дітям судилося несправедливо коротке життя: 47 років – Т.Г. Шевченку, Б. Грінченку, В. Стусу; 42 – Лесі Українці; 38 – П. Грабовському і зовсім мало – 28 В. Симоненку.

І хоч таким недовгим було життя поета, однак він чітко окреслив для себе справжні життєві цінності й утвердив їх у своїй творчості. А найдорожчою цінністю для людини є Батьківщина. Це чи не найважливіше кредо, заради чого жив і творив В. Симоненко. Недарма ж крилатими стали його слова: «Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину».

Через два місяці йому виповнилося б 80 років. З нагоди цієї ювілейної дати ми зібралися тут, щоб більше дізнатися про незвичайну людину, яка неймовірною любов’ю любила навколишній світ, любила життя, любила своїх батьків, а звідси – і народ, і безумовно Україну, до якої не шукав «ні стежки, ні броду», бо вона була в його грудях, «у чолі і в руках».

Патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до народу, його культури – ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.

Учні записують тему уроку, епіграф

Звучить аудіозапис В. Симоненка «Що я можу сказати про себе...»

Про долю видатного українського поета В.А. Симоненка розповість творча група, до складу якої ввійшли бібліографи, літературознавці, читці.

Урок допомагають проводити сучасники поета, які сидять за «круглим столом» спогадів. У ролі матері поета – учениця Сокол К.; у ролі М. Сома – поета, товариша, однокурсника В. Симоненка – учень Мойсеєнко І.; у ролі учительки математики Тарандинцівської школи Уляни Миколаївни Демченко – учениця Чернова Н.; у ролі директора Тарандинцівської школи – учень Сіпій М.

Урок розпочинають ведучі – Крупен М. і Тополя Т.

Ведучий І:

Не шукаю до тебе

ні стежки,ні броду -

ти у грудях моїх,

у чолі і в руках.

Упаду я зорею,

мій вічний народе,

на трагічний і довгий

чумацький твій шлях.

Ведучий ІІ:

Я живу з тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

Ведучий І:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ.

Пощезнуть всі перевертні й приблуди

І орди завойовників – заброд!

Ведучий ІІ:

Кораблі! Шикуйтесь до походу!

Мрійництво! Жаго моя! Живи.

В океані рідного народу

Відкривай духовні острови!

Ведучий І:

Здрастуй, сонце,і здрастуй,вітре,

Здрастуй, свіжосте нив!

Я воскрес, щоб із вами жити!

Під шаленством весняних злив.

Ведучий ІІ:

Так писав В.А.Симоненко – великий син України, її геніальний поет.

Ведучий І:

Його світлій пам’яті, його палкому і ніжному слову присвячується наш урок.

Ведучий ІІ:

Своїми спогадами поділяться мати В.Симоненка, М.Сом, директор і учитель Тарандинцівської школи.

М. Сом: Шановна Ганно Федорівно! Ваш син, а мій добрий товариш В.Симоненко прожив дуже мало - неповних 29 років. Але він залишив славний слід в історії української літератури, в допитливій душі свого народу. Недарма ж академік О.Гончар назвав його «витязем молодої української поезії».

Мати: Материнське спасибі О.Т.Гончару,що так високо оцінив літературну роботу мого сина. Дякую також усім хорошим людям за добру пам’ять про Василя. То розрада і втіха мені на старість. Бо серце моє і досі болить за єдиним сином. Мені зозуля накувала 80 років. А Василеві оце було б за 60. Тільки я ніяк не уявляю його 60-тирічним, бо він таким ніколи не буде…

М.Сом: На літературних зустрічах читачі часто мене запитують: «А звідки взявся В.Симоненко?Де він звівся та розповився?» Адже інтерес до його життя і творчості дедалі зростає. І читачів цікавлять усі подробиці із життя улюблених письменників.

Мати: Мене теж питають… Серед них бувають і письменники, і читачі…

М.Сом: Я хочу, аби люди,вивчаючи творчість В. Симоненка,усвідомили,що справжній талант міцно стоїть на живій народній основі. І скільки б ми, письменники,не говорили про народ, від того ми не станемо по-справжньому народними, доки не відчуємо свого родового єднання з людьми.

Бібліограф.

Народився В. Симоненко 8 січня 1935р. в селянській сім’ї в селі Біївці на Полтавщині. Дитинство його припало на воєнні та повоєнні роки. Хлопець ріс без батька, мати день і ніч працювала аби заробити шматок хліба, а Василя доглядали дідусь і бабуся, яких він дуже любив. З дідом ранком ходив косити траву, довгими вечорами слухав казки, яких той знав безліч.

