Методичні настанови "Загальні основи фізичної підготовки в гуртках спортивно-туристського напряму"

Про матеріал

Висвітлює досвід формування спортивно-туристичних команд, які впродовж багатьох років відзначалися успішними виступами на змаганнях міського та обласного рівнів, мали позитивний психологічний клімат і сприяли подальшому всебічному розвитку кожної особистості.

Одним із важливих компонентів усебічного гармонійного розвитку особистості є фізичне виховання. Збереження здоров'я дитини – найважливіша вимога до діяльності всіх інституцій і закладів, що займаються підростаючим поколінням. Особливо гострою ця вимога є до системи освіти, адже вона охоплює значний за часом відрізок людського життя, причому це період (від дошкільного віку до юності), коли людина найбільш вразлива.

Серед елементів, з яких складається сучасна туристська підготовка, велике значення має загальна фізична підготовка. Адже ЗФП – не тільки основа всієї системи фізичного виховання, але і здоров'я. Це система занять фізичними вправами, спрямована на розвиток всіх фізичних якостей – витривалості, сили, спритності, гнучкості, швидкості в їх гармонійному поєднанні.

Актуальність проблеми: спрямованість дітей на виконання різноманітних фізичних вправ, здорового способу життя, піклування про збереження й зміцнення їх здоров'я – серцевина фізичного виховання, святий обов'язок керівників гуртків. Але нехтування фізичною підготовкою неминуче призводить до погіршення спортивно-туристської форми і це становить проблему для керівників гуртків.

Робота може бути корисна не тільки керівникам гуртків туристсько-спортивного напрямку, а й тренерам спортивних секцій позашкільних установ, вчителям фізичної культури закладів загальної середньої освіти, які готують команди для участі у змаганнях різних рівней.

В жодному виді спорту не буде досягнення намічених результатів, формування різних систем організму, вдосконалення статури і гармонійного розвитку фізіологічних функцій без оптимального розвитку фізичних якостей і рухових здібностей. Кожен педагог повинен бути переконаним, що тільки поєднання розумової і фізичної діяльності принесуть плоди всебічного і гармонійного розвитку особистості.

Перегляд файлу

КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД «ПОЗАШКІЛЬНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЦЕНТР ТУРИЗМУ, КРАЄЗНАВСТВА ТА ЕКСКУРСІЙ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ «ГОРИЦВІТ» КАМʼЯНСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

 

 

 

 

 

 

 

ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

В ГУРТКАХ СПОРТИВНО-ТУРИСТСЬКОГО НАПРЯМУ

 

 

 

 

 

                                                                                Автор роботи:

                                                                                керівник гуртка «Загальна            

                                                                                фізична  підготовка», звання     

                                                                                «керівник гуртка – методист»

                                                                      Лесечко Світлана Олександрівна

 

 

 

 

 

 

 

м. Камʼянське

2018

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Загальна та спеціальна фізичні підготовки мають бути спрямовані безпосередньо на розвиток фізичних якостей, потрібних для обраного виду туризму. Та сподіваюсь що дані методичні рекомендації стануть у пригоді не лише керівникам гуртків спортивного туризму, тренерам та викладачам фізичної культури, які готують команди для участі у змаганнях різних рівней та зацікавлені в поліпшенні її результатів, а й учням для яких приносить справжню насолоду вдосконалення фізичної підготовки та загартування свого організму.

 

ЗМІСТ

Передмова …………………………………………………………….

 

5

Вступ. Актуальність проблеми спрямованості дітей на виконання різноманітних фізичних вправ……..………………………….…......

 

6

Розділ 1.

Фізична підготовка ……..………………………….…....     

 

8

 

1.1. Види фізичної підготовки ………….….….….…....

 

8

 

1.2. Засоби фізичної підготовки ……………………….

 

14

Розділ 2.

Методи фізичної підготовки………….….….….…....…

 

21

 

2.1. Методи, переважно спрямовані на освоєння спортивної техніки……...………….….….….…...…….

 

21

 

2.2. Методи, переважно спрямовані на розвиток рухових якостей.…………………...………….….….….…...…… 

 

25

Розділ 3.

Загальна структура, типи і організація занять.……………

 

26

 Розділ 4.

Основи виховання координаційних здібностей …...…

 

27

 

4.1. Поняття про координаційні здібності…………….

 

28

 

4.2. Класифікація координаційних здібностей ………...

 

28

 

4.3. Методика розвитку координаційних здібностей …

 

 

Розділ 5.

Спритність і методика її розвитку………………..........

 

 

Розділ 6.

Рухова витривалість і методика її розвитку………......

 

 

 

6.1. Поняття про витривалість і її зв’язок із стомленням………………………………………...……

 

 

36

 

6.2. Методика розвитку швидкісної витривалості ……

 

36

Розділ 7.

Методика розвитку комплексних швидкісних здібностей………………………………………………..

 

 

Висновки ……………………………………………………………..

 

37

Додатки …………………………………………………………….....

 

39

Література ……………………….…………………………………....

 

73

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                              

«Щоб пізнати душу дитини,

її треба бачити в природі»

                                    В.О.Сухомлинський

 

                                      Фото 1. Лесечко Світлана Олександрівна

Лесечко Світлана Олександрівна (фото 1) працює заступником директора з навчально-виховної роботи в комунальному закладі  «Центр туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді «Горицвіт» Кам̓янської міської ради. За час роботи в закладі показала себе як спеціаліст високого класу, постійно підвищує свій професійний рівень. Досконало володіє активними і інтерактивними формами і методами навчання, надає дієву допомогу молодим фахівцям.

Світлана Олександрівна є керівник гуртка «Загальної фізичної підготовки туриста». В своїй педагогічній діяльності широко застосовує інноваційні технології та передовий педагогічний досвід.

 

 

Фото 2, 3. Лесечко С.О. під час проведення спортивно-масових заходів

 

ВСТУП

 

Одним із важливих компонентів усебічного гармонійного розвитку особистості є фізичне виховання. Збереження здоров’я дитини – найважливіша вимога до діяльності всіх інституцій і закладів, що займаються підростаючим поколінням. Особливо гострою ця вимога є до системи освіти, адже вона охоплює значний за часом відрізок людського життя, причому це період (від дошкільного віку до юності), коли людина найбільш вразлива.

Серед елементів, з яких складається сучасна туристська підготовка, велике значення має загальна фізична підготовка. Адже ЗФП – не тільки основа всієї системи фізичного виховання, але і здоров’я. Це система занять фізичними вправами, спрямована на розвиток всіх фізичних якостей – витривалості, сили, спритності, гнучкості, швидкості в їх гармонійному поєднанні.

В дитячому віці загальна фізична підготовка має елементарний характер і закладає основи для формування рухових навичок, фізичних здібностей до форм руху, сприяє збереженню і підтримці гарного фізичного розвитку.

Актуальність проблеми спрямованість дітей на виконання різноманітних фізичних вправ, здорового спосібу життя, піклування про збереження й зміцнення їх здоров’я – серцевина фізичного виховання, святий обов’язок керівників гуртків. Але нехтування фізичною підготовкою неминуче призводить до погіршення спортивно-туристської форми і це становить проблему для керівників гуртків.

Суть цієї проблеми полягає у втраті раніше набутих фізичних здібностей, зниження результатів, а інколи до трагічних випадків на маршрутах походу чи подорожі. Один із шляхів, який може допомогти у вирішенні цієї проблеми належить покращенню фізичного стану, який не тільки створює передумови, але ще визначає рівень і темпи розвитку основних рухових здібностей дитини.

Працюючи методистом, а згодом заступником директора з навчально-виховної роботи центру, я неодноразово стикалася з подібними проблемами, тому мета цієї роботи узагальнити досвід та сформулювати методичні рекомендації для керівників гуртків туристсько-спортивного напрямку.

Та робота може бути корисна не тільки керівникам гуртків туристсько-спортивного напрямку, а й тренерам спортивних секцій позашкільних установ, вчителям фізичної культури закладів загальної середньої освіти, які готують команди для участі у змаганнях різних рівней.

В жодному виді туризму не буде досягнення намічених результатів, формування різних систем організму, вдосконалення статури і гармонійного розвитку фізіологічних функцій без оптимального розвитку фізичних якостей і рухових здібностей.  Кожен педагог повинен бути переконаним, що тільки поєднання розумової і фізичної діяльності принесуть плоди всебічного і гармонійного розвитку особистості.

 

 

 


РОЗДІЛ І. ФІЗИЧНА ПІДГОТОВКА

1.1. Види фізичної підготовки.

Фізична підготовка є однією із найважливіших складових тренування, спрямована на розвиток рухових якостей сили, швидкості, витривалості, гнучкості, координаційних здібностей.

Фізична підготовка поділяється на загальну і спеціальну. Деякі фахівці рекомендують також виділяти допоміжну підготовку.

Раціонально організований процес загальної фізичної підготовки спрямований на різнобічний і водночас про­порційний розвиток різних рухових якостей. Її високі показники є функціональною основою для розвитку спе­ціальних фізичних якостей, ефективної роботи над удосконаленням інших сторін підготовленості технічної, тактичної, психічної.

Функціональний потенціал, набутий вихованцем у процесі загальної фізичної підготовки, є лише необхідною пе­редумовою успішного удосконалювання в тому чи іншому виді туризму, але сам-один не може забезпечити досягнення високих спортивних результатів без наступної цілеспрямованої спеціальної фізичної підготовки.

Допоміжна фізична підготовка будується на основі загальної фізичної підготовленості і створює спеціальну базу, необхідну для ефективного виконання вихованцем значних обсягів роботи, спрямованої на розвиток спеціальних рухових якостей. Така підготовка сприяє збільшенню функціональних можливостей різних органів і систем організму. При цьому

 поліпшується нервово-м’язова координація, удосконалюється здатність витримувати великі навантаження і ефективно відновлю­ватися після них.

Спеціальна фізична підготовка спрямована на розвиток рухових якостей  відповідно  до  вимог,  обумовлених  специфікою конкретного виду туризму, особливостями загальної діяльності. На такі специфічні вимоги слід постійно зважати при організації процесу спеціальної фізичної підготовки учнів. Зокрема, переважному впливу мають піддаватися ті м’язові групи і їх антагоністи, на які припадає основне навантаження під час загальної діяльності.

Однак обмежуватися лише дією на відповідні м’язові групи не слід. При розвитку фізичних якостей необхідно добирати вправи, які за динамічними і кінематичними характеристиками більшою чи меншою мірою відповідають основним елементам змагальної діяльності.

Не менш важливо, щоб і тривалість використовуваних вправ також відповідала тривалості ефективної змагальної діяльності в конкретному виді туризму.

