Методичні рекомендації класному керівнику "Особистісно-орієнтовне навчання – основна умова створення освітньо-виховного середовища

Міністерство освіти і науки України

НВК «Олімп»

 «ЗОШ І-ІІІ ступенів – гімназія»

смт Ширяєве

Особистісно-орієнтовне навчання – основна умова створення освітньо-виховного середовища

 Вчителі вищої кваліфікаційної  категорії

Сватковська Наталія Сергіївна

Недіна Лариса Андріївна      

Ширяєве 2009

МЕТА І ЗАВДАННЯ ВИХОВАННЯ

Мета виховання у кожному суспільстві залежить від багатьох факторів і обставин (політичний режим, рівень свободи громадян, цивілізованість і культура суспільства, ставлення до гуманістич­них принципів, національний менталітет тощо).

у загальному вигляді мету виховання підростаючих поколінь можна сформулювати так: вироблення в кожній людині відданості універсальним загальнолюдським моральним цінностям, успадку­вання духовних надбань і культури як свого, так і інших народів світу, виховання в ній громадянського світогляду і готовності до активної участі в прогресі своєї Батьківщини і всього людства на (грунті розкриття всіх потенціальних можливостей та індивіду­альних рис особистості.

З головної мети виховання молодого покоління випливають зав­дання школи, які можна сформулювати так:

• Виховання патріотизму, відданості Батьківщині, поваги до дер­жавної символіки і Конституції, інтересу до історії свого народу; вироблення на цій основі досвіду громадянської поведінки, праг­нення до участі у суспільно корисних справах, у творенні добра.

• Виховання відданості цінностям демократії, свободи вибору, поваги до прав і гідності інших людей; на цій основі вироблення демократичної культури як здатності брати участь у діяльності де­мократичних інститутів.

• Розвиток національної свідомості, розуміння себе як представ­ника великої нації, яка поважає і використовує кращий досвід інших народів; засвоєння як національних, так і світових надбань культу­ри.

• Залучення до цінностей сім'ї, виховання почуття честі свого роду, відповідальності за продовження його кращих традицій; тур­бота про батьків, молодших і старших членів сім'ї.

• Виховання «глобальної громадянськості», планетарного мис­лення, яке включає відчуття себе «землянином», усвідомлення по­няття про мир і безпеку як важливі цінності, що забезпечують вижи­вання людства, екологічну культуру; осмислення єдності людсько­го роду і себе як його невід'ємної частини; поваги до життя людини, усвідомлення її недоторканності.

• Виховання соціальної активності та відповідальності, звички брати безпосередню участь у справах своєї школи, міста, країни, здатності до вільного вибору вчинків і відповідальності за них; розвиток почуття особистої відповідальності за все, що відбувається навколо.

• Виховання поваги до різноманітності (в культурі, способі жит­тя людей, їхніх традицій, одягу тощо); вироблення расової, націо­нальної та релігійної терпимості; вміння жити в умовах різноманіт­ного культурного оточення .

• Виховання творчого ставлення до праці як можливості виявити свої потенціальні здібності, людську суть і на цій основі розвиток таких якостей як самостійність, діловитість, завзятість, енергійність.

• Виховання в кожної особистості гуманістичних моральних рис, таких як любов до людей, порядність, чемність, доброта, чуйність, справедливість, толерантність, почуття особистої гідності та пова­ги до гідності іншої людини, нетерпимість до зла.

• Усвідомлення школярами цінності знань для власного розвит­ку і прогресу суспільства; створення в кожного наукової картини світу на фунті засвоєння знань .

• Вироблення політичної культури як уміння оцінювати явища й події політичного життя, діяльність державних діячів, країн з по­зицій загальнолюдських моральних цінностей; вміння на цій основі самостійно орієнтуватися в подіях на світовій арені та в своїй країні.

• Розвиток незалежного і критичного мислення як здатності виробля­ти власну думку щодо будь-яких знань, теорій, закликів, подій, як проти­дію конформізму (сліпому наслідуванню чужих думок і тверджень).

