МЕТОДИКА НАВЧАННЯ ТЕХНІКИ ГРИ У ВОЛЕЙБОЛ

 

 

 

 

 

 

 

МЕТОДИКА НАВЧАННЯ ТЕХНІКИ ГРИ У ВОЛЕЙБОЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Методичну розробку “Методика навчання техніки гри у волейбол” уклав М.В.Кулик, викладач фізичної культури вищої кваліфікаційної категорії.

 

 Пропонований методичний посібник підготовлено для здобувачів фахової передвищої освіти, тренерів та викладачів фізичного виховання. У методичних рекомендаціях подано техніку виконання та методичні особливості навчання основним технічним елементам волейболу. Розглянуто правила гри та подано вправи з елементами волейболу для розвитку сили, швидкості, витривалості, координації рухів та гнучкості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМIСТ

ПЕРЕДМОВА………………………...………………………………………..3-4

І. ВОЛЕЙБОЛ ЯК ОДИН ІЗ МЕХАНІЗМІВ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

1.1. Історія виникнення та розвитку гри у волейбол .............................5-6

1.2. Сучасні уявлення про гру .….............................................................6-9

1.3. Загальні правила гри …....................................................................9-10

1.3.1. Розмітка і обладнання ігрового майданчика ….........................10-11

1.3.2. Загальна характеристика основних технічних елементів .......11-13

ІІ. СПОРТИВНА ПІДГОТОВКА ВОЛЕЙБОЛІСТІВ

2.1. Основи спортивної підготовки волейболістів .............................14-15

2.2. Загальна фізична підготовка .........................................................15-16

2.2.1. Сила та засоби її розвитку ..........................................................16-17

2.2.2. Швидкість та засоби її розвитку ................................................17-18

2.2.3. Витривалість та засоби її розвитку ...........................................18-19

2.2.4. Спритність та засоби її розвитку ....................................................19

2.2.5. Гнучкість та засоби її розвитку ..................................................19-20

2.3. Спеціальна фізична підготовка .....................................................20-25

ІІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ТЕХНІЧНИХ ПРИЙОМІВ ГРИ У ВОЛЕЙБОЛ

3.1. Методика навчання техніки гри у волейбол .....................................26

3.1.1. Техніка переміщень .....................................................................26-27

3.1.2. Передачі м'яча ..............................................................................27-29

3.1.3. Подача м'яча..................................................................................29-32

3.1.4. Нападаючий удар .........................................................................32-35

3.1.5. Падіння..........................................................................................35-36

3.1.6. Приймання м'яча..........................................................................36-37

3.1.7. Блокування....................................................................................37-39

Додатки……………………………………………………………………..  40-46

Перелік використаної літератури...............................................................47-48

 

ПЕРЕДМОВА

Фізичне виховання відіграє вирішальну роль у цілісному розвитку особистості, сприяючи не тільки фізичній підготовці, але й психічному та соціальному добробуту. Серед різноманітних видів спорту та заходів, які включені в навчальні програми з фізичного виховання, волейбол вирізняється як цінний і багатогранний інструмент.

Для волейболу властива різноманітність рухових навичок та ігрових дій, які відрізняються не тільки  інтенсивністю зусиль, але й координаційною структурою, що сприяє розвитку всіх фізичних якостей: сили, витривалості, швидкості, гнучкості та спритності. Важливо зазначити, що під час занять ці якості гармонійно доповнюють один одного.

Заняття волейболом дуже корисні, тому що мають позитивний вплив на організм людини:

•                   підвищує витривалість організму;

•                   зміцнює серцево-судинну систему й покращує кровообіг.

•                   позитивно впливає на дихальну систему;

•                   різноманітність рухів і змінна інтенсивність навантаження тренує практично всі групи м'язів;

•                   зміцнює опорно-руховий апарат, покращує рухливість суглобів;

•                   тренує м'язи очей, розширює поле зору;

•                   позитивно впливає на нервову систему, покращує настрій, допомагає боротися зі стресами й депресіями;

•                   тренує спритність, точність рухів, рухливість і гнучкість

•                   розвиває звичку регулярно займатися спортом і вести здоровий спосіб життя.

Крім того, фізичні навантаження, пов’язані з волейболом, сприяють вивільненню ендорфінів, зменшуючи стрес і сприяючи відчуттю задоволення серед волейболістів, тобто це й зміцнення здоров’я та покращення емоційного стану одночасно.

Волейбол — це швидкий вид спорту, у якому рішення приймаються за секунди, і гравці повинні результативно спілкуватися навіть у ситуаціях високого стресу. Цей досвід може допомогти студентам розвинути стійкість і врівноваженість, що є цінними якостями для особистого та професійного успіху. Таким чином, волейбол є динамічною ареною для вдосконалення як вербальних, так і невербальних навичок спілкування, які є важливими в різних аспектах життя.

Проведення занять із модуля “Волейбол” потребують безперервного удосконалення навчально-виховного і тренувального процесів та виявлення ефективності засобів підвищення підготовленості студентів.

У сучасних умовах змінюється й роль тренера-викладача: це не лише фахівець, який має знання, уміння й навички у професійній сфері фізичної культури і спорту, а більшою мірою - це наставник із пропаганди здорового способу життя з підвищення мотивації молодого покоління до занять руховою активністю та залучення до різних видів спорту.

Мета навчального посібника – теоретико-методична допомога вчителю фізичної культури, тренеру-викладачу, студенту щодо проведення занять з теми «Волейбол».

 

I. ВОЛЕЙБОЛ ЯК ОДИН ІЗ МЕХАНІЗМІВ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

1.1. Історія виникнення та розвитку гри у волейбол

Волейбол (англ. volleyball від volley - «ударяти м'яч із льоту» (можна сказати «літаючий», «повітряний») і ball - «м'яч») - вид спорту, командна спортивна гра, у процесі якої дві команди змагаються на спеціальному майданчику,  розділеному сіткою, i прагнуть направити м'яч на сторону суперника так, щоб він приземлився на майданчику супротивника (добити до підлоги), або гравець команди, що захищається, допустив помилку. Для організації атаки гравцям однієї команди дозволяють не більше трьох торкань м'яча підряд.

 Центральний орган волейболу, що визначає ведення правил FIVB (англ.) - Міжнародна федерація волейболу. З 1964 року ця спортивна гра внесена до списку олімпійських видів спорту.

Волейбол - неконтактний, комбінаційний вид спорту, де кожен гравець має окрему спеціалізацію на майданчику. Головні якості  волейболiстiв: стрибучість, яка дає можливість високо піднятися над сіткою; реакція, координація, фізична сила для ефективного ведення атакуючих ударів. Варіанти волейболу, що виокремилися від основного виду: пляжний  (олімпійський вид з 1996 року), міні-волейбол, малюкбол, парковий волейбол (затверджений конгресом FIVB в листопаді 1998 року в Токіо).

 Основоположником сучасного волейболу є Вільям Дж.Морган. Для своїх учнів у 1885 році він придумав розвагу: підвісив рибацьку сітку трохи вище  зросту людини й поставив перед хлопцями  завдання: перекидати через неї баскетбольну камеру. Побачивши, який інтерес це викликало в учнів, Морган сформулював перші правила нової   гри, яку  назвав «мінтонет». Через рік Морган продемонстрував свій винахід на конференції коледжів YMCA. Гра всім сподобалась  й отримала теперішню назву. А в  1897 в США були опубліковані перші  правила гри. Перший волейбольний м'яч світ побачив у 1900 році.

Гра швидко набувала популярності у країнах світу: Канаді й Японії, на Кубі і Філіппінах, у Бірмі, Китаї й Індії. У Європі про неї дізналися на початку 20 століття.

У 1922 під час загальнонаціональних змагань було представлено 20 команд із США та Канади.

   У квітні 1947 в Парижі відбувся перший конгрес ФІВБ за участю делегатів 11 країн, на якому  були затверджені офіційні міжнародні правила. Найбільше поширення волейбол одержав у колишньому СРСР, Чехословаччині, Японії, Бразилії, Італії, на Кубі та деяких інших державах. За іронією долі родоначальники волейболу довгий час помітно поступалися традиційно сильним командам цих країн.

Сучасна ФІВБ - найчисельніша з міжнародних спортивних організацій (у 2002 до неї входило 218 національних федерацій), а в усьому світі налічується понад 33 мільйони волейболістів-майстрів. Узагалі непрофесійно волейболом займаються близько мільярда людей.

1.2. Сучасні уявлення про гру

У волейбол грають на прямокутному майданчику 9 х 18 метрів із дерев'яним або синтетичним покриттям, розділеному навпіл сіткою. Ігровий майданчик оточений вільною зоною, яка  може бути задіяна під час гри. Висота вільного простору над ігровим полем повинна бути не менш 12,5 м. Для чоловічих команд сітка кріпиться на висоті 2,43 м (по верхньому краю) і 2,24 м - для жіночих. Передбачені відповідні варіанти для 3-х дитячо-юнацьких вікових груп. По краях до сітки кріпляться спеціальні антени, що обмежують площину переходу м'яча над сіткою, щоб уникнути суперечок про те, чи пройшов він у межах або за межами ігрового простору.

Волейбольний м'яч - сферична внутрішня камера з гуми (або подібного до неї матеріалу) із покриттям з еластичної або синтетичної шкіри. Вага м'яча - 260-280 грамів, окружність - 65-67см. Спочатку в офіційних змаганнях використовувався м'яч білого кольору. Пізніше ФІВБ визнала найбільш оптимальним комбінування біло-жовто-синього забарвлення. Із кінця 1990-х років на всіх турнірах, що проводяться під егідою ФІВБ, грають тільки такими м'ячами.

У команда максимальна кількість гравців  12. На майданчику одночасно виступають шість із них. У кожній партії дозволяється 6 замін. Одночасно можуть бути замінені один або кілька гравців. У разі якщо ліміт вичерпаний, а хтось з гравців на майданчику отримує травму, допускається так звана виняткова заміна. Замінити травмованого гравця може будь-який партнер (крім ліберо).

Матч складається з 5 партій, які в свою чергу - з ігрових епізодів, у кожному з яких розігрується одне очко.

Епізод починається з подачі м'яча через сітку. Перша подача в першій і у вирішальній (п'ятій) партіях виконується командою, що виборола право на подачу за жеребкуванням. У всіх інших партіях першою подає команда, яка не подавала першою в попередній партії.

Подача проводиться із зони подачі за лицьовою лінією майданчика ударом по м'ячу долонею або будь-якою частиною руки після того, як м'яч був підкинутий або випущений з руки (рук). Гравці команди, що подає, не мають права заважати суперникам. Гравці команди, що приймає, пасуючи м'яч один одному, намагаються відправити його на бік команди, що подає, при цьому допускається не більше трьох торкань м'яча (третім ударом він повинен бути відправлений через сітку), щоб не була зафіксована помилка «чотири удари».

