Методичні рекомендації "Виховання патріотичних почуттів на уроках української мови засобами літературного краєзнавства"

 

Управління освіти виконавчого комітету Нововолинської міської ради

Нововолинський міський методичний кабінет Нововолинської міської ради

Нововолинська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 7

Нововолинської  міської  ради  Волинської  області

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виховання патріотичних почуттів на уроках української мови засобами літературного краєзнавства

(методичні рекомендації)

 

 

 

 

 

                                                               Іващенко Світлана Олексіївна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2017

 

                                                      ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………3

Розділ І. Літературна  карта Волині…………………………………………  7

Розділ ІІ. Використання елементів літературного краєзнавства на уроках

української мови………………………………………………………………13

Список використаних джерел………………………………………………   33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

                 Народ, який не знає свого минулого, не вартий майбутнього – цю прадавню мудрість повторювано найсвятішими різномовними умами в усі часи. І з особливою силою звучить вона на нинішньому етапі, коли відбуваються такі радикальні зміни в нашому житті. 

              У національному відродженні нашого народу, розбудові і зміцненні України як суверенної держави перед сучасною школою стоять такі головні завдання: формувати патріотичні почуття у молодого покоління,  національну свідомість, плекати український національний ідеал, виховувати активну самостійну особистість, свідомого громадянина України. А священне почуття відданості матері-Україні завжди починається з малого – із любові до сім’ї, до рідної домівки, до своєї школи, місцевості, де людина народилася, живе, працює, радіє й тривожиться, вбирає в себе досвід попередніх поколінь. Тому-то такий посилений інтерес проявляється нині до нашого минулого. Дбати про екологію культури, охороняти духовне середовище – найперший обов’язок кожної цивілізованої людини, кожного громадянина незалежної України.

              Розвиток національної освіти в Україні, формування суспільних стосунків вимагають відповідного й навчально-виховного процесу. Дієвим засобом формування творчої особистості є літературне мистецтво в поєднанні з музикою, живописом, які безпосередньо впливають на світогляд, мислення, творчий розвиток школярів.

              Важливим структурним елементом шкільної  освіти є література рідного краю, що дозволяє виховувати учнів на творчому доробку письменників окремих регіонів, районів, областей України.

              Багато чого поєднує людину з місцем, де вона народилася, виросла, пізнала «перших літ уроки». Рідний край та люди, що його населяють, стають частиною долі.

              Літературне краєзнавство – це специфічна галузь науки про літературу, предметом якої є вивчення фольклорної спадщини та літературних творів, художніх образів, навіяних природою, історичними подіями, традиціями, звичаями, побутом і людьми певного краю.. Окрім цього, варто зважити, що зміст навчального матеріалу з літературного краєзнавства дає учням глибокі знання про рідний край, Батьківщину, минуле й сучасне, відомих особистостей, життя і творчість яких у певний період часу були пов'язані з регіоном тощо. Це сприяє розвитку не лише інтелекту школярів, а й їхньої свідомості, емоцій, зміцненню почуття любові до Вітчизни. Тобто оволодіння уявленнями і знаннями з літературного краєзнавства, пізнавальна діяльність є максимально сприятливим підґрунтям для розвитку патріотизму, національної гідності в учнів, загальнолюдських моральних якостей.

              Тож загальна мета уроків із елементами літературного краєзнавства – осягнення учнями глибинної сутності спадщини митців свого краю, сприйняття й поцінування їхнього художнього набутку, дослідження реалій дійсності, плекання почуття гордості за творчих людей, славних краян.

              Виховні можливості літератури рідного краю невичерпні. Сьогодні помітно виріс потік інформації в різних сферах життя, до нас повертаються скарби наших предків, творчість не знаних досі письменників-земляків. Саме життя учить, що виховання людини починається в отчому домі, тому учні повинні знати літературу рідного краю, її історію, розвиток, мати уявлення про літературні процеси.

               Заняття краєзнавством є важливим джерелом патріотичного виховання учнів. Визначний український педагог Софія Русова писала: «Треба з малих літ викликати в дітях палку любов до рідного краю, ця любов завжди жевриться в душі дитини, майже несвідомо вона любить рідну хату, своє село, милується рідними левадами, широким степом або темним лісом. Треба цю маленьку  іскорку роздмухати в гаряче, щире почуття, хай дитина додивляється до краси рідного степу , слухає рідну пісню, рідну мову, знає своїх рідних героїв-лицарів і щодалі більше свідомо ставиться до того національного осередку, в якому вона виросла, якому колись мусить служить».

              Літературне краєзнавство розширює  життєвий кругозір учнів, вводить школярів у світ природи та людських стосунків, дозволяє зіставити реальні факти з їх відображенням у художній творчості.

               Краєзнавчі заняття виховують жагу пізнання, стійкий інтерес до пошуків нового  й допомагають розвитку творчої думки, формують активного читача-книголюба. Вони здатні захоплювати людину, вносять в її життя радість єднання з невідомим. В. Біанкі писав, що краєзнавець – це перш за все дослідник, маленький Колумб. Він закоханий у рідний край, і це допомагає йому зрозуміти те, що недоступне розумінню байдужих.

              Мета моєї роботи -  розкрити роль літературного краєзнавства у вихованні школярів, виявити імена письменників, життя та творчість яких були пов’язані з волинською землею, дослідити найбільш цікаві та результативні форми краєзнавчої роботи, досвід використання їх на уроках  української мови.

              Актуальність роботи полягає в тому, що в час національного відродження України зростає увага до краєзнавчого вивчення своїх коренів, минулого й сучасного рідного краю. Пізнання місцевої літературної спадщини у всьому її багатстві та розмаїтті служить важливим засобом виховання свідомого ставлення до життя й розуміння свого місця в ньому, вивчення малої батьківщини та виховання любові до неї, знаряддям боротьби проти національного нігілізму й історичної бездуховності. Актуальність запропонованого викликана тими світовим процесами, які не можуть не впливати і на формування освітнього простору. Серед загально-цивілізаційних тенденцій виділяють глобалізацію суспільного розвитку, набуття людством здатності до самознищення та перехід людства від індустріальних до науково-інформаційних технологій. За таких умов як ніколи актуалізується роль і значення людини, особистості у формуванні нового простору співіснування. Щоб не загубитися, не втратити себе, своєї національної самоідентичності, не спустошити себе матеріально і духовно, маємо подбати про формування самодостатнього й конкурентоспроможного випускника. І від того, наскільки він буде здатним функціонувати у глобалізованому, інформаційно насиченому суспільстві, жити і діяти локально і глобально, вирішувати свою долю і долю свого народу конструктивно і толерантно, й обумовлюють необхідність перегляду усталених норм викладання і вивчення літературного краєзнавства. Вивчення літератури  рідного краю  сприятиме викоріненню відчуття меншовартості, стимулюватиме процеси самовдосконалення і саморозвитку особистості учнів, для яких приклад вихідців з рідного краю слугуватиме дієвою морально-етичною школою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ЛІТЕРАТУРНА КАРТА ВОЛИНІ

              Справедливо вважається, що любов до рідного краю починається з отчого обійстя, із шкільних порогів, з історії свого родоводу та духовних культурних гнізд свого регіону, розростаючись все більше і більше (через національні свя­тині, активне пізнання історії та культури свого народу) до обширів націо­нального побутування, до всезагальної національної ідеї, котра об'єднує, це­ментує народ.