Оскільки вияв окремих рухових якостей дуже різноманітний, то й удосконалення кожної якості вимагає диференційованої методики. Так, під час удосконалення швидкісних здібностей спортсменів необхідно підвищувати рівень абсолютної швидкості, швидкості виконання старту, удосконалення елементарних форм швидкості (час реакції, час виконання окремих рухів, темп рухів). Якщо керівник використовує на навчально–тренувальному занятті спортивні ігри, то виникає проблема швидкого реагування на несподівані дії суперників, виявлення високих швидкісних якостей при виконанні окремих технічних прийомів, швидкості орієнтації, прийняття рішень, застосування переміщень, атакуючих і захисних дій в умовах гострого дефіциту часу, складної групової взаємодії з партнерами та суперниками.

Диференційований підхід до методики фізичної підготовки необхідний як щодо різних груп видів туризму, так і розвитку різних рухових якостей.

У процесі розвитку різноманітних фізичних якостей слід також ураховувати, що у більшості видів туризму спортсмен має виявляти силу, швидкість, координаційні здібності, гнучкість за умови різного стану організму безпосередньо після розминки, при високій працездатності різних функціональних систем, а також під час прогресуючої втоми, навіть у найважчих її проявах. Це необхідно враховувати у процесі спеціальної фізичної підготовки і забезпечити реалізацію такої методики, яка дала б змогу спортсмену не лише мати достатньо високі показники розвитку фізичних якостей, а й реалізувати їх в умовах прогресуючої втоми.

Досягнення високих спортивних результатів у туризмі можливе при вирішенні основних завдань навчально-тренувального процесу:

  •     забезпечення всебічного фізичного розвитку;
  •     виховання моральних і вольових якостей;   
  •     оволодіння туристичною технікою і тактикою;
  •     удосконалення спортивної майстерності.
  •  придбання необхідних знань з основ теорії, методики та організації фізичного виховання і спортивного тренування;

Ці завдання потрібно вирішувати комплексно на навчально-тренувальних заняттях. Вони обов’язкові для усіх туристів-спортсменів, від новачків до майстрів спорту, при підготовці до змагань різного рівня. Кращі результати дають тренування, на яких ураховується фактичне засвоєння спортивних навичок при відповідному дозуванні тих, чи інших завдань, поставлених керівником.

1. 2. Засоби фізичної підготовки.

Засобами фізичної підготовки є різноманітні фізичні вправи, що безпосередньо або опосередковано впливають на розвиток рухових якостей спортсменів.

Фізичні вправи слід розглядати як сукупність (комплекс) рухових дій, спрямованих на вирішення конкретного рухового завдання. У тренувальних вправах рухові дії можуть бути об’єднані необхідністю досягнення високих показників: прояву сили, швидкості або координаційних здібностей, а також зрушень у діяльності серцево-судинної або дихальної систем, мобілізації тих чи інших механізмів енергозабезпечення роботи тощо. У змагальних вправах сукупність рухових дій об’єднується завданням досягти максимально можливого результату.

У системі спортивної підготовки застосовується велика кількість фізичних вправ, які важко класифікувати лише за однією ознакою.

Найзагальніша класифікація передбачає поділ вправ на тренувальні і загальні. Тренувальні вправи, в свою чергу, можуть бути поділені за видами підготовки: загально-підготовчі, допоміжні, спеціально-підготовчі.

До загально-підготовчих належать вправи, що сприяють всебічному функціональному розвитку організму спортсмена. Вони можуть і відповідати особливостям обраного виду туризму, і бути у деякому протиріччі з ними (при вирішенні завдань всебічного і гармонійного фізичного виховання).

Допоміжні вправи передбачають рухові дії, що створюють спеціальну основу для наступного удосконалення в тій чи іншій спортивній діяльності.     

Спеціально-підготовчі вправи посідають центральне місце в системі фізичної підготовки кваліфікованих спорт­сменів і охоплюють коло засобів, що включають елементи змагальної діяльності, а також дії, наближені до них за формою, структурою та характером тих якостей, які проявляються, і діяльністю функціональних систем організму.                                                                

Змагальні вправи передбачають виконання комплексних рухових дій, що є предметом спортивної спеціалізації, від­повідно до існуючих правил змагань.

Допоміжними вправами можна вважати засоби, що сприяють підвищенню максимальної сили, силової витривалості і гнучкості за умови роботи в залі, а також засоби, запозичені з інших видів спорту і спрямовані на поліпшення аеробних можливостей.

Загально-підготовчі вправи можуть включати елементи спортивної гімнастики, акробатики, спортивних ігор. Такий поділ дуже умовний, межі між виділеними групами вправ нечіткі, засоби, як за формою і структурою, так і за особливостями впливу на організм, плавно переходять із однієї групи в іншу.

Залежно від переважної спрямованості дії на розвиток тих чи інших рухових якостей, фізичні вправи можна поділити на такі групи: швидкісні, силові, координаційні; вправи, спрямовані на розвиток гнучкості; вправи, спрямовані на розвиток витривалості.

У кожній із названих груп виділяють підгрупи відповідно до спрямованості на розвиток окремих видів тієї чи іншої якості, наприклад, розвиваючи гнучкість, застосовують вправи для розвитку активної і пасивної гнучкості, координацію вправи для розвитку рівноваги, почуття ритму тощо, силу вправи для розвитку максимальної і швидкісної сили.

До окремої групи слід віднести вправи сумісної дії, спрямовані на одночасний розвиток двох чи кількох фізичних якостей чи їх видів сили і гнучкості, спеціальної витривалості і почуття ритму тощо.

Розширення уявлень про систему фізичних вправ сприяє їх класифікації на основі врахування активності м’язів, включених у роботу. Слід виділяти локальні, регіональні і глобальні вправи. У виконанні локальних вправ беруть участь менше 30% м’язів, регіональних 30-50%, глобальних понад 50%.

Відповідно до режиму роботи м’язів вправи поділяються на статичні, динамічні й змішані.

Залежно від прояву сили можна виділити силові і швидкісно-силові вправи. Силовими слід вважати вправи з максимальним або близьким до максимального напруженням основних м’язів, яке вони проявляють у статичному або динамічному режимі при малій швидкості руху (з великим зовнішнім опором, масою). Швидкісно-силові вправи це такі динамічні вправи, під час виконання яких ведучі м’язи одночасно проявляють відносно велику силу і швидкість скорочення, тобто велику потужність. Максимальна потужність м’язового скорочення досягається за умови максимальної активації м’яза при швидкості скорочення близько 30% від максимальної для ненавантаженого м’яза. Максимальну потужність м’язи розвивають при зовнішньому опорі (масі), що становить 30-50% від їх максимальної статичної сили. Гранична тривалість вправ з ве­ликою потужністю м’язових скорочень знаходиться у межах від 3-5 с до 1-2 хв у зворотній залежності від по­тужності м’язових скорочень (навантаження). Потужність відіграє важливу роль у швидкісно-силових вправах.

Щоб раціонально підібрати характеристики сили, потужності і тривалості роботи при виконанні різних вправ, слід враховувати залежність між силою (потужністю) і граничною тривалістю роботи. Незалежно від кількості м’язів, що втягнуті в роботу, збільшення сили або потужності призводить до зменшення тривалості роботи.

РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Під методами фізичної підготовки слід розуміти способи роботи

керівника гуртка і вихованця, за допомогою яких відбуваються оволодіння знаннями, вмінням і навичками, а також розвиток необхідних якостей.

З практичною метою всі методи умовно поділяють на три групи: словесні,

наочні й практичні. В процесі спортивного тренування всі ці методи застосовують у різних поєднаннях. Кожний метод використовують не стандартно, а постійно пристосовуючи до конкретних вимог, зумовлених особли­востями спортивної підготовки. Добираючи методи, слід стежити за тим, щоб вони повністю відповідали поставленим завданням, загально-дидактичним принципам, а також спеціальним принципам спортивного тренування, віковим і статевим особливостям спортсменів, їх кваліфікації і підготовленості. У вітчизняній школі спорту, де особлива увага надається зв’язку теорії з практикою, основна роль належить практичним методам спортивної підготовки.

До словесних методів, що застосовуються у спортивному тренуванні, належать розповідь, пояснення, лекція, бесіда, аналіз і обговорення. Ці форми найчастіше використовують у лаконічному вигляді, особливо при підготовці кваліфікованих спортсменів, чому сприяє спеціальна тер­мінологія, поєднання словесних методів з наочними. Ефективність тренувального процесу багато в чому залежить від умілого використання наказів і команд, зауважень, словесних оцінок і пояснень.

Наочні методи, що використовуються в спортивній практиці, різноманітні. Вони значною мірою обумовлюють дієвість процесу тренування. До них насамперед слід віднести методично правильний показ окремих вправ і їх елементів, який проводить керівник або кваліфікований спортсмен.

У спортивній практиці, особливо в останні роки, широко застосовуються допоміжні засоби демонстрації навчальні фільми і відео записи. Використовуються також методи орієнтування. Тут слід розрізняти як найпростіші орієнтири, що обмежують напрям рухів, дистанцію тощо, так і складніші світлові, звукові і механічні лідируючі пристрої, з програмним управлінням і зворотним зв’язком включно. Ці пристрої дають змогу спортсмену одержати інформацію про темпоритмові, просторові і динамічні характеристики рухів, а іноді і інформацію про рухи та їх результати і навіть забезпе­чити примусову корекцію.

 Методи практичних вправ умовно можна поділити на дві основні групи:

1)  методи, переважно спрямовані на засвоєння спортивної техніки, тобто на формування рухових умінь і навичок, характерних для вибраного виду туризму;

2)  методи, переважно спрямовані на роз­виток рухових якостей.

Виділення першої групи обумовлене тим, що у будь-якому виді туризму, технічна підготовка являє собою складний і постійний процес або освоєння нових елементів, зв’язок, прийомів (характерних для гірського туризму, спелеотуризму, та ін) або удосконалення техніки з відносно стабільною структурою рухів (циклічні і швидкісно-силові види туризму, як водний, лижний тощо).

 Слід ураховувати, що освоєння спортивної техніки завжди передбачає одночасне оволодіння тактикою використання технічних прийомів і дій в умовах змагання. Особливо це характерно для гірського та пішохідного туризму, велосипедного та гірськолижного спорту, в яких оволодіння тим чи іншим технічним прийомом обов’язково передбачає і вивчення тактики застосування його в умовах змагань.

