Методичні матеріали для вчителя “Література XX-XXI ст.” Зарубіжна література, 9 клас (Роман Гарпер Лі “Вбити пересмішника”)

     

 

             “Література XX-XXI ст.” Зарубіжна література,

9 клас (Роман Гарпер Лі “Вбити пересмішника”)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                           Методичні матеріали для вчителя

 

 

 

 

     

 

                                                                                         Новошинська гімназія

Вигодської селищної ради
                                                                                  вчитель зарубіжної літератури
                                                                                   Пельчер Н. В.

 

 

 

 

ЗМІСТ

На допомогу вчителю. Аналіз роману Гарпер Лі “Вбити пересмішника”................................................................................................,..........6

Розробки уроків за романом.

Тема: проблема входження молоді в дорослий   світ,зіткнення з жорстокістю............................................................................18

Тема: моральні ідеали у творі.………....…..…………………..............23

Список використаної літератури……………………….......………................…28

 

 

 

 

 

Вступ. Як виховати кваліфікованого читача.

    Вік глобальної інформатизації поряд з позитивним має і негативний вплив на дітей і підлітків, часто вони не бажають дружити з книгою. Перевагу надають  комп’ютеру, плеєру та ін. А тому перед учителем – словесником все більше постають животрепетні проблеми: “Як залучити своїх вихованців до книги?”, “Як виховати кваліфікованого читача?”, “Як сформувати духовний світ особистості?”.

    Основним завданням учителя літератури на сучасному етапі розвитку освіти є вироблення високої читацької та загальної культури, вміння самостійно ознайомлюватися із зразками словесного мистецтва, аналізувати зміст твору. Дуже важливо, щоб літературні твори, які пропонує навчальна програма, були цікавими, високохудожніми, сприяли самоствердженню учнів, виробленню у них високих моральних якостей .

         Програма для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання. “Зарубіжна література 5-9 класи” авторського  колективу під керівництвом  О. Ніколенко передбачає вивчення  кращих зразків сучасної зарубіжної літератури. До таких творів належить і роман Гарпер Лі “Вбити пересмішника”, вивчення якого передбачається у розділі “ Література 20-21ст. Життя, історія, культура” в 9-му класі.

   В цей період вияскравлюється індивідуальність учнів, відбувається активний процес формування їхнього світогляду, громадянської позиції, пошуку місця в сучасному світі.Тому вивчення “золотого” фонду класики і сучасних творів зарубіжних авторів актуального змісту, до яких належить книга американської письменниці, сприятиме становленню особистісних якостей сучасної молоді.

       Розділ “Література 20-21ст.”, який передбачає діюча програма із зарубіжної літератури,  є новим у практиці викладання предмету. В ньому представлено популярні різножанрові твори, що пов’язані з актуальними для сучасної молоді проблемами й визначаються тенденціями розвитку сучасного літературного процесу, презентують сучасний культурний простір.

   Дані матеріали з урахуванням програмних вимог  будуть корисними у реалізації основної мети вивчення зарубіжної літератури, яка полягає у збагаченні світогляду учнів кращими зразками зарубіжної літератури, розвитку творчої особистості читача, формуванні гуманістичного світогляду, високої моралі, естетичних смаків, громадянських якостей школяра.

   Важлива увага  тут приділена набуттю школярами вмінь і навичок роботи з художнім твором, застосування біографічного і контекстного матеріалів у ході сприйняття тексту літературного твору. Пропоновані види навчальної діяльності спрямовані на розвиток літературної, а також ключових компетентностей школяра (уміння вчитися, інформаційно-комунікативна, соціальна, громадянська тощо).

ГАРПЕР ЛІ ТА ЇЇ РОМАН “ВБИТИ ПЕРЕСМІШНИКА”

Матеріал для вчителя

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Є книги, які дуже приємно, а головне – корисно прочитати в будь-якому віці. Саме до таких книг можна віднести роман американської письменниці Гарпер Лі  “Вбити пересмішника. Ця книга про дітей, але вона не тільки для дітей. Автор дозволяє дорослим відчути себе дитиною і поглянути на світ широко відкритими, чесними, наївними дитячими очима. Мабуть, цю книгу не досить прочитати один раз тільки для того, щоб просто прослідкувати за подіями. Її обов’язково потрібно перечитувати кілька раз, щоб можна було дізнатись про те, що написано поміж рядків. А поміж рядків у романі Гарпер Лі можна прочитати про виховання, про навчання, про погляди на життя. Для себе я відкрила глибше значення поняття “совість”. Можливо, саме ця книга заставила мене зрозуміти. що совість не повинна людині дозволяти підкорятись натовпу, більшості. Автор вчить думати над власними вчинками і заставляє поставити себе на місце іншого.