• Виховання розумного поєднання колективізму та індивідуаліз­му. Ми все своє життя боролися з індивідуалізмом, надавали йому лише негативного тлумачення. Проте, як вважає М.Бердяєв, інди­відуалізм може мати як позитивне, так і негативне значення. Інди­відуалізм людини може означати її незалежність, самобутність, сво­боду в судженнях або - ізольованість у собі, нездатність до спілку­вання, егоцентризм, зневагу до людей. Саме перша риса індивідуалізму цілком погоджується з колективізмом у його звільне­ному від політичних нашарувань значенні.

ЩО ТАКЕ - ПРИНЦИПИ ВИХОВАННЯ?

ЯК ЇХ ДОТРИМУВАТИСЯ У ВИХОВНІЙ РОБОТІ?

З головної мети і завдань виховання випливають принципи ­вихідні позицій; які зумовлюють організацію процесу виховання, його методичне забезпечення, взаємини вихователів і вихованців, роль самих дітей у цьому процесі, його психологічні засади.

Наприклад, коли нацистам була потрібна молодь для завоюван­ня світу, готова виконувати будь-які накази, принципом її вихован­ня був вплив на емоції, а не на розум, створення масового психозу відданості фюреру, коли десятки тисяч людей сприймали його бо­жевільні промови, не маючи можливості їх осмислити. Для того щоб виховати відданих солдатів комуністичної партії, до шкільного виховання в колишньому СРСР було введено знайомий нам прин­цип партійності, який забезпечував абсолютну політизацію вихов­ного процесу.

Принципи особистісно-орієнтованого навчання

На жаль, у свідомості багатьох педагогів принципи залишають­ся як щось абстрактно-теоретичне, що не стосується практики. Але ми сьогодні ясно бачимо, що таке ставлення до принципів спричини­ло найгрубіші помилки у вихованні учнів. Можна проводити скільки завгодно виховних заходів, але якщо під час Їхньої підготовки і проведення педагоги ігнорують індивідуальні особливості, інтере­си учнів, виявляють неповагу до їхніх думок або принижують людсь­ку гідність, результати не можуть бути позитивними. Отже, принци­пи забезпечують, полегшують досягнення виховної мети.

Спробуймо розглянути кожний принцип окремо: його сутність та шляхи здійснення, відповідно до Концепції виховання дітей та мо­лоді у національній системі освіти. (1)

Принцип педагогічної доцільності та цілеспрямованості вима­гає від педагогів будувати процес виховання особистості і колекти­ву учнів відповідно до завдань, які випливають, по-перше, із стра­тегічних завдань, поставлених перед школою суспільством, і, по-­друге, з особливостей і потенціальних можливостей конкретного учня. В реальному житті ці завдання конкретизуються відповідно до умов діяльності, до рівня вихованості, потреб дітей та молоді. З цими завданнями узгоджуються дії вихователів та вихованців, зміст, методи, організація виховної роботи.

У практичній діяльності дотримання цього принципу перед­бачає:

• послідовність у діях вчителя, всього педагогічного колективу, з метою досягнення визначеної мети, вміння добиватися її реалізації шляхом продуманого відбору індивідуальних і колективних форм виховання;

• «проектування особистості» (за висловом А.Макаренка). Мова йде не про волюнтаристське втискування особистості у якісь виду­мані вчителем межі. Мається на увазі передчасне бачення рис і моральних якостей учня, зумовлених не тільки загальною метою, а й певними індивідуальними особливостями, логікою саморозвитку учня. Адже, наприклад, до виховання доброти дітей можна привес­ти різними шляхами;

•  перспективи розвитку колективу школи, класу, тобто тих головних, етапних рівнів, яких може досягти колектив у процесі свого життя і діяльності. Іншими словами, педагог ставить перед собою запитання: «Яким я хочу бачити дитячий колектив че­рез рік і далі», враховуючи традиції, особливості, потреби, інтере­си та запити школярів. А.Макаренко називав це «системою перс­пективних ліній» - рух колективу від «особистого задоволення до глибокого почуття обов'язку».

Цілісність та системність: - важливий принцип організації на­вчально-виховного процесу в школі. Виховання, навчання, розви­ток дитини мають здійснюватися в єдиній педагогічній особистісно орієнтованій системі.