Широкий арсенал і різноманіття фізичних навантажень, характерних методів другої групи, забезпечує ефективну фізичну підготовку й удосконалення технічно-тактичної майстерності, розвиток психічних якостей. Обидві групи методів тісно взаємозв’язані, застосовуються у нерозривній єдності і в сукупності забезпечують ефективне вирішення завдань  спортивного тренування.  Неможливість ізолювати процес фізичної підготовки від процесу технічного удосконалення вимагає розгляду методів, спрямованих як на розвиток рухових якостей, так і на удосконалення спортивної техніки.

2.1. Методи, переважно спрямовані на освоєння спортивної техніки.

Слід виділити методи розучування вправ у цілому і по частинах.

Розучування руху в цілому відбувається при освоєнні відносно простих вправ, а також складних рухів, які не можна розділити на окремі частини. Однак, освоюючи цілісний рух, увага послідовно акцентується на раціональному виконанні його окремих елементів.

При розучуванні більш-менш складних рухів, які можна поділити на відносно самостійні частини, освоєння спортивної техніки відбувається по цих частинах. У подальшому цілісне виконання рухових дій призводить до інтеграції в єдине ціле освоєних складових вправи.

При застосуванні методів освоєння рухів як в цілому, так і по частинах великого значення надається підвідним та імітаційним вправам. Підвідні вправи використовуються для полегшенння освоєння спортивної техніки шляхом планомірного засвоєння простіших рухових дій, що забезпечують виконання основного руху. Це обумовлюється спорідненою координаційною структурою підвідних і основних вправ. Так, у тренуванні бігуна як підвідні вправи використовується біг з високим підніманням стегна, біг із захльостуванням гомілки, дріботливий, стрибками тощо. Кожна із цих вправ є підвідною до бігу і сприяє ефективному становленню його окремих елементів відштовхування, високого виносу стегна, зменшення часу опору, удосконалювання координації в діяльності м'язів-антагоністів тощо.

В імітаційних вправах зберігається загальна структура основних  вправ,  однак  при  їх  виконанні  забезпечуються умови, що полегшують освоєння рухових дій.

Імітаційні вправи широко використовуються при удосконаленні технічної майстерності у початківців і спорт­сменів різної кваліфікації. Вони не лише допомагають створити уявлення про техніку спортивної вправи і полегшити процес її освоєння, забезпечити настройку оптимальної координаційної структури рухів безпосередньо перед змаганнями, але й забезпечують ефективну координацію рухової і вегетативних функцій, сприяють ефективнішій реалізації функціонального потенціалу в змагальній вправі.

2.2. Методи, переважно спрямовані на розвиток рухових якостей.

Найважливішими показниками, що визначають структуру практичних методів тренування, є те, чи має вправа в процесі одноразового використання даного методу безперервний характер, чи виконується з інтервалами для відпочинку, і в якому режимі рівномірному (стандартному) чи перемінному застосовується інтервально.

Безперервний метод характеризується одноразовим безперервним

У процесі спортивного тренування вправа в рамках двох основних методів безперервного та виконанням тренувальної роботи.

Інтервальний метод передбачає виконання вправ з регламентованими паузами відпочинку.

При використанні обох методів вправи можна виконувати в рівномірному та перемінному режимах.

Залежно від добору вправ і особливостей їх використання тренування може мати узагальнений (інтегральний) і вибірковий (переважний) характер. При узагальненому впливі відбувається паралельне (комплексне) удосконалення різних якостей, що обумовлюють рівень підготовленості спортсмена, а при вибірковому переважний розвиток окремих якостей.

За умови рівномірного режиму використання кожного із методів інтенсивність роботи є постійною, перемінного варіюючою. Інтенсивність роботи може зростати з кожною наступною вправою (прогресуючий варіант) або неодноразово змінюватися (варіюючий варіант).

 Безперервний метод тренування, що застосовується в умовах рівномірної роботи, використовується в основному для підвищення аеробних можливостей, розвитку спеціальної витривалості до роботи середньої та великої тривалості.

Можливості безперервного методу тренування в умовах перемінної роботи різноманітніші. Залежно від тривалості окремих частин вправи, особливостей їх поєднання, інтенсивності роботи при їх виконанні можна досягти переважного впливу на організм спортсмена в напрямку підвищення швидкісних можливостей, розвитку різних видів витривалості, удосконалення окремих здібностей, що визначають рівень спортивних досягнень у різних видах туризму.

У випадку застосування варіюючого варіанта можуть чергуватися частини вправи, що виконуються з різною ін­тенсивністю або з різною інтенсивністю і перемінною тривалістю. Так, при пробіганні на ковзанах дистанції 8000 м (20 кіл по 400 м) одне коло пробігається з результатом 42 с, наступне з довільною швидкістю.

 Така робота сприятиме розвитку спеціальної витривалості, становленню змагальної техніки, підвищенню аеробно-анаеробних можливостей.

Прогресуючий варіант пов’язаний з підвищенням інтенсивності роботи з кожною наступною вправою, а низхідний з її зниженням. Так, пропливання дистанції 500 м, перший 100-метровий відрізок якої пропливається за 64 с, а кожний наступний на 2 с швидше, тобто за 62, 60, 58, 56 с, є прикладом прогресуючого варіанта, а пробігання на лижах 20 км (4 кола по 5 км) з результатами відповідно 20, 21, 22, 23 хв прикладом низхідного варіанта.

Інтервальний метод тренування, що передбачає рівномірне виконання роботи, широко використовується в практиці спорту. Виконання серії вправ однакової тривалості з постійною інтенсивністю і строго регламентованими паузами є типовим для даного методу.

У якості самостійних практичних методів також виділяють ігровий і змагальний.

Ігровий метод передбачає виконання рухових дій в умовах гри в межах характерних для неї правил, арсеналу техніко-тактичних прийомів і ситуацій. Використання ігрового методу забезпечує високу емоційність занять і зв’язане з вирішенням завдань у ситуаціях, що постійно змінюються і вимагають вищого рівня прояву силових і швидкісних якостей, витривалості, гнучкості, координації, технічних, тактичних і психічних можливостей. Ці особливості ігрової діяльності вимагають від спортсменів ініціативи, сміливості, наполегливості, самостійності, вміння керувати своїми емоціями, прояву високих координаційних здібностей, швидкості реа­гування і мислення, застосування оригінальних і несподіваних для суперників технічних і тактичних рішень.

Все це обумовлює ефективність ігрового методу при вирішенні завдань, що стосуються різних сторін підготовки спортсмена. Однак ефективність ігрового методу не обмежується вирішенням завдань, зв’язаних із підвищенням рівня підготовленості спортсменів. Не менш важлива його роль і як засобу активного відпочинку, переключення тих, хто займається, на інший вид рухової активності з метою прискорення і підвищення ефективності адаптаційних і від­новних процесів, підтримання досягнутого рівня підготовленості.

Змагальний метод обумовлює спеціально організовану змагальну діяльність, яка в даному випадку виступає в якості оптимального способу підвищення ефективності тренувального процесу. Застосування цього методу пов’язане із виключно високими вимогами до фізичних, техніко-тактичних і психологічних можливостей спортсмена, викликає глибокі зрушення в діяльності найважливіших систем організму і тим самим стимулює адаптаційні процеси, забезпечує розвиток здатності до реалізації в спортивній діяльності можливостей функціональних систем, що визначають рівень фізичної підготовленості.

Потрібно знати, що в тренувальному процесі навіть при оптимальному плануванні навантажень, що моделюють змагальні, і при відповідній мотивації спортсмена на їх ефективне виконання рівень функціональної активності регуляторних і виконавчих органів виявляється значно нижчий, ніж на змаганнях. Лише в процесі змагань спортсмен може вийти на рівень граничних функ­ціональних проявів і виконати таку роботу, яка під час тренувальних занять виявляється непосильною.

Створення загального мікроклімату при виконанні комплексів тренувальних вправ і програм занять сприяє приросту працездатності спортсменів і більш глибокій мобілізації функ­ціональних ресурсів їх організму. Про це свідчать дані, що відображають рівень працездатності спортсменів високого класу під час пропливання змагальних дистанцій в умовах тренування і змагань різного рівня, а також під час виконання силових вправ, спрямованих на розвиток силової витривалості, при 10-разовому виконанні силової роботи на тренажері для м’язів плечевого поясу протягом 1 хв з обтяженням, що складає 60% від максимального, і паузами 20 с.

Доцільно використовувати під час тренувань моделювання ускладнених і спрощених умов змагань.

Як приклад ускладнених умов змагань можна назвати такі:

  •     проведення змагань в умовах середньогір’я, в умовах жаркого клімату, за поганих погодних умов (сильний зуст­річний вітер у велотуризмі, «важка» лижня у лижному туризмі тощо);
  • змагання зі спортивних ігор на менших полях і майданчиках, при більшій кількості гравців у команді су­перників;
  • змагання в іграх з «незручними» суперниками, які застосовують незвичні техніко-тактичні схе­ми ведення боротьби.

Полегшені умови змагань можуть забезпечуватися:

  • плануванням змагань на коротких дистанціях;
  • спрощенням програми змагань у складно-координаційних видах;
  • використанням легших снарядів;
  • застосуванням гандикапу, при якому слабшому учаснику надається визначена перевага: він стартує дещо раніше .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ. ЗАГАЛЬНА СТРУКТУРА, ТИПИ І ОГРАНІЗАЦІЯ ЗАНЯТЬ.

Вузловою структурною одиницею тренувального процесу є окреме заняття. Під час заняття використовуються різні засоби, що сприяють розвитку сили, швидкісних якостей, гнучкості, координації, витривалості, створюються передумови для ефективного перебігу адаптаційних і відновних процесів в організмі спортсмена.

Структура занять обумовлюється багатьма факторами, до яких належать цілі і завдання даного заняття, закономірні коливання функціональної активності організму спортсмена в процесі м’язової діяльності, величина навантаження заняття, особливості добору і поєднання тренувальних вправ, режим роботи і відпочинку тощо.

Існуюча структура заняття, що складається із підготовчої, основної і заключної частин, визначається закономірними змінами функціонального стану організму спортсмена під час роботи.

У підготовчій частині проводяться організаційні заходи і безпосередня підготовка спортсмена до виконання програми основної частини заняття. Чітко проведений початок заняття дисциплінує спортсменів, привчає їх до злагоджених дій, концентрує увагу на наступній діяльності. При правильній настройці на виконання програми заняття виникає передстартовий стан, тобто підвищується активність основних функціональних систем організму, що сприяє швидшій підготовці його до наступної роботи.

Проведення в цій частині заняття розминки, тобто виконання комплексу спеціально підібраних вправ, сприяє оптимальній підготовці спортсмена до наступної роботи. Розминку ділять на дві частини: загальну і спеціальну. Перша частина сприяє активізації діяльності найважливіших функціональних систем ЦНС, рухового апарату, вегетативної нервової системи і готує організм до основної роботи. У цій частині розминки використовують різноманітні загально-підготовчі вправи.