Роман Гарпер Лі “Вбити пересмішника” був опублікований у 1960 році. Отримав Пулітцерівську премію, приніс автору визнання в Америці і в світі, багато почесних звань і нагород. Уже продано понад 40 мільйонів примірників, перекладено його більш як на 40 мов світу. Український читач також має змогу читати  “Вбити пересмішника” на рідній мові. У 1975 році книга видавалась у перекладі Михайла Харенка. Він назвав головну героїню Всевидько. Дивного сусіда, якого боялись діти – Страхолюдом. Особисто мені сподобавсь переклад Тетяни Некряч. Роман у перекладі кандидата філологічних наук, доцента кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови та викладача Київського національного університету ім. Тараса Шевченка вийшов 2015 року у видавництві  “Країна Мрій”. У цьому варіанті перекладу дівчинку названо Скаутом, самітника Редлі – Примарою. Відрізняється дещо і написання імен інших героїв: Атикус , Джемі , Ділл та ін..

Саме на переклад Т. Некряч мені і хочеться орієнтуватись .

   Можливість написати свій твір Гарпер Лі отримала як подарунок на Різдво.

Друзі, знаючи про мрію письменниці, подарували їй річну оплачену відпустку для змоги працювати над книгою. І вона написала. З-під пера вийшла чудова історія, яка наповнена дитинством, життєвою мудрістю, любов’ю і повагою, надією і відчаєм, світськими правилами та правилами життя .

    Гарпер Лі народилась 28 квітня 1926 року в маленькому містечку Монровілль в південній частині штату Алабама. Вона була молодшою дитиною в сім’ї. Батько, в минулому власник і редактор газети, за освітою юрист, а з 1926 року по 1938 рік перебував на державній службі. В дитинстві Лі була жвавою дитиною, зірвиголовою, дуже схожою на свою героїню в романі, яка також рано навчилась читати і з цікавістю спостерігала за життям навколо. Любила зручні комбінезони більше , ніж плаття з корсетом . Лі було п’ять років, коли в 1931 році в містечку Скоттборо відбулись перші суди в справах звинувачених в зґвалтуванні двох білих жінок. Звинувачували дев’ять молодих чорношкірих  чоловіків. Не дивлячись на медичні докази того, що жінки не були зґвалтованими, суд присяжних, який складався лише з представників білої раси, визнав негрів винними, приговорив до смертного вироку усіх, крім наймолодшого, тринадцятилітнього .

   Потім. протягом шести років відбувались апеляційні суди в цій справі. Всі звинувачені, за винятком одного, були звільнені. Ця справа сколихнула спокій містян і лишилась в пам’яті маленької дівчинки на все життя. Через багато років цей факт і став основою для роботи над романом.

   Події роману розгортаються в 30-ті роки 20 століття в містечку Мейкомі на півдні США. Це роки Великої депресії.  Вигаданий Мейком  постає перед нами  “утомленим старим містом”. У книзі Гарпер Лі він дуже нагадує невеличкий Монровілль, в якому народилась письменниця. Розповідь ведеться від імені дівчинки Джин-Луїзи Фінч на прізвисько Скаут.

   Вся перша частина роману – це знайомство з життям сім’ї героїні . Цікаво спостерігати за щасливими і безтурботними днями дитинства Скаута, брата дівчинки Джемі, друга Ділла, який приїздить на літо до міста. До речі, невтомний вигадник Ділл – приятель і “жених” головної героїні має риси реального приятеля Лі, відомого письменника Трумена Капоте. Життя дітей наповнене різноманітними яскравими подіями: ігри, навчання, суперечки,  задушевні розмови з батьком Атикусом Фінчем, настанови  чорношкірої кухарки Келпурнії .

     З усмішкою читаєш про страхи малих героїв, пригадуючи власні, адже кожен у дитинстві має якісь певні безпечні межі для розваг поблизу оселі. “Коли мені майже виповнилось шість, Джемі десять, наша територія для літніх забав простяглася до будинку місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз, через два двори на північ від нас, і до Садиби Редлі, через три двори на південь, але  ми завжди добре чули голос Келпурнії, коли вона кликала нас додому. Ми ніколи не намагалися перетинати ці межі. В будинку Редлі переховувалась невідома істота, сама лише згадка про яку робила нас шовковими на цілий день, а місіс Дьюбоз була зла як мегера.”