Команда отримує очко і право на подачу, якщо суперник не зумів відбити м'яч (і той торкнувся підлоги), не перекинув м'яч назад через сітку за три торкання або зробив це з порушенням правил. Партію виграє команда, яка першою набрала 25 очок із перевагою мінімум у два. За рахунку 24:24 гра триває до переваги у два очка (26:24, 27:25 і т.д.) За рахунку 2:2 грається вирішальна (п'ята) партія - до 15, але різниця в рахунку також повинна становити не менше двох очок. У матчі перемагає команда, яка виграла три партії. Нічиї у волейболі виключені.

Правилами передбачено покарання за неправильну поведінку гравців по відношенню до офіційних осіб, суперників, партнерів по команді чи глядачів: попередження, зауваження (команда карається втратою розіграшу), видалення гравця (до кінця партії або матчу), дискваліфікація гравця (до кінця матчу).

У 2000 система тай-брейк стала застосовуватися у всіх партіях (перші чотири граються до 25 очок, вирішальна (п'ята) - до 15). Були введені й деякі технічні нововведення. Наприклад, у захисті дозволили грати будь-якою частиною тіла, навіть ногами (раніше допускалася лише гра руками й тілом вище за пояс). Подача  виконується з будь-якого місця за майданчиком, а не зі спеціальної зони, як раніше; допускається, якщо при подачі м'яч зачіпає сітку, але перелітає на половину суперників і т.д.

У наш час ФІВБ розглядає можливість проведення експериментальних міжнародних змагань із лімітом зросту для гравців: 175 см - для жінок і 185 см - для чоловіків.

У волейболі розрізняють п'ять основних амплуа гравців: сполучний, діагональний нападник, центральний блокуючий, доігровщик і ліберо.

Сполучний (або пасуючий) визначає «тактичний малюнок» гри своєї команди. Саме він у більшості випадків виконує передачу м'яча нападаючому для завершального удару (виключення - ситуації, коли сполучний опиняється в ролі приймаючого). Від його дій багато в чому залежить успіх у боротьбі з блокуючими команди-суперника. Сполучний визначає слабкі місця у ворожій обороні й виводить атакуючого на найбільш вигідну позицію. Сполучний - мозковий центр команди й її лідер.

У ролі діагонального (або універсального) нападаючого виступають найпотужніші та стрибучіші гравці команди, оскільки вони атакують в основному із задньої лінії. Саме діагональні нападники є найбільш результативними у грі.

Двоє центральних блокуючих, або нападники першого темпу б'ють із коротких прострільних передач. На цій позиції виступає чимало спортсменів «баскетбольного зросту». Блокувати удари суперників так, щоб м'яч не перелетів через сітку або потрапив до захисників своєї команди, - їх головна задача.

Нападники другого темпу атакують із країв сітки. Їм часто адресують для «обробки» важких м'ячів. На них покладено також прийом м'яча з подачі суперника. Приймаючий повинен володіти відмінною реакцією: за десяті частки секунди йому треба визначити «кут атаки» суперника, вибрати найбільш вдалу позицію для прийому м'яча й вирішити, куди його треба відіграти.

Ліберо - це вільний захисник, який грає на задній лінії замість одного з партнерів. На нього лягає основне навантаження з прийому м'яча. На майданчику він виділяється формою, колір якої контрастний за кольором форми інших гравців команди. На ліберо не поширюється обмеження на заміни, але між двома його замінами повинен бути проведений розіграш м'яча, а змінити ліберо на майданчику може тільки той гравець, якого він замінив раніше. Ліберо не має права подавати, атакувати у стрибку, а також брати участь у блоці. На нього поширюються всі обмеження, що стосуються гравців задньої лінії. Гравець-ліберо часто має невисокий зріст. Поява подібного «вузького спеціаліста» помітно розширило можливості команди в захисті. Прийом м’яча – передача – атакуючий удар – це стандартна схема дій приймаючої команди.

1.3. Загальні правила гри

У волейбол грають дві команди, у кожній - 6 гравців. Мета: спрямувати м'яч над сіткою, щоб він торкнувся майданчика суперника, і запобігти такій же спробі суперника.

М'яч вводиться у гру подачею: ударом гравця, що подає, через сітку на бік суперника.

У волейболі команда, що виграє розігрування, одержує очко (система «кожне розігрування-очко»). Коли команда, що приймає, виграє розігрування, вона одержує очко і право подавати, а її гравці переходять на одну позицію за годинниковою стрілкою.

Переможцем гри стає команда, яка першою набирає потрібну кількість очок.

Міжнародна федерація волейболу, як правило, один раз на чотири роки на своїх конгресах вносить зміни у правила гри. Усі ці зміни спрямовані  на підвищення емоційного рівня гри, її динамічності та видовищності.

1.3.1. Розмітка й обладнання ігрового майданчика

Гра ведеться на прямокутному майданчику розміром 18 х 9 метрів.    Волейбольний майданчик розділений посередині сіткою. Висота сітки для чоловіків - 2,43 м, для жінок - 2,24 м. Гра ведеться сферичним м'ячем окружністю  65-67 см вагою 260-280 г. Кожна з двох команд може мати у складі до 14  гравців, але на полі одночасно можуть знаходитися 6. Мета гри - атакувальним ударом добити м'яч до підлоги, тобто до ігрової поверхні майданчика половини суперника, або примусити його помилитися.

 Гра починається введенням м'яча у гру за допомогою подачі. Після введення м'яча у гру подачею й успішного розіграшу подача переходить до тієї команди, яка виграла очко. Майданчик по кількості гравців умовно розділений на 6 зон. Після кожного переходу права подачі від однієї команди до іншої в результаті розіграшу очка, гравці переміщаються в наступну зону за годинниковою стрілкою.

1.3.2. Загальна характеристика основних технічних елементів

Подача м'яча

Виконує подачу гравець, який у результаті останнього переходу переміщається з другої в першу. Подача проводиться із зони подачі за задньою лінією ігрового майданчика. Мета подачі - послати м'яч на половину суперника й максимально ускладнити прийом. Поки гравець не торкнеться м'яча при подачі, жодна частина його тіла не повинна зачепити поверхні майданчика (особливо це стосується подачі у стрибку). У польоті м'яч може зачепити сітку, але не повинен торкатися антен або їх уявного продовження вгору. Якщо м'яч зачепив поверхню ігрового майданчика суперника,  команді, що подавала, зараховується очко. Якщо гравець, який подавав порушив правила або відправив м'яч в аут, то очко зараховується команді суперника. Не дозволяється блокувати м'яч при подачі, перериваючи його траєкторію над сіткою. Якщо очко вигране командою, яка подавала м'яч, то подачу продовжує виконувати той же гравець. У сучасному волейболі найбільш поширеною є силова подача у стрибку.

Її протилежністю є укорочена (плануюча, тактична) подача, коли м'яч направляється близько до сітки.

Прийом м'яча знизу

Зазвичай приймають м'яч гравці, які стоять на задній лінії, тобто в 5-й, 6-й, 1-й зонах. Проте прийняти подачу може будь-який гравець. Гравцям команди дозволяється зробити три торкання (не можна двічі поспіль чіпати м'яч) і максимум після третього торкання перевести м'яч на половину супротивника. Обробляти м'яч на прийомі можна в будь-якому місці майданчика й вільного простору, але тільки не на половині майданчика супротивника. При цьому якщо доводиться пасом переводити м'яч назад на свою ігрову половину, друга передача із трьох не може проходити між антенами, а обов'язково повинна проходити  поза них. При прийомі не допускається затримка м'яча при його обробці, хоча приймати  можна будь-якою частиною тіла. Плануючу подачу можуть приймати 2 гравці на задній лінії, але для прийому силової подачі вимагається вже 3 гравці.

Атака

Зазвичай при позитивному прийомі м'яч приймається гравцями задньої лінії (1-е торкання) і доводиться до пасуючого гравця, пасуючий передає (2-м дотиком) м'яч гравцеві для виконання атакуючого удару (3-є торкання). При атакуючому ударі м'яч повинен пройти над сіткою, але у просторі між двома антенами. При цьому м'яч може зачепити сітку, але не повинен торкнутися антени або їх уявного продовження вгору. Гравці передньої лінії можуть атакувати з будь-якої точки майданчика. Гравці задньої лінії перед атакою повинні відштовхуватися за спеціальною триметровою лінією. Заборонено атакувати (тобто завдавати удару по м'ячу вище  лінії верхнього краю сітки) тільки ліберо.

Розрізняють атакуючі удари: прямі (по ходу) і бічні, удари з переводом вправо вліво й обманні удари (скидки).

Блокування

Це ігровий прийом, при якому команда перешкоджає переведенню м'яча при атаці суперника на свою сторону, перекриваючи його хід будь-якою частиною тіла над сіткою, зазвичай руками, перенесеними на бік суперника в рамках правил. Дозволяється переносити руки на бік суперника при блокуванні так, щоб вони не заважали супернику до його атаки або іншої ігрової дії.

Блок може бути одиночним чи груповим (подвійним, потрійним). Торкання блоку не вважається за одне з трьох торкань. Блокувати можуть тільки ті гравці,  що стоять на передній лінії, тобто в зонах 2, 3, 4.

Ліберо

Двоє з 14 гравців команди можуть бути призначені ліберо, які не можуть брати участь в атаці, у блоці й подавати. Їх форма відрізняється від форми інших гравців. Дозволяється заміняти ліберо необмежену кількість разів, не ставлячи до відома суддю. Ліберо найчастіше знаходиться на задній лінії, міняючись позицією із гравцями, яких вигідно тримати на передній лінії, наприклад, із центральним блокуючим.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. СПОРТИВНА ПІДГОТОВКА ВОЛЕЙБОЛІСТІВ

 

2.1. Основи спортивної підготовки волейболістів

Підготовка волейболіста передбачає систему педагогічного впливу на формування особистості студента та його фізичне виховання, тому до навчально-тренувального процесу ставляться високі вимоги, які не обмежуються підготовкою спортсменів. Поряд із фізичним розвитком і спортивним вдосконаленням необхідно виховувати людину сучасного суспільства.

У процесі навчально-тренувальних занять під впливом фізичних вправ у студента-волейболіста виховуються відповідні вміння й павички. Багаторазове повторення вправ впливає на діяльність усіх органів і систем.

Головне завдання – виховання дисциплінованості: усі дії, учинки підпорядковані вимогам команди. Як цього досягти? На нашу думку, вона досягається вимогливістю тренера. Також виконання необхідних правил:

-жодних запізнень та пропусків тренувань без поважних причин;

-чітке виконання розпоряджень, зауважень тренера;

-бездоганна поведінка.