      Кожен регіон України має свої славетні культурні центри, «духовні гніз­да», які великою мірою позначаються на духовній атмосфері регіону, своїми естетичними силовими лініями впливають на формування особистості. Треба лише їх належно осмислити і активно використовувати в культурологічних за­ходах серед усіх верств населення, особливо ж у вихованні підростаючого по­коління.

      Волинь належить до особливого культурного регіону, позначеного потуж­ними духовними джерелами. Це - своєрідна українська Мекка, до якої йти­муть і йтимуть все нові й нові допитливі шукачі прекрасного, спраглі прича­щатися духовною енергією українського менталітету.

       «Чиста, первинна правослов'янщина» (У.Самчук) уособлює в собі волелюбство і нескореність наших предків, їх доброчинність і одержиме слугуван­ня рідній Україні, їх незмірний потяг до краси. На думку У.Самчука, це спра­вді найстарша земля Руська, яка «віками нікому непідвладна з своїми де­рев'яними городами, демократичними порядками, з князями і воєводами, які і до днів наших творять дуже своєрідне психологічно, а, можливо, й етнічно, відмінне від решти слов'янських племен, плем'я».

        На літературній карті Волині знайдемо немало пам'ятних місць, пов'яза­них з життям і творчістю талановитих митців. Зіркою першої величини сяє се­ред них село Колодяжне - родинне обійстя Косачів, яке виколисало, випесту­вало в своєму лоні мислительку світового масштабу - Лесю Українку. Тут пройшли її дитинство та юність, тут вона проживала і займалася літературною творчістю впродовж 16 років, щедро вбираючи в себе красу довколишньої природи, мелодії народних пісень, думи і мрії рідного народу.

       У Колодяжному побувало немало відомих діячів вітчизняної культури, се­ред, них І.Франко, М.Лисенко, М.Старицький та М.Левицький, І.Труш та А.Лазарчук, М.Рильський та О.Дейч, О.Гончар та П.Загребельний. І.Драч та Р.Лубківський і багато інших.                              

        Неподалік Колодяжного - с. Вербка (нині у складі м. Ковеля), де у 1564-1583 pp. проживав відомий просвітитель, публіцист і перекладач Андрій Ми­хайлович Курбський.

        У Ковелі народився єврейський поет Шлейма Борисович Чернявський (1909-1974), навчався в тутешній гімназії Є.С.Шабліовський, тут бували Леся Українка та Олена Пчілка, О.Толстой та Е.Козакевич, Е.Долматовський та Ка­зимир Камейша, тут писала свої «Троянди за ґратами» Ганна Жежко, яка на­родилася в Турійську (1901).

       У с. Дубове під Ковелем народився Віктор Лазарук, в с. Любитів - Сергій Рудик, Наталія Конотопець, навчався в Любитівській школі Григорій Печенівський.                           

       На півночі від Ковеля, у Камені-Каширському, народився в 1906 році ві­домий український літературознавець, член-кореспондент Української Акаде­мії Наук Євген Степанович Шабліовський - автор численних праць з історії, теорії літератури, загального літературознавства.

        На заході від Ковеля, у Любомлі, народилась Регіна Моздженська, Ростислав Братунь, Лариса Черкащина. Наталя Ужвій, у Заболотті    цього      району     -  Василь Гей,  в с. Куснище - Степан Трофимчук, у с. Запілля - Влас Мизинець, у с. Мельники - Сергій Цюриць, у с. Перковичі Ковельського району - Леонід Панасенко.

       На півдні від Ковеля, у Володимирі-Волинському, народився видатний вчений-філолог, сходознавець широкого профілю, академік Української Ака­демії наук Агатангел Юхимович Кримський (1871). Тут створювалась друга частина Галицько-Волинського літопису, яка охоплює 1262-1291 роки, пра­цював Іпатій Потій - автор ряду полемічних творів, скерованих проти право­славної церкви і    протестантів («Антиризис»,    листи    до  кн. Острозького). У ро­ки першої світової війни тут перебував Олексій Толстой.

              У с. Марія-Воля Володимир-Волинського району народився Євген Колодійчук, а в селі Микуличі - Касян Гранат, у с Черників - Іван Ющук.

       На півдні від Володимира-Волинського, у с Порицьк (нині Павлівка Іваничівського району), народився і проживав (з перервами) польський вчений і просвітитель, один із організаторів Вищої Волинської гімназії у Крем'янці (1805), перейменованої згодом в Крем'янецький ліцей, Тадеуш Чацький (1765-1813). У с. Цуцнів (нині Петрове Іваничівського району) народився Іван Степанюк.

       Неподалік  від  Порицька  функціонував  Новозагорівський  монастир,  у яко­му в 90-х роках XVI століття було складено своєрідний віршований комплекс (збереглась поема «Скарга нищих до Бога», а також «Духовное завещание де­тям» В.Загоровського, закатованого в Золотій Орді). У 20-х роках XVII століт­тя сюди приїхали з друкарнею Павло-Домжив Люткович-Телиця та Силь­вестр. Тут працював Йов Кондзелевич - український живописець кінця XVII -початку XVIII ст.

       На   південний схід    від     Володимира-Волинського,     в с. Уйма (нині     у     складі смт. Лежачі) народилась українська письменниця та літературний критик Мар­гарита Малиновська (1941-1983).

       На трасі Володимир-Волинський - Луцьк (за 40 км від обласного центру) розміщене селище Затурці,  де народився і похований український громадян­ський діяч, історик та літературний критик В'ячеслав Липинський, який, по­при інше, написав цікаве дослідження «Данило Братковський - суспільний ді­яч і письменник XVII століття».

       Потужним літературним осередком є м. Луцьк. Тут в 1617 р. було створене Луцьке братство, народились Алойзи Фелінський (1771), Григорій Мачтет (1852), Абрам Гурвич (1897;), Мечислав Гаско (1907). Ярослав Смеляков (1913), Оксана Забужко (I960), жили і працювали Данило Братковський, Ян Жоравницький, Орест Левицький, Модест Левицький, Пантелеймон Куліш, Ярослав Галан, Микола Олійник, Іван Гущак, Вадим Симакович, Володимир Каліка, Іван Сподаренко, Дмитро Цмокаленко, Михайло Білецький, Ольга Ткачук, Лесь Танюк, перебували Іван Вишенський, Габріеля Запольська, Ювеф Ігнаци Крашевський, Микола Бажан, Павло Тичина, Максим Рильсь­кий, Олександр Дейч, Іван Драч, Дмитро Павличко, Павло Загребельний, Антоніна Коптяєва, Євген Долматовський, Ганна Чубач, Світлана Йовенко, Рауль Чілачава, Андрій Пассар, Степан Пушик, Євген Маланюк, Олесь Гончар і багато інших.

       Тут проживали Косачі, навчались Олесь Лупій, Юрій Покальчук, Олек­сандр Богачук, Іван Чернецький, Йосип Струцюк.

       Під Луцьком, у Боголюбах, влітку (1910, 1911 та 1913 pp.) проживав Анд­рій Бєлий, де написав баладу «Шут», ряд віршів, працював над VII главою роману «Петербург».