   А ось про навчання у школі. “Вводився якийсь нескінчений Проект, який переростав у Метод, через який штат Алабама витрачав силу – силенну кольорових олівців і картону для таблиць у щирих, проте безуспішних спробах навчити мене Груповій Динаміці. Атикус і дядько, які навчались вдома, знали все на світі … Мій батько ніколи не чував про ті нововведення , які наші вчителі вважали обов’язковими для розвитку Гідного Громадянина.  А от я знала тільки те, що вичитала у журналі “Тайм” і всякій іншій друкованій продукції, яка траплялася мені на очі вдома, і ледь просуваючись у  тягучці шкільної системи округу Мейком, не могла позбутися враження, що мені чогось недодають”… Такі прості і зрозумілі враження звичайного школяра про систему освіти! І справді, шановні міністри, замість того, щоб витрачати кошти держави на примітивні зміни в освіті з мудрими назвами, прочитайте краще Гарпер Лі“Убити пересмішника” і ви збагнете, чого не вистачає школярам.

    Читачі книги спостерігають, як дорослішають герої. Життя у соціумі залежить від особистості окремої людини, від її серця і душі, від моралі і совісті, від принципів. Цьому дітей навчає мудрий батько Атикус, разом з ними вчимось і ми, читачі . Проте, це не менторство, нудне і набридливе. Атикус радить, показує приклад своїми вчинками, дає досить волі, щоб набити власні “гулі”. Діти дивляться на світ дорослих і роблять правильні висновки про життя, про те, як залишатись чесними і порядними .

     Жанр роману Гарпер Лі “Вбити пересмішника” - роман виховання. Я думаю, що справедливо ця книга включена до обов’язкової програми в школах  Америки. Адже виховує цей роман перш за все те, чого так не вистачає сьогодні суспільству – толерантність у соціальному середовищі і прекрасні відносин всередині сім’ї.  Прекрасна дружба між братом і сестрою. Прекрасні відносини – один за одного горою, але уміють постояти за себе на одинці один з одним. Як чудово, коли батько настільки мудрий, щоб бути авторитетом і не бути авторитарним.

    Назва роману повністю відповідає його змісту . Спочатку роман називався “Піди , постав вартового”, потім “Атикус”. І вже пізніше автор дала назву “Вбити пересмішника”. Виходячи зі змісту твору , це варто розуміти як синонім до  “вчинити щось дуже погане” .В книзі є епізод, коли батько дарує дітям пневматичні рушниці, проте відмовляється їх вчити з них стріляти, пояснюючи, що його не цікавить зброя. Він лише спостерігає за сином і донькою, що вправляються у стрільбі, і зауважує: “Запам’ятай, що вбити пересмішника – великий гріх”.  Дітям така настанова не дуже зрозуміла, адже пересмішників навколо так багато . (Пересмішник – позатаксономічна група горобцеподібних птахів родини пересмішникових . Вони найбільш відомі своєю звичкою повторювати сигнали інших птахів . )

“Тато правий”,- пояснює їм ще одна героїня роману міс Моді. “Пересмішники не роблять ніякої шкоди, тільки співають і веселять нам серце. Вони не розкльовують ягід по садах, не гніздяться у клунях, нічого – тільки виспівують нам на радість. Ось чому убити пересмішника – гріх .”

   І повною несподіванкою для Джемі та Скаута потім є те, що батько настільки вправний у стрільбі, що навіть має прізвисько Фінч-З-Одного-Пострілу. Атикус дуже влучно вистрелив, коли це стало потрібно для захисту жителів вулиці від скаженого собаки. Та сама міс Моді так пояснила шляхетність поведінки батька: “Влучність у стрільбі – це талант від Бога.  Зрозуміло, треба практикуватися,  щоб сягнути досконалості, але стріляти – це не грати на піаніно абощо. Думаю, він відклав рушницю, коли усвідомив, що Бог надав йому перевагу над іншими живими істотами. Мабуть, він вирішив, що стрілятиме тільки у крайньому разі, як от сьогодні”.

Малій сестричці дуже хочеться похвалитись таким батьком перед іншими, та старший брат, який зрозумів правильно слова сусідки, зупиняє її .