 Така вимогливість привчає студентів стежити за собою і своїми діями, тримати себе в руках, із повагою ставитися до товаришів. Недостатня вимогливість до волейболістів призводить до послаблення дисципліни, а це у свою чергу негативно впливає на фізичну підготовленість і спортивне вдосконалення.

Виховання й навчання - єдиний педагогічний процес. Навчання і тренування студентів-волейболістів підпорядковане закономірностям фізичного виховання й будується з урахуванням загально педагогічних специфічних для спортивного тренування принципів.

2.2. Загальна фізична підготовка

Фізична підготовка має особливе значення в роботі з волейболістами, тому що  є важливою складовою частиною навчально-тренувального процесу.

Від чого залежить оволодіння фізичних якостей і здібностей студентами? По-перше, від рівня фізичних якостей і здібностей; по-друге, від ставлення до тренувань. Дотримуючись цих вимог,  швидко можна оволодіти основами техніки й тактики гри у волейбол.

Вплив специфічних для волейболу засобів на всебічний розвиток і функціональний стан організму повністю залежить від рівня оволодіння навичками гри. Тому на початковому етапі багаторічного процесу підготовки волейболістів вправи з техніки, тактики й сама гра у волейбол недостатньо впливають на загальний фізичний розвиток студентів. Отже, щоб навантаження на заняттях було оптимальним, потрібно застосовувати певну кількість загальнорозвиваючих і підготовчих вправ.

Фізична підготовка особливо впливає на результат змагань із волейболу студентських команд. Якщо змагання тривають декілька днів, у волейболіста з недостатньо розвинутими швидкісно-силовими якостями швидко з’являється втома, знижується результативність, темп гри пригальмовується, що впливає на результат усієї команди.

Загальна і фізична – види фізичної підготовки студентів-волейболістів. Вони органічно пов'язані між собою і становлять єдиний процес. Загально-фізична підготовка спрямована на зміцнення здоров'я, усебічний розвиток організму, розширення його функціональних можливостей. У процесі загально-фізичної підготовки особливу увагу приділяють розвитку тих фізичних якостей, які недостатньо розвиваються спеціальними вправами з техніки й тактики гри.

На заняттях із волейболу потрібно використовувати спеціальні вправи для розвитку сили, швидкості, стрибучості, витривалості, спритності і гнучкості.

Під час занять із загальної фізичної підготовки необхідно застосовувати засоби, які в основному відомі з уроків фізичної культури. Важливе значення при цьому має вивчення і складання нормативів фізкультурного комплексу. Доцільно періодично виділяти окремі заняття для загально-фізичної підготовки. Підбір засобів і обсяг загальної фізичної підготовки на кожному занятті залежать від конкретних завдань процесу навчання й умов проведення заняття. На початковому етапі на загальну фізичну підготовку відводиться 60—70% часу. Дуже часто на заняттях з юними волейболістами застосовуються гімнастичні, легкоатлетичні вправи, рухливі ігри, баскетбол, гандбол.

Вправи з набивними, баскетбольними, тенісними м’ячами, скакалками, гантелями, гумовими амортизаторами важливі для розвитку фізичних якостей волейболістів.

Для студентів 17-18 років вага набивного м’яча не повинна перевищувати 5 кг. При тренуванні подач і нападаючих ударів –до 1 кг. Вага гантель для волейболістів 16-18 років – 1-3 кг.

2.2.1. Сила та засоби її розвитку

Сила - це вміння долати зовнішній опір або протидіяти йому за рахунок напруження м'язів. Для волейболістів вона має велике значення: необхідна у стрибках, передачах і подачах, ударах м'яча. Від рівня розвитку сили залежить швидкість рухів, сила дає можливість удосконалювати швидкість.

Засобами розвитку сили повинні бути вправи динамічного характеру з помірним навантаженням. Присідання, стрибки, віджимання – вправи, які допомагають розвивати силові якості. Будуть доречними вправи із кулями, гантелями, гирями, набивними м'ячами тощо. Під час виконання таких вправ тренер повинен слідкувати за самопочуттям студентів-волейболістів.

Для розвитку статично-м’язових зусиль, які потребують затримки дихання, доречно буде використовувати наступні вправи: стояння на носках, «ластівка», виси тощо.

Під час виконання вправ із зовнішніми обтяжуваннями тренер може досить точно дозувати обсяг та інтенсивність навантаження, забезпечувати переважний вплив на окремі групи м'язів. Парні вправи (з опором, перетягування, боротьба) розвивають не тільки силу, спритність, а й волю. Динамічні вправи, пов'язані з подоланням маси власного тіла, дають гравцеві змогу поступово переходити від повільних рухів до швидких, від меншого навантаження до більшого. Рекомендується застосовувати обтяжування, які становлять 1/3—1/2 власної маси тіла. Корисні вправи із штангою, мішками, метання набивних м'ячів, каміння. Збільшенню м'язової сили сприяють вправи на обтяжування власного тіла або тіла партнера, вправи із стрибками та обтяжуваннями від 6 до 12 кг.

Силові вправи необхідно чергувати з вправами на розслаблення м'язів. Вправи на розвиток сили, що пов'язані з великими фізичними навантаженнями, виконуються наприкінці заняття.

2.2.2. Швидкість та засоби її розвитку

Швидкість у волейболі - це комплекс функціональних якостей спортсмена, які виявляються:

1.        у швидкості простих і складних реакцій у відповідь на один або кілька подразників;
2.        у швидкості виконання прийомів техніки гри;
3.        у швидкості переміщення гравця на майданчику.

Основним засобом розвитку швидкості рухів вважається повторне виконання рухів із граничною швидкістю. Кількість використовуваних вправ має бути незначною, але вони необхідні на кожному занятті. Важливе значення для розвитку швидкості рухової реакції мають вправи на виконання завдань за несподіваним сигналом.

Вправи на розвиток швидкості мають бути різноманітними й охоплювати різні групи м'язів. Вони повинні сприяти вдосконаленню регуляторної діяльності центральної нервової системи, підвищенню координаційних здібностей учнів.

Дослідження показали, що такі вправи стають ефективнішими, коли їх використовувати у відповідному співвідношенні із стрибковими. Для розвитку швидкості необхідно насамперед використовувати швидкісно-силові вправи. Прикладом таких вправ можуть бути стрибки, стрибкові вправи з обтяжуванням (з набивними м'ячами, торбинками з піском).

Для розвитку швидкості у студентів вправи добирають диференційовано, а саме: вправи на розвиток швидкості реакції, на розвиток частоти рухів, на розвиток швидкості переміщення. Наприклад, ходьба з круговими рухами рук у темпі, який удвічі перевищує темп кроків; швидка передача м'яча біля стінки; швидка передача м'яча в парах; стрибки через скакалку на найбільшу кількість (за 8—10 с) та ін. Швидкість необхідно нарощувати поступово і збільшувати амплітуду рухів, обов'язково доводячи її до максимальної величини. Вправи виконують в полегшених умовах (біг під гору, із використанням лідера тощо) або спочатку в ускладнених умовах, а потім у звичайних.

Вправи будуть ефективними тоді, коли студент може контролювати й точно оцінювати швидкість рухів. Тренувальні заняття організовуються так, щоб вправам на розвиток швидкості не передувала будь-яка робота, що втомлює студентів.

2.2.3. Витривалість та засоби її розвитку

Витривалість — важлива якість волейболіста, вона виявляється в здібності боротися з стомленням, яке приходить після значних навантажень. Розвиток витривалості дає змогу підвищити працездатність гравця. На заняттях зі студентами основним засобом розвитку загальної витривалості вважається біг у поєднанні з ходьбою.

Також для розвитку витривалості використовують циклічні вправи помірної інтенсивності у відносно рівномірному темпі,  наприклад, біг, який чергується з ходьбою, ходьба на лижах, походи в гори, легкоатлетичний біг на середні й довгі дистанції, їзда на велосипеді, весловий спорт, плавання тощо. Крім того, застосовуються вправи, що виконуються з великою інтенсивністю: легкоатлетичний біг на 100-200 м (3-5 повторень) із інтервалами для відпочинку 3-4хв, а також загально розвиваючи гімнастичні вправи, що повторюються 15-20 раз.

Сучасні дослідження свідчать, що особливу увагу необхідно приділяти розвитку витривалості у студентів, починаючи з першого курсу. З віком витривалість поступово збільшується, але нерівномірно.

2.2.4. Спритність та засоби її розвитку

Спритність проявляється в здібностях волейболіста швидко й сміливо виконувати складні за координацією дії, правильно розв'язувати різні рухливі завдання, швидко перебудовувати свою діяльність відповідно до обставин. Для вдосконалення спритності доцільно систематично використовувати нові, несподівані для учнів вправи.

Розвиваючи спритність волейболіста, уміння швидко переключатися з однієї дії на іншу використовують рухливі та спортивні ігри, біг із перешкодами, акробатичні вправи у різноманітному поєднанні, естафети, стрибки в довжину або глибину, жонглювання м'ячами, стрибки на батуті з додатковими рухами рук, вправи на рівновагу тощо.

Визначаючи кількість вправ, необхідно враховувати, що вони спричиняють значне нервове напруження. Вправи на спритність проводяться на початку основної частини заняття. Студенти повинні збагачуватись новими руховими навичками безперервно: якщо  протягом тривалого часу їхній запас рухів не поповнюється, то інтерес до навчання знижується.

Вправи для розвитку спритності проводяться в підготовчій або основній частині уроку після виконання вправ на розвиток швидкості.

2.2.5. Гнучкість та засоби її розвитку

Гнучкість (рухливість у суглобах) — це здібність волейболіста виконувати ігрові рухи з великою амплітудою. Гнучкість деякою мірою впливає на швидкість і точність ігрових рухів. Спеціальний розвиток гнучкості — складова частина тренувального процесу, але треба пам'ятати, що надмірна рухливість стає перешкодою для технічно правильного виконання деяких прийомів гри.

Для розвитку гнучкості використовують вправи на розтягування, які виконують пружно, серіями (2-4 ритмічних повторення), із поступовим збільшенням амплітуди і прискоренням темпу рухів. Кількість повторень для кожної групи суглобів з часом зростає: 8—10 повторень на перших заняттях, 20—30 повторень наприкінці четвертого місяця занять. Гнучкість легко розвивається в дитячому й підлітковому віці, а потім її слід підтримувати на досягнутому рівні.

Вправи на розтягування необхідно виконувати без зайвої активності, щоб не допустити травм і не спричинити зайвої рухливості в суглобах. Після вправ на гнучкість треба виконувати вправи, які сприяють зміцненню м'язів і зв'язок, а також вправи на розслаблення м'язів.