       У с. Підгайці Луцького району народилася польська письменниця і актри­са Габріеля Запольська (1857), у с. Рованці - Микола Рябчук (1953),  у селі  Гаразджа - Микола Панасюк (1943).

       У Гаразджі поховано М.Левицького (перезахоронення), Маргариту Малиновську, Людмилу Лежанську, у м. Луцьку - О.Богачука, В.Ревуху.

       У с. Четвертня Маневицького району працював Павло-Домжив Люткович-Телиця, який у 1625 р. видав тут «Псалтир».

       У смт. Рожище народився Микола Калинчук (1902). жив і працював Борис Швед, навчався у тутешній школі Володимир Лучук, у с. Сокіл Рожищенського району народився Олександр Богачук (1934-1994).

       У м. Устилуг з 1896 по 1914 pp. (щоліта) проживав відомий композитор Ігор Стравинський, де, попри інше, написав свою знамениту «Весну священ­ну», типологічно дуже близьку до «Лісової пісні» Лесі Українки.

       У с. Великі Борки Любешівського району до 5- річного віку проживала українська письменниця, мистецтвознавець, археолог Наталена Королева (1888-1966).

       У с. Сільце Горохівського району народився, навчався в школі відомий український правозахисник, учений, письменник і публіцист Євген Сверстюк.

       У с. Новосілки Млинівського району Рівненської області народився акаде­мік Микола Жулинський (1940), який з 1962 по 1965 pp. працював у місті  Луць­ку.

       У с. Дермань (нині Рівненська область) народився видатний майстер мис­тецької прози Улас Самчук, якого у 1980 році висували за здобуття Нобелів­ської премії. Уже після публікації його першого тому епопеї «Волинь» (1934) тогочасна преса ставила українського письменника порад з Кнутом Гамсуном і В.Реймонтом.

       Волинь і Тарас Шевченко... Ця тема залишається й досі дискусійною в сучасному шевченкознавстві, бо існують суперечливі думки щодо перебування поета в межах сучасної Волинської області. Те, що Великий Кобзар був на Волині, але на терені колишньої Волинської губернії, до якої входили, як відомо, нинішні Волинська, Рівненська, Житомирська і частини Тернопільської та Хмельницької областей, - заперечень не викликає. Він подорожував із відповідним науковим дорученням як співробітник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (скорочено – Київської археографічної комісії), створеної 1843 року для збирання й видання історичних документальних матеріалів.

         Вивчивши праці багатьох дослідників творчості Т.Г.Шевченка, можна зробити висновок,  що поет відвідав такі міста колишньої Волинської губернії: Старокостянтинів, Вишневець, Почаїв, Кременець, Дубно, Берестечко, Луцьк, Ковель, Острог, Новоград-Волинський, Житомир.

       Подорожуючи Волинню, Т.Г.Шевченко змальовував пам’ятки старовини, руїни замків, козацькі могили. Одночасно він зустрічався з бідними селянами, розпитував їх про життя.У подорожньому альбомі поряд із замальовками пам’яток, записами зразків усної народної творчості можна побачити ескізи сумних постатей жебраків, голих дітей коло бідних селянських хатин – і напис: «Всюди їздив – і всюди плакав».

       У повітовому містечку Старокостянтинові поет записав народну пісню про ватажка гайдамаків Миколу Швачка. Один із катренів цієї пісні згодом, після доопрацювання поеми «Гайдамаки», використано як епіграф до розділу «Гонта в Умані».

        Берестечко (сучасний Горохівський район) зацікавило Т.Г.Шевченка своїм історичним минулим – нещасливою для козацьких полків битвою з польською шляхетською армією 1651 року.  Тут поет оглянув поле   битви, козацькі могили  в селі Острові, церкву в селі Пляшеві, розмовляв із місцевими жителями, записував пісні, перекази, легенди, оповідання, що їх створили волиняни про ці бої.Під враженням баченого й почутого поет пізніше, уже на засланні написав вірш «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?», у якому висловив свої думки й настрої з приводу трагічного минулого українського народу.

              Тривала поїздка по Волині дала Т.Шевченкові значні матеріали для написання цілого ряду поем та повістей.

      Цей далеко не повний перелік свідчить про те, що Волинь - справді могу­тнє «духовне гніздо», яке інтенсивно генерує потужні імпульси, формуючи інтелектуально-естетичну атмосферу не тільки на локальному рівні, але й у не­змірно ширших, глобальних вимірах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ.  ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕМЕНТІВ ЛІТЕРАТУРНОГО КРАЄЗНАВСТВА НА УРОКАХ   УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

              Уроки української мови дають величезні можливості для виховання справжнього громадянина України, формування патріотичних почуттів учнів. Необхідною умовою для виконання цих завдань є створення системи краєзнавчої роботи в діяльності кожного учителя-словесника. Державна програма з української мови та літератури включає розділ «Література рідного краю». Уроки, сплановані за цим розділом, мають на меті ознайомити учнів із творчістю письменників, що жили або живуть на Волині. Уроки української мови дають можливість поглибити знання учнів із історії рідної землі. Щоб наблизити викладання української мови до життя, потрібно використовувати на уроках місцевий матеріал. Це виховує в дітях почуття справжнього, а не казенного патріотизму, спонукає їх любити й вивчати рідний край.

              Урок української мови дає можливість спланувати роботу через дидактичний матеріал у формі різноманітних творчих та навчальних завдань і вправ, підбір текстів краєзнавчого характеру для диктантів та переказів, уроки розвитку зв’язного мовлення, побудовані на краєзнавчій основі.

              Наведу деякі зразки вправ і завдань краєзнавчого характеру для учнів 8-го  класу, які створені з урахуванням змісту програми. Їх використовую під час вивчення односкладних речень та однорідних членів речення.  Підготовлені матеріали призначені для організації різнорівневого вивчення курсу української мови. При розробці матеріалів виділяю три рівні. Перший рівень складають завдання на безпосереднє застосування теоретичних знань, які відповідають широко відомим обов’язковим результатам. До другого рівня віднесені завдання типу обов’язкових, що вимагають більш складного рішення. Третій рівень – це ускладнені завдання творчого характеру.

              Завдання 1

Прочитайте поезію волинського поета Петра Гоця «Правічна тема». Виконайте завдання. 

                                      Правічна тема

                             Комусь, можливо, сняться закордони,

                             Чужі поля, і гори, і моря...

                             Мені ж оті Дніпри, Дунаї, Дони –

                             І як вечірня, й вранішня зоря!

                             Комусь, можливо, дальня слава – зваба,

                             Мені ж достатньо рідної землі!

                             Нащо мені чиїсь Меконг чи Лаба?

                             Чиїсь міста – великі чи малі?

                             Не хочу світу! Всесвіту – тим паче!

                             Хай кожен має право на своє!

                             Хай через мене жодна не заплаче

                             На світі мати й мила сліз не ллє!

                             Нехай кістьми впаду – та в рідне поле

                             І хоч одну зернину ще здобрю.

                             Й одна зернина, як ніхто не споле, -

                             Мільйонно стріне в прийшлості зорю!

                             То ж буду сею думкою багатий

                             І ні на чий кордон не посягну,

                             Отій землі, що викохала мати,

                             На віру і на вірність присягну! [2, 61]

Різнорівневі завдання    

1-й рівень: виділіть односкладні речення, визначте їх тип;

2-й рівень:  виділіть односкладні речення, визначте їх тип, замініть односкладні речення на двоскладні й навпаки;

3-й рівень: визначте основну думку поезії,  напишіть твір-мініатюру «Я – частинка рідної землі», використовуючи односкладні речення.