•    Якби він цим пишався, він би сам розповів .
•    А може. він просто забув…
•    Та ні, Скауте, тобі не зрозуміти... Атикус – джентльмен, так само як і я !

Атикус власними вчинками доводить дітям, що важливо завжди залишатись  чесним і порядним. В романі є момент, який дуже вражає. Ситуація з бабусею, що жила поряд . Місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз . Діти не любили і боялись її . Лиха вдача, сварливий, зіпсований характер такої бабусі завдавав їм немало прикрощів. Побачивши це, батько намагався пояснити дітям, що вона стара і дуже хвора. “А ти тримай собі голову високо і будь джентльменом. Хай що вона тобі говорить, не дай їй себе розізлити”. Та одного разу хлопчик все ж таки не дотримав усталених рамок шляхетності і повівся негідно. За це він змушений був їй читати. Читав і не розумів, навіщо тій книги. Пояснив батько. Старенька приймала від болю наркотичні засоби (що тоді було звичною медичною практикою ). А коли їй читали, вона переставала бути старою і немічною. Вона поринала у книги і жила без цього нестерпного болю. Це дуже важливо – жити без болю... І бути вільним, як цього захотіла перед смертю місіс Дьюбоз, не залежати навіть від ліків …                 

Атикус власним прикладом доводить дітям , що завжди потрібно стояти на позиціях добра і справедливості . Тому він і береться за захист несправедливо звинуваченого негра Тома Робінсона, за долею якого слідкує читач протягом половини твору. Цього чорношкірого чоловіка звинувачують у зґвалтуванні молодої білої дівчини Мейєли Юел. Том Робінсон не вчиняв цього злочину, звинувачений несправедливо. Фінч переконливо може довести це, наполегливо захищає невинного, що викликає несхвалення у багатьох жителів Мейкома. Атикус – мудрий юрист, добре знає закони штату і розуміє, що присяжні винесуть його підзахисному смертний вирок. Він один з небагатьох  білих, що справді вважає, що всі люди рівні, незалежно від кольору шкіри і соціального стану, хоче змінити світ, заставляє жителів містечка Мейкома дивитись по-іншому на людей із різних соціальних прошарків і національностей.  Діти дуже страждають від того, що батька за це називають образливо  “захисником чорномазих” і вступають у суперечки з однолітками. Скаут намагається поговорити з батьком .

“- Атикусе, ти не маєш рації ..

- Чому ти так думаєш

- Бо всі люди гадають, що рацію мають вони, а не ти .

- Вони, звісно, мають повне право так гадати, і мають право на повагу до їхньої думки ,- відповів Атикус .-Але перш ніж дійти згоди з іншими, я мушу дійти згоди з самим собою. Єдине, що не підлягає закону більшості , - це власна совість”.

Атикус і поступає так, як йому велить совість: захищає невинного. У цьому і є справжня мужність. Синові він сказав одного разу:

“ Мужність – це не чоловік зі зброєю в руках. Мужність – це коли знаєш, що програв свою справу, ще не розпочавши, але все одно берешся за неї. Перемагаєш тут нечасто, але іноді перемагаєш”. Завжди свої слова Атикус доводить власними вчинками. Попри вагомі докази невинності Тома , присяжні виносять обвинувальний вирок. За зґвалтування білої жінки чорношкірого повинні стратити. Віра Атикуса і Джема у правосуддя дуже похитнулася. Не зважаючи на досить великі шанси виграти апеляцію на вирок, Том вирішує тікати із в’язниці. Під час втечі його вбивають вартові.

Вирок, винесений Тому Робінсону, всі знали наперед. Так уже склалось роками . Тогочасна Америка, виголошуючи християнські цінності і всіляко прославляючи любов до ближнього і милосердя, не бачить ближнього в людині з темною шкірою.  Як раз такі вчинки автор і порівнює із вбивством пересмішників .  Образ невинної жертви – Тома, мабуть, завжди буде  зринати в моїй уяві, коли прийдеться черговий раз зустрічатись із несправедливістю та жорстокістю сьогодення .