2.3. Спеціальна фізична підготовка

Мета спеціальної фізичної підготовки - розвиток фізичних якостей і здібностей студенів, необхідних для гри у волейбол, а також конкретне виявлення однієї з основних фізичних якостей або їх комплексу в руховій діяльності гравців на майданчику. Спеціальна фізична підготовка сприяє підвищенню рівня діяльності усіх систем організму гравця, що необхідні для вдосконалення рухових навичок. Більшість методів, що їх застосовують на заняттях із загальної фізичної підготовки, використовуються й у процесі спеціальної фізичної підготовки волейболістів.

Спеціальна сила

Її розвивають вибірково, впливаючи на ті групи м'язів, які виконують основну роботу, водночас удосконалюючи їхню можливість виявляти необхідні зусилля в ігрових складних умовах. Для розвитку спеціальної сили використовують засоби, що відповідають структурі ігрових рухових навичок.

Ефективність роботи ніг визначається цілим рядом прийомів техніки, що застосовуються в ігровій обстановці. Тому розвитку сили м'язів ніг необхідно приділяти особливу увагу. При цьому враховують специфіку: швидку зміну характеру зусиль; перемінні динамічні зусилля в поєднанні з переходом від максимальних напружень до відносного розслаблення і навпаки.

Виконання прийомів техніки гри (передачі, подачі, нападаючого удару, блокування) залежить від рівня розвитку сили невеликих м'язових груп, із якими пов'язаний рух кисті й пальців рук. Для розвитку саме цих м'язових груп використовують такі вправи: обертання, згинання й розгинання кистей (із гантелями в руках); підкидання набивних м'ячів кистями; штовхання легкоатлетичних куль хльостким ударом кисті тощо. Щоб учні успішно оволоділи технікою кистьових й обманних ударів, використовують вправи з малою амплітудою, які складаються з повільних і швидких рухів. Рекомендується користуватись набивними м'ячами вагою 1-2 кг.

Силу і швидкість метальних рухів, що становлять основу техніки нападаючих ударів і подач м'яча, можна розвивати за допомогою таких вправ: метання в ціль предметів порівняно невеликої ваги (набивних  м'ячів,полегшених легкоатлетичних куль, каміння, мішечків з піском, гумових   кілець тощо) з якнайбільшою швидкістю; махових вправ з гантелями, що виконуються однією і двома руками з різних вихідних положень (стоячи на одній і обох  ногах, на одному і двох колінах, сидячи, лежачи на спині або животі. Головні вимоги до вправ, які спрямовані на вдосконалення метальних рухів, — це швидкість, дальність і точність кидка.

Спеціальна швидкість

Швидкість волейболіста виявляється в руховій активності, різних прискореннях, ривках, швидкості, розвинутій на відрізках 3 — 6 м, а також у виконанні прийомів техніки з м'ячем або без м'яча.

Основними засобами розвитку швидкості є легкоатлетичний біг, різні стрибки. Проводячи естафети, доцільно застосовувати змагальний метод. Для розвитку спеціальної швидкості вправи повторюються серіями, що складаються з 3—5 ривків (пауза для відпочинку між серіями 1—1,5хв).

Більшість вправ для розвитку швидкості рекомендується виконувати за зоровим сигналом, що допомагає вдосконалювати швидкість зворотної реакції. За характером вправи можуть бути близькими до гри у волейбол.  Швидкі ривки з різкою зміною напряму і блискавичними зупинками; імітаційні з акцентованим швидким виконанням окремого руху; швидкісні переміщення з імітацією або виконанням окремих рухів. При виконанні імітаційних вправ, що поєднуються з вправами для розвитку швидкості переміщення, обов'язково враховуються специфіка гри у волейбол і закономірності цих дій. Вправи для розвитку швидкості переміщення і відповідних дій: біг на 10-30м з максимальною швидкістю обличчям  вперед, боком (правим, лівим) вперед, схресним кроком, спиною вперед; прискорення під час бігу різними  способами на майданчику; біг різними способами із зміною напряму; біг із зупинками і прискоренням з місця по прямій, із зміною напрямку,такий самий біг на майданчику; за зоровим сигналом біг на 10-15м із різних вихідних положень; стійка волейболіста (обличчям, боком, спиною до стартової лінії), сидячи, лежачи обличчям догори і вниз; човниковий біг на відстань 6-9м; ривки та прискорення з різноманітних вихідних положень по зоровому сигналу; естафети з завданням на швидкість виконання.

Стрибучість - одна з важливих якостей волейболістів. Вона залежить від рівня розвитку швидкісно-силових здібностей та  ґрунтується на силі м'язів, швидкості їх скорочень і координації рухів у фазі польоту й у момент приземлення. Враховуючи висоту волейбольної сітки й велику кількість стрибків серед рухів у волейболі, потрібно систематично працювати над розвитком стрибучості. Стрибкові вправи вводяться на кожному зайнятті.

Спеціальна витривалість

Волейболіст повинен бути витривалим. Для цього корисно виконувати спеціальні фізичні вправи, які моделюють двосторонні ігри із зменшеним складом команди, ігри підвищеної інтенсивності (введення другого м'яча замість того, який вийшов із поля). Особлива увага приділяється розвитку стрибкової витривалості. Для цього багато раз повторюються стрибки на максимально можливу висоту в умовах атаки й блокування. Доцільно чергувати вправи, спрямовані на вдосконалення техніки, із серіями вправ, які потребують великого фізичного напруження. Таке переключення стимулює спеціальну витривалість і емоційний стан, унаслідок чого центральна нервова система стомлюється. Доцільно під час тренувань виконувати наступні вправи:

1. Стрибки на одній і двох ногах на різну висоту.

2. Серії стрибків (протягом 15 сек.). У першій серії використовується максимально можлива кількість стрибків,у другій — виконуються стрибки максимальної висоти. 2-3 серії стрибків виконують без зупинок протягом 1-1,5 хв.

3. Переміщення з низького в.п. в різних напрямах протягом 0,5-1хв;потім дається відпочинок;повторюється 2-3 рази (можна з обтяжуваннями вагою 1-2 кг).

4. Гравець послідовно імітує нападаючий удар і блокування (удар-два блоки і т.д.),після чого якнайшвидше відходить на лінію нападу,звідки знову починає виконувати вправу. При цьому виконується 15-20 стрибків.

5. Захисні дії в парах. Партнери підкидають один одному м'ячі,намагаючись посилати їх не гравцеві,а в бік або вперед. Кожний захисник в ході тренування може виконувати серії таких вправ. Проводити їх необхідно з максимальною інтенсивністю. Тривалість кожної серії — 30 сек.,перерва між ними — 1-1,5 хв.

6. Гра у волейбол одночасно двома м'ячами в різному кількісному складі гравців: 2-2, 3-3, 4-4, 5-5, 6-6 (гра проводиться тільки за допомогою передач або нападаючих ударів).

7. Гра у волейбол в складі: 2-2, 3-3, 4-4, 5-5, 2-3, 3-4, 4-5, 5-6.

8. Естафети з різноманітними переміщеннями.

Спеціальна спритність

Під час гри виникають різні рухові завдання, які потребують швидкої реакції. Деякі прийоми техніки виконуються в безопорному положенні, що ставить особливі вимоги до розвитку спеціальної спритності й точності рухів. Для розвитку у волейболістів координації рухів у ігрових ситуаціях, які швидко змінюються, рекомендуються комплексні вправи, які виконуються в швидкому темпі. Вправи, спрямовані переважно на розвиток спеціальної спритності, виконуються на початку основної частини заняття. Для розвитку цих якостей використовуються  наступні вправи.

1. Стрибки з місця і з розбігу з поворотом на 180,270 і 360 градусів.

2. Стрибки через різні предмети і прилади з поворотом  і без поворотів.

3. Перекиди вперед,назад,через ліве і праве плече.

4. Стрибки на батуті з різними рухами в безопорному положенні і з поворотами. 

5. З положення  лежачи на спині за сигналом встати,зробити короткий   розбіг (3-4 м),потім — стрибок через бар'єр, відразу перелізти через гімнастичну колоду,зробити ривок на 5-7 м,залізти на гімнастичну стінку і торкнутися рукою  позначки-злізти на підлогу і зробити заключний ривок до фінішу.

6. Стрибки на батуті з різними рухами в безопорному положенні і з поворотами.

7. Естафети з подоланням перешкод.

8. Гравці розміщуються попарно обличчям один до  одного на відстані 6 — 8 м. Першу передачу виконують над собою,другу — партнерові,після чого гравець робить перекид вперед  або назад. Вправу повторюють 8 — 10раз.

Спеціальна гнучкість

Для розвитку гнучкості застосовують гімнастичні вправи, що виконуються з поступовим збільшенням амплітуди й повторенням пружинних рухів; вправи, що виконуються з допомогою партнера, і з невеликим обтяженнями. Комплекси вправ на гнучкість поступово ускладнюються, рухи виконуються активно, але повільно, з наступним збільшенням амплітуди; частіше застосовуються інерція, додаткова опора, активна допомога партнера і невелике обтяження, повторюються пружинні рухи. Коли в заняття включаються парні вправи, то бажано добирати партнерів, зріст і вага яких приблизно однакові. Це, звичайно, впливає на ефективність занять.

Враховуючи зростаючі вимоги до універсальної підготовки волейболістів, на тренування виділяється багато часу, тому актуальним є питання про поєднання спеціальної фізичної підготовки з удосконаленням прийомів техніки, тобто треба брати на озброєння метод взаємних впливів.

Рекомендується під час виконання підготовчих вправ додержувати певної послідовності, а саме: вправи на швидкість реакції, спостережливість, координацію, швидкість відповідних дій швидкість переміщення, для розвитку сили і швидкісно-силових якостей, ігри та естафети з перешкодами, вправи для розвитку спеціальної витривалості. Підготовчі вправи проводять в першій частині заняття, їх можна також застосовувати і в основній частині перед виконанням вправ з техніки і тактики гри. Наприклад, перед тим як виконувати складні вправи з волейбольним м'ячем, використовуються вправи з набивними м'ячами. Систематично потрібно включати до занять ігри та естафети (протягом 5—10хв). Це сприяє створенню емоційного піднесення в юних волейболістів, що дає можливість протягом всього заняття підтримувати певний рівень навантаження.

 

 

 

 

 

 

ІІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ТЕХНІЧНИХ ПРИЙОМІВ ГРИ У ВОЛЕЙБОЛ

3.1. Методика навчання техніки гри у волейбол

Техніка гри – комплекс спеціальних прийомів і способів, необхідних для успішного розв'язання конкретних ситуативних завдань.