              Завдання 2

Прочитайте поезію Петра Гоця «Бо то безсмертя – мова», виконайте завдання (текст подаю без розділових знаків)

                                    Бо то безсмертя – мова

                               Казала мати: «Сину, не забудь

                             Ніде й ніколи батьківського слова!

                             Де хочеш сил і впертості добудь,

                             А не забудь, бо то безсмертя – мова!

                             Поки у тебе буде слово те,

                             Яким тобі співали колискову –

                             В душі твоїй будяк не зацвіте

                             І не заглушить райдугу бузкову.

                             Поки ти будеш думкою тягтись

                             На ті стежки, на ті круті дороги,

                             Де довелося сином наректись –

                             Не знатимеш до слова остороги.

                             То ж будь, мій сину, завжди мудрим будь:

                             Яка б тебе дорога не манила –

                             Ніколи того слова не забудь,

                                 Яким тебе на долю осінила!»  [2, 56]

Різнорівневі завдання

1-й рівень: виділіть у тексті односкладні речення, запишіть, визначте їх тип;

2-й рівень: перепишіть текст, поставте розділові знаки, поясніть їх;

3-й рівень: напишіть невеликий твір, який перегукувався б із змістом поезії, використайте односкладні речення.

              Завдання 3

Прочитайте текст. Визначте його основну думку. Розкажіть про особливості вишивки в нашій місцевості.

               Рушники волинські мають свої особливості, як ткані, так і вишивані. Надто слід виділити вироби  північних та південний районів.

               Якщо для північної Волині від Обруча до Шацьких озер більш характерні ткані рушники, то на півдні волинської землі поширені рушники,  декоровані вишиванням і тканням. Майже все волинське Полісся вирощувало багато льону, а тому тут було дуже вживане ткання льоном. Ось чому Полісся створило свій особливий тип неповторного рушника. Це були перш за все вузькі, довгі рушники, декоровані на всьому просторі полотна сірими та білими нитками якимсь певним геометричним орнаментом. По краях чи по всій площі  рушники перетинали орнаментованими смужками різного кольору. Частіш – червоними  та чорними нитками, а нерідко – і вовняними, різноколірними. Такі рушники по-народному називали «рябчушками». Вони  могли бути витканими в «сосонку», «клітку», «рожу», «дамки» тощо (З довідника).

Різнорівневі завдання

1-й рівень: знайдіть однорідні члени речення, підкресліть їх, списуючи речення;

2-й рівень: випишіть речення з однорідними членами. За допомогою чого поєднуються однорідні члени? Зробіть синтаксичний розбір останнього речення;

3-й рівень: перекажіть текст, використовуючи речення з однорідними членами.

              Завдання 4

Прочитайте текст. Виконайте завдання.

               У своєму творі «Іван Підкова» Кобзар звертався до героїчного і трагічного минулого рідного народу словами:

                             Було колись – в Україні

                             Ревіли гармати;

                             Було колись – запорожці

                             Вміли панувати.

                             Панували, добували

                             І славу, і волю;

                             Минулося – осталися

                             Могили на полі.

               Віками могили були не тільки нашим сумом і нашим болем, а й нашою славою. Однією з таких ознак козацької звитяги на волинській землі є могили під Берестечком. Далекого літа 1651 року саме на полі під Берестечком, смертю долаючи смерть, героїчні козацькі лицарі виборювали волю й незалежність рідному народові. Рясно тут вкрили вони  тілами зеленеє поле, напоїли його кров’ю.

              За народними переказами і літературними джерелами, поклонитися козацькій славі і звитязі до Берестечка приходив Великий Кобзар, тут запалювала вогонь любові до рідної землі в серцях своїх дітей Олена Пчілка, а сотні й тисячі менш відомих синів і дочок нашого народу йшли сюди, щоб віддати останню шану полеглим за свободу рідного краю безстрашним козацьким лицарям, зачерпнути цілющої правди віків у свої спраглі до волі душі (З газети).

Різнорівневі завдання

1-й рівень: виписати речення з однорідними членами, пояснити постановку розділових знаків;

2-й рівень: виписати з тексту речення в такій послідовності:

а) речення з однорідними членами, між якими не ставиться кома;

б) речення з однорідними членами, між якими ставиться кома;

3-й рівень: запишіть короткий письмовий переказ тексту, використовуючи речення з однорідними членами.

              Завдання 5

Прочитайте текст. Виконайте завдання.

              Де Смолич зливається з тихоплинною Лугою, майже біля самого західного кордону нашої Вітчизни, стоїть древнє місто Володимир-Волинський. Природа щедро наділила цей край усім: багатими на дичину пралісами, родючими землями, неквапливими річками. Мабуть, саме таким у всій своїй красі постав він перед очима великого князя київського Володимира. Обминаючи подробиці, доносить до нас літопис свідчення про те, що 981 року Володимир Святославович здійснив похід до західних околиць своїх володінь.На облюбованій князем місцині було закладено град з дитинцем та посадом. І дістав той град ймення Володимир. Під такою назвою місто вперше згадується 988 року у «Повісті минулих літ».

               Відзначивши свій тисячолітній ювілей, місто Володимир-Волинський і досі молоде. Воно вражає довершеністю та гармонією архітектурних форм, поглядом його жителів у майбутнє.

Різнорівневі завдання:

1-й рівень: випишіть речення з узагальнювальним словом при однорідних членах речення, поясніть розділові знаки;

2-й рівень: зробіть синтаксичний розбір другого речення. Знайдіть у тексті односкладні речення, дайте їм характеристику;

3-й рівень: прочитавши текст, придумайте кілька речень про славне минуле нашого краю, використавши однорідні члени речення з узагальнювальними словами.

              Використовую краєзнавчі матеріали й під час вивчення теми «Дієприслівник». Так на першому уроці «Дієприслівник як особлива форма дієслова» метою було ознайомити учнів з дієприслівником як особливою формою дієслова, його значенням, морфологічними ознаками, синтаксичною роллю, формувати вміння знаходити дієприслівники в тексті, використовуючи елементи краєзнавства, прищеплювати школярам любов до рідного краю, повагу до його історичного минулого. В якості обладнання використовувала  тексти поезій волинського поета Петра Гоця, альбом фотографій міста Володимира-Волинського.

              На початку уроку   проводжу розумову розминку за допомогою запитань про дієслово. Потім пропоную виразно прочитати текст, спроектований на мультимедійну дошку.

               Далека імлиста давнина і стрімка сучасність…Таке місто Володимир-Волинський. У напружених трудових буднях його жителі, більше сягаючи думками в майбутнє, аніж в минуле, не забувають про славну старовину свого міста. Спорудивши його для захисту кордонів держави, засновники зробили Володимир неприступною фортецею.Воно, наче билинний вітязь, відбивало навали чужинців.

              Завдання: у тексті виділіть нову для  учнів форму, чим вона відрізняється від відомих форм?

              Щоб розв’язати це завдання, учні з’ясовують такі питання.

1. Що означають нові форми?

2. Чи змінні ці слова?

3. На які питання відповідають?

4. Якими членами є?