Протягом всього роману ми також слідкуємо за долею ще одного “пересмішника”. Це невідомий сусід, якого діти називають Примарою . Вони ніколи його не бачили і страшенно бояться, адже безліч чуток ходить про самітника Артура Редлі . “Подейкували , що він виходить ночами , коли не видно місяця, і зазирає у чужі вікна. Якщо у когось замерзали азалії від раптового похолодання, значить, то він на них дмухав . Будь-який таємний злочин, скоєний у Мейкомі, був його справою” . Такі жахливі картини малювала дитяча уява . Страшним був не лише небачений сусід , а й усе , що його оточує : дім , усі інші його мешканці, садок. “ Подвір’я мейкомської школи межувало з задвірками Садиби , і з їхнього боку на шкільний майданчик сипалося безліч горіхів , але ніхто з дітей і пальцем їх не торкався : кому ж не відомо , що горіхи Редлі отруйні ! Якщо бейсбольний м’яч залітав на подвір’я Редлі , він без зайвих питань уважався втраченим” .

Історія самітника Артура Редлі почалася задовго до народження наших героїв – братика і сестрички Фінч. Джемі та Скаут помітили , що родина сусідів веде себе відлюдькувато. Вони не бувають у церкві, моляться вдома, не запрошують гостей і самі ні до кого не заходять, не відвідують ніколи місіонерських зборів. На всі запитання дітей щодо цього батько відповідав, що не варто лізти в чуже приватне життя, бо Редлі мають на нього право .

Місцева легенда розповідала , що молодший син Редлі у підлітковому віці потрапив у сумнівну компанію. Підлітки не завдавали великої шкоди. проте місто тільки про них і говорило, називаючи “шибайголовами”, а троє проповідників без кінця засуджували таку поведінку з церковних кафедр. Хоча це були просто молодіжні розваги: кіно, танці, випивка. Коли молодь одного разу аж надто розбешкетувалась, порушників громадського спокою було приведено до суду. Розумний суддя прийняв рішення відправити хлопців на навчання до ремісничого училища. Очевидно, він бачив, що такий молодечий запал варто спрямувати у щось корисне . Навчання – це не в’язниця : жодного безчестя у цьому не було . Не таким , мабуть , з точки зору закону і страшним було дане порушення . Проте батько молодого Артура містер Редлі мав щодо цього власну думку . Він вирішив сам подбати про те , щоб хлопець більше нікому не завдавав ніяких турбот . За такий проступок він все-таки ув’язнив його , замкнувши у власній оселі . Молоді люди , які відправились на навчання , закінчили заклад і стали досить успішними . Про прикрий випадок місто давно забуло б , якби не Артур Редлі , який зник назавжди з очей містян . Це дико і жахливо , та хлопець більше не жив власним життям , не мав волі , змушений був вести життя приреченого самітника . І прирік сина на це батько . “Двері будинку Редлі більше не прочинялися ні в будні , ні в свята , а сина містера Редлі ніхто не бачив наступні п'ятнадцять років” .

Важко собі уявити , що може відчувати той , кого постійно тримають під замком , обмежуючи в спілкуванні . Серед усіх почуттів , що охоплюють самотню душу , на мою думку , найбільшим є протест . Примарі лише один раз вдалося якось висловити цей протест . Проте боротись без однодумців неможливо . Хлопця жорстоко ув’язнили в підвалі , де той ледве не помер від вологи та плісняви .

“Ніхто не знав , як саме зумів містер Редлі залякати сина , щоб той ніколи не з’являвлявся на людях , але Джемі припускав , що містер Редлі прикував його ланцюгом до ліжка і так і тримає . Але Атикус сказав : ні , справа не в тому , існують інші способи перетворити людину на привида” .

Важко знайти приклад гіршого ставлення до своєї дитини у реальному житті чи описаний в художньому творі , ніж цей , який зобразила Лі Гарпер у своєму романі . Якщо Атикус – батько , про якого можна сказати , що він ідеальний , то містер Редлі з своїми “безбарвними очима” - батько , від якого хочеться втекти світ за очі . Та жителі Мейкома так не вважали і маленька героїня Скаут згадує : “Міс Стефані Крофорд казала , ніби він такий богочестивий , що знає тільки один закон – слово Боже , і ми в це вірили , бо містер Редлі був прямий і твердий , як шомпол” . Виходить , що чинити зло можна і з Біблією в руках … На мою думку це підло . Я згідна з негритянкою Келпурнією , яка нітрохи не шкодувала за цим чоловіком всупереч заповідям християнського милосердя , коли він помер , а назвала його “найпідлішим чоловіком , якому Бог дарував життя” . Примара Артур і надалі лишився замкненим : місце жорстокого батька зайняв його старший син .