Мати: Оце ніби бачу сина з перших його днів. У школі він учився тільки на «відмінно». Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися йому було ой нелегко! П’ять класів закінчив у Біївцях, а решту – в сусідніх селах: Єнківцях і Тарандинцях. А це… 9 кілометрів лише в один кінець… Весною чи восени – то це нічого, а взимку – суща біда. Повоєнні зими були люті і сніжні. А пальто у Васі пошарпане, чоботи – діряві. Тільки ніколи, ні разу він не запізнився на урок. Було питаю його: «Важко тобі, Васю?» А він весело відказує:

Поет: Та чого ж важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюсь, то всі пісні переспіваю.

Ведучий І: Із спогадів учительки математики Тарандинцівської школи Уляни Миколаївни Демченко.

Учитель:… Якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихала,бо підвозу ж тоді не було… І раптом на шкільному порозі з’явилася снігова баба. Це з усіх чужосільців прийшов до школи лише Василь.

На уроках він був серйозний – аж занадто. У класі виділявся, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень.

Ведучий ІІ. Із спогадів директора Тарандинцівської школи Федора Барабаша.

Директор: Я пригадую 1949 рік, коли Василь вступив до восьмого класу нашої школи. Скоро він стає членом двох гуртків – літературного і фізичного. Він любив математику й розв’язував складні задачі… Впадали в око його старанність, наполегливість. Він перечитав усі книжки зі шкільної бібліотеки (особливо любив твори на історичні теми).

Якось був вечір зустрічі з нашими колишніми випускниками. Василь прочитав там власний вірш, у якому було й привітання гостям, і подяка вчителям, і любов до школи. Вірш так збентежив усіх, що вони змусили хлопчину прочитати його ще раз.

М. Сом: Життя Василеве із самого малечку не завжди було радісним… Досі ми жодним словом не згадали Василевого батька. Пробачте мені за це болюче питання…

Мати: То не батько, а вітер, прилетів – і полетів, а нам із малим Васею завдав багато болю і клопіт. Чи не тому в одному із віршів Вася писав:

Поет:

В мене була лише мати,

Та ще був сивий дід, –

Нікому не мовив «тату»

І вірив, що так і слід.

Був певен, що батько лишній,

Крикливий, немов сусід,

Коли заставав на вишні,

На мене кричав, аж блід.

Бібліограф: Та все ж таки Василькові дуже хотілося мати батька, і він усе своє дитинство його виглядав. Як згадка про цю його найзаповітнішу мрію з’явився вірш «Кривда».

Читець декламує новелу «Кривда».

М.Сом: Гіркі слова Василь розповідав мені, що через багато років, коли він став В.Симоненком, до нього в Черкаси заявився батько. Василь прийняв його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранці нібито сказав так:

Поет: А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав вас кожної днини…

М.Сом: Чи правда це?

Мати: Як би там не було, а Вася виростав напівсиротою. Це знають усі Біївцях. Вася пішов у діда… Федір Трохимович був першим Василевим другом і наставником. Мій батько був дуже розумний, самотужки вивчив грамоту, багато читав…А малому Васі, умостившись на печі, дід розповідав давні історії.

Бібліограф:

Після закінчення середньої школи із золотою медаллю В. Симоненко успішно витримав іспити на факультет журналістики Київського університету.

Літературознавець:

Василь Симоненко належав до когорти «шістдесятників» – митців, які не боялися говорити правду, не хилили голови, не корилися владі. Їх називали відступниками і запроданцями, твори не друкували, забороняли, а самих поетів відправляли до психлікарень і концтаборів, але справжню поезію не можна вбити.

М.Сом: А поміж нами, студентами, Василь був неперевершеним жартуном – дотепником. На відміну від мене та інших наших однокурсників, він багато читав і знав. Учився старанно і завзято.

Уже на І курсі серед нас були «поети», «драматурги», «критики» - «майстри з усіх жанрів». Тільки Василь залишався «ніким». «Він інколи читав свої вірші. Вони справляли враження. Але все це робилося якось непомітно, без шуму і самореклами. Здається, за весь час навчання В. Симоненко так і не виступив у жодному республіканському періодичному виданні.

Тим-то для багатьох, навіть для тих, хто близько знав Василя, був несподіванкою його поетичний «вибух». Але це тільки на перший погляд.