У другій частині розминки застосовують допоміжні і спеціально-підготовчі вправи. Вона спрямована на створення оптимального стану тих центральних і периферійних ланок рухового апарату спортсмена, які визначають ефективність його діяльності в основній частині заняття, а також на підсилення вегетативних функцій, що забезпечують цю діяльність.

Тривалість розминки, добір вправ і їх співвідношення можуть коливатися в значних межах і залежать від індивіду­альних особливостей спортсмена, характеру наступної роботи, зовнішнього оточення.

В основній частині заняття власне і вирішуються його основні завдання. Робота, що виконується, може бути різ­номанітною і забезпечувати поліпшення різних сторін загальної і спеціальної фізичної підготовленості.

Тривалість основної частини заняття залежить від характеру і методики вправ, що використовуються, вели­чини тренувального навантаження. Добір вправ, їх кількість визначають спрямованість заняття і його навантаження.

У заключній частині заняття для  приведення  організму спортсмена до стану, якомога ближчого до робочого, і ство­рення умов, що сприяють інтенсивному перебігу відновних процесів, інтенсивність роботи поступово знижують.

Залежно від характеру поставлених  завдань  виділяють такі  типи  занять: навчальні, тренувальні, навчально-тренувальні, відновні, модельні і контрольні.

Навчальні заняття передбачають засвоєння тими, хто займається, нового матеріалу. Він може бути пов’язаний з освоєнням різних елементів техніки виконання фізичних вправ, розучуванням раціональних варіантів техніки і тактики в органічному взаємозв’язку з рівнем розвитку сили, швидкісних якостей, гнучкості, координації, витривалості. Особливостями занять цього типу є відносно обмежена кількість умінь, навичок або знань, які слід освоїти, широке використання контролю з боку керівника і самоконтролю за якістю засвоєння пропонованого матеріалу. Особливо широко ці заняття застосовуються на початку багаторічної підготовки, коли вирішується велика кількість завдань, що пов’язані з навчанням. При тренуванні кваліфікованих спортсменів навчальні заняття використовують переважно в підготовчому періоді, коли велика увага надається освоєнню нового матеріалу.

Тренувальні заняття спрямовані на підвищення рівня фізичних якостей. У цих заняттях багаторазово повторюють добре засвоєні вправи. Залежно від змісту заняття можуть мати вибірковий або комплексний характер, а залежно від обсягу та інтенсивності роботи характеризуватися різними за величиною навантаженнями.

Навчально-тренувальні заняття це проміжний тип між власне навчальними і тренувальними заняттями. На таких заняттях спортсмени поєднують освоєння нового матеріалу з розвитком тих чи інших рухових якостей. Навчально-тренувальні заняття використовуються переважно на другому етапі багаторічної підготовки, а в річному циклі у другій половині першого і на початку другого етапу підготовчого періоду.

Відновні заняття характерні невеликим сумарним обсягом роботи, її різноманітністю та емоційністю, широким використанням ігрового методу. їх основне завдання стимулювати відновні процеси після великих навантажень у попередніх заняттях, створити сприятливий фон для перебігу в організмі спортсмена адаптаційних реакцій. Відновні заняття використовуються в період дуже напруженої роботи після серії тренувальних занять з великими і дуже великими навантаженнями. Такі заняття займають велике місце в тренувальному процесі в дні перед основними змаганнями, а також відразу після змагань з метою швидкого відновлення фізичного і психічного потенціалу організму спортсмена.

Модельні заняття .є важливою формою інтегральної підготовки спортсменів до основних змагань. Програма таких занять будується відповідно до програми наступних змагань з їх регламентом, складом і можливостями учасників.

Модельні заняття проводяться в період безпосередньої підготовки спортсменів до змагань, при високому рівні фізичної, техніко-тактичної і психічної підготовленості.

Контрольні заняття передбачають вирішення завдань контролю за ефективністю процесу підготовки. Залежно від змісту вони можуть бути пов’язані з оцінкою рівня загальної або спеціальної фізичної підготовленості в цілому або з оцінкою рівня розвитку окремих фізичних якостей. Контрольні заняття плануються на всіх етапах багаторічної підготовки в різних періодах тренувального макроциклу. До найважливіших вимог щодо побудови програми таких занять належать: чітка постановка завдань, адекватний їм склад спортсменів, ідентичність і чітке виконання програм, спрямованих на контроль за конкретними фізичними якостями.

Рекомендується відрізняти такі форми організації занять: індивідуальну, групову, фронтальну, вільну.

При індивідуальній формі занять спортсмени отримують завдання і виконують його самостійно. Серед переваг цієї форми занять слід відзначити оптимальні умови для індивідуального дозування і коригування навантаження, виховання    самостійності    і    творчості    при    вирішенні поставлених завдань, наполегливості і впевненості у своїх силах, можливості проводити заняття в умовах дефіциту часу і залежно від обставин. До недоліків індивідуальної форми за­нять належить відсутність змагальних умов, а також допомоги і стимулюючого впливу інших спортсменів.

При груповій формі занять є добрі умови для створення мікроклімату змагань на заняттях, взаємодопомоги при виконанні окремих вправ. Однак ця форма ускладнює контроль за якістю виконання завдань та індивідуального підходу до тих, хто займається.

При фронтальній формі група спортсменів одночасно виконує одні і ті ж вправи. Особливо часто цю форму зас­тосовують при вирішенні локальних завдань у межах одного заняття, зокрема при проведенні розминки. При такій організації занять керівник має хороші умови для загального керівництва групою і застосування наочних методів. Але одночасно зменшується можливість індивідуального підходу до спортсменів, обмежується їх самостійність.

Вільну форму занять можуть використовувати спортсмени
високого класу, які мають великий стаж занять, необхідні
спеціальні знання і досвід. 

Підвищенню ефективності тренувальних занять сприяє вибір їх раціональних організаційно-методичних форм, зокрема станційної і кругової.

При станційній формі спортсмени виконують вправи на спеціально обладнаних станціях, пристосованих для розвитку різних рухових якостей сумісного розвитку рухових якостей і удосконалення техніко-тактичної майстерності. Такі станції можуть бути устатковані різним спеціальним обладнанням, тренажерами і пристосуваннями, діагностико-керуючими комплексами, призначеними для вирішення різноманітних завдань, що виникають у процесі спортивного тренування. Тренування на станціях дає змогу індивідуально добирати обсяг і характер тренувальної дії, оптимізувати контроль за якістю виконання завдань, оперативно вносити поправки в програму тренувальних занять.

Колова форма передбачає послідовне виконання вправ на різних станціях. На яких вирішуються різні завдання фізичної підготовки. Розмі­щують станції і добирають вправи таким чином, щоб спортсмен послідовно виконував різні за характером і переважною спрямованістю вправи, які б в комплексі забезпечували різнобічний вплив на організм. Індиві­дуальний підхід забезпечується шляхом зміни величини опору на тренажерах, величини обтяження, кількості повторень, темпу роботи тощо.

Основна педагогічна спрямованість і навантаження занять.

В основних заняттях виконується головний обсяг роботи, зв’язаної з вирішенням завдань періоду або етапу підготовки. В них використовуються найефективніші засоби і методи, плануються найзначніші навантаження тощо.

 У додаткових заняттях вирішуються окремі завдання підготовки, створюється сприятливий фон для перебігу адап­таційних процесів. Обсяг роботи і величина навантаження в таких заняттях незначні, засоби і методи, що застосовуються, не зв’язані з максимальною мобілізацією можливостей функціональних систем організму спортсменів.

 За ознакою локалізації спрямованості засобів і методів, що застосовуються в заняттях, розрізняють заняття вибіркової (переважної) і комплексної спрямованості.

 Програму занять вибіркової спрямованості планують так, щоб основний обсяг вправ забезпечував переважне вирішення одного завдання (наприклад, розвиток сили).

     Побудова занять комплексної спрямованості передбачає використання тренувальних засобів, що сприяють вирішенню кількох завдань (наприклад, послідовний розвиток швидкісних якостей, сили).

Заняття вибіркової спрямованості

На практиці широко застосовують заняття, що сприяють переважному розвитку окремих якостей, які визначають рівень фізичної підготовленості спортсменів їх швидкісних або силових якостей, анаеробної чи аеробної продуктивності, спеціальної витривалості тощо. Виділяють заняття, спрямовані на технічне або тактичне удосконалення. Поліпшення економічності роботи, підвищення ефективності використання функціональних можливостей найважливіших систем організму в загальній діяльності, збільшення психічної стійкості організму до переборювання відчуття втоми відбувається, як правило, паралельно з розвитком інших якостей, з використанням окремих специфічних заходів.

Усе це можна сказати і про частину роботи, спрямованої на удосконалення техніки. Робота над технікою має проводитися постійно,  в  процесі розвитку різних  фізичних якостей  і здібностей. Лише в цьому випадку учень буде володіти лабільною технікою, що відповідає різноманітним завданням, які необхідно вирішувати в змаганнях.

Існує багато варіантів побудови занять вибіркової спрямованості. Так, часто будують заняття, використовуючи одноманітні найбільш популярні засоби. До того ж в однотипних заняттях тренувальна програма стабільна протя­гом визначеного етапу. Іноді заняття будують за таким же принципом, як і в попередньому варіанті, однак на різних етапах тренування в заняттях однієї спрямованості застосовують різні методи і засоби.

Нарешті, третій варіант передбачає використання у кожному занятті великого комплексу різноманітних одно направлених засобів, що застосовуються в режимах кількох методів. Тренованість спортсменів найбільше зростає тоді, коли в процесі їх підготовки застосовуються заняття вибіркової спрямованості з різноманітною програмою, побудовані на основі тренувальних вправ у режимах різних методів. Найменш ефективний варіант занять із тривалим використанням одних і тих, хоч і досить дійових, засобів. У цьому випадку відбувається швидка адаптація організму спортсмена до засобів, що використовуються, ріст тренованості уповільнюється, а потім і припиняється.

Якщо заняття, побудовані з використанням різноманітних одно направлених засобів, високоефективні, то це не означає, що із тренувального процесу слід повністю виключити заняття з одноманітною програмою. Такі заняття, можна планувати, наприклад, у випадках, коли перед спортсменом поставлено завдання удосконалення здатності економічно виконувати задану роботу або підвищення психічної стійкості до тривалого виконання монотонної і напруженої роботи, що дуже важливо для прояву спеціальної витривалості під час категорійних походів.

Заняття комплексної спрямованості.

Існує два варіанти побудови занять, що передбачають одночасний розвиток різних якостей і здібностей.