Яким було життя ув’язненого читачеві невідомо , про це можна тільки здогадуватись . Але згодом виявилось , що цей герой має добру і дуже чуйну душу , навіть відсторонений від усіх інших людей , він не втрачає людяності . Він не став схожим на свого батька і старшого брата , хоча і спілкувався лише з ними . Очевидно , він крадькома часто спостерігав за іграми невгамовних дітлахів і прагнув якось висловити їм свою симпатію , залишаючи подарунки у дуплі старого дуба . Та навіть таку тонесеньку ниточку із зовнішнім світом було обірвано : дупло замурували . Проте Примара Редлі і далі слідкує за малими друзями й приходить їм на допомогу в такі моменти , коли ті опиняються в дуже скрутному становищі . Наприкінці роману він рятує життя Скауту і Джемі . Ради них він ризикує власним життям і змушений з’явитись на людях , хоча Примара цього  не робив уже довгі роки . Так зникає дитячий страх перед відлюдником і виникає розуміння ще однієї величезної трагедії – трагедії душі нещасного сусіда Артура Редлі , з яким також розправились , як з пересмішником : прирекли на покарання без вини .

Поєднує ці дві історії пересмішників в єдине ціле проста і мудра порада Атикуса : “Неможливо по-справжньому зрозуміти людину , доки не станеш на її точку зору . Не спробуєш на мить влізти у її шкуру” . В кінці роману Скаут зробила саме так , як радив батько : вгадала біль не тільки під темною шкірою негра Тома Робінсона , а і під жахливо блідою, бо вона ніколи не бачила сонця , шкірою свого сусіда – самітника Артура Редлі .

Том Робінсон і Примара Редлі надзвичайно трагічні образи , які в чомусь дотичні один з одним . Том – темношкірий , який пізнав у житті тільки ненависть , наклепи і несправедливість , лише тому , що народився на цей світ з іншим кольором шкіри . Він несправедливо засуджений , не вчинив в житті ані найменшого зла , а вбитий людською жорстокістю . Примара Редлі так і залишився наполовину загадкою , таємничий сусід , приречений рахувати дні свого життя за стінами старого будинку , рятуючись , можливо , від долі  такої , як у Тома , і темноти людського серця . Він відчув у житті єдину радість – приязнь до сусідських дітей і став для них ангелом – охоронцем . Ці два образи у романі – це образи нещасних людей , два пересмішники , нічим не захищені в своїй доброті та вразливості . З тих , що змушені відчути на собі недосконалість суспільства і людини .

Гарпер Лі в своєму романі змальовує всю силу зла расових забобонів , нерівноправності , нетерпимості , лицемірність законів , за якими живе більшість людей . Мабуть , непросто дорослішати  у цьому непростому світі . Спостерігаючи за головними героями-дітьми , приходиш до висновку , що саме так , відчуваючи муки і біль інших , можна стати справжньою Людиною . Я впевнена , що розуміння світу ніколи не прийде, якщо будеш жити тепличною рослиною під зручним скляним ковпаком комфорту і затишку, відгороджений від реальностей буття. В нашій країні не стоїть сьогодні так гостро расова проблема . Проте питання справедливості і рівності перед законом, які піднімає в романі “Вбити пересмішника”  письменниця , близьке нашим співвітчизникам . Так багато сьогодні говорять наші українські політики , журналісти про досконалу судову систему . Так мало сьогодні довіряють нашим судам прості люди . Як би хотілось , щоб постав завтра перед нашими парламентарями герой роману мудрий юрист Атикус Фінч зі своєю полум’яною промовою :

“- Томас Джефферсон якось сказав , що всі люди народжуються рівними… Полюбляють вживати цю фразу поза контекстом , на будь-яку потребу . Найбільш безглуздо чути її від очільників системи громадської освіти , які ставлять тупих і ледащих на один щабель з талановитими і старанними , бо всі люди створені рівними , як твердять нам суворі педагоги , і не можна залишати дітей на другий рік , щоб не викликати жахливого почуття меншовартості . Але ж ми знаємо , що люди не створені рівними в такому сенсі , як нам дехто нав’язує , - хтось розумніший за інших , хтось має кращі можливості , тому що народився в такій родині , хтось заробляє більше грошей , хтось із жінок пече смачніші торти , деякі люди народжуються з талантом , якого може не бути в інших .