На сучасному високому рівні розвитку гри у волейбол виконання необхідних тактичних дій можливе тільки в умовах досконалого володіння технікою цієї гри. На початку навчання необхідно приділяти значну увагу формуванню в учнів правильних навичок з техніки гри, щоб не допускати помилок, які важко пізніше виправляти. Процес навчання умовно можна поділити на два періоди:

-початкова технічна підготовка: формування рухової активності тощо;

-удосконалення вмінь гри у волейбол: підвищення точності результатів при виконанні прийомів гри, розширення арсеналу варіантів гри.

Техніку гри поділяють на:

• техніку гри в нападі;
• техніку гри в захисті;
• виділяють техніку переміщення;
• техніку дії з м'ячем.

3.1.1. Техніка переміщень

Різноманітні ігрові ситуації на майданчику виникають постійно й раптово. Волейболістові доводиться швидко приймати рішення й застосовувати різні види переміщення: кроком, стрибком, бігом; виконувати падіння, перекати, щоб якісно прийняти м’яч. Під час гри часто бувають ситуації, коли волейболіст може заздалегідь передбачити  дії, але не одноразово  він змушений поєднувати різні способи переміщення, щоб виконати ту чи іншу дію. У цьому випадку волейболіст сам обирає спосіб переміщення й розраховує час для його виконання. У більшості ж випадків він змушений приймати рішення й реалізувати його у відповідь на дії суперника при досить обмеженому часі.

У зв’язку з цим гравець повинен бути завжди готовий передбачити дії супротивника й негайно почати відповідне переміщення з найвищою початковою швидкістю. Щоб розв’язати це динамічне завдання, гравець ще до переміщення обирає оптимальне положення для певного способу дії.

Переміщення волейболіста бувають найрізноманітніші. Вони повинні бути гранично швидкими й завершуватися миттєвою зупинкою для прийому м’яча, падінням, перекатом, оптимально прискореними для виконання нападаючого удару, блокування.

Особливості переміщення зумовлені характером виконання попередніх дій. Однак усі види переміщення об'єднує плавність і «м’якість» їхнього виконання, що досягається завдяки неповному випрямленню ніг у колінних суглобах і відсутності махових рухів руками.

Спочатку ізольовано вивчається кожний вид переміщення. Після цього засвоєні способи переміщення поєднуються між собою з іншими різноманітними прийомами. Уява про той або інший технічний прийом створюється шляхом показу і пояснення.

3.1.2. Передача м'яча

Основним прийомом техніки є передача м'яча, за допомогою її волейболіст забезпечує процес організації атакуючих і захисних дій. Залежно від положення рук розрізняють передачі двома руками зверху і знизу. Для забезпечення нападаючих дій застосовуються в основному тільки передачі двома руками зверху. Успішне завершення нападаючих ударів залежить від правильної передачі м'яча, яка виконується після переміщення назустріч м'ячу.

Передачу двома руками зверху можна виконувати з різних вихідних положень гравця, висота яких змінюється залежно від кута траєкторії польоту м'яча відносно майданчика. У кожному окремому випадку волейболіст приймає різні за висотою вихідні положення.

Дуже важливо, щоб кожний студент навчився точно «адресувати» м'яч, для цього необхідно правильно оволодіти технікою передачі м'яча. Обов'язковою умовою виконання передачі є своєчасний вихід до м'яча й правильне зайняття вихідного положення, а саме: руки зігнуті в ліктьових суглобах, кисті перед обличчям, пальці розведені й спрямовані вгору, лікті спрямовані вперед, у сторони, ноги зігнуті в колінах і розставлені, одна нога спереду, тулуб трохи нахилений вперед. У момент передачі м'яча ноги й руки випрямляють, пальцями торкаються м'яча, зм'якшують поступовий рух, кисті в положенні тильного згинання, вони міцно охоплюють м'яч ззаду-знизу, утворюючи своєрідну «воронку». Основне навантаження при передачі падає на вказівні й середні пальці, решта пальців виконують допоміжну функцію. Передача виконується за рахунок погодженого розгинання ніг, тулуба і рук, при цьому м'ячу надається поступальний рух вгору-вперед. У заключній фазі передачі повністю розгинають ноги, тулуб і руки, а кистями супроводжують м'яч. За напрямом передачу можна виконувати вперед, над собою, назад (за голову) і в сторони. Для виконання передачі над собою і назад гравець повинен зайняти положення так, щоб м'яч опинився над ним, поставити кисті рук над головою і за рахунок незначного прогину в грудній частині хребта й відведення плечей назад виконати передачу. Руки випрямляються вгору, а кисті в променево-зап'ястному суглобі не рухаються. Передачі нарізну відстань і з неоднаковою висотою польоту м'яча.

Розрізняють наступні передачі:

-короткі (у межах однієї зони);

-середні (із зони 2 в зону 3);

-довгі (із зони 2 в зону 4).

Також передачі можуть бути:

-низькими (до 1 м заввишки);

-середніми (до 2 м заввишки);

-високими (понад 2 м).

Довгі й високі передачі характеризуються активною роботою ніг. Під час виконання високих передач плечі відхиляються дещо назад, у довгих передачах - супроводжують політ м'яча, а в коротких - перебувають у фіксованому стані.

Різновидністю передачі двома руками зверху є передача у стрибку. Вона складна, тому що виконується в безопорному положенні. Після переміщення під м'яч гравець робить стрибок угору й піднімає зігнуті руки над головою. Передача виконується в найвищій точці стрибка за рахунок випрямлення рук у ліктьових і променево-зап'ястних суглобах. Передача у стрибку з імітацією нападаючого удару називається відкидом м'яча. У окремих випадках передачу зверху можна виконати однією рукою.

Спочатку студентам важко першою передачею точно спрямувати м'яч до сітки. М'яч часто опускається близько від сітки або на сітку. У такому випадку другу передачу неможливо правильно виконати, тому краще відбити такий м'яч кулаком з положення, коли гравець стоїть обличчям, боком і навіть спиною до сітки. Способом верхньої передачі у стрибку через сітку м'яч відбивають обличчям до сітки.

3.1.3. Подача м'яча

У сучасному волейболі подача використовується не тільки для початку гри, а й як ефективний засіб атаки, за допомогою якого утрудняють підготовку суперника до тактичних комбінацій у нападі.

Подачі виконуються відповідно до вимог, зазначених у правилах гри: гравець, який подає м'яч стає за межами майданчика на місці подачі, обов'язково підкидає м'яч і ударом руки спрямовує м'яч через сітку в бік суперника.

Щоб виконати подачу будь-яким способом, необхідно прийняти правильне в. п. перед подачею; точно й невисоко підкинути м'яч; правильно розмістити кисть руки на м'ячі в момент удару.

Щодо характеру руху, подачі можна розділити на силові, націлені й плануючі. Якщо точно виконуються подачі, значно утруднюється прийом м'яча на боці команди суперника. Якщо подачі застосовуються варіативно, підвищується атака за рахунок швидкості м'яча, що летить (силова подача), або його точності (націлена подача) чи зміни траєкторії польоту м'яча (плануюча подача).

Залежно від руху руки, яка виконує удар, і розміщення тулуба гравця щодо сітки розрізнюють подачі: нижні (прямі й бокові), верхні (прямі й бокові), верхні прямі подачі в стрибку.

Нижня пряма подача - основний спосіб подачі для початківців, особливо дітей.

Для виконання подачі гравець стає на місце подачі у в. п.: ноги ледь зігнуті в колінах, ліва нога спереду, тулуб трохи нахилений уперед.

М'яч на долоні лівої руки, зігнутої в ліктьовому суглобі навпроти руки, що виконує удар. Правою рукою виконують замах назад, вагу тіла змішують у напрямі правої ноги. Одночасно цей м'яч підкидають вертикально вгору на 0,4—0,6 м. випрямляючи праву ногу й виконуючи маховий рух правою рукою вниз-уперед, виконують удар по м'ячу знизу-ззаду на рівні пояса, спрямовуючи його вперед-угору.

Під час подачі погляд гравця зосереджений на м'ячі. Якщо студентам важко виконати удар долонею, вони можуть виконувати кулаком. Нижня пряма подача не належить до силових, але досить точна. У командах вищих спортивних розрядів вона майже не застосовується, тому що на сучасному рівні гри вона недостатньо ефективна. Як правило, ця подача виконується з місця без попереднього розбігу.

Верхня пряма подача. Під час виконання її гравець стає обличчям до сітки, розподіливши вагу тіла рівномірно на обидві ноги. Можна одну ногу поставити вперед на півкроку. М'яч підкидається лівою рукою угору перед собою на висоту до 1,5 м, правою рукою робить замах вгору-назад, вагу тіла переносить на праву ногу, яку згинає у колінному суглобі, тулуб прогинає. Ударний рух починається сильним розгинанням правої ноги, поворотом тулуба вліво, перенесенням ваги на ліву ногу. Власне удар виконують майже одночасно з рухами ніг і тулуба. Права рука швидко рухається до м'яча; випрямляючи руку (кисть руки ледь напружена, пальці міцно стиснуті), наносять удар долонею по м'ячу. Після удару кисть іде за м'ячем, згинається; рука опускається вниз, тулуб згинається і розвертається вліво.

З такого в. п. виконують націлену подачу, яка за структурою подібна до описаної. Вона відрізняється від верхньої прямої подачі меншими параметрами окремих рухів волейболістів. Так, переміщення ваги тіла незначні, замах короткий, м'яч підкидають вище голови на 0,4 - 0,6 м, уривчастий ударний рух правою рукою за амплітудою незначний, удар виконують по задній частині м'яча. Супроводжуючи рухи мінімальні.

Верхня пряма подача часто застосовується гравцями команд будь-якого спортивного розряду.

Верхня бокова подача. Високої швидкості польоту м'яча досягають під час виконання верхньої бокової подачі. Велика сила удару при цьому способі подачі забезпечується включенням в роботу м'язів усього тулуба, широким рухом ударної руки, активною роботою ніг і лівої руки. Для виконання подачі гравець займає в. п.: ледь зігнуті ноги на ширині плечей, ліва трохи спереду, (м'яч утримується лівою рукою на висоті пояса). Підкидаючи м'яч угору (до 1,5 м. заввишки) над лівим плечем, гравець згинає ноги в суглобах, робить замах правою рукою, вагу тіла переносить на праву ногу, тулуб нахиляється вправо, плечі розвернуті вправо.

Ударний рух починається з розгинання ніг, тулуб випрямляється, права рука рухається по дузі вгору, при цьому передпліччя і кисть руки ледь відстають у русі. Ноги випрямляються, тулуб повертається вліво, вага тіла, переноситься на ліву ногу. Удар по м'ячу здійснюють у найвищій точці розкритою долонею випрямленої руки. Після удару гравець робить крок правою ногою вперед і повертається обличчям до сітки, необхідно стежити, щоб у момент удару долоня не поверталася дуже вліво, площина її має бути розвернута перпендикулярно до напряму польоту м'яча.