Принцип цілісності випливає з факту цілісності самої особистості, яка є органічним, багатогранним сплавом світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок поведін­ки. Отже, суть принципу цілісності в тому, що дитину неможливо ви­ховувати окремими, ізольованими порціями, частинами.

Принцип системності випливає з відомого положення про те, що системне вирішення будь-яких проблем ефективніше, ніж окремі дії, заходи. Отже, системність - це послідовність та підпорядкованість усіх компонентів виховання. А . Макаренко підкреслював, що ніяко­го засобу не можна розглядати відокремлено від системи. «Ніякого засобу взагалі, хоч би який ми взяли, не можна визнати ні добрим, ні поганим, якщо ми розглядатимемо його окремо від інших засобів, від цілої системи, від цілого комплексу впливів». (7, 104)

Виходячи з цього, в практичній діяльності доцільно:

- забезпечити таку систему педагогічних впливів, яка була б орієнтована на всі сторони особистості в комплексі. Не можна фор­мувати світогляд без виховання навичок і звичок поведінки, не мож­на сьогодні виховувати патріотизм, а завтра - повагу до людини;

- організувати процес виховання як систему, що охоплює все життя дитини в школі - виховні заходи, взаємини, традиції, норми поведінки, самоврядування, творчу корисну діяльність тощо. Якщо в системі не працює хоча б один компонент, вона буде малоефек­тивною.

Принцип природовідповідності полягає в такій організації ви­ховного процесу, яка найбільше відповідає природним механізмам засвоєння учнем досвіду і розвитку його інтелектуальних здібнос­тей, моральних якостей. Фактично - це принцип враховування віко­вих та індивідуальних особливостей дитини. На жаль, ще й досі у багатьох школах учителі практично ігнорують вікові особливості учнів, що веде до опору виховним діям дорослих, до конфліктів і трагедій.

Отже, як реалізувати на практиці принцип природовідповід­ності?

Вихователь повинен уміти виявити, розкрити здібності та обда­ровання своїх вихованців. Знання можливостей учнів, у міру зрос­тання їхніх фізичних та духовних сил, педагог має враховувати у спрямуванні розвитку індивідуальності.

Методика індивідуального підходу різна, залежно від особли­востей дітей, від сфер діяльності та від виховних завдань. Прояв­ляється цей підхід у корекції діяльності дитини, залежно від мотивів і потреб вихованця, від підготовленості до діяльності; в наданні допомоги, яка дозволяє дитині впоратися з певними ситуаціями; в передбаченні наслідків педагогічних дій.

Принцип опори у вихованні на дитячий колектив. Формулюючи таким чином цей принцип, ми виходимо з таких міркувань.

Домінуючою сферою вихованця є дитячий ко­лектив. Характер взаємин, спілкування, місце дитини у системі внут­рішньоколективних взаємин, вплив громадської думки - важли­вий фактор морального розвитку особистості.

Звідси випливають такі шляхи реалізації цього принципу:

• Спрямування виховної діяльності на створення «виховуючо­го» дитячого колективу, який за своїми ознаками відповідає всім умовам, які сприятимуть вільному індивідуальному розвитку осо­бистості, ії кращих моральних рис на фоні гармонії спільних та особистих інтересів. (А не підкорення особистих інтересів колек­тивним!)

• Забезпечення виховної ролі дитячого колективу шляхом ство­рення в ньому гуманістичних взаємин між учнями та гідного місця кожної особистості в системі цих взаємин, у спільній діяльності. При цьому шкільний колектив має виступати як організоване гуманне середовище для дитини, де проявляється піклування про її безпеку, існує певний порядок і традиції.

• Вироблення в кожного учня творчого ставлення до колективу, тобто поєднання поваги до його думок i рішень з їх критичним ос­мисленням, умінням робити свій внесок у його дiяльнiсть i відстоювати власну думку. Неприпустимо, щоб колективістське виховання сприяло розвитку конформізму, людини-флюгера, яка діє за принци­пом «куди вci - туди i я».