Літературознавець: Для Симоненка Батьківщина і народ - єдині нероздільні поняття. Україна для нього починається з українського народу, з його гіркої, страдницької, але по-справжньому величної долі, з його мук і журби, з його боротьби і гідності.

Вірш «Де зараз ви, кати мого народу?» - одне з найпалкіших і найсміливіших Симоненкових громадянських освідчень. Саме такі твори сприяли «націоналістичній» славі поета, дратуючи своєю відкритою політичною гостротою тогочасних можновладців. Роздуми над гірким минулим, тривога за сучасне народу звучать у поезії. З одного боку – це попередження «катам», «приблудам і перевертням», а з другого – утвердження вічності, безсмертя українського народу. Поет протиставляє їхній «чорній злобі» почерпнуті з народного джерела символічні образи рідного краю – «ясні зорі і тихі води».

Звучить аудіозапис вірша В. Симоненка «Де зараз ви, кати мого народу?» (читає автор)

Мати: Чи говорив він тобі про свою хворобу? Чи жалівся на якісь болі?

М.Сом: Жалівся. Казав, що дуже спина болить. А я відповідав, що в нас обох – задавнений радикуліт, бо ми змалечку виростали на холодній селянській долівці.

Мати: Лікарі встановили, що у мого Васі був рак нирок… Тяжка, невиліковна хвороба…

М.Сом: Він багато ховав за своїми постійними, неперевершеними жартами – навіть хворобу свою тяжку, яку відчував лише він один. Іще в 1955 р. – у день свого двадцятиліття Василь написав такого печального, пригніченого вірша:

Поет:

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в. двадцять – смерті в очі подивлюсь.

Моє життя – розтрощене корито,

І світ для мене – каторга і кліть…

Та краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Мати: Страшний вірш… Він не вгадав своєї смерті більше, ніж на один рік…

М.Сом: Я ніколи не забуду вашу гостинну селянську хату і теплу піч… Ті кавуни, вами дбайливо збережені, коли ми з Василем приїздили провідувати вас у Біївцях. Василь дуже любив вас і пишався вами:

Поет:

В хаті сонячний промінь косо

На домівку ляга з вікна…

Твої чорні шовкові коси

Припорошила вже сивина.

Легкі зморшки обличчя вирили –

Це життя трудового плід.

Але в кожному русі – сила.

В очах юності видно слід.

Я таку тебе завжди бачу,

Образ в серці такий несу –

Материнську любов чарівну

І твоєї душі красу.

Я хотів би, як ти, прожити,

Щоб не тліти, а завжди горіть

Щоб уміти, як ти, уміть.

Бібліограф: Після закінчення університету В. Симоненко залишив столицю і відправився для журналістської діяльності на Черкащину. Він працює в газеті «Черкаська правда», потім – у «Молоді Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети».

Ведучий І: Як би там не було, а юність бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає в скронях, ніжним квітом любові спалахує в серці. І те п’янке незбагненно солодке почуття переливається в чарівну поезію!

Читець декламує вірш «Вона прийшла…»

Ведучий ІІ: Там, на черкаській землі, В Симоненко знайшов своє сімейне щастя, там пустив коріння. У 1957 р. він одружився. Дружина Людмила – кур’єр обласної друкарні. Згодом у них народжується син.

Поет:

Для кохання в нас часу мало,

Для мовчання у нас – віки.

Все віддав би, що жить осталось,

За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,

У думок моїх течію –

Я люблю твої губи і брови

І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене, як хочеш,

І презирством убий мене –

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

Читець декламує вірш «Є в коханні і будні, і свята»

Літературознавець: Роки сталінських репресій перетворили людину на «гвинтик». Треба було повернути їй самосвідомість, відкрити очі на саму себе – нагадати про самоцінність особистості, зрештою, ствердити, що людина – це окремий, неповторний світ. Найяскравіше це виявилось у вірші Симоненка «Я...» – творчому і громадянському маніфесті молодого покоління – і в поезії-зверненні «Ти знаєш, що ти – людина?», де роль композиційної рамки виконують слова-нагадування, які будили у душі людини призабуте, а то й забуте зовсім: «Усмішка твоя – єдина, / Мука твоя – єдина, / Очі твої – одні».

Відеоматеріал «Ти знаєш, що ти – людина?» (голос автора)

Ведучий І: Так трапилося: лише сьогодні доповнює творчість В. Симоненка його щоденник, який нарешті став здобутком усієї нашої поза цензурної літератури.

Ведучий ІІ: Запис від 27 липня 1962 р.