Але в нашій державі є один спосіб довести , що всі люди створені рівними , - тут існує установа , в якій злидар урівнюється в правах з Рокфеллером , тупак урівнюється з Ейнштейном , а невіглас – із будь-яким ректором університету . Ця установа , джентльмени , - суд”.

Атикус Фінч не міг лицемірити . Він щиро вірив , що усі люди повинні бути рівними перед законом, а у суспільстві має торжествувати правосуддя . Йому важно було пояснювати дітям причини несправедливості серед людей . “Це огидно , але така правда життя” . Своїх сина і доньку він вчить бути новими членами суспільства , не звикати ділити оточуючих на білих та чорних , а завжди тримати сторону совісті . “Що дорослішим ти ставатимеш , то більше такого надивишся . Єдине місце , де у всіх мають бути рівні шанси , - це суд , хай якого кольору веселки буде їхня шкіра , але люди тягнуть свої упередження на лави присяжних . Коли ти підростеш ,ти побачиш , як білі щоденно обдурюють чорних , але я тобі хочу сказати одну річ , і ти її добре запам’ятай : коли біла людина робить таке з чорношкірим , не має значення , як звуть цю білу людину , наскільки вона багата чи з якої шановної сім’ї походить ,- ця біла людина – покидьок” .

Діти запам’ятовують батькові слова , лишившись наодинці довго над ними розмірковують . Дівчинка Скаут , хоча і ще зовсім мала , приходить до висновку : “Гадаю , є тільки один тип людей . Просто люди”. Проте брат Джемі , який старший і глибше обмірковує те , що бачить навколо , задумується над іншим : “Якщо існує тільки один тип людей , чого ж вони не можуть порозумітися ? Якщо вони всі схожі , чого ж вони зі шкіри пнуться , аби дошкулити одне одному ? Знаєш , Скауте , здається , я починаю дещо розуміти . Здається , я починаю розуміти , чому Примара Редлі всякчас сидить удома під замком … Він просто не хоче до людей” .

Дія роману Гарпер Лі відбувається в 30-х роках 20ст. , коли світ вражено спостерігав за агресією Гітлера в Німеччині і в усій Європі . Автор роману не могла оминути цю тему , хоча і особливої уваги на цьому не акцентує . На заняттях з політінформації вчителька міс Гейтс гаряче засуджує дії фашистів , дуже співчуває бідним євреям , яких ті утискають . Проте Скаут пам’ятає , що вчителька ця разом з іншими мейкомцями схвально ставилась до рішення суду присяжних у справі Тома Робінсона , які приговорили до страти невинного . “Як це можна так ненавидіти Гітлера і при цьому казати такі огидні речі про своїх , про місцевих”, - думає Джін-Луїза . На таке болюче питання дівчинці ніхто поки не може дати відповіді . На такі запитання дає відповідь життя потім , на багато пізніше . Головне , щоб дівчинка сама не стала схожою на свою лицемірну вчительку . Але, я впевнена, що Скаут завжди залишиться чесною і справедливою , адже у неї велике серце , вона розуміє чужу біль .

Неможливо мати черству душу і недобре серце, якщо поряд з тобою такий батько, як Атикус. Він вчить розуміти кожного і бачити хороше у кожному. Але дівчинка запам’ятовує і слова шерифа округу Мейком  містера  Тейта, який є прикладом розумного поліцейського. “Є люди, яких слід убивати, перш ніж привітатись. Та і тоді на них шкода кулю витрачати”. Ці слова звучать з його уст на адресу Юела – чоловіка здатного на брехню, підлість, убивство. Героїня розуміє, що це дуже важливо – уміти бачити злих і добрих людей , відрізняти благородну душу від моральної потвори.

В кінці роману, коли Джін-Луїза так неочікувано задовольнила своє дитяче бажання побачити Примару, вона раптом починає розуміти, яку велику роль відіграв він у їхньому з братом житті. Їй по-дитячому стає прикро за те, що поводила себе якось неправильно .

“Сусіди приносять їжу, коли в домі хтось умирає, дарують квіти, коли хтось хворіє, і всілякі дрібнички поміж цим.  Примара був нашим сусідою. Він подарував нам двох ляльок із мила, кілька монеток на щастя – і наше життя. Але сусіди дарують щось навзаєм. Ми ніколи нічого не поклали у  дупло на місце того, що забирали: ми ніколи нічого йому не подарували. І я засмутилася”.