Забезпечення активної позиції учнів та їхніх представницьких opганізацій в житті i колективній дiяльностi. Це один з найважливіших i найскладніших принципів виховання.

Цей принцип базується на об’єктивному прагненні дитини, пiдлiтка, юнака до самостiйностi та самоствердження. Водночас неможливо заперечувати й необxiдноcтi певного педагогічного ке­рiвництва, допомоги, контролю враховуючи знання, Досвід i вiдпо­вiдальнiсть дорослих. Проте не вci педагоги вмiють практично вирішувати це протиріччя i тоді вони або залишають дiтей напризво­ляще зi своїми справами (є такий вид спекуляції - «нехай привчаються до самостійності» або на кожному  кpoцi нав'язують свої рiшення, плани, думки, залишаючи учнів простими виконавця­ми волі педагогів.

Суть цього принципу полягає в поєднaннi учнівського самовря­дування, самоcтiйнocтi та iнiцiативи вихованців з педагогічним керівництвом. Тільки визнаючи позицію учнів як творців, організаторів своїх справ можна досягти успiхiв у вихованні соціальної активноcтi, громадянськостi, iнiцiативи i самостiйностi.

Шляхи реалізації принципу забезпечення акmивної' позиції учнів: • Надання учням права самостiйно вирiшувати найважливiшi питания їxнього життя, дiяльностi, взаємовiдносин. Завдяки цьому збуджується їхня активність, розвивається така мотивація, завдяки якій ту чи іншу дiяльнiсть учні сприймають як власну, що вiдповi­дaє їx потребам та iнтepecaм.

• Здійснення копіткої, тактовної, повсякденної  педагогічної підтримки i допомоги, коли, за висловом А.Макаренка, педагогічну позицію сховано. Майстерність педагога полягає в тому. щоб завжди бути в очах вихованців необхідним для них старшим това­ришем - вимогливим i доброзичливим.

• Підтримка авторитету виборних opгaнів учнівського колекти­ву, допомога активу вихованців. Розвиток самоврядування буде ефективним тодi, коли відбуватиметься масове включення вcix ви­xованцiв в управління та органiзацiю дiяльностi колективу .

Принцип зв'язку виховання з життям вимагає розглядати ви­ховний процес у школі як активну перетворювальну дiяльнiсть, органічно пов'язану iз суспільним життям країни, piдного мicтa, села. Школа має пocicmи провідну стимулюючу роль у розвитку суспільства, а не просто пристосуватися до існуючої дiйсностi.

Реалiзацiю цього принципу ми бачимо у дотриманні педагогами таких вимог:

• Викладання основ наук, особливо таких соціальних дисциплін як iсторiя, література, правознавство, важливо спрямовувати на осмислення сучасних явищ суспільного i духовного життя країни, на надання учням допомоги, з метою глибшого розуміння проблем, які їх хвилюють.

• Основу виховання фактично має складати суспільно корисна дiяльнiсть на благо людей, творіння добра, рiзноманiтнi форми участі дітей у полiпшеннi умов життя, в oxopоні природи, збере­женнi пам'яток минулого, допомозi людям похилого віку, хворим, iнвалiдам, у догляданнi могил спiввiтчизникiв, які загинули у війнах, тощо.

• Виховання правдою. Вiдoмо, що В. Сухомлинський виступав проти отруєння душі дитини брехнею. Він, наприклад, заявив, що неприпустимо створювати навколо школярів атмосферу «ідейної стерильності», запобігати розмовам з ними про зло, несправедливість  безсердечність, які є у житті, він підкреслював, що слово вчителя має бути перш за все правдивим.

 Єдність поваги довіри до особистості та ви.могливостi до неї: у чому суть цього принципу?