              Далі відбувається робота школярів над висновками (виведення правил).

  (У другому реченні слово сягаючи  називає другу додаткову дію, відповідає на питання що роблячи? , є незмінним, у реченні виконує роль обставини).

              Учні встановлюють специфіку дієприслівника,  вказуючи на відмінність його значення й граматичних ознак від дієслів та прислівників. Отже, завдяки пошуковій діяльності школярі доходять висновків, що таке дієприслівник, яка його роль у мові.

               Продовжується робота з текстом, який  знову проектую на дошку.

              У літописах та літературних творах історія зберегла оповіді про діяння наших предків. Володимирські ремісники, виплавляючи з болотної руди залізо, робили з нього зброю, шоломи та кольчуги, відливали мідні хрести. Виготовляючи із золота й срібла ювелірні вироби, вивозили їх до Києва, Чернігова, інших міст.  

              Звертаю увагу на те, що в літературному тексті дієприслівники використовуються як один із засобів створення виразності.

              Проводжу словникову роботу: пояснення слів кольчуга, шолом, ремісник.

               Наступний етап – пошукова робота: виписати з тексту вірша волинського поета Петра Гоця «Були і в нас прославлені мужі» дієприслівники, визначити їх роль у реченні.

              Подаю  історичну довідку: найбільшого піднесення Волинь досягла за часів князювання Романа Мстиславовича (1172-1205р.р.) і Данила Романовича (1205-1264р.р.)

                             Були і в нас прославлені мужі,

                             Була і ця земля колись могутня...

                             І через тьму брехливості й олжі

                             Пробилася до наших днів, славутня.

                             Роман Волинь і Галич поріднив,

                             Боярську підкоряючи сваволю,

                             Данило від чужинців боронив

                             Землі своєї правду, віру й волю.

                             З них жоден на престолі не сидів:

                             Безперестанку ждали їх походи

                             До половецьких степових рядів

                             І на явтязькі та угорські води.

                             Тремтіли – і не раз – степовики,

                             Дітей своїх, мов пугалом, лякали

                             Романовою силою – віки...

                             Не раз, пощади просячи, клякали.

                             Хоч доброго порядку й не завів,

                             Та прагнув об’єднати рідну землю

                             І всьому злому світові довів,

                             Що є в Русі той, хто волає «Внемлю!»

                             Хоч,  може, він литвою й не орав,

                             Як потім вороги ізобразили,

                             Та всіх отих нападників карав,

                             Що лихом повсякчас йому грозили...

                             Не раз ці зайди зазнавали ляків

                             І через млу брехливості й олжі

                             Пробилась слава і до нас, славутня...

                             Були і в нас прославлені мужі,

                             Була й моя земля колись могутня! [2, 46]

 

               Далі – випереджувальна  робота. Запитую:

• Чи мають дієприслівники у цих реченнях залежні слова?
• Як ви думаєте, що таке дієприслівник разом із залежними словами?
• Так, це дієприслівниковий зворот. Про нього ви вчитимете наступного уроку.

              А домашнім завданням буде вивчити теоретичний матеріал про дієприслівник, скласти твір «Минуле й сучасне рідного краю», використавши дієприслівники.

                   Найбільшу вагу в розвитку творчої особистості мають уроки розвитку зв'язного мовлення. Адже сьогодні актуальним і важливим є питання оволодіння найменшими громадянами України літературними нормами державної української мови. Основні завдання, які стоять перед учителем, полягають саме в тому, щоб навчити дітей змістовно, граматично правильно і стилістично вірно висловлювати свої думки в усній та писемній формах, чітко і переконливо обґрунтовувати свою точку зору, розвивати основні навички мислення, виробляти власне розуміння життя та ставлення до нього. Особливістю розвитку українського мовлення як навчальної дисципліни є те, що воно є не тільки предметом вивчення, а найважливішим засобом виховання і розвитку творчої особистості. Успішне розв'язання цієї проблеми багато в чому залежить від мовленнєвої культури вчителя, його вміння розкрити перед учнями багатство і красу рідної мови. Вважаю, що найефективніше можна з цим впоратися, використовуючи в своїй роботі елементи краєзнавства. Адже найкраще описати вулицю рідного села, пам'ятку історії чи архітектури, побачену власними очима, описати процес праці, який демонструють від початку до кінця чи написати твір на основі почутого, який звучить з вуст оповідача. Для цього обов'язково потрібно організовувати навчальні екскурсії. 

              Вважаю, що велику роль у вихованні учнів відіграє пошукова робота. Екскурсія – форма організації педагогічного процесу, спрямована на вивчення учнями поза межами школи і під керівництвом учителя явищ, процесів через безпосереднє сприйняття. Екскурсія є складовою формою навчально-виховного процесу, вона відкриває можливості для комплексного використання методів навчання, збагачує знаннями учнів і самого вчителя, допомагає виявити практичну значимість знань,  є ефективним засобом виховання учнів, особливо в емоційній сфері.

              Об’єктами екскурсій є установи культури і мистецтва (музеї, виставки), храми, історичні місця і пам’ятки тощо. Планують їх заздалегідь у межах урочного часу.

Для ефективного проведення екскурсії необхідне чітке визначення освітньої та виховної  мети, вибір оптимального змісту, об’єкту екскурсії з урахуванням рівня підготовки учнів.

              Проведення екскурсії поділяю на декілька етапів.

1.Теоретична та практична підготовка передбачає опанування учнями мінімумом необхідних знань. Учитель заздалегідь знайомиться з об’єктом екскурсії, домовляється з екскурсоводом про її зміст.

2. Інструктаж, завдання якого полягає в ознайомленні учнів із метою та змістом екскурсії. Учитель  характеризує об’єкт, повідомляє про план екскурсії, за потреби – накреслює маршрут-схему.

3. Проведення екскурсії, що передбачає послідовний розгляд об’єктів екскурсії, визначення головного та отримання неохідної інформації про об’єкт. Учні запитують, спостерігають, роблять нотатки. Завершується екскурсія відповідями на запитання щодо її змісту.

4. Опрацювання матеріалів екскурсії передбачає уточнення, систематизацію, узагальнення отриманих під час екскурсії спостережень та вражень. Обов’язковим є  аналіз підсумків навчальної екскурсії  –  усне опитування, використання даних під час наступних уроків.

              Календарні плани екскурсій складаю на півріччя, їх затверджує керівництво школи. Теми екскурсій визначені в програмах навчальних дисциплін.

              Об'єктами наших відвідин є швейний та кондитерський цехи; пам'ятка архітектури – Низкиничівський монастир; пам'ятник воїнам-визволителям; майстерні народних умільців із декоративної роботи із залізом, зустрічі із майстринями – вишивальницями міста Нововолинська та навколишніх сіл.

              Так після проведення екскурсії Низкиничівським монастирем та Успенською церквою учням було легко писати твір-опис пам’ятки архітектури, адже вони докладно вивчили історичні події, із якими пов’язано побудову пам’ятки, не тільки познайомилися з архітектурними термінами, а й побачили їх використання в будівництві. Школярів зацікавила постать Адама Киселя – фундатора історичної пам’ятки.