Є інші різновидності способів подач. До них відносять подачу «свічка» і плануючу подачу. Для виконання подачі «свічка» гравець стає правим боком до сітки. Ноги на ширині плечей, м'яч лежить на лівій руці на рівні пояса. Підкидаючи м'яч вгору на 0,4—0,6 м, гравець опускає праву руку вниз-назад. Потім рука енергійно рухається знизу-вгору, удар по м'ячу виконується перед грудьми ребром кисті по лівій половині м'яча, після удару рука продовжує рухатись угору.

Залежно від способу виконання плануюча подача може бути верхньою прямою і верхньою боковою. Особливість її виконання полягає в невеликому замахові, удар здійснюють чітко по центру м'яча твердою основою кисті. М'яч під час польоту не обертається, а планерує, змінюючи вмить траєкторію. Необхідно стежити, щоб кисть була на одній лінії з рукою і не робила ізольованих рухів у променево-зап'ястному суглобі. Під час виконання плануючої подачі важливо попасти в центр м'яча (відносно траєкторії польоту). Внаслідок незначної неточності м'яч летить без планерування.

У верхній прямій подачі планерування виконати важче: заважає довге «супроводження» м'яча. Плануючі подачі широко розповсюджені і успішно застосовуються гравцями команд вищих спортивних розрядів.

Верхня пряма подача в стрибку. При виконанні верхньої прямої подачі в стрибку гравець відходить на 3-4 метри від лицьової лінії, підкидає м'яч вперед-вгору, розбігається, стрибає і завдає удар по м'ячу, завершуючи його різким рухом кисті вперед як при нападаючому ударі, тільки посилає м'яч по більш пологій траєкторії («накатом»), приземлення відбувається в межах майданчика. Основними зараз є пряма плануюча, подача в стрибку (силова) і, рідше, збоку плануюча. Незважаючи на те, що подачею тільки вводять м'яч у гру, вона є ефективним засобом виграшу очок («Ейсів»). Пропущені 2-3 подачі роблять сильний психологічний вплив на приймаючу команду.

3.1.4. Нападаючий удар

Ефективним засобом нападу є нападаючий удар. Нападаючі удари виконують в стрибку після короткого розбігу, врахувавши висоту сітки.

Нападаючий удар виконується так: стрибокі з місця або з розбігу, удар, приземлення. Щоб стрибнути з розбігу, відштовхуються однією або двома ногами; з місця - тільки двома ногами. Виконуючи стрибок відштовхуванням двома ногами під час розбігу, гравець набирає швидкість, необхідну для високого стрибка.

Залежно від ігрової обстановки (від напряму й характеру подач, від того, який блок поставив суперник), нападаючий гравець намагається зробити такий удар, за допомогою якого можна провести м'яч мимо рук блокуючих гравців. Нападаючі удари ефективні, якщо гравець володіє не одним якимсь способом, а всім арсеналом технічних засобів нападу.

Нападаючі удари бувають прямі й бокові. Прямі виконують з положення обличчям до сітки, бокові удари — плечем (боком). Прямі й бокові удари роблять у різних напрямах з переводом м'яча вліво, вправо.

Прямий нападаючий удар виконують після розбігу та в стрибку з місця. Цей спосіб найефективніший, якщо гравці суперника не встигли організувати блокування або залишили незакритою зону удару.

Початкові фази руху - розбіг і відштовхування - виконуються майже однаково при всіх різновидностях нападаючого удару. Розбіг може виконуватися під різними кутами щодо сітки, він складається з 2-3 кроків, найважливіший з них - останній, який виконують стрибком. Третій, останній, крок виконують широким стопорним рухом за рахунок різкої постановки ступні на п'ятку. Під час розбігу, починаючи з другого кроку, обидві руки відводяться назад, й на останньому кроці різко виносяться вперед. Стрибок виконують із стійки ноги паралельні на ширині 20—30 см одна від одної. Відштовхуються перекатом ступнів з п'яток на носки, випрямленням ніг і тулуба. Звичайно велике значення має погодженість дій: у момент приставляння лівої ноги руки йдуть униз з таким розрахунком, щоб випрямлення ніг відбулось одночасно з рухом рук угору. Руки спочатку йдуть разом до рівня обличчя, а потім активніше працює права рука, яка виконує удар.

Ударний рух починається із швидкого згинання тулуба. Рука, що виконує удар, розгинаючись в ліктьовому суглобі, рухається вперед-угору виведенням вперед передпліччя. Спочатку рухається плече, за ним - передпліччя і кисть. Інтенсивність цього руху зростає поступово і до найбільшої швидкості в момент торкання м'яча. Удар кисті припадає на верхню - задню частину м'яча, який летить вперед. Після удару гравець м'яко приземлюється на носки, згинаючи ноги, тулуб, а напівзігнуті руки опускаються вниз.

Нападаючий удар з переведенням застосовується під час зустрічі з блоком суперника. Удар є різновидом прямого нападаючого удару, тільки напрям польоту м'яча не збігається з напрямом розбігу нападаючого. Розбіг виконується так, як під час удару по ходу. Перевід відбувається поворотом кісти руки. Внаслідок переводу вправо кисть повертається вправо.

Дуже ефективний удар, коли гравець в безопорному положенні перебуває в найвищій точці виконує поворот вліво і робить удар, змінюючи напрям польоту м'яча відносно напряму свого розбігу. Цей удар без повороту тулуба в останній фазі ударного руху рукою змінює напрям, якщо рух кисті спрямовується також вбік руху руки. Тулуб залишається у вертикальному положенні.

При перевідних ударах з поворотом тулуба м'язи останнього беруть активну участь в ударному русі, тулуб повертається в напрямі удару. Нападаючі удари з переведенням потребують від виконавців високого рівня координації рухів.

Боковий нападаючий удар. Як правило, нападаючий удар застосовується тоді, коли м'яч знаходиться далеко від сітки. Розбіг роблять під певним кутом до сітки, ступні ніг на останньому кроці ставляться майже паралельно сітці. У момент замаху обидві руки виносять угору, тулуб прогинають, ноги згинають. У момент удару тулуб розгинається, повертається ліворуч, ліва рука рухається вниз, права дугоподібними рухом переміщується до м'яча і акцентованим ударом кисті завершує удар по м'ячу. Ліву руку під час удару різко опускають униз. Боковий удар характеризується активною роботою тулуба. Після удару рука продовжує рухатися вниз по дузі, а потім відбувається м'яке приземлення. Гравець, змінюючи рух руки й положення кисті, може виконувати удари в найрізноманітніших напрямах. У новачків через недостатній розвиток швидкісно-силових якостей рух на замах може відбуватись під час відштовхування.

Бокові нападаючі удари інколи виконуються не тільки по ходу розбігу, а й з переведенням вправо і вліво. У командах вищих спортивних розрядів застосовують бокові удари в поєднанні з переводом кисті і одночасним поворотом тулуба. Під час удару без повороту тулуба в останній фазі руху рука змінює напрям. Тулуб залишається у вертикальному положенні.

3.1.5. Падіння

Застосовують для швидкого переміщення до м'ячів, що далеко падають і для виведення центра ваги за площу опори. Розрізняють кілька способів падіння.

Падіння перекатом на спину. Гравець присідає, відводить плечі назад, сідає на п'ятку ноги, групується й падає перекатом на спину. Голову він нахиляє до грудей, щоб запобігти удару об площину майданчика. Після перекату маховим рухом ніг гравець встає і займає положення готовності до наступних дій.

Перед прийомом м'яча після падіння перекатом на спину гравець виконує переміщення вперед бігом або скачком. Падіння перекатом на спину можна виконувати після випаду вбік. Попередньо гравець повертає тулуб у напрямі витягнутої ноги і після передачі робить перекат на спину.

Падіння перекатом на спину, особливо з положення вбік, на деякий час виводить гравця з гри, не дає змоги швидко зайняти положення готовності.

Падіння після швидких переміщень з перекидом через плече. Для виконання перекиду через плече інерція, яку гравець набуває після попереднього переміщення. Цей спосіб переміщення найраціональніший, оскільки дає змогу вирішити проблему прийому м’яча за мінімальний просторово-часовий проміжок. Завдяки складно-координаційному падінню досягається менша кількість рухів для переміщення, а отже і менша кількість часу для його виконання.

Падіння вперед на руки й перекатом на груди застосовують для прийому далеко падаючих м'ячів. Після переміщення відштовхуванням ноги, яка стоїть попереду, різким рухом тулуба вперед-униз робиться кидок уперед. Тулуб прогинається, ноги зігнуті в колінах. Після прийому (у без опорній фазі руки посилаються вперед, долоні спрямовані до поверхні майданчика, повільно згинаючись, амортизують інерцію тіла. Гравець приземляється на груди (тулуб прогинається, ноги зігнуті в колінах, голова повернута вгору) і перекочується прогнутим тулубом.

 Крім цього способу приземлення застосовується інший, коли після торкання грудьми поверхні майданчика руки розводять у сторони, а гравець продовжує рух по майданчику з прогнутим тулубом і зігнутими ногами, поки не зупиниться.

3.1.6. Приймання м'яча

Подачу й нападаючий удар можна прийняти двома руками зверху або знизу. Під час прийому м'яча зверху двома руками кисті розміщені на рівні обличчя. Пальці напружені й розміщуються на м'ячі як і в передачах зверху. Для якісного виконання прийому м'яча гравець робить руками й тулубом амортизуючи дії й менше розгинає руки в ліктьовому суглобі. Залежно від умов, приймання м'яча зверху двома руками виконується в стійці і в падінні.

Приймання м'яча двома руками знизу. Завдяки застосуванню силових і плануючих подач, збільшенню сили нападаючих ударів все частіше використовується приймання м'яча двома руками знизу.

Під час приймання м'яча знизу прямі руки виставляють уперед-униз, лікті максимально наближені один до одного, кисті разом. Одну ногу ставлять уперед, при цьому обидві ноги зігнуті в колінних суглобах, тулуб злегка нахилений вперед. Рух ніг і тулуба має таке ж саме першорядне значення як і в передачі зверху. Рухи руками виконують тільки в плечових суглобах. М'яч приймають на передпліччя, ближче до кисті. Для правильного приймання м'яч має бути перед гравцем.

У тому випадку, коли м'яч летить збоку, тулуб нахиляється у протилежний від м'яча бік, а руки посилюють на удар м'яча «по спіралі» знизу-уперед-угору.

При незначній зустрічній швидкості м'яча під час передачі ноги й тулуб випрямляють, гравець активно посилає м'яч у заданому напрямі. І навпаки, коли приймають м'яч після нападаючого удару, ще більше згинають ноги, а передпліччя лише підставляють під м'яч, без зустрічного руху до нього. Приймання знизу однією рукою застосовується тоді коли, м'яч падає або летить далеко від гравця. Цим способом користуються після попереднього переміщення у випаді, падінні. Удари виконують кистю з туго стиснутими пальцями. Під час приймання м'яча, який летить убік, рука повинна загородити йому шлях, для цього долоню руки спрямовують йому на зустріч.