Маленька Скаут надзвичайно вдячна цьому дивному Примарі. Почуття вдячності огортає її не тільки за милі подаруночки. Дівчинка раптом зрозуміла. Примара бачив не тільки їх дитячі ігри та пустощі, він бачив , як “у його дітей розбиваються серця”.

“Атикус мав рацію. Колись він сказав, що не можна зрозуміти людину , поки не влізеш у її шкуру. Мені вистачило постояти на веранді у Редлі”.

Світ дорослих, такий часто незрозумілий для багатьох маленьких дітей, нашим героям стає, може, і не в усьому пізнаним, але уже не таким страшним. “Ми з Джемі виростемо, але нам уже мало що залишилося вивчити , хіба що алгебру”.

Герої роману сестричка Скаут і її брат Джемі, звичайно, будуть ще довго вчитись, робити власні відкриття різних сторін цього багатогранного життя.  Я дуже рада за те, що поряд з ними такий чудовий батько Атикус. Він часто називає себе старим. Але старі люди , зазвичай , ніколи не можуть  розуміти  і розділяти думки і почуття дітей і молоді. Таких дорослих багато і в романі Лі Гарпер “Вбити пересмішника”. Але Атикус інший. Саме таку людину хочеш мати поряд , коли тобі потрібна мудра порада . Відносини Атикуса з власними дітьми у творі – яскравий приклад того, що батьки і діти завжди можуть порозумітися. Просто дуже багато залежить від дорослих. Він ніколи не обманює дітей, відповідає чесно і розумно на будь-які, навіть дуже незручні, запитання сина і доньки . Вчить власним прикладом. Гарпер Лі яскраво розкриває важливість дорослих вчинків для дітей. Пояснює, яке велике значення вони мають у становленні дитячої особистості.

Роман Гарпер Лі “Вбити пересмішника” - книга про вічне. Про добро, про зло, про людей, добрих і злих. Це своєрідна модель світу, в якому поряд любов і несправедливість, забобони і духовність, правда і брехня.

Пропускаючи всі події через призму сприйняття дитини, автор показує дорослішання як пізнання світу, пізнання життя його цінностей і проблем.

Мова книги проста, легка і разом з тим  серйозна.

Питання, що звучить у творі, над яким автор заставляє задуматись, актуальне і сьогодні: про рівність всіх людей перед Богом, перед законом, перед іншими людьми.

Роман Гарпер Лі “Вбити пересмішника” привернув до себе увагу відразу ж після виходу з друку в 1960 році. В 1961 році книга удостоєна Пулітцерівської премії (Pulitzer Prize ) – однієї з найбільш престижних нагород США в області літератури, журналістики, музики і театру. Вона вручається щорічно з 1917 року. Письменницю нагороджено Президентською медаллю Свободи, однією з вищих нагород США для цивільних осіб, яку вручають за рішенням президента США .

Роман не втрачає своєї актуальності і по сьогодні. Не так давно англійці обирали 20 написаних жінками книг, які найбільше вплинули на життя читачів. Ідея створення такого рейтингу виникла після вручення нагороди для письменниць “Baileys”. Найвпливовішим виданням назвали “Вбити пересмішника” Гарпер Лі. “Твір Гарпер Лі дає надію, що справедливість і рівність переможе над злом , яке панує зараз у суспільстві”,- зазначила Шамі Чакрабарті , член журі премії “Baileys”.

Незадовго після виходу з друку у США була зроблена екранізація роману режисером Робертом Маллиганом. Фільм отримав премію “Оскар” за номінаціями “Кращий актор” (Грегорі Пек ), “Кращий сценарист” (Хортон Фут ) і “Краща робота художника.” Номіновані були на премію “Оскар” актриса Мері Бедхем, оператор Рассел Харлан , композитор Елмер Бернстайн.

16 липня 2015 року читачі взяли в руки ще один роман Гарпер Лі, а може одну із версій книги “Вбити пересмішника”. Протягом багатьох років письменниця залишалась автором одного роману і не давала згоди на публікацію своїх рукописів. Та ось у 89-річному віці вона це зробила . Видання її другого роману, який має назву “Піди, вартового постав,” вийшло величезним тиражем і стало дуже популярним. І не дивно: так приємно відкрити по-новому для себе своїх улюблених героїв. Адже книга Гарпер Лі – це книга, до якої хочеться повернутись. Прожити ще раз надії і хвилювання, радості і печалі, ніжність до близьких і страх перед тим, чого не можна зрозуміти.