Необxiднiсть гуманних взаємин мiж педагогом i дитиною не ви­ключає  розумної  вимогливості до неї. Цей принцип чітко виголосив А.Макаренко: якомога більше вимог до людини i якомога більше поваги до неї. Захоплення в практиці будь-якою зі cтopiн цiєї форму­ли та ігнорування іншої  дає найнегативнiшi наслiдки. А розумна вимогливість педагога i колективу до особистості не суперечить повазі до неї. Значення доброзичливого ставлення до учнів яскраво висловив В. Сухомлинський, стверджуючи переконаність у тому, ЩО « ... добро, ласка, любов - відносно дитини - не абстрактні добро, ласка, любов, а людяні, реальні, пройнятi вiрою в людину, це могутня сила, здатна утвердити в людині все прекрасне, зробити її  iдеаль­ною. Я не повiрю в те, ЩО дитина, яку правильно виховують, може стати ... істотою брехливою й розбещеною». (9,430)

Вuходячu з cyтi цього принципу, педагоги мають практично реалізувати у своїх взаєминах з учнями такі вuмoги:

• Визнання самоцiноcтi дитини як неповторної особистоcтi, не­зважаючи на її  негативні сторони, вчинки, складності взаємодії з нею. Це насамперед залежить вiд так званої оцінювальної культури вчителів: об’єктивності, справедливості, тактовності  в оцiнцi не тільки навчальної дiяльноcтi, а й кожного вчинку дитини.

Треба дбати про вироблення в собі почуття симпатії, тобто  вміння співпереживати з вихованцем, бачити світ його очима.

• Глибоку вipy у творчі сили i потенцiальнi можливості дитини.

Без такої вiри немає педагогiки, а вчителеві нема чого робити в школі. Iнодi багаторічна праця вчителя з дітьми, часто пов'язана з подоланням недисциплiнованocтi, агресивнocтi, лiнощiв та інших негативних проявів, створює у свідомості вчителя своєрідний педагогічний догматизм, недовіру i пiдозрiлiсть вiднocно yчнiв. Перебу­ваючи у такій психологiчнiй ситуaцiї, вчитель втрачає довіру до вcix дiтей, не може побачити паростків кращого в тому чи іншому учневі.

• Доброзичливе, уважне ставлення до дитини, справжній, а не показний iнтepec до неї, до її проблем. Тому вихователеві слід знати духовний світ дитини, намагатися зрозуміти її  в різних ситуаціях. Необхідно також бачити й розуміти помилки дітей, ставитися до них обережно, щоб не пiдiрвати в дитині вipy в себе та довіру до iншиx. Адже діти мають свої проблеми, їм потрібна порада, допомо­га з боку дорослих, яким вони довіряють.

• Повагу до власної думки учня, до його самостійних висновків, пропозицій, навіть до критичних зауважень щодо окремих дій i вчинків педагогів, адмiнiстрацiї школи. Слід мати на увазі, що до­зволяти або забороняти учням критикувати вчителів - безглуздо: критика була, є i буде. Інша справа, як вона проявляється: у вигляді образливих прізвиськ, поганої поведінки на уроках чи у вигляді відкритих коректних суджень. Отже, у школі, в класі мають існувати форми (збори, скринька для пропозицій, відверті бесіди тощо) для цивiлiзованого обміну думками учнів i вчителів.

• І ще одне важливе зауваження: якщо потрібно, щоб учитель розyмiв учня, то не менш важливо, щоб учень розумів учителя: його наміри, ставлення до себе, сенс дій i вимог до колективу , до окремої особистоcтi. Коли вчителя це не турбує, взаємини з учнями будуть серйозно ускладнюватися.

  єднicmь прав, свободи вибору та вiдповiдальності особuстостi. у цьому принципи конкретизуються демократичнi засади станови­ща учня в школi. Його суть добре висловив Ш.Амонашвiлi: «істин­но гуманістична педагогіка  яка здатна добровільно привертати дитину до виховання, здатна збудити в неї· прагнення, несвідоме i свідоме, виховуватися, бути виxoвaним ... та. котра зможе залучити дитину до творення caмо· себе. Так хто ж у цьому процесі буде головним? головними будемо ми вci як єдині за своєю метою - і я, i мої· вихованці. Але ми будемо не фігурами .... а людьми, особистостями. Фігура й особистість - це рiзнi речі, фігурою можна грати. з особистістю слід рахуватися». (3, 56)

Що означає практична  реалiзацiя цього принципу? Це означає:

• Усунення авторитарного стилю виховання; сприйняття особис­тocтi вихованця як вищої соціальної цiнностi, визнання його права на свободу, на розвиток здібностей i виявлення iндивiдуальностi; формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку мiж ідеями сво­боди, правами людини, її громадянською вiдповiдальнiстю.