              Зустрічалися учні з майстрами народної вишивки, які зараз проживають у місті Нововолинську та навколишніх селах, досліджували особливості техніки вишивання окремо кожної вишивальниці, те, як у своїх роботах вони використовують елементи старовинних вишивок тих регіонів, де вони народилися, і поєднують їх із сучасними технологіями , візерунками. Цікаво було спостерігати, як створювалися неповторні орнаменти, візерунки, кольорові поєднання, які розкривали індивідуальність кожної майстрині А після зустрічі з видомими вишивальницями нашого міста учні  зацікавилися особливостями вишивки, почали вивчати орнаменти, техніку вишивання та символіку вишивки нашого регіону, якими створювались окремі обрядові речі, що несли певне смислове навантаження. Усі знання використали під час написання твору-опису процесу праці.

              Для реалізації комунікативної змістової лінії, зокрема тієї частини, де головним є відтворення, тексти добираю так, що їхній зміст дає можливість знайомити учнів із історією, звичаями й традиціями рідного краю, його мистецькими скарбами, духовною культурою, кращими синами і дочками, із загальнолюдськими моральними нормами.

              Та найбільшим гальмом для вчителя і спокусою для дітей є велика кількість у продажу різноманітних готових творчих завдань. Учні настільки їм довіряють, що переписують їх, навіть не вникаючи у зміст. Тут, як ніколи, необхідна педагогічна майстерність учителя. Вона полягає у тому, щоб спрямувати діяльність учнів у творче русло: вселити віру в себе (я можу сам писати); навчити правильно висловлюватися; довіряти вчителю (якщо помилюся, то мене коректно виправлять; завдання, які дає вчитель - мені на користь). Завдання творчого характеру завжди бувають підсумком якоїсь роботи: опис пам'ятки - після екскурсії до храму та бесіди з художниками-реставраторами, складання діалогу на тему «Чи потрібно зовнішнє тестування» - після детальної інформації;  написання твору-роздуму на тему: «Жити-горіти чи жити - тліти». Система такої роботи дає добрі результати. Ось, наприклад, після екскурсії до пам’ятника Тарасу Шевченку у центрі міста Нововолинська учням дається завдання -  написати твір «Ми чуємо тебе, Кобзарю, й через століття!». Ось  зразок   роботи учениці 8 класу.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, й через століття!

           На великому бронзовому камені у задумі сидить Тарас Шевченко.  У руках – книга, поруч – кетяг калини – символ України. Обличчя Тараса  похмуре, сумне. А його погляд… Пронизливий і тривожний, він переконливо передає внутрішній стан поета-бунтаря.  Переді мною пам’ятник Великому Кобзареві у рідному Нововолинську.  Я знову і знову приходжу сюди. Іду, не готуючись до цієї зустрічі, не вибираючи найкоротшого шляху. Іду тією дорогою, якою колись мене, маленьку, привели сюди батьки. Згадую розповідь своєї мами про те, як 1995 року на головному майдані  відбулося відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку. І хоча наше місто  ще зовсім молоде, розумію, що воно є частиною древньої Волині з її славним та героїчним минулим, яке додало творчої наснаги великому поету.

           Вшанування пам’яті Великого Кобзаря на Волині беруть початок ще у вісімдесятих роках позаминулого століття. Основну роль в їх організації відіграла мати Лесі Українки – письменник і громадський діяч Олена Пчілка, інші демократично налаштовані громадяни міста Луцька. Але особливого значення Шевченківські дні набрали у 20-30-ті роки минулого століття, коли наша земля стала об’єктом колонізації, коли українське слово виживали не тільки з преси, школи, урядових установ, а й із душі народу. Шевченкові вірші знову стали на сторожі рідного народу, оберігаючи його минуле й майбутнє, будили національну гідність. У березневі дні тисячі волинян збирались у святково прикрашені зали,    читали реферати про життєвий і   творчий шлях

 Т. Шевченка, співали українські народні пісні на його слова, декламували поезії з «Кобзаря» і про Кобзаря, показували вистави   «Назар Стодоля»    Тараса  Шевченка,     «До світла, до волі»  С. Черкасенка.

           Перші весняні дні – Шевченківські – відзначаються й до нашого часу. Ім’я митця – на устах і нині, адже у  своїх творах він учить нас бути патріотами не на слові, а на ділі, знати власну історію, творити національну культуру, любити та вивчати рідну мову.  Поет закликає ніколи не забувати тих подвигів, що здійснювало козацтво, і завжди бути готовими захищати Україну.

      Жителі  мого рідного міста теж вшановують  Тараса Шевченка. Глибоке відлуння у свідомості нововолинців пробуджує творчість Великого Кобзаря. У центрі міста височить  величний пам’ятник поету. Для багатьох  його мешканців це місце стало святим. Тут відзначаємо найвизначніші дати, проводимо різноманітні конкурси, організовуємо цікаві заходи. Готуючись до святкування ювілею великого сина України,  приходимо сюди, щоб звірити свої думки  з Його Словом.

            Найбільше, чого прагнув Тарас Шевченко, - це пробудити  почуття національної свідомості, честі. І ми повинні робити все для того, щоб, ставши дійсно вільними, щасливими, маючи  національну гідність,  не лише називатися, а й бути українцями.

               Інколи вчителі-словесники для переказів, диктантів та інших видів робіт послуговуються текстами з посібників, збірників. Це, звичайно, потрібно. Але ми не помічаємо, що і поруч із нами є люди, події, про які варто говорити й писати.

               І хоч наша міська та обласна преса бажає бути кращою, навіть у ній можемо знайти цікаві матеріали про сучасне життя рідного міста, села, області. І, звичайно, використати на уроках української мови як дидактичний матеріал.

               Цікаву статтю «Не вмирає душа наша» про створення 1991 року музею фольклору та етнографії «Берегиня» у ЗОШ №7 міста Нововолинська  прочитала у міській газеті «Народна рада». Приводимо її текст.

               «Відколи, із якої нещасної пори почали українці себе забувати, свою мову, історію, традиції? Чому не шануємо себе, не поважаємо наших предків? Доки зазнаватиме наш народ поневірянь і зневаги? Чи буде колись цьому кінець? Чи відродиться дух український?.. Запитання, запитання... А де шукати відповіді?

               Однією з    таких  відповідей   стало   відкриття   в Нововолинській     загальноосвітній школі №7 фольклорно-етнографічного музею «Берегиня». Яка ця кімната-музей? Вона складається з двох частин. У меншій відтворено експозицію селянської хати. Тут можна побачити українську піч, оздоблену квітами. На комині пучечок безсмертників та маківок. Трохи далі, під вікном, дві ікони, прикрашені вишитим рушником, стіл, накритий лляною скатертиною У більшій кімнаті зібрано цікавий фольклорно-етнографічний матеріал. На почесному місці портрет Тараса Григоровича Шевченка, а під ним вишитий на рушнику безсмертний «Заповіт».  Тут же під вишитою обкладинкою «Кобзар». Навпроти через усю стіну картина нововолинського художника В.Л.Шарованського, яка являє собою фрагмент сільського пейзажу. Він нагадує околиці Нововолинська в районі села Низкиничі, якщо дивитися зі сторони Шахтарського мікрорайону на церкву Адама Кисіля.

               На стінах кімнати розмістилася велика колекція національного одягу з усіх регіонів України. Тут і чоловічі, і жіночі сорочки, запаски та спідниці, вишиті різноманітними візерунками, деякі оздоблені коштовним бісером.