У першому варіанті програма окремого заняття ділиться на дві або три відносно самостійні частини. У першій частині, наприклад, використовуються засоби для підвищення швидкісних можливостей, у другій і третій для поліпшення витривалості при роботі відповідно анаеробного і аеробного ха­рактеру. У першій частині вирішується завдання вивчення нових технічних елементів, у другій фізичної підготовки, у третій тактичного удосконалення тощо.

Другий варіант передбачає не послідовний, а паралельний розвиток кількох (найчастіше двох) якостей.   

Таким чином, заняття комплексної спрямованості можна поділити на дві групи: з послідовним і паралельним вирішенням завдань.

     При аналізі методики побудови занять з послідовним вирішенням завдань постає два основних питання. Перше – це визначення раціональної послідовності застосування засобів, які сприяють розвитку різних якостей, друге – вибір раціонального співвідношення обсягу цих засобів.

Послідовність розподілу засобів у комплексних заняттях повинна забезпечуватися відповідними передумовами для реалізації раціональної методики удосконалення різних сторін підготовленості. Так, роботу над визначенням нових рухових дій слід планувати на початку заняття безпосередньо після розминки. В таких же умовах повинні вивчатися складні тактичні схеми, освоюватися техніко-тактичні комбінації. Коли ж поставлено завдання реалізації раніше освоєних техніко-тактичних дій у складних умовах змагальної боротьби, при прогресуючій втомі, то цю роботу слід планувати в кінці заняття, після попереднього виконання великих обсягів роботи іншої спрямованості.

Питання про співвідношення засобів у занятті повинно вирішуватися в кожному конкретному випадку з урахуванням їх характеру і послідовності застосування, функціонального стану спортсменів, рівня їх тренованості  та індивідуальних особливостей, етапу і періоду тренування тощо.

На першому етапі підготовчого періоду в комплексних заняттях часто значне місце посідають засоби, спрямовані на підвищення витривалості при роботі аеробного характеру. В подальшому, із зростанням тренованості, таке положення може змінюватися на користь засобів, що поліпшують швидкісні можливості і спеціальну витривалість. У випадках, коли спринтерські вправи застосовують у першій частині заняття без­посередньо після розминки, їх обсяг може досягти 2030% від загального обсягу роботи. Якщо ж їх планують на кінець заняття, коли спортсмени стомлені, то кількість таких вправ не повинна перевищувати 510% від загального обсягу тренувальної роботи.

При поєднанні засобів різної спрямованості в комплексних заняттях слід ураховувати взаємодію вправ. Вона може бути позитивною – тоді чергове навантаження змінює зрушення, викликані попередньою роботою; нейтральною – чергове навантаження не змінює суттєво характеру і величини реакцій у відповідь; негативною – навантаження зменшує зрушення, що виникли у відповідь на попередню дію.

Але в такому випадку дуже важливо чітко знати, на які показники слід орієнтуватися і які тренувальні завдання необхідно вирішувати шляхом використання засобів у кожній із частин комплексного заняття.

Якщо ж комплексне заняття спрямоване на удосконалення шляхів енергозабезпечення роботи, то найефективнішою буде така побудова тренувальної програми, у якій після вправ алактатного анаеробного характеру ідуть вправи лактатного анаеробного і аеробного характеру. Коли ж потрібно поліпшити швидкісні якості, то, як було сказано раніше, після виконання широкої програми аеробної спрямованості в занятті можуть застосовуватися спринтерські вправи.

Поєднання в тренувальному процесі занять комплексної і вибіркової спрямованості

У практиці спортивного тренування застосовуються різні варіанти побудови занять. Вибір одного з них залежить від великої кількості причин: етапу багатолітньої і річної підготовки, рівня кваліфікації і тренованості спортсмена, завдань того чи іншого заняття тощо.

Слід пам’ятати, що найсильніше діють на організм заняття вибіркової спрямованості, які дозволяють сконцентрувати у відповідному напрямку засоби і методи педагогічного впливу. Саме тому такі заняття знаходять дуже широке застосування при підготовці спортсменів високого класу, добре адаптованих до різного роду тренувальних впливів.

При тренуванні спортсменів відносно невисокої кваліфікації на початкових етапах багатолітньої підготовки, навпаки, повинні плануватися переважно заняття комплексної спрямованості, особливо з послідовним вирішенням завдань. Ці заняття значно емоційніші, менше впливають на психічну і функціональну сферу організму юних спортсменів і в той же час є досить ефективним стимулом до зростання їх тренованості.

Широке застосування у тренуванні юних спортсменів занять вибіркової спрямованості здатне призвести до ряду негативних наслідків перевтоми і перенапруження функціональних систем, надмірної експлуатації адаптаційних можливостей організму.

У процесі підготовки кваліфікованих і достатньо тренованих спортсменів-туристів заняття комплексної спрямованості можна застосовувати для підтримки раніше досягнутого рівня тренованості. Це особливо доцільно великій кількості змагань. Особливості побудови програм таких занять дають змогу урізноманітнити тренувальний процес, виконати значний обсяг роботи при відносно невеликому сумарному навантаженні. У цілому основний обсяг роботи, спрямованої на вирішення завдань фізичної підготовки кваліфікованих спортсменів, повинен забезпечуватися за рахунок занять вибіркової спрямованості. Комплексні заняття тут мають допоміжний характер, що, однак, не применшує їх ролі при вирішенні ряду важливих питань, що виникають у процесі тренування. У початківців, навпаки, комплексні заняття можуть складати основний зміст тренувального процесу. З одного боку, вони забезпечують вирішення різноманітних завдань тренування, а з іншого залишають спортсмену перс­пективу подальшої значної інтенсифікації тренувального процесу за рахунок збільшення кількості занять вибіркової спрямованості.

Навантаження на занятті.

Основним фактором, що визначає, ступінь впливу тренувального заняття на організм спортсмена, є величина навантаження. Наводимо характеристики основних видів навантажень, що застосовуються в процесі тренування кваліфікованих спортсменів

Велике навантаження супроводжується значними функціональними зрушеннями в організмі спортсмена, зни­женням працездатності, що свідчить про настання значної втоми. Щоб отримати велике навантаження, спортсмену необхідно виконати значний обсяг роботи, адекватної рівню його підготов­леності в даний час. Зовнішнім критерієм великого навантаження є нездатність спортсмена продовжувати вико­нання пропонованої роботи.

Значне навантаження характеризується великим сумарним обсягом роботи в умовах стійкої працездатності і не супроводжується її зниженням. У цьому випадку роботу припиняють, коли з’являються ознаки компенсованої втоми. Обсяг роботи на заняттях зі значними навантаженнями становить 70% обсягу роботи, що виконується до появи явної втоми.

Середнє навантаження відповідає початку другої фази стійкої працездатності, що супроводжується стабільністю рухів. Обсяг роботи в цьому випадку коливається в межах 40—50% обсягу роботи, що виконується до появи явної втоми.. Мале навантаження значно активізує діяльність різних функціональних систем, супроводжується стабілізацією рухів. Кількість вправ, що виконують спортсмени на заняттях з малим навантаженням, становить 2025% обсягу роботи, яка виконується до появи явної втоми.

Поєднання занять в мікроциклах.

Щоб забезпечити раціональне чергування занять з різними за величиною і спрямованістю навантаженнями, слід ураховувати ряд факторів. Це, в першу чергу, особливості процесів утоми і відновлення в результаті навантажень окремих занять.

Для правильного чергування занять у мікроциклі необхідно знати, як впливають на спортсмена навантаження, різні за величиною і спрямованістю, яка динаміка і тривалість процесів відновлення після них.

Не менш важливими є і дані про кумулятивний ефект кількох різних за величиною і спрямованістю навантажень, про можливості використання малих і середніх навантажень з метою інтенсифікації процесів відновлення після значних фізичних напружень.

При плануванні протягом одного дня двох чи трьох занять з різними навантаженнями необхідно враховувати закономірності коливань спеціальної працездатності протягом дня і механізми, що їх обумовлюють.

Чергування навантажень і відпочинку в мікроциклі може викликати реакції трьох типів:

1) максимальне зростання тренованості;

2) незначний тренувальний ефект або повну його відсутність;

3) перевтому.

Реакція першого типу характерна для всіх випадків, коли в мікроциклі планується оптимальна кіль­кість занять з великими і значними навантаженнями при раціональному їх чергуванні як між собою, так і з заняттями з меншими навантаженнями. Якщо в мікроциклі є незначна кількість занять з навантаженнями, що здатні бути стимулом до зростання тренованості, виникають реакції другого типу. І на­решті, зловживання великими навантаженнями або їх нераціональне чергування може викликати реакцію третього типу.

Основою системи чергування навантажень у мікроциклі є концепція, що передбачає виконання наступного тренувального навантаження у фазі супер-компенсації після попереднього. Якщо повторне навантаження відбувається пізніше, коли сліди від попереднього практично згладяться, то ефект виявляється меншим. Повторні навантаження на фоні неповного відновлення, зосередженість і загальне самопочуття спортсмена тощо. Урахування конкретного характеру втоми є принципово важливим при плануванні тренувальних мікроциклів з великою кількістю занять і високим сумарним навантаженням, оскільки дає змогу забезпечити одночасне виконання таких, значною мірою суперечних, умов:

1) створити передумови для оп­тимальної функціональної активності і працездатності під час роботи на конкретному занятті;

2) забезпечити необхідну відповідність процесів утоми процесам відновлення, стимулів до розвитку адаптаційних перебудов в організмі до умов для їх здійснення (В.М.Платонов, 1984).

Заняття однієї і тієї ж спрямованості, що проводяться на фоні неповного відновлення організму спортсмена після попереднього заняття, призводять до поглиблення втоми, не змінюючи її характеру, подальшого розвитку специфічної втоми і значного збільшення відновного періоду.

У випадку послідовного виконання програм занять з великими навантаженнями різноманітної переважної спрямо­ваності, картина принципово змінюється: програма кожного із занять, переважно впливаючи на різні функціональні системи, дозволяє забезпечити високий рівень працездатності.

Таким чином, чергування занять різноманітної переважної спрямованості є дійовим шляхом керування формуванням втоми і перебігу відновних процесів у напрямку досягнення заданих термінових  і  нетермінових  реакцій  адаптації  організму. Ефективний перебіг адаптаційних перебудов у результаті виконання програм занять, спрямованих на розвиток різних фізичних якостей, вимагає значного проміжку між ними. В окремих випадках цей проміжок може бути відносно невеликим і не перевищувати доби, в інших інтервали між заняттями однієї спрямованості значні. Природно, що тривалість інтервалів між заняттями залежить від величини навантаження: чим вона вища, тим триваліші паузи.