Приймання м'яча, який відскочив від сітки. Якщо м'яч потрапляє у верхню частину сітки, то відскакування його незначне, і м'яч майже вертикально опускається униз. А коли м'яч потрапляє у нижній край сітки, він відскакуватиме приблизно на відстані до 1—1,5 м від сітки. Знаючи ці особливості, гравець має переміститись до сітки, прийняти низьку стійку збоку від м'яча і виконати передачу певним способом, щоб у момент передачі м'яча гравцеві не заважала сітка, рекомендується приймати його ближче до поверхні майданчика.

3.1.7. Блокування

Блокування - один із ефективних захисних засобів, а нині його застосовують і для дій контратаки. Блокування перешкоджає шлях м'ячеві, що перелітає через сітку. Цей прийом складається з переміщення, стрибка, виносу і поставки рук над сіткою, приземлення. Блокування, виконане одним гравцем — одиночне блокування, двома або трьома гравцями — групове блокування. Блокування буває нерухоме і рухоме. Для закриття певної зони майданчика ставиться нерухомий (зонний) блок, в якому руками, що піднесені над сіткою, не робиться ніяких рухів убік. Під час рухомого блокування після стрибка гравець переносить руки вправо або вліво залежно від визначеного напряму польоту м'яча.

Одиночне блокування. Перед початком дій блокуючий приймає в.п.: ноги зігнуті, ступні на ширині плечей, руки перед грудьми. Після того як визначився напрям передачі для удару, блокуючий на невеликій відстані від м'яча виконує переміщення приставними кроками (а на відстані 2-6 м - ривком уздовж сітки), на останньому кроці-стрибку повертається обличчям до сітки і виконує блокування. У зоні атаки гравець ще більше згинає ноги: це сприяє збільшенню сили відштовхування. Розрахувавши, коли потрібно стрибнути на блок, гравець відштовхується від опори і виносить руки вгору. У безопорній фазі зоровий контроль переключають з м'яча на руки нападаючого.

Визначивши напрям удару за підготовчими рухами суперника, блокуючий випрямляє руки й одночасно переносить їх через сітку, щоб відбити м'яч.

Блокуючі повинні по можливості активно працювати кистями, які опинилися над полем суперника, спрямовуючи м'яч донизу. Стрибок блокуючого, як правило, виконується пізніше, ніж стрибок нападаючого. Під час блокування пальці рук напружено розчепірені, відстань між кистями не перевищує поперечника м'яча.

Виконуючи блокування, необхідно:

• вибрати місце й визначити час стрибка;
• розміщувати руки над сіткою залежно від місця, де в даний момент опинився м'яч, і способів нападаючого удару;
• стежити за діями нападаючого в момент удару;
• визначити точку, де опиниться м'яч після удару, швидко переключитися для виконання дій, яких вимагає ситуація.

Після блокування гравець повинен приземлитися на зігнуті ноги, руки опустити вниз і бути напоготові до повторного стрибка, самострахування, переміщення в будь-якому напрямі, виконання передачі.

Групове блокування виконують два або три гравці. Подвійне блокування — основний спосіб захисту, який застосовують з метою закриття певної зони майданчика (зонний блок). Внаслідок узгоджених дій двох гравців над сіткою з'являється бар'єр для м'яча, що перелітає, з чотирьох рук. Між блокуючими розрізняють основного і допоміжного. Перший з них, діючи в зоні 3, перекриває основний напрям удару (із зони 4 в зону 4; із зони 2 в зону 2), а до нього приєднується допоміжний блокуючий. Під час блокування нападаючих ударів з краю сітки долоні блокуючих розвернуті так, щоб м'яч відскочив на майданчик суперника.

       У навчально-тренувальній роботі з волейболу рухливі ігри та естафети застосовуються як для закріплення прийомів гри в захисті та нападі, так і для навчання тактичним діям. Спеціально можуть бути підібрані ігри для освоєння переміщень і передач м'яча, а також для орієнтації на зоровий сигнал, що у волейболі дуже важливо (Додаток 1).

 

 

 

 

 

Додаток 1

 

Рухливі ігри для закріплення та вдосконалення техніки гри у волейбол

1. Ігри з переміщеннями гравців і передачами м'яча

 «Уперед-назад». У 8-10 кроках перед командами, гравці яких стоять один за одним, кладуть по гімнастичному мату. У ході естафети, гравці після ривка зі старту роблять перекид вперед на маті і продовжують біг до лінії фінішу, прокресленого за матами. Перейшовши цю лінію обома ногами, гравці повертаються спиною вперед, зробивши на маті після перекату на спину перекид назад. Піднявшись, гравці продовжують біг спиною вперед і перетинають стартову лінію. Остання дія є сигналом до ривка зі старту другого гравця, який повторює завдання, і т. д. Тренер оцінює дії учасників, швидкість закінчення естафети й визначає команду-переможницю.

«Над собою й об стінку». Гра проводиться у вигляді естафети, у якій гравці по черзі просуваються вперед, виконуючи передачі над собою двома руками. У 2-3 кроках від стіни кожен гравець робить три удари м'ячем об стіну і приймає м'яч після відскоку, потім гравець повертається назад, виконуючи той же технічний прийом, робить передачу другому номеру й т. д. Можна також провести естафету з пасом м'яча у стінку. У цьому випадку колона розташовується перед стартовою лінією в 3-4 кроках від стіни. Гравець передає м'яч партнеру, що стоїть позаду, рикошетом від стіни (можна накреслити на стіні коло), а сам тікає в кінець колони. У будь-якому з варіантів гри переможець визначається за якістю передач і швидкості дій.

«М'яч у повітрі». Гравці двох команд стають у два кола, займаючи різні половини залу, і передають м'яч один одному двома руками зверху по колу в будь-якому напрямку. Кожен гравець повинен бути готовим прийняти й точно передати м'яч. Дозволяється передача м'яча однією рукою, але забороняються захвати м'яча й подвійні удари над собою. За ці порушення, а також за неточний пас гравець залишає коло. Оскільки змагання починається одночасно у двох колах, після закінчення 5 хв. гра зупиняється й визначається команда-переможниця (зберегла більше гравців). Відзначаються і гравці, які добре володіють передачею. Добре підготовлені гравці можуть виконувати передачі в стрибку.

«Назустріч через сітку». Гравці двох команд розташовуються в зустрічних колонах - перед сіткою за лініями нападу. У перших гравців колон по одну сторону майданчика в руках по м'ячу. Сигнал тренера сповіщає про початок естафети, яка полягає в передачі м'яча двома руками зверху через сітку партнеру, що стоїть на чолі протилежної колони. Гравець, який зробив передачу, біжить у кінець своєї колони, а той, кому м'яч адресований, знову посилає його через сітку. Гра продовжується до тих пір, поки гравець, що починав гру, знову не отримає в руки м'яч. Виграє команда, яка закінчила гру раніше й має меншу кількість порушень (захоплення м'яча, падіння, пропуск гравця).

«Передачі за викликом». Команди шикуються в колони перед лінією старту на одній стороні майданчика. У 10-12 кроках перед ними (в колах) лежить по м'ячу. Гравці розраховуються по порядку. Тренер викликає будь-який номер, і гравець, що має його, спрямовується до м'яча. Він бере його в руки, робить довгу високу передачу партнеру, що стоїть на чолі колони, і отримує від нього зворотний пас. Команда, гравець якої швидше виконав дві передачі, отримує 1 очко. Потім викликаються (у будь-якій послідовності) решта гравців команди. Переможець визначається за кращою сумою набраних очок.

2. Ігри з подачами м'яча й нападаючим ударом.

        Ігри, описані нижче , покликані допомогти волейболістам у змагальній, емоційній формі освоїти й закріпити подачу й нападаючий удар. У деякі ігри включено і протидія іншого боку, пов'язане, зокрема, із постановкою блоку. «Бомбардири». Учасники стоять по колу й перекидають м'яч один одному (в основному верхні передачі). Хто зробив помилку при прийомі м'яча або послав м'яч неточно, сідає в центр кола. Гравці, які розігрують м'яч по колу, час від часу сильним ударом посилають його в сидячих. Відскочив від гравців м'яч (який потрапив в одного з сидячих) знову вводиться в гру. Якщо ж гравець не потрапив м'ячем у сидячих, він сам займає місце поряд з ними. «Обстріл» продовжується до тих пір, поки один із сидячих не зловить м'яч з повітря в руки. Тоді всі встають і займають місця по колу, а в середину йде, гравець, який пробив м'яч партнеру в руки. Гра закріплює техніку передачі м'яча і нападаючого удару. Вона сприяє також вихованню сміливості, умінню захиститися від удару.                                                                      

  «По наземній мішені». На кожній стороні майданчика в районі лінії нападу прокреслюють по два кола діаметром 1м. Команди розташовуються з різних боків від сітки в районі зони подачі. У гравців однієї команди у правій (або лівої) руці - тенісний м'яч. По сигналу два гравці від кожної команди одночасно спрямовуються до сітки. Гравець із м'ячем вистрибує якомога вище й акцентованим рухом кисті посилає м'яч в одну з наземних мішеней (кіл) на боці супротивника. Гравець за сіткою, ставлячи блок, намагається перешкодити йому. За потрапляння в будь-яку мішень, нападник отримує 2 очки, а якщо він обійшов блок, але промахнувся, м'яч приземлився в межах майданчика, - 1 очко. Гравець, який потрапив у блок або переступив (при приземленні) середню лінію, очок не отримує. Захиснику нараховується 1 очко за вдале блокування (м'яч відскочив на майданчик нападника). Коли всі гравці нападу по одному разу виконають кидок по мішені (а інші виступлять в ролі захисників), команди міняються завданнями. Виграє команда, яка зробила більше влучних «пострілів».

«Вгору-вниз».  Граючі шикуються колонами в 3-4 м від гімнастичних містків, перед якими кладуть мати. За сигналом тренера перший гравець із розбігу настрибує (поштовхом однієї або двох ніг) на місток і вистрибує вгору, імітуючи замах і удар по м'ячу.  Завдання гравця -  уміло керуючи тілом в повітрі, приземлитися на мат без доскоку (дається 2 очки). При координованому виконанні (імітації) нападаючого удару, але відхиленні польоту гравця від вертикалі й нечіткому приземленні гравець приносить команді 1 очко. При невдалому виконанні вправи очки не нараховуються. Другий гравець команди вибігає вперед, коли перший номер покине гімнастичний мат і підніме руку вгору.                                                                      3. Ігри для тренування прийому м'яча.