               Цей своєрідний храм народної творчості, культури й побуту України є навчальною базою виховання  дітей. Тут відбуваються тематичні вечори, уроки народознавства».

              Який прекрасний зразок для переказу тексту з елементами опису приміщення в шостому класі. І не потрібно вчителю шукати іншого. Адже після написання цієї роботи можна провести екскурсію у фольклорно-етнографічний музей «Берегиня», познайомити учнів із його експонатами, а потім запропонувати написати відгук на проведену екскурсію. Нехай школярі порівняють почуте з побаченим, проймуться ентузіазмом до справи відродження народних традицій, звичаїв, обрядів.

               Під час написання переказу тексту з елементами  опису пам’ятки архітектури використовую текст, який розповідає про важливу історичну пам’ятку, що знаходиться поруч із нашою школою.

                       Успенська церква та дзвіниця села Низкиничі

               Село Низкиничі згадується 1545 року в ревізії Володимирського замку, коли належало Тихону Киселю. Це володіння пізніше було у Григорія Киселя, а в ХVІІ столітті – у воєводи Київському та Брацлавському Адаму Киселю.

              На південній околиці села, на пагорбі височіє Успенська церква (1643 -1653р.р.) – пам’ятка архітектури державного  значення. Вона побудована у візантійському стилі на кошти фундатора -  Адама Киселя.

               На територію монастиря заходимо через дерев’яну двоярусну дзвіницю. Праворуч від дзвіниці 2006 року встановлено скульптуру Миколи Чудотворця, а далі, на пагорбі височить Хрест із розп’яттям Ісуса Христа, ліворуч – пам’ятник фундатору церкви – Адаму Киселю.

               Поблизу храму збудовано Георгіївську церкву та келії для монахів.

               Свято-Успенський собор є яскравим зразком п’ятиверхового храму. Він становить собою рівнораменний хрест, три кінці якого мають заокруглення, а четвертий – прямокутний. Центральна частина має високий барабан, що увінчується куполом, так само як і чотири знижені бокові розгалуження хреста.

              Церква вимурована з цегли, оштукатурена, покрита позолоченою бляхою. Бокові нефи перекриті напівсферичними куполами.  Фасади розчленовані лопатками з трьома різними ренесансовими порталами.

              В інтер’єрі на сьогоднішній день не збереглися фрески ХVІІ століття.

              Паруси декоровані ліпними гербами. Вирізняється своєю побудовою іконостас. До сьогодні без змін залишилася копія з оригіналу проповідницької кафедри греко-католиків, хори для органу, а також зразки скульптурного та прикладного мистецтва, у тому числі бюст Київського воєводи Адама Киселя та гріб, де покояться його останки.

               Підходимо до бюсту воєводи, що знаходиться в південному нефі. На ньому фундатор зображений у латах і залізних рукавицях з пірначем у лівій руці, увінчаним родовими гербами. На нижній плиті напис латинською мовою: «Перехожий! Зупинись, читай. Цей мармур про славного потомка Святольда, славу й опору держави – Адама з Брусова...,мужа, що відзначився в бою твердістю та далекоглядністю...»

              Саркофаг, у якому був похований Адам Кисіль, знаходиться в іншому, спеціально обладнаному підвальному приміщенні. Саркофаг був виготовлений для брата Миколи. Звертаємо увагу на напис, який вигравіруваний по верхньому краю периметра. На ньому читаємо польською мовою: «Микола з Брусилова Кисіль Черкаський. Синіцкий староста. Полковник». Оглядаємо верхню й бокові частини, які прикрашені барельєфом, що відображає батальні сцени військових подій. По боках орнамент, складений із гербів, що вказує на спорідненість Киселів із іншими знатними родами. Серед них – стилізований герб-тризуб – свідчення того, що потомки роду походять від Володимира Великого.

              Сьогодні монастир живе своїм молитовним і духовним життям.

               Учням легко буде переказати такий текст, адже вони постійно відвідують Успенську церкву, бувають там під час богослужінь.

              Таке насичення уроків краєзнавчим матеріалом оживляє викладання, розвиває інтерес та любов до мови й літератури, викликає у школярів бажання краще,  глибше вивчати життя та побут своєї області.

              Іншими очима дивляться тепер учні на своє місто, на окремі куточки рідного краю. Вулиці та будинки, повз які вони байдуже проходили раніше, стають їм ріднішими. З’являється бажання внести і частину своєї праці , щоб зробити місто і край ще кращими. Про це пишуть діти у творах.  Пропоную теми, які допомагають школярам осмислити своє місце у житті , розповісти про власні надії та сподівання. Ось деякі з них: «Наше місто», «Край мій рідний», «Йдучи вулицями рідного міста...» . Так  кожного дня засобами художнього слова прищеплюю любов до рідного краю.

               Високоефективною формою під час навчальних  контрольних диктантів та переказів є використання текстів краєзнавчого матеріалу. Пропоную ряд таких текстів. 

                                  Пригорніться серцем до рідної землі

              Чи бачили ви, як із гомінкого джерельця починається річка? Чи чули, як пташина пробуджує своїм співом сонце? Чи доводилося вам купальської ночі шукати дивоцвіт папороті у прадавньому лісі?

              Пригорніться серцем до рідної землі – і вам відкриються незвідані таємниці.

               Колись напали на наш край вороги. Захопили в полон струнку, як берізка, ніжну, як квітка, красуню-волинянку. Не змогла вона жити в неволі, стала стрункою берізкою, а з-під її кореня забило джерельце. Кажуть, що з нього потекло багато інших, розповсюдилися вони Волинню, напоїли силою поліщуків для боротьби з ворогом (із довідника).

Лелека – улюблений птах волинян

              Вважається, що лелече гніздо на подвір’ї чи хаті приносить щастя, удачу та добробут господарям. Іван Лепкий писав: «Це – якесь домове божище, яке зо своїм гніздом на хаті приносить всій родині щастя та багату долю».

 Люди вірять, якщо хтось наважиться зруйнувати гніздо птаха, то він помститься, підпаливши хату. Селяни розповідають, ніби не раз бачили, як бусел ніс головню з вогнем. запевняють навіть, що птах може викресати вогонь своїм дзьобом, щоб помститися.  Звідси й сувора заборона руйнувати гнізда бусля: «Шануй гніздо старого чорногуза, він стереже і клуню і стіжак…»

На Поліссі здавна до 19 березня випікали спеціальне печиво «буслові лапи», закликаючи птахів повертатися додому і тим самим приносити на своїх крилах весну.

Як символ народин виступає лелека в Україні, Голландії, Німеччині. Вірування, що він приносить дітей у дзьобі,  має своє тлумачення. Саме влітку, після Великодня та посту, українці подумували про продовження роду.  Тому найбільше дітей народжувалося на початку весни.

Першого лелеку вітають словами: «Стоїть бузько на воротах у червоних чоботях».

Якщо на Благовіщення лелека сідає на яйця, або хоча б одне – весна буде тепла.

Приміром, цілий рік житимуть у щасті ті, хто першим навесні побачить лелечу пару, котра спокійно походжає полем. Коли ж  стоятиме без діла – справи на роботі, і вдома йтимуть не дуже добре. А побачити лелеку, що летить, означає цілий рік бути швидким у справах.