 

РОЗДІЛ ІУ. ОСНОВИ ВИХОВАННЯ КООРДИНАЦІЙНИХ ЗДІБНОСТЕЙ

4.1. Поняття про координаційні здібності.

Поняття «координаційні здібності» в перекладі з латинської означає узгодження, супідрядність, приведення у відповідність. Виходячи з цього, координаційні здібності виконують важливу функцію в управлінні рухами, а саме: узгодження, впорядкування найрізноманітніших рухових дій в єдине ціле (систему) відповідно до поставленого рухового завдання. Рухова дія є дуже складною за своєю структурою, елементами якої є такі частини руху, як інтелектуальна (когнітивна), чутлива (сенсорна) і виконавча (моторна). Складність рухової дії і складність координованості збільшуються через велику різноманітність і кількість взаємозв’язків між вищеперерахованими частинами. Тому складно визначити значущість координаційних здібностей за структурою і функціями, які вони виконують у регуляції рухів.

Під координаційними здібностями дитини розуміють її здібності до узгодження певних дій у процесі управління діяльністю відповідно до поставленої мети.

Координаційні здібності характеризують можливості до організації і управління рухом. Їх вияв пов’язаний з подоланням координаційних труднощів, які виникають при вирішенні різноманітних рухових завдань. Трудність управління руховим апаратом залежить, перш за все, від того, що людське тіло є багатоланковою системою з величезною кількістю ступенів свободи. Враховуючи можливі переміщення між тулубом, головою і кінцівками, в нашому тілі, знаходяться не менше 107 ступенів свободи.

Одночасне або послідовне управління багатьма ланками тіла – завдання дуже складне. Якщо координаційні можливості дитини недостатні, то вона частково прагне полегшити виконання руху (звичайно не усвідомлюючи це) шляхом фіксації великої кількості суглобів.

Якнайповніше пояснення основних труднощів при виконанні координованого руху вперше було дане Н.А. Бернштейном (1947) [7, с. 184]. За його влучним виразом координація рухів і є не що інше, як подолання надмірних ступенів свободи органа, що рухається, тобто перетворення його в керовану систему. 

4.2. Класифікація координаційних здібностей.

Стосовно шкільного спорту виділяють наступні фундаментальні координаційні здібності [7, с. 186]:

  1. Кінестетична здатність, яка може диференціюватись.
  2. Просторова орієнтаційна здатність.
  3. Реагуюча здатність.
  4. Здібність до рівноваги.
  5. Ритмічна здатність.

Здібність до рухової координації визначається цілим рядом  психофізіологічних чинників:

  • функціональним станом сенсорних систем організму (аналізаторів);
  • ступенем регуляції пози тіла і рухів різними відділами ЦНС (корою великих півкуль, спинного мозку);
  • можливістю дитини запам’ятовувати рухи і відтворювати їх (моторною пам’яттю).

Значною мірою рухова координація пов’язана із розумінням тими, хто займається фізичними вправами, рухового завдання і конкретного способу його вирішення.

У 7-8 років рухові координації характеризуються нестійкістю швидкісних параметрів і ритмічності.

У період від 11 до 13-14 років збільшуються точність диференціювання м’язових зусиль, поліпшується вміння відтворювати заданий темп руху. Підлітки 13-14 років вирізняються високою здібністю до засвоєння складних рухових координацій, що обумовлено завершенням формування функціональної сенсомоторної системи, досягненням  максимального рівня у взаємодії всіх систем аналізаторів і завершенням формування основних механізмів довільних рухів.

У 14-15 років спостерігається деяке зниження просторового аналізу і координації рухів. У період 16-17 років продовжується вдосконалення рухових координацій до рівня дорослих, а диференціювання м’язових зусиль досягає максимального рівня.

В онтогенетичному розвитку рухових координацій здібність дитини до вироблення нових рухових програм досягає свого максимуму в 11-12 років. Цей віковий період визначається багатьма чинниками, що особливо піддається цілеспрямованому спортивному тренуванню. Помічено, що у хлопчиків рівень розвитку координаційних здібностей з віком вище, ніж у дівчаток.

У різні вікові періоди спостерігається нерівномірність у розвитку окремих видів координаційних здібностей. Істотне поліпшення координаційних здібностей відбувається до 15-16 років. У цьому віці їх рівень розвитку наближається до показників дорослої людини (додаток 1).

4.3 Методика розвитку координаційних здібностей.

Всі засоби розвитку «КЗ» можна розділити на дві групи:

  1. Загальнопідготовчі координаційні вправи.
  2. Спеціально підготовчі координаційні вправи.

Умовно загальнопідготовчі координаційні вправи можна розділити на:

а) ті, що збагатять фундацію життєво важливих навиків і умінь;

б) збільшуючі руховий досвід;

в) загальнорозвиваючі (елементи гімнастики, акробатики, перегони тощо);

г) з переважною спрямованістю на окремі психофізіологічні функції, які забезпечують оптимальне управління і регуляцію рухових дій (вправи по виробленню відчуття простору, часу тощо).

Коло спеціально підготовчих координаційних вправ обмежене специфікою вибраного виду туризму. До них належать:

  • підвідні, які сприяють освоєнню і закріпленню технічних навиків і техніко-тактичних дій того або іншого виду туризму;
  • розвиваючі, ті, які удосконалюють специфічні «КЗ»: до орієнтування в просторі, ритмі тощо;
  • виробляючі спеціалізовані сприйняття (відчуття планки, прилада, м’яча).

У перетворюючому вигляді загальнопідготовчі і спеціальнопідготовчі вправи можна проводити у формі ігрових змагальних вправ, які є дієвим засобом виховання визначених координаційних здібностей, оскільки в цьому випадку створюються умови для максимального і несподіваного їх вияву (особливо єдиноборство, жваві і спортивні ігри).

І.І.Сулейманов виділяє такі прийоми виховання координаційних здібностей [7, с. 192]. Основним методом є вправа, основним засобом – фізичні вправи.

Вони діляться на методи строгої регламентованої вправи і методи нестрогого регламентованого варіювання.

Методи строгої регламентованої вправи за ознаками стандартизації або варіювання дій на занятті конкретизують як методи стандартно-повторної і варіативної (змінної) вправи.

Методи змінної вправи є головними методами розвитку «КЗ» і представлені в двох основних варіантах; методи строго регламентованої вправи, і не строго регламентованого варіювання.

До перших можна віднести (умовно) 3 групи методичних прийомів:

І група – прийоми строго заданого варіювання окремих характеристик або всієї форми звичної рухової дії:

  • зміна напряму руху;
  • зміна силових компонентів;
  • зміна швидкості або темпу рухів;
  • зміна ритму рухів;
  • зміна початкових положень;
  • варіювання кінцевих положень;
  • зміна просторових меж, в яких виконується вправа;
  • зміна способу виконання дії.

ІІ група – прийоми виконання звичних рухових дій у незвиклих поєднаннях:

  • ускладнення звичної дії додатковими рухами;
  • комбінування рухових дій;
  • «дзеркальне» виконання вправ (метання снаряда «неведучою» рукою).

ІІІ група – прийоми введення зовнішніх умов строго регламентуючих напрямів і межі варіювання:

  • використання різних сигнальних подразників, що вимагають термінової зміни дій;
  • ускладнення рухів за допомогою завдань типу жонглювання;
  • виконання освоєних рухових дій після «роздратування» вестибулярного апарату;
  • вдосконалення техніки рухових дій після фізичного навантаження або на фоні стомлення;
  • виконання вправ в умовах, що обмежують або виключають зоровий контроль;
  • введення наперед точно обумовленої протидії партнера в єдиноборстві і спортивних іграх.

Методи не строго регламентованого варіювання містять такі приблизно прийоми:

  • варіювання, пов’язане з використанням незвичайних умов природного середовища;
  • варіювання, пов’язане з використанням у тренуванні незвичайних приладів, інвентаря, обладнання;
  • здійснення індивідуальних, групових і командних, атакуючих і захисних тактичних рухових дій в умовах взаємодій супротивників або партнерів, що не строго регламентуються;
  • ігрове варіювання, пов’язане з використанням ігрового або змагального методів.

При застосуванні методів варіативної вправи необхідно враховувати такі основні правила:

  • використовувати невелику кількість (8-12) повторень різноманітних фізичних вправ, що пред’являють схожі вимоги до способу управління рухом;
  • багато разів повторювати ці вправи, якомога частіше і цілеспрямованіше, змінюючи виконання окремих характеристик дій в цілому, а також умови здійснення цих дій.

Для розвитку координаційних здібностей застосовуються вправи, які пред’являють підвищені вимоги до узгодження, впорядкування рухів, організації їх в єдине ціле. Вони повинні:

а) мати необхідну координаційну трудність, складність для тих, хто займається фізичними вправами;

б) містити елементи новизни, незвичності;

в) вирізнятися великим різноманіттям форм виконання рухів і несподіванкою вирішень рухових задач;

г) включати завдання по регулюванню контролю і самооцінці різних параметрів рухів шляхом активізації роботи окремих аналізаторів, або з «виключенням» їх діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ У. СПРИТНІСТЬ І МЕТОДИКА ЇЇ РОЗВИТКУ.

 «Спритність» є здатність рухово вийти з будь-якого положення, тобто здатність справитися з будь-яким руховим завданням, що виникає:

  1. правильно, тобто адекватно і точно;
  2. швидко, тобто скоро і споро;
  3. раціонально, тобто доцільно і економічно;
  4. дотепно, тобто вивертливо і ініціативно.

Спритність – (як більш загальне поняття, ніж «КЗ») – це якість управління рухами, яка забезпечує правильне, швидке, раціональне і винахідливе вирішення рухового завдання. «КЗ» виявляються в управлінні і регулюванні рухових дій через будь-яке з названих властивостей, а спритність – тільки через властивість винахідливості в сукупності з іншими властивостями (Рис. 1).

Дане визначення спритності показує, що її не можна, мабуть, розглядати як фізичну якість.У той же час про неї правомірно говорити як про комплексну психомоторну (рухову) якість, сукупність «КЗ».

Уявлення про спритність необхідно пов’язати в тісний зв’язок із навчанням (навиками), вдосконаленням фізичних здібностей і психофізіологічних функцій.

 

 

 

 

РОЗДІЛ УІ. РУХОВА ВИТРИВАЛІСТЬ І МЕТОДИКА ЇЇ РОЗВИТКУ.

6.1. Поняття про витривалість і її зв’язок із стомленням.

Витривалість – здібність дитини до тривалого виконання будь-якої діяльності без зниження її ефективності.

Якщо тривала робота обмежується стомленням, то витривалість можна також визначити як здатність організму протистояти стомленню.