 «Швидше відбий». Гра нагадує естафету з викликом, де два гравці з різних команд (що стоять шеренгами на лицьовій лінії), що мають однакові номери, вибігають вперед за викликом тренера. Кожен із них прагне першим відбити двома руками знизу м'яч, який накидає помічник керівника, що стоїть у середині на протилежній стороні майданчика. Гравець, який зумів випередити суперника, приносить команді очко.                                                                                    

«Зустрічна естафета».  Варіантів естафет у зустрічних колонах багато. Нижче наводиться варіант, що допоможе засвоїти прийом м'яча двома руками (однією рукою) з падінням на груди. Для цього між колонами кладеться гімнастичний мат. Гравці вибігають уперед, а партнери, що стоять навпроти, накидають їм (двома руками з-за голови) м'яч на ближню половину мату. Партнер у падінні відбиває м'яч і, піднявшись, продовжує рух у кінець протилежної колони. Як тільки гравець, який взяв м'яч, перетне лінію перед командою, уперед вибігає гравець, якому накидається наступний м'яч. Тепер уже він повинен прийняти м'яч у падінні на груди від гравця, що стоїть навпроти. З добре підготовленою групою гру можна проводити без використання матів, а також із прийомом м'яча після перекиду вперед.                                                                   

 «Тільки знизу». Звичайна гра у волейбол, але подачі, передачі м'яча і перекидання його на бік противника дозволяються тільки ударами знизу. В іншому випадку м'яч передається на протилежну сторону (команда втрачає подачу або набуває очко). Система проведення партій і підрахунку очок залишається загальноприйнятою.

4.Рухливі ігри на вдосконалення техніки блокування.

«Імітація блокування». Команди розташовуються в колонах в 1 м від стіни, на якій на висоті, що відповідає висоті сітки для певного віку, проведена лінія. Гравці по черзі по одному з кожної колони підходять до стіни, стрибають 5 разів і торкаються долонею стіни вище лінії. Гравець, що торкнувся лінії, припиняє стрибати і стає в кінець колони. Перемагає команда, що виконала більшу кількість «блоків».

«Торкнися, але не помилися». Гравці однієї команди розташовуються на гімнастичних лавках вздовж сітки й виставляють долоні над нею. Гравці іншої команди шикуються в колону в зоні 4. За сигналом тренера вони переміщуються приставними кроками вздовж сітки, підстрибуючи, намагаються торкнутися долонь, виставлених над сіткою, а потім слідують в кінець колони. Гравець, що торкнеться долонь суперника, отримує 1 очко. При торканні сітки при блоці очко знімається. Завдання виконують три рази, потім команди міняються ролями. Перемагає команда, яка набрала більше очок.

«Не пропусти м'яч». Гравці в парах розташовуються з протилежних сторін сітки. Один гравець 10 разів поспіль за низькою траєкторією прагне перекинути м'яч через сітку, інший у стрибку двома руками перегороджує шлях м'ячу (блокує). Потім гравці міняються ролями. Перемагає той, хто більше разів зумів перегородити шлях м'ячу на свій бік. Якщо блокуючий успішно виконав завдання, але торкнувся сітки, очко йому не зараховують.

«Хто швидше і краще». Гравці двох команд розташовуються на протилежних сторонах майданчика в зоні 4 і по черзі переміщаються в зону 2, імітуючи блок у зоні 4, переміщення до триметрової лінії й торкання її. Потім імітують блок у зоні 3, знову торкаються рукою лінії нападу й імітують блок у зоні 2, після чого гравець стає в кінець колони. Перемагає команда, що раніше закінчила завдання.

5. Ігри з тактичними діями                                                     

«Трикутник». Дві команди змагаються в точних передачах м'яча (з наближенням до схеми розіграшу перед атакою), але не перебивають м'яч через сітку, а залишаються на своїх половинах майданчика. За сигналом гру починають одночасно обидві команди. Головний гравець із зони 6 накидає м'яч гравцеві зони 2 і сам біжить на його місце. Гравець зони 2 робить верхню передачу двома руками гравцеві зони 4 і теж переміщається потім у цю зону, гравець зони 4 передає м'яч у зону 6 і біжить в кінець колони. Гравець, що стоїть в зоні 6, знову спрямовує м'яч у зону 2 і т. д. Передача м'яча по трикутнику триває 3-5 хв. Виграє команда, гравці якої здійснили меншу кількість помилок (падіння м'яча, захвати, торкання сітки).                             

  «По рухомим цілям». Сітка або мотузка з прапорцями натягується на висоті 1,5 м. Дві команди по 6 осіб у кожній розташовуються на своїх половинах майданчика, і кожна з них має по м'ячу. За сигналом гравці починають передавати м'яч один одному на своїй половині майданчика. Дозволяється зробити не більше п'яти передач. Після будь-якої передачі гравець може направити м'яч через сітку в гравця противника з таким розрахунком, щоб той не зміг його прийняти (зловити, відбити своїм м'ячем). Посилати м'яч дозволяється як сильним нападаючим ударом, так і вмілим розважливим ударом-обманом. Якщо м'яч відскочив від гравця в полі або за межі майданчика, нападник приносить команді 1 очко. Якщо ж м'яч не влучив у гравця або був прийнятий ним і переданий своїм гравцям, то.1 очко отримує вже команда противника. Гра зупиняється, коли обидві команди справили розіграш м'яча і «постріл» по рухомій цілі. Суддя оголошує рахунок. Гравці здійснюють звичайний перехід із зони в зону (незалежно від набираються очок), і гра продовжується. Першу передачу завжди робить гравець із зони подачі. Удар через сітку дозволяється проводити будь-якому гравцеві команди. Гра триває 10-15 хв. Команда-переможниця визначається за більшою кількістю очок.

«Перестрілбол». На кожній половині площадки перебувають від 6 до 10 осіб. У 1 м від лицьової лінії на кожній стороні проводиться лінія «полону». Гра починається з подачі однієї з команд. Інша команда приймає м'яч і розігрує його за всіма правилами волейболу, переправляючи третім ударом на бік противника, який намагається прийняти м'яч і також розіграти його. Гравець, що допустив технічну помилку, відправляється на протилежну сторону за лінію полону. Команда втрачає подачу. Гра поновлюється. Полонений в ході гри (не виходячи в поле) намагається перехопити м'яч і виконати (без перешкод з боку противника) подачу на свій майданчик. Гравці його команди будь-яким ударом (з трьох) направляють м'яч назад. При вдалому завершенні ними атаки полонений повертається до своїх партнерів, а в разі помилки за лінію полону іде другий гравець. В ході гри учасники атакуючої команди можуть навмисне посилати м'яч своїм партнерам, що знаходяться в полоні. Правила можна обумовити (але це не обов'язково), що, якщо полонений зловив м'яч з повітря, а не від землі або стіни, він знову вступає в гру. Обговорюються також і інші моменти гри. Гра триває 10-15 хв. За цей час одна з команд може позбутися всіх своїх гравців (потрапляють у полон), або підсумки підбиваються по числу гравців, що залишилися в полі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використані джерела

1. Давиденко, Д. Фізична культура і культура здоров’я [Текст] / Д. Давиденко // Теорія і методика фізичного виховання і спорту. – 2010. – Лютий (№ 2). – С. 65‒75.

2. Жуков, В. О. Фізична культура і спорт як засіб успішної адаптації студентів до навчання [Текст] / В. О. Жуков // Буковинський науковий спортивний вісник : зб. наук. пр. – Вип. 2. – Чернівці, 2005. – С. 8 – 12.

3. Золоті сторінки олімпійського спорту України : 1894- 2000 [Текст] / В. М. Платонов [та ін.] ; ред. І. Федоренко. - Київ : Олімпійська література, 2000. - 191 с.: іл.

4. Піменов, М. П. Волейбол. Спеціальні вправи [Текст] / М. П. Піменов. – Івано – Франківськ : Лілея – НВ, 2001. – 196 с

5. Стратій, Н. В. Методика навчання техніки гри у волейбол студентів вищих навчальних закладів [Текст] : навч. посіб. / Н. В. Стратій, О. І. Грищенко, А. Г. Істомін. - ХНМУ, 2012. - 104 с.

6. Шипулін, Г. Я. Ефективність техніко-тактичних дій змагальної діяльності висококваліфі-кованих волейболістів / Г. Я. Шипулін, О. Е. Сердюков // Теорія і практика фізичної культури. - 2001. – Травень (№5). – С. 21-24.

7. Задорожний, І. І. Волейбол. Навчання техніки гри [Електронний ресурс] : навч. посіб. /

І. І. Задорожний, І. О. Мовчан. – Львів : ЛДУ БЖД, 2019. – 134 с. - pdf (1 файл : 2,2 МБ). - Режим доступу : https://books.ldubgd.edu.ua/index.php/ed/catalog/download/105/72/371-1?inline=1. – Дата звернення : 06.02.2024. – Назва з екрана.

8. Методика навчання техніки гри у волейбол студентів вищих навчальних закладів [Електронний ресурс] : навч. посіб. / Н. В. Стратій, О. І. Грищенко, А. Г. Істомін. [та ін.]. - ХНМУ, 2012 р. - 104 с. - Електрон. версія друк. вид. - Режим доступу : https://www.calameo.com/books/000959176a223e789e936. - Дата звернення : 04.02.2011. – Назва з екрана.

9. Навчання техніки волейболу в закладах освіти [Електронний ресурс] : методичні рекомендації / уклад. : О. М. Письменний. – Кривий Ріг : КПІ ДВНЗ «Криворізький національний університет», 2016. – 40 с. - Електронна версія друкованого видання. – Режим доступу : https://elibrary.kdpu.edu.ua/bitstream/0564/382/4/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%87%D0%BD%D1%96%20%D1%80%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B9%D0%B1%D0%BE%D0%BB.pdf. - Дата звернення : 06.02.2024. – Назва з екрана.

10. Тучинська, Т. А. Волейбол [Електронний ресурс] : навч.-метод. посіб. / Т. А. Тучинська, Є. В. Руденко. – Черкаси : ЧНУ імені Богдана Хмельницького, 2014. – 76 с. - Електронна версія друкованого видання. – Режим доступу : http://eprints.cdu.edu.ua/85/1/Руденко%20мак.pdf. - Дата звернення : 06.02.2024. – Назва з екрана.

11. Шиян, Б. М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1 [Електронний ресурс] : підручник / Б. М. Шиян. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2001. – 272 с. - pdf (1 файл: 301 КБ). – Режим доступу : https://bohdan-books.com/upload/iblock/b92/b92308166511335af185740cb2c2bc1e.pdf. - . – Дата звернення : 02.02.2024. – Назва з титульної сторінки.