Поет: «Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей – розумних і талановитих рятували своє життя, поступаючись гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння. Це найстрашніше…»

Ведучий ІІ: Щоденниковий запис від 3 вересня 1963 р.:

Поет: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить що йому заманеться… До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни».

Ведучий І: Щоденниковий запис від 22 липня 1963 р.:

Поет: Мабуть, почалося моє згасання. Фізично Я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: Я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років – для мене більше ніж достатньо».

Ведучий ІІ: Так думав у той день поет, так розраховував. Але доля розпорядилася інакше. Пошкодувала навіть тих 10 літ – менше як через 5 місяців, об 11 годині вечора 13 грудня 1963 р. у лікарняному ліжку в Черкасах навіки зупинилося Симоненкове серце.

М.Сом:

Я Симоненка

Переріс літами –

Яка несправедливість

На землі:

Пересічні Миколи –

Разом з нами,

А помирають

Віщі Василі.

(М. Побелян)

Мати:

Уже багато років, як немає сина.

Тепер про нього всі говорять.

І безліч друзів об’явилось…

А як йому було під небом синім

У ті глухі, холодні роки?.. –

Нікому серце не відкрилось

Й ніхто із вас, ніхто не відав,

Як тяжко жити довелося.

М.Сом: Про популярність В.Симоненка сьогодні нагадують нам і масові тиражі його віршів. Такими великими тиражами у нас видається тільки класика.

Літературознавець: Перша книжка поезій В.Симоненка «Тиша і грім» побачила світ у 1962 р., другу книгу «Земне тяжіння» опубліковано в 1964 р., вже після смерті поета. У наступні роки опубліковано книжки: збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985).

В. Симоненко продовжує іти до нас. Що до цього ще додати?

Мати: Може, ще й те, що дві області – Черкаська і Полтавська – сперечаються між собою: кому із них більше належить безсмертний поет В.Симоненко.

М.Сом: А ви що скажете?

Мати: А я так скажу: на Полтавщині він народився та розповився, а на Черкащині знайшов собі вічний притулок. Як був малим – то звався тільки сином своєї матері. А тепер його називають рідним сином усієї України. І не треба сперечатись…

Учитель: Любов до Батьківщини – чи не найвищий акорд у всій поезії В.Симоненка.

Україна для В.Симоненка – мати, святиня, вона дає йому крила і снагу, глибінь роздумів і художні барви, у відданості їй для поета – синівське щастя його, і сила, і честь, нещадний він до її ворогів, глумителів та відступників, проти яких спрямована його спопеляюча ненависть:

Народ мій є!

Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

У кожному слові молодого поета – любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє – розкрито у таких поезіях: «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «Земле рідна!Мозок мій світліє…» та інших.

Поезія «Лебеді материнства» справедливо вважається кращим твором Василя Симоненка. Вона здобула велику популярність – друга її частина від слів «Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу…» стала піснею, музику до якої написав А.Пашкевич. Творчість Василя Андрійовича живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, яка навіки увінчала поета своєю любов’ю.

За формою «Лебеді материнства» - це колискова, мудре і щире напучування матері маленькому синові. Композиційно твір розгортається як кілька взаємопов’язаних мотивів. Спочатку це мотив казкового дивосвіту, яким оточена дитина завдяки старанням батьків. Материнська турбота й ніжність, батьківська опіка - це підвалини щасливого й безхмарного дитинства, яке неможливо уявити без народної казки, колискової, загадки. У духовному світі українців вони відіграють важливу виховну роль. Мотив казкового дивосвіту Василь Симоненко пов’язує з образом рідної хати, сповненої «материнської доброї ласки», чарівним танцем лебедів і сивими очима казки.

Читець декламує поезію «Лебеді материнства»

Майже кожен вірш про Україну – це в той же час вірш про матір. У В.Симоненка не роз’єднується почуття окремо для матері, окремо для Вітчизни. Духовним образом людини для поета є образ Матері. Природно відчуваючи той вічний закон життєтворення, що єднає різні покоління людей, Симоненко зміг так піднести образ Батьківщини та образ матері, що він не рідко виявляється уособленням духовності цілого народу. Чи можна сказати краще,красномовніше і водночас так просто, як завершується поезія рядками, що стали крилатими:

Можна все на світі вибирати,сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину

Учениця виконує пісню «Лебеді материнства»

Учитель: Україна була, як сподівався поет, у його грудях, «у чолі і в руках», ради свого народу жив він і творив.

«Я для тебе горів, український народе!»

Його поезія живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, – нині вже оновленої, незалежної, соборної – вона навіки увінчала поета своєю любов’ю.