Стомлення – це стан організму, який виникає внаслідок тривалої або напруженої діяльності і характеризується зниженням працездатності. Воно виникає через певний проміжок часу після початку роботи і виражається в підвищених труднощах або неможливості продовжити діяльність із колишньою ефективністю. Розвиток стомлення проходить через дві фази:

І. Фазу компенсованого стомлення, коли, не дивлячись на зростаюче утруднення, дитина може певний час зберігати колишню інтенсивність роботи за рахунок більших, ніж раніше, вольових зусиль і часткової зміни біомеханічної структури рухових дій.

ІІ.Фазу некомпенсованого стомлення, коли вихованець, не дивлячись на всі старання, не може зберегти необхідну інтенсивність роботи. Якщо продовжити роботу в цьому стані, то через деякий час наступить відмова від її виконання.

Витривалість необхідна при виконанні будь-якої фізичної діяльності. У фізичних вправах вона безпосередньо визначає спортивний результат (ходьба, біг на середні і довгі дистанції, спортивне орієнтування, велогонки, лижні гонки тощо); в інших – дозволяє кращим чином виконати певні тактичні дії; по-третє – допомагає переносити багаторазові короткочасні високі навантаження і забезпечує швидке відновлення після роботи (біг на короткі дистанції, стрибки, важка атлетика тощо).

Розвиток витривалості залежить від двох груп показників:

  1. Зовнішніх, які характеризують результативність рухової діяльності під час стомлення.
  2. Внутрішніх, які відображають певні зміни у функціонуванні різних органів і систем організму, що забезпечують виконання даної діяльності.

Зовнішнім показником витривалості є величина і характер змін різних біомеханічних параметрів рухової дії (довжина, частота кроків, точність рухів тощо) на початку, в середині і в кінці роботи. Порівнюючи їх значення в різні періоди часу, можна визначити ступінь відмінності і рівень витривалості. Чим менше змінюються показники до кінця вправи, тим вище рівень витривалості.

Внутрішні показники витривалості – це зміни в ЦНС, серцево-судинній, дихальній, ендокринній і інших системах організму в умовах стомлення.

На практиці велика кількість всіх форм вияву витривалості звичайно зводиться до двох її видів:

І. Загальна витривалість.

ІІ. Спеціальна витривалість.

Загальна витривалість – це здібність до тривалого і ефективного виконання роботи неспецифічного характеру, що позитивно впливає на розвиток специфічних компонентів працездатності, завдяки підвищенню пристосовування до навантажень і наявності явищ «перенесення» тренованості з неспецифічних видів діяльності на специфічні.

Спеціальна витривалість – це здібність до ефективного виконання роботи і подолання стомлення в умовах, детермінованих вимогами конкретного виду діяльності.

Той або інший вид діяльності може пред’являти підвищені вимоги до переважного вияву силових, швидкісних і координаційних здібностей, а отже, і до відповідного виду витривалості.

6.2. Методика розвитку швидкісної витривалості.

Швидкісна витривалість проявляється переважно у вправах циклічного характеру (біг, ходьба, плавання, їзда на велосипеді тощо), які здійснюються з різною швидкістю. Витривалим виявиться той, хто зможе підтримувати задану швидкість пересуванням довше, ніж інший.

Витривалість виявляється у тому випадку, коли є явища стомлення. Чим краще розвинена швидкісна витривалість, тим пізніше під час пересування на дистанції починають виявлятися явища стомлення і, як наслідок, зниження швидкості.

Вдосконалення швидкісної витривалості в кожній зоні потужності полягає у використовуванні на заняттях інтенсивної роботи в порівнянні з тією, яка характерна для неї в різних вікових групах. Така робота являє собою пересування з швидкістю, яка перевищує змагання на дистанціях, які потрапляють у відповідну зону. Дистанція повинна бути коротшою від змагальної, тому вплив на організм недостатній. Для досягнення бажаного ефекту у відповідних реакціях, необхідно застосувати повторний метод. Залежно від характеру енергетичного забезпечення м’язової діяльності виділяють три види швидкостей пересування, які мають велике значення для нормування навантажень при розвитку витривалості в кожній із зон:

  • Субкритична швидкість – витрата енергії невелика і величина кисневого запиту менше від аеробних можливостей (поточне споживання кисню повністю покриває потреби) – переважно впливає на розвиток аеробних функцій.
  • Критична швидкість – кисневий запит дорівнює аеробним можливостям і вправи виконуються в умовах максимальних величин кисню – розвиває аеробно-анаеробні функції.
  • Надкритична швидкість – кисневий запит перевищує аеробні можливості і виконання вправи відбувається в умовах кисневого голоду – сприяє вдосконаленню анаеробних можливостей.

Абсолютні показники субкритичної, критичної і надкритичної швидкостей багато в чому залежать від виду циклічних вправ, віку, статі і підготовленості тих, хто займається фізичними вправами.

Основним засобом розвитку швидкісної витривалості в зоні субмаксимальної потужності є подолання тренувальних відрізків різної довжини зі швидкістю, що перевищує змагальну. Для дистанцій, які належать до зони субмаксимальної потужності, ступінь темпу зростання витривалості залежить від діапазону швидкостей, що використовуються для пересування, який має критичну межу відхилення від змагальної швидкості в межах приблизно + 10-15 %. При плануванні навантаження слід брати до уваги швидкість виконання вправ, і питома вага роботи різної інтенсивності в загальному об’ємі навантаження або в загальному балансі часу. У всіх випадках робота до вираженого стомлення є основною формою підвищення рівня витривалості (Ю.Ф. Курамшин, 1999) [11, с. 67].

Основними засобами розвитку швидкісної витривалості на довгих і наддовгих дистанціях є: біг, веслування, їзда на велосипеді та інші циклічні вправи, які виконуються з субкритичною швидкістю. Вдосконалення витривалості здійснюється за допомогою методів безперервної і переривчастої вправи. При використовуванні рівномірного методу вправи виконуються з відносно постійною швидкістю, яка становить 75-80 % від критичної, протягом 20 і більше хвилин. Подібний режим роботи створює оптимальні умови для вдосконалення функцій серцево-судинної і дихальної систем організму. Для підвищення витривалості за допомогою змінного методу важливо дотримуватись оптимального рівня швидкості пересування і не завищувати його, щоб надмірно не активізувати анаеробні процеси. Вона повинна змінюватися в діапазоні 60-80 % від критичної.

При тренуваннях повторним методом застосовуються більш короткі відрізки, ніж у змаганнях зі швидкістю, що перевищує змагальну на 6-10 %, з інтервалами відпочинку 15-25 хв.

Тренувальні заняття доцільно проводити з коротким відрізком інтервальним методом, із короткими паузами відпочинку, з великою кількістю повторень. Для розвитку здатності тривалий час утримувати швидкість пересування на рівні змагальної, корисно включати в заняття контрольні проходження скороченої дистанції, в порівнянні із змагальною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ УІІ. МЕТОДИКА РОЗВИТКУ КОМПЛЕКСНИХ ШВИДКІСНИХ ЗДІБНОСТЕЙ.

Швидкісні здібності – це комплекс функціональних властивостей, який забезпечує виконання рухових дій за мінімальним для даних умов відрізком часу. Комплексний вияв швидкісних здібностей визначається змістом основної рухової діяльності.

При підвищенні рівня розвитку швидкісних здібностей можна виділити два методичні підходи:

  1. Аналітичне вдосконалення окремих складових швидкісних здібностей, які визначають їх вияв.
  2. Цілісне вдосконалення, яке передбачає об’єднання локальних здібностей у цілісних рухових актах, характерних для даного виду туризму.

Як засоби розвитку комплексних форм вияву швидкісних здібностей використовуються вправи, які можна виконати з максимальною швидкістю (звичайно їх називають швидкісними). Залежно від спрямованості заняття ці засоби мають комплексний характер, тобто одночасно впливають на різні види швидкості або вибірково впливають на ту або іншу форму швидкості. Вправи повинні бути настільки добре засвоєні, щоб при їх виконанні основні вольові зусилля були спрямовані не на спосіб, а на швидкість виконання. Нарешті, тривалість вправ повинна бути такою, щоб до кінця виконання швидкість не знижувалася внаслідок стомлення.

Ефективним методом підвищення швидкісних можливостей є і варіативний метод, що допускає чергування швидкісних вправ в утруднених, звичайних і полегшених умовах, що стимулює активні м’язові напруги, які сприяють підвищенню швидкості рухів. З цією метою можна використовувати такі вправи, як біг угору, по піску і снігу, біг з обтяженнями, біг з різним вантажем.

Виконання швидкісних вправ у полегшених умовах стимулює гранично швидкі рухи, що перевищують за швидкістю рух у звичних умовах. Використовуються біг по похилій доріжці (з гори), їзда на велосипеді, біг за вітром, плавання за течією тощо. Полегшити умови виконання вправи можна за допомогою спеціальних буксируючих пристроїв, які дають можливість просуватися з швидкістю, яка на 5-20 % перевищує доступну.

Швидкість у полегшених умовах повинна бути такою, щоб гуртківець міг найближчим часом показати таку ж у звичайних умовах.

У ряді випадків доцільним виявляється припинення на деякий час занять у вибраному виді і перехід на інші види фізичних вправ, за допомогою яких можна підвищити рівень швидкісно-силових якостей (Ю.Ф. Курамшин, В.І. Попов, 1999; В.Н. Платонов, 1997) [12].

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Відомо, що одна і та ж фізична вправа може призвести до різних ефектів і, навпаки, різні фізичні вправи можуть призвести до однакового результату. Це є доказом того, що фізичні вправи самі по собі не наділені якимись постійними властивостями. Отже, знання чинників, які визначають ефективність дії фізичних вправ, дозволить підвищити скерованість педагогічним процесом. Все різноманіття чинників впливу фізичних вправ може бути згруповано таким чином:

  1. Особові характеристики керівника і учнів є найважливішими чинниками. Процес навчання двосторонній – керівник гуртка вчить, учні вчаться, тому дія фізичних вправ однаковою мірою залежить від того, хто вчить, і від тих, хто вчиться, від етичних якостей і інтелекту, від рівня знань, умінь і фізичного розвитку, від зацікавленості, активності.
  2. Наукові чинники характеризують міру пізнання людиною закономірностей фізичного виховання. Чим глибше розроблені педагогічні, фізіологічні особливості фізичних вправ, тим ефективніше їх можна використовувати для вирішення педагогічних завдань.
  3. Методичні чинники об’єднують широку групу вимог, що підлягають реалізації при використанні фізичних вправ.
  4. Метеорологічні чинники (температура повітря, вологість тощо) складають ту групу чинників, пізнавши закономірності впливу яких можна визначити оптимальні умови для досягнення найбільшого ефекту від фізичних вправ.