Був він також символом непослуху. Про його походження оповідали в Україні за апокрифами, що одному чоловікові було наказано викинути торбу з гадами, не заглядаючи у неї. Чоловік з цікавости все таки заглянув у торбу,    а   гади     порозлізалися

по всьому світі. За те Бог зробив чоловіка буслом, щоб він їх збирав (із газети).

                                                Давня Волинь

Волинь – особливий історико-етнографічний район України, частина колишньої прабатьківщини слов’ян. Її територія обмежена верхів’ям правих приток Прип’яті й середнього поріччя Західного Бугу, що охоплює південні райони теперішньої Волинської та Рівненської, південно-західні – Житомирської, північну смугу Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей.  До етнографічної Волині на заході дотичне лівобережне Побужжя – Східна Холмщина.

Надбужжя - цікавий в історико-етнографічному відношенні район, розташований на мальовничих пагорбах межиріччя Західного Бугу і Луги з прадавньою історією Волинської землі, яка сягає у глибину віків. Він зберіг найдавніші релікти праслов’янської та проукраїнської культури, що є постійними об’єктами вивчення, про що свідчать стародавні літописи: «Повість временних лет», «Галицько-Волинський літопис», «Слово о полку Ігоревім».

                                Адам Кисіль – захисник православ’я

Адам Григорович Кисіль  народився у 1600 році в селі Низкиничі Володимирського уїзду Волинського воєводства (нині Іваничівського району Волинської області) у сім’ї потомствених волинян, православних шляхтичів.  

У десятилітньому віці Адам, залишає батьківський дім і розпочинає навчання в Замостській академії. У цьому вузі поряд із незаможною молоддю навчалися Якуб Собеський, Ян Жолкевський, Микола Остроруг, Микола Потоцький та син засновника Академії Томаш, який у 1635 році перебував на посаді коронного канцлера. Шкільне приятелювання згодом відіграло помітну роль у блискучій кар’єрі Адама Киселя. По закінченню навчання юнак розвинув природний дар оратора, вільно володіє польською, русько - слов’янською, латинською мовами, добре знає історію.

У  19 років приймав участь у війні Польщі з Турцією.

Після смерті батька Адам Кисіль на деякий час залишає військову службу і повертається у родовий маєток села Низкиничі, для приведення спадщини та господарства у належний стан. Одночасно бере участь у сеймах Волині, які відбувалися у Луцьку Житомирі. У 1629 році виступає на Православному Соборі у Києві.

У 1630 році шляхта Волинського воєводства обирає Адама Киселя   представником на Генеральний сейм  Речі Посполитої у Варшаві, де відстоює інтереси православної церкви в Україні в умовах католицької експансії, зрікшись унії у 1632 році, здобуває популярність серед земляків. За протекцією Киселя, у тому ж році, був делегований на сейм, а пізніше вибраний митрополитом – Петро Могила. З клопотання  Киселя за королівською грамотою у 1632 році було відновлено православну єпархію з підпорядкуванням Київському митрополиту та повернуто Софійський собор.

За дипломатичну діяльність у роботі комісії  польського сейму, по розв’язанню суперечок з питань встановлення кордонів Київського та Чернігівського воєводств на прикордонні з Московщиною, Адам Кисіль грамотою від 05 лютого 1646 року отримав звання київського каштеляна.

21 лютого 1649 році у Переяславі Адам Кисіль підносить Богдану Хмельницькому королівську грамоту та інкрустовану сапфірами булаву, а взамін утримує ультиматум козаків  та в подарунок чудового скакуна і гаманець з 600 червінцями, які роздає полоненим полякам.

Після поразки Б.Хмельницького під Берестечком, польська сторона виступила з пропозицією розпочати переговори. Дипломатичну комісію вкотре було призначено очолювати Адаму Киселю. Переговори у вересні 1651 року у Білій Церкві  закінчилися тимчасовим перемир’ям.

4 червня 1652 року воєвода спішно залишає Київ і виїжджає на Волинь.

Останній рік свого життя Адам Кисіль провів осторонь політичного життя, значною мірою через тяжку хворобу, а також через неприхильного ставлення  польського короля Яна Казимира. Толерантна позиція воєводи визвала безпідставне обвинувачення в його адресу з обох сторін. Він намагався віднайти компромісні рішення між Польщею і Гетьманщиною, шляхом надання привілеїв козацтву та рівноправ’я з польською шляхтою.      

  Скромному власникові спадкового села Низкиничі, наприкінці життя належало 65 населених пунктів, у тому числі 37 на Волині, 18 – на Київщині, 7 – на Чернігово-Сіверщині, 3 – у Галичині, а річний прибуток обраховувався у 150 тисяч золотих. Джерелом примноження земельних володінь стали, з одного боку, королівські пожалування, а з іншого – скупівля земель після Зборівського миру (1649 року) і ощадливе господарювання. Постійно надавав доброчинну допомогу Києво-Могилянській академії, Гощанському Михайлівському монастирю та православній школі, яка підпорядковувалася  КМА.

Згідно з генеалогічною легендою Киселі отримали своє прізвисько від знаменитого літописного епізоду 897 року, що описує облогу печенігами Білгорода. Його кмітливі жителі закликали посланців, щоб показати їм криницю, наповнену киселем. Ті ж, як пише літописець, «подивишася и от града всвояси идоша».

У духовному заповіті про відданість православ’ю говориться: «п’ятдесят три роки життя мойого, які дозволив прожити мені Господь Бог, перебував я в православній вірі святої східної церкви Божої Матері моєї, в якій шістсот незмінно оставались предки мої, в ній я хочу оставатися до останнього мого дихання». Помер Адам Кисіль 3 травня 1653 року і був похований у підземеллі Георгіївського  приділу Успенської церкви села Низкиничі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гоць П. Тисячоліття: Поезії/ П.Н.Гоць. – Луцьк : Надстир’я, 1994. – 208 с.
2. Гоць П. Євшан пробудження: Поезії/ П.Н.Гоць. – Львів : 1998. – 80 с.
3. Ласійчук М. Коли в душі народжується слово: Сценарії літературно-краєзнавчих заходів, огляди творчості літераторів-земляків/ М. Ласійчук. – Коломия : Вік, 2006. – 288 с.
4. Леся Українка. Вибрані твори/ Леся Українка. – К. : Дніпро, 1974. – 345с.

     5. Лисенко А. В. Методика використання літературного краєзнавства в   системі    підвищення   кваліфікації вчителів-словесників/  А.В. Лисенко. – К. : Інститут педагогіки АПН України , 2002.  – 220 с.

6. Пасічник Є. А. Літературне краєзнавство в системі вивчення української літератури   в  середній школі/ Є.А. Пасічник. – К., 1964. – 288 с.

     7. Письменники Волині. Довідник Волинської обласної організації Національної спілки письменників України. – Луцьк : ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2010. – 79 с.

8. Самойленко Г. В. Краєзнавство культурно-мистецьке та літературне : навч. посібн./  Г. В. Самойленко. – Ніжин : НДПУ, 2001. – 150 с.
9. Українська література. 5-9 класи. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Освіта, 2013.
10.  Українська Літературна Енциклопедія: в 5т.  Ред-кол.: І.О.Дзеверін (відп. ред.) та ін. – К.: Укр. енциклопедія ім. М.П. Бажова, 1995. – Т.3. – 496 с.