• 3береження i розширення прав дитини в шкільному колективі.

Вихованець має право належати до будь-якої органiзацiї, обирати, вiдповiдно до своїх  iнтepeciв, сферу творчої  дiяльностi, право бра­ти або не брати участь у деяких офiцiйних заходах, відстоювати свою думку.

• Забезпечення свободи вибору дитиною світоглядних, релiгiй­них, політичних поглядів. Проте усунення монопольного пануван­ня однієї iдеологiчної доктрини над вciмa iншими формами свiдомocтi (деiдеологiзацiя, деполiтизацiя виховання) не виключає озна­йомлення учнів з питаннями державної  політики, з поглядами різних партій. А за вихованцем залишається право обирати власну позицію.

• Вiдповiдальнiсть учня перед собою, колективом, батьками, вчи­телями за свої вчинки i дiї, за наслiдки свого вибору. Учень має знати, що вiд нього будуть вимагати звіту, вiн вiдповiдатиме за деструктивнi дiї, за образу іншої  людини, за аморальні вчинки. Без цього не може бути ефективного виховання.

Прuнцuп єдності зусиль школи, позашкiльнuх закладів і гро­мадськості; в процесі  виховання.

• Спiвдружнiсть iз сiм’єю, спирання на сiмейнi традиції набуває сьогодні нового педагогічного змісту. Батьки залучаються до проведення свят, гурткової роботи,  разом з дітьми виготовля­ють експонати для шкільних музеїв беруть  участь  виставках,  конкурсах .

 Взаємодія школи та позашкільних закладів може реалізуватися в інтегралі  виховних сил, у спільному плануванні масових форм дозвілля. При цьому позашкiльнi заклади виконують роль консультативних та методичних   організацій. Певних видiв дiяльноcтi .

• Великого значення набуває оргaнiзацiя взаємодопомоги інформацією

 школи i cімї:  систематичної пропа­ганди педагогічних знань серед батъкiв, участі педагогів в акціях, організованих засобами iнформацii, i здійснюється цей зв'я­зок, як ми пiдкpecлювали, основою виховного процесу є система взає­мин, що визначає взаємодiю мiж вихователем i вихованцями. Ця система доситъ складна. Дiйсно, виховання - це вплив вихователя на учня з метою органiзацiї: життя дитини. Але цей вплив слiд розу­мiти не як механiчну (словесну) дію. Проти цього застерiгав ще А.Ма­каренко: « ... вuхователь cmoїть  у якiйсь суб'єктивнiй точцi. На вiдстанi трьох Mempiв є точка об'ектuвна, в якiй закрiплюється дитина. Вuхователь дiе голосовими зв'язкамu, дитина спрuймає слуховuм апаратом вiдповiднi хвилi. Хвuлi через барабанну пере­тинку проникають у душу дитини,  в нiй вiдкладаються у вuглядi особлuвоi' педагогiчноi' солi.

інодi ця позuцiя прялюго протuстояння суб'екта i об'екта тро­хи урiзноманiтнюється, але вiдстань три метри залuшається тiєю самою. Дитина, мов на пpuпонi, кружляє навколо вихователя. 1 весь час на нei дiють або голосовi зв 'язки, або iншi формu безпосеред­нього впливу». (8,19)

Вплив на вихованця слiд розуміти як внутршню глибинну робо­ту вихователя й дитини, яка стимулює активність обох сторін призводить до духовної єдності.

ЛIТЕРАТУРА

1. Концепцiя виховання дiтей та молодi у нацiональнiй системi освiти.

Iнформацiйний збiрник наказiв МОН України. - 1996. -.N2 13.

2. Амонашвили Ш.А. Психологические основы педагогики сотрудниче­ства. - К: Oсвіта.

3. Газман О.С. От авторитарного образования к педагогике свободы // Новые ценности образования. - М., 1995.