Загальним чинником, що обумовлює раціональну дію фізичних вправ, є педагогічно правильне керівництво заняттям, доцільність методики навчання і виховання. Крім того, велику роль відіграють наступні чинники:

1. Індивідуальні особливості тих, хто займається фізичними вправами (вікові, статеві, стан здоров’я і фізичного розвитку, рівень розумової, етичної, фізичної і емоційної підготовленості, режим праці, навчання, відпочинку, побуту). Одна й та ж фізична вправа (біг, стрибки, метання тощо), залежно від індивідуальних особливостей, справляє різне враження. Так, фізична підготовка (загальна і спеціальна) у спортсменів різної кваліфікації не однакова, тому навантаження, середнє для майстра спорту, буде максимальним для спортсменів більш низьких розрядів.

2. Особливості самих фізичних вправ, тобто їх складність, новизна, емоційність, спрямованість, техніка, величина навантаження тощо. Вправи, виконані неохоче, недбало, без зусилля, не можуть позитивно впливати на тих вихованців, що виконують їх свідомо і активно.

3. Особливості зовнішніх умов (метеорологічні, місцевості, якість устаткування, гігієнічного стану місць занять тощо). Педагог зобов’язаний знати основні наукові положення про працездатність дитини (вплив навантаження і відпочинку на організм). Правильний і постійний облік чинників, які визначають вплив фізичних вправ, дає можливість педагогу методично раціонально організовувати і проводити заняття, успішно вирішуючи завдання фізичного виховання.

 

Додаток 1.

Таблиця №1

 

Сенситивні періоди в розвитку координаційних здібностей у дітей

(за Д.Хиртцом)

Координаційна здатність

Вік

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

До управління тривалістю м’язових напруг

х/д

х/д

х/д

 

 

 

 

 

 

 

До диференціювання просторових і тимчасових характеристик рухів

х/д

х/д

 

д

х/д

х

 

 

 

 

До управління часом реакції на слухові і зорові сигнали

 

 

х/д

х/д

х/д

х

 

 

 

 

До ритму

 

д

х/д

х/д

х

 

 

 

 

 

До орієнтації в просторі

 

 

 

 

х/д

х/д

х/д

х/д

х

 

До рівноваги

 

 

 

д

х/д

х

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 2.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис.1. Критерії оцінки спритності

 

 Додаток 3.

Сценарій розважальної гри «В здоровому тілі – здоровий дух» для  учнів 9-11 класів гуртка «Загальна фізична підготовка туриста»

Мета та завдання:

  • сприяти залученню школярів до систематичних занять туризмом;
  • згуртувати  дітей   в єдину  команду, об’єднавши  усіх  її учасників єдиною творчою діяльністю;
  • залучати  учнів до творчої  діяльності,  впливати на особистість дитини;
  • закріпити набуті туристичні знання, уміння і навички;
  • розвивати фізичні якості: силу, швидкість, витривалість, гнучкість;
  • пропагувати  здоровий  спосіб життя;

Місце проведення: спортивна зала СЗШ №22

Обладнання: дві обв’язки, секундомір, 2 невеликих мішка із тканини, кеглі – 6 шт., 4 набивних м’яча, кульки – 6 шт., 9 баскетбольних м’ячей, 3 баскетбольні корзини, канат.

Учасники гри: учні гуртка «ЗФП» (3 команди  по 10 чоловік) (Фото 1).

 

(Фото 1)  Учасники команд

Журі: 3 педагога – адміністрація школи (Фото 2).

 

(Фото 2)  Компетентне журі.

Грає весела музика. Діти входять до зали в колоні по одному,

одягнені  у спортивні костюми з рюкзаками за плечима.

Весела туристська естафета

Гравці – 9-10 осіб.

Ця гра-естафета допомагає закріпити необхідні в мандрівках навички. Умовно її можна назвати естафетою екстремальних труднощів.

Все необхідне обладнання, яке доповнює туристське спорядження, легко зробити власноруч. Самою ж естафетою може служити будь-який невеликий предмет.

1-й етап. «Взаємообв’язування туристською обв’язкою двох друзів»

Учасники мають покласти руки на плечі один одному, в такій ситуації вільною виявляється лише одна рука; у одного – ліва, в іншого – права. Перед учасниками лежить дві обв’язки 3 – 4 метри завдовжки. За командою судді вмикається секундомір, а юні туристи підхоплюють обв’язку і починають обв’язуватися, використовуючи лише вільну руку. Тактика обирається будь-яка; або кожний обв’язує себе сам, або обв’язуються по черзі, маючи в своєму розпорядженні дві руки.

2-й етап. «Ручний слалом»

Другий етап можуть долати ті ж двоє учасників, що були на першому етапі, а можуть підключатися двоє нових.

Прийнявши естафету після 1-го етапу, один з учасників одягає собі на голову невеликий мішок із тканини, втрачаючи таким чином можливість бачити. Другий учасник дістає в цей час умовний опік обох стіп, утрачаючи таким чином можливість ходити. «Умовно сліпий» підхоплює «умовно обпеченого» за ноги, а той, перебираючи руками і ведучи за собою «сліпого», долає невелику (10-12 м.) дистанцію слалому, що намічена кеглями або іншими предметами. За кожну збиту кеглю нараховується 10 секунд штрафу (Фото 3).

 

(Фото 3) «Ручний слалом»

3-й етап. «Перенесення вантажу»

«Перенесення вантажу» - перенесення 2 набивних м’ячів вагою 1 кг. Виконання вправи – м’ячі знаходяться на стартовій лінії, учень – за лінією старту. За сигналом судді учасник бере м’ячі, оббігає кеглю і біжить до своєї команди. Передача естафети вважається виконаною правильно, якщо учасник перетнув лінію фінішу. За порушення передачі естафети команда дискваліфікується (Фото 4, 5).

 

(Фото 4, 5) «Перенесення вантажу»

4-й етап. «Медична допомога»

В походах іноді трапляються травми, і потрібно своєчасно надати першу допомогу постраждалому. Проведемо  веселу медичну естафету. Кожна команда вибирає самого легкого учасника. Їм випадає участь бути «постраждалими».  Команди шикуються у дві колони. Два учасника, які стоять першими, схрещують  руки «стільцем», «постраждалий» сідає. По команді керівника  «Марш!» гравці  несуть  своїх «постраждалих» до фішки, оббігають її і повертаються  до своєї  команди, садять «постраждалого» на наступні  «носилки».  Яка  команда швидше впоралась з завданням, та і перемогла (Фото 6).

 

(Фото 6) «Медична допомога»

5-й етап. «Чехарда»

«Чехарда» - в залі малюються 10 позначок на відстані 3 метри одна від одної (перша позначка на відстані 5 м. від лінії старту). Перший учасник знаходиться на стартовій лінії, другий – на першій позначці, у положенні зігнувшись, руки на колінах, голова опущена. Перший учень, підбігши до другого, перестрибує його способом «ноги нарізно» і стає на другу позначку, і т.д. Учасники долають етап, перестрибуючи один через одного (виконується 10 стрибків, відповідно до позначок) (Фото 7, 8).

(Фото 7, 8) «Чехарда»

6-й етап. «Захисти кульку»

Конкурс проводиться для самих спритних. До лівої ноги кожного учасника прив’язують за нитку кульку. За командою судді діти намагаються знищити кульки суперників. Переможцем стає той, хто знищить найбільшу кількість кульок (Фото 9, 10).

 

(Фото 9, 10) «Захисти кульку»

 

7-й етап. «Влучити у кільце»

В конкурсі беруть участь від кожної команди 6 чоловік. Діти вилазять один одному на плечі. За командою судді кожна пара намагається влучити м’ячем у баскетбольне кільце. Перемагає та команда, яка отримає більшу кількість балів (Фото 11, 12, 13)

 

(Фото 11, 12, 13) «Влучити у кільце»

8-й етап. «Коники»

В конкурсі беруть участь від кожної команди 10 чоловік. В кожній парі; один учень застрибує другому на спину, а той підтримує його за ноги. За сигналом судді діти оббігають кеглі, які знаходяться на відстані 12 метрів. Естафету передають учасникам, які очікують свою чергу на фініші. Яка команда швидше впоралась та і перемогла (Фото 14, 15)

 

(Фото 14, 15) «Коники»

9-й етап. «Забери м’яча»

В цьому конкурсі беруть участь 2 команди із 6 чоловік. Завдання для кожної команди: за сигналом судді треба забрати і закинути м’яч у баскетбольну корзину команди-суперниці. Перемагає та команда, яка отримає більшу кількість закинутих м’ячей (Фото 16, 17)

 

(Фото 16, 17) «Забери м’яча»

 

10-й етап. «Перетягування канату»

Перетягування канату проводиться між 3 командами. Місця між командами які програли розподіляються за кращим часом спарингу. Переможець в естафеті визначається за найменшим часом (Фото 18).

 

 

(Фото 18) По закінченні змагань компетентне журі нагороджує команди грамотами і призами.

 

(Фото 19, 20) Всіх учасників з перемогою вітають дівчата

танцювального колективу «Веселка»

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1.Анохин П.К. Очерки физиологии функциональных систем.-М.:Медицина,1974.-402

2.Верхощанский Ю.В. Основы специальной физической подготовки спортсменов.-М.: Физкультура и спорт,1988.-331 с.

3.Захаров П.П. Инструктору альпинизма.- М.: физкультура и спорт,1982.- 20 с.

4.Зубалій М.Д., Петровський В.С. Пішохідний і лижний туризм.-К.: Здоровя, 1984.- 126 с.

5.Платонов В.Н. Теория и методика спортивной тренировки.-К.: Вища школа,1984.-336 с.

6.Фарфель В.С. Управление движениями в спорте.-М.: Физкультура и спорт,1975.-208.

7. Г.М. Шамардіна. Основи теорії і методики фізичного виховання. Дніпропетровськ. «Пороги». 2004, УДК 37.037 ББК 75.1 ІІІ 19.181 – 346.

8. Вайцеховский С.М. Научно-спортивный вестник. – 1985. – №5.

9. Верхошанский Ю.В. Выносливость как фактор, определяющий скорость движений в циклических видах спорта / Научно-спортивный вест ник. – 1983. – № 6.

10. Волков В.М. Физиологические механизмы восстановления работоспособности в спорте. – Смоленск: Смядынь, 1994. – с. 5-24.

11. Курамшин Ю.Ф. Методы обучения двигательным действиям и развития физических качеств. – Л., 1991.

12. Платонов В.Н. Общая теория подготовки спортсменов в олимпийском спорте – К.: Олимпийская література, 1997.

 

1

 

doc
Додано
6 жовтня 2018
Переглядів
2625
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку