Міфічні образи у ліриці Й. Ф. Ґете (німецькою, українською та російською мовами)

Про матеріал
У збірці підібрано п'ять творів відомого німецького митця Й.Ф. Ґете та їх переклади українською та російською мовами: * Вільшаний король у перекладі М. Рильського та В. Жуковського; * Рибалка у перекладів В. Стуса та А. Фета; * Прометей у перекладі у перекладі В. Стуса та К. Бальмонта; *Пісня духів понад водами у перекладі В. Стуса та Н. Вольпина; * Своїй богині у перекладі В. Стуса та В. Жуковського До кожного з творів додаються зображення картин відомих художників (Сандро Ботічеллі, Фредерік Лейтон, Генріх Фюгер, Моріц фон Швінд). Це надає можливість вести розмови не тільки про поетичну, а й художню творчість.
Перегляд файлу

imageERLKÖNIG

 

Wer reitet so spät durch Nacht und Wind? Es ist der Vater mit seinem Kind; er hat den Knaben wohl in dem Arm, er fasst ihn sicher, er hält ihn warm.

 

Mein Sohn, was birgst du so bang dein Gesicht? — Siehst Vater, du den Erlkönig nicht? Den Erlkönig mit Kron’ und Schweif? — Mein Sohn, es ist ein Nebelstreif.

 

"Du liebes Kind, komm, geh mit mir! Gar schöne Spiele spiel’ ich mit dir; manch bunte Blumen sind an dem Strand,

meine Mutter hat manch gülden Gewand."

 

Mein Vater, mein Vater, und hörest du nicht, was Erlenkönig mir leise verspricht? — Sei ruhig, bleibe ruhig, mein Kind:

In dürren Blättern säuselt der Wind.

 

"Willst, feiner Knabe, du mit mir gehn? Meine Töchter sollen dich warten schön; meine Töchter führen den nächtlichen Reihn, und wiegen und tanzen und singen dich ein."

 

Mein Vater, mein Vater und siehst du nicht dort Erlkönigs Töchter am düstern Ort? — Mein Sohn, mein Sohn, ich seh’ es genau:

Es scheinen die alten Weiden so grau.

 

"Ich liebe dich, mich reizt deine schöne Gestalt; und bist du nicht willig, so brauch ich Gewalt." Mein Vater, mein Vater, jetzt fasst er mich an!

Erlkönig hat mir ein Leids getan! —

 

Dem Vater grauset’s, er reitet geschwind, er hält in den Armen das ächzende Kind, erreicht den Hof mit Mühe und Not; in seinen Armen das Kind war tot.

 

imageВІЛЬШАНИЙ КОРОЛЬ

 

Хто пізно так мчить у час нічний? То їде батько, з ним син малий. Чогось боїться і мерзне син – Малого тулить і гріє він.

 

„Чому тремтиш ти, мій сину, щомить?” – Король вільшаний он там стоїть!

Він у короні, хвостатий пан! – “То, сину, вранішній туман!”

 

  „Любе дитя, до мене мерщій! Будемо гратись в оселі моїй,

Квіти прекрасні знайду тобі я, У злото матуся одягне моя”.

 

  Мій тату, мій тату, яке страшне! Як надить вільшаний король мене! – „Годі, маля, заспокойся, маля!

То вітер колише в гаю гілля!”

 

  „Хлопчику любий, іди ж до нас!

Дочки мої у танку в цей час,

Дочки мої тебе вийдуть стрічать,

Вітати, співати, тебе колихать!”

 

  Мій тату, мій тату, туди подивись! Он королівни вільшані зійшлись! – „Не бійся, мій синку! Повір мені:

То верби сивіють у далині!”

 

  „Мені, хлопче, люба краса твоя! З неволі чи з волі візьму тебе я!” – Мій тату, мій тату, він нас догнав!

Ой, як болюче мене він обняв! –

 

Батькові страшно, батько спішить,

В руках його хлопчик бідний кричить; Насилу додому доїхав він, В руках його мертвий лежав його син.

 

Переклав з німецької Максим Рильський

Джерело: https://dovidka.biz.ua/vilshaniy-korol-gete ЛЕСНОЙ ЦАРЬ

 

Кто скачет, кто мчится под хладною мглой? Ездок запоздалый, с ним сын молодой. К отцу, весь издрогнув, малютка приник; Обняв, его держит и греет старик.

 

“Дитя, что ко мне ты так робко прильнул?” – “Родимый, лесной царь в глаза мне сверкнул: Он в темной короне, с густой бородой”. – “О нет, то белеет туман над водой”.

 

“Дитя, оглянися; младенец, ко мне; Веселого много в моей стороне: Цветы бирюзовы, жемчужны струи; Из золота слиты чертоги мои”.

 

“Родимый, лесной царь со мной говорит: Он золото, перлы и радость сулит”. – “О нет, мой младенец, ослышался ты:

То ветер, проснувшись, колыхнул листы”.

 

“Ко мне, мой младенец; в дуброве моей Узнаешь прекрасных моих дочерей: При месяце будут играть и летать, Играя, летая, тебя усыплять”.

 

“Родимый, лесной царь созвал дочерей: Мне, вижу, кивают из темных ветвей”. – “О нет, все спокойно в ночной глубине:

То ветлы седые стоят в стороне”.

 

“Дитя, я пленился твоей красотой:

Неволей иль волей, а будешь ты мой”. –

“Родимый, лесной царь нас хочет догнать; Уж вот он: мне душно, мне тяжко дышать”.

 

Ездок оробелый не скачет, летит;

Младенец тоскует, младенец кричит; Ездок погоняет, ездок доскакал… В руках его мертвый младенец лежал.

 

1818 г.

 

Перевод В. А. Жуковского

Джерело: https://dovidka.biz.ua/vilshaniy-korol-na-russkom


image 

Генріх Фюгер: Прометей несе вогонь людству

https://de.wikipedia.org/wiki/Prometheus_(Hymne)#/media/Datei:Heinrich_fueger_1817_prometheus_brings_fire_ to_mankind.jpg  


imagePROMETHEUS

 

Bedecke deinen Himmel, Zevs,

Mit Wolkendunst,

Und übe, dem Knaben gleich,

Der Disteln köpft,

An Eichen dich und Bergeshöhn;

Müßt mir meine Erde

Doch lassen stehn,

Und meine Hütte, die du nicht gebaut,

Und meinen Herd Um dessen Gluth Du mich beneidest.

 

Ich kenne nichts ärmers Unter der Sonn’ als euch, Götter!

Ihr nähret kümmerlich

Von Opfersteuern Und Gebetshauch

Eure Majestät,

Und darbtet, wären

Nicht Kinder und Bettler Hoffnungsvolle Thoren.

 

Da ich ein Kind war,

Nicht wußte wo aus noch ein,

Kehrt’ ich mein verirrtes Auge

Zur Sonne, als wenn drüber wär’

Ein Ohr zu hören meine Klage, Ein Herz wie mein’s, Sich des Bedrängten zu erbarmen.

 

 Wer half mir Wider der Titanen Übermuth? Wer rettete vom Tode mich Von Sklaverey? Hast du nicht alles selbst vollendet, Heilig glühend Herz?

Und glühtest jung und gut, Betrogen, Rettungsdank Dem Schlafenden da droben?

 

imageПРОМЕТЕЙ

 

Заволочи своє небо, Зевсе, хмарною імлою і так, як хлопчик будяки стинає, стинай верхів’я взгір’ям і дубам. Та маєш ти мені лишити рідну землю і хижу, не тобою зведену, і вогнище, на чий вогонь ти заздриш.

 

Нещасніших за вас, богове, немає на землі! Ви б ледь перебивалися данням та димом від офір, жили б у злиднях, коли б не діти й жебраки, ці дурні, повні сподівання.

 

Коли я був малим хлопчам, котрий не знає, що й до чого, я погляд свій заблуклий навертав до сонця, буцімто над ним є вухо, щоб мої почути скарги, чи серце, що скидається до мого і може зглянутись над тим, хто в скруті.

 

Хіба ж не ти усе це довершило, святе пломінне серце? Ачи, ошукане, ти, добре й молоде, не дякувало за свій рятунок отому, хто вгорі там спить?

 

За що ж тебе я маю шанувати? Чи ж ти бодай-коли полегшив муки тих, ПРОМЕТЕЙ

 

Отрывок

Закрой, Зевес, парами облаков

Твоё разгневанное небо,

И забавляйся, как мальчишка,

Сбивающий головки у волчцов,

Громи дубы и горные вершины,

Моя земля

Останется за мною,

И хижина, что создал я, не ты,

И мой очаг,

Чей жгучий пламень В тебе тревожит зависть.

 

Не знаю я под солнцем ничего Ничтожней вас, богов!

Дыханием молитв

И данью жертв

Своё величие питаете вы скудно,

И умерли бы вы, Когда бы нищие и дети В себе не тешили бессмысленных надежд.

 

Когда я был ребёнком,

Когда кругом не видел ясно ничего,

Тогда в бессилии блуждающие взоры

Я к солнцу устремлял,

Как будто там вверху

Был чей-то слух, чтоб внять моим мольбам, И чьё-то сердце, как моё, Дышало жалостью, тоскуя с огорчённым.

 

Кто мне помог В борьбе с надменностью титанов? Кто спас меня от смерти, Спас от рабства?

Не ты ли всё само свершило,

Священным пламенем пылающее сердце?

И благодарностью напрасной Не ты ли, юное, горело

Тому, кто дремлет в небесах?

imageIch dich ehren? Wofür? Hast du die Schmerzen gelindert Je des Beladenen? Hast du die Thränen gestillet Je des Geängsteten?

Hat nicht mich zum Manne geschmiedet

Die allmächtige Zeit

Und das ewige Schicksal,

Meine Herrn und deine?

 

Wähntest du etwa,

Ich sollte das Leben hassen,

In Wüsten fliehen, Weil nicht alle Blüthenträume reiften?

 

Hier sitz’ ich, forme Menschen

Nach meinem Bilde,

Ein Geschlecht, das mir gleich sey,

Zu leiden, zu weinen,

Zu genießen und zu freuen sich, Und dein nicht zu achten, Wie ich!

 

imageкого зігнув тягар нещастя? Чи ж будь-коли ти стишив сльози настрашеному? Хіба зробили з мене мужа не всемогутній час, не вічна доля — мої й твої владики?

 

Ти що — сподієшся, що я зненавиджу життя, втечу в пустелі, від того, що не всі мої збулися рожеві мрії?

 

Ось я сиджу, витворюючи люд за власною подобою, щоб рід цей був до мене схожий в стражданні, радості, у горі й насолоді, І щоб тобою гордував, як я.

В. Стус

 

Мне чтить тебя? За что? Усладил ли ты скорби Утомлённого? Осушил ли ты слёзы Огорчённого?

 

И разве меня

Не создало мужем

Всесильное время И Судьба довременная, Мои и твои повелители?

 

Не мнил ли ты, что я

Возненавижу жизнь,

Бегу в пустыни, Увидя, что не все исполнились надежды, Не все мечты цветами расцвели?

 

Я здесь сижу,

Творю людей,

Подобных мне,

Я здесь творю иное поколенье,

Что будет плакать, и томиться,

И ликовать, и бурно наслаждаться, И презирать тебя, Как я!

К. Д. Бальмонт



imageDER FISCHER

 

Das Wasser rauscht’, das Wasser schwoll,

Ein Fischer saß daran,

Sah nach dem Angel ruhevoll, Kühl bis an’s Herz hinan:

Und wie er sitzt und wie er lauscht, Theilt sich die Fluth empor,

Aus dem bewegten Wasser rauscht Ein feuchtes Weib hervor.

 

Sie sang zu ihm, sie sprach zu ihm: Was lockst du meine Brut

Mit Menschenwitz und Menschenlist Hinauf in Todesgluth?

Ach wüßtest du, wie’s Fischlein ist

So wohlig auf dem Grund,

Du stiegst herunter, wie du bist, Und würdest erst gesund.

 

Labt sich die liebe Sonne nicht, Der Mond sich nicht im Meer? Kehrt wellenathmend ihr Gesicht Nicht doppelt schöner her? Lockt dich der tiefe Himmel nicht, Das feucht verklärte Blau? Lockt dich dein eigen Angesicht Nicht her in ew’gen Tau?

 

Das Wasser rauscht’, das Wasser schwoll,

Netzt’ ihm den nackten Fuß,

Sein Herz wuchs ihm so sehnsuchtsvoll, Wie bey der Liebsten Gruß. Sie sprach zu ihm, sie sang zu ihm; Da war’s um ihn geschehn: Halb zog sie ihn, halb sank er hin, Und ward nicht mehr gesehn.

imageРИБАЛКА

 Вода шумить, вода кипить, але рибалка жде. Уважно з вудкою сидить — і ока не зведе. Отак сидів і слухав він — аж рознялась вода і виринула із глибин русалка молода:

 

"Рибалко, на сестер моїх не напускай ману, бо ще, облесний, ввергнеш їх в геєну вогняну. На дні так вільно рибкам жить — коли б ти тільки знав, до нас би кинувся в ту мить і не пошкодував.

 

Яке тут сонце серед плес! А місяць уночі з води сягає до небес, ще кращим стаючи. Чи ж неба світла голубінь — то не сама краса? Ану ж, зирни в морську глибінь, де вічності роса“.

 

Вода вирує, вже ось-ось укриє хвилею, а серце тугою взялось, немов за милою. Солодкий знадив його спів і геть причарував. Він до русалки ледь ступив — і слід йому пропав.

В. Стус

РЫБАК

 

Неслась волна, росла волна, Рыбак над ней сидел. С душой, холодною до дна, На уду он глядел.

И как сидит он, как он ждёт

Разверзлась вдруг волна, И поднялась из шума вод Вся влажная жена.

 

Она поёт, она зовёт:

«Зачем народ ты мой

Людским умом и злом людским Манишь в смертельный зной?

Ах, если б знал, как рыбкам весть

Отрадно жить на дне,

Так сам спустился бы, как есть, И был здоров вдвойне.

 

Иль солнце красное с луной

Над морем не встают,

И лики их, дыша волной, Не вдвое краше тут?

Иль не влечёт небес тайник,

Блеск голубой красы,

Не манит собственный твой лик

К нам, в вечный мир росы?»

 

Шумит волна, катит волна К ногам из берегов, — И стала в нём душа полна, Как бы под страстный зов. Она поёт, она зовёт, — Знать час его настал: Влекла ль она, склонялся ль он, — Но с той поры пропал.

А. Фет


image

Водоспад Штауббах у долині Лаутербруннен послужив натхненням для створення вірша Гете ПІСНЯ ДУХІВ ПОНАД ВОДАМИ

https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Staubbachfall_Fr%C3%BChling2015.jpg


imageGESANG DER GEISTER ÜBER DEN WASSERN

 

Des Menschen Seele

Gleicht dem Wasser:

Vom Himmel kommt es,

Zum Himmel steigt es,

Und wieder nieder Zur Erde muß es, Ewig wechselnd.

 

Strömt von der hohen,

Steilen Felswand

Der reine Strahl,

Dann stäubt er lieblich

In Wolkenwellen

Zum glatten Fels,

Und leicht empfangen,

Wallt er verschleiernd, Leisrauschend Zur Tiefe nieder.

 

Ragen Klippen

Dem Sturz entgegen,

Schäumt er unmutig Stufenweise Zum Abgrund.

 

Im flachen Bette

Schleicht er das Wiesental hin,

Und in dem glatten See Weiden ihr Antlitz Alle Gestirne.

 

Wind ist der Welle

 

Lieblicher Buhler;

Wind mischt vom Grund aus Schäumende Wogen.

 

Seele des Menschen, Wie gleichst du dem Wasser! Schicksal des Menschen, Wie gleichst du dem Wind!

 

                 

imageПІСНЯ ДУХІВ ПОНАД ВОДАМИ

 

Душа людини схожа на воду: походить з неба, на небо сходить і знов на землю упасти мусить в вічній онові.

 

Ясне проміння струмує з висі, із крутояру, заки на порох його не витруть хмари об щовби. Крите серпанком, воно мандрує з шемранням тихим, прагнучи глибу.

 

Стриміють скелі супроти вітру, воно ж похмуре спадає звільна в безодню.

 

Стиха крадеться туди, де луки м’яко прослались, туди, де зорі аж задивились в озерне плесо.

 

Вітер — то хвилі щирий коханець, спіненим водам нуртує надра.

 

Душа людськая!

Ти схожа на воду. Ти ж, людська доле, така, як вітер

В. Стус

ПЕСНЯ ДУХОВ НАД ВОДОЮ

 

Душа человека Воде подобна: С неба сошла,

К небу взнеслась

И снова с неба

На землю рвется, Вечно меняясь.

 

Чистый, ясный,

С гранитной кручи Струится ток.

Вот распылился,

Облаком легким

Приник к стене

И беззапретно

Вошел под покровом, Лепеча, Во мрак теснины.

 

Путь заступят

Потоку скалы,- Вспенится гневно И - по уступам - В бездну!

 

В покойном ложе

Сонной долиной скользит,

И в озерную гладь, Тешась, глядятся Тихие звезды.

 

Ветер волне

Верный любовник, Донную ветер Глубь баламутит.

 

Воде ты подобна, Душа человека! Судьба человека, Ты ветру сродни!

Н. Вольпин



imageMEINE GÖTTIN

 

Welcher Unsterblichen

Soll der höchste Preis sein'?

Mit niemand streit ich, Aber ich geb ihn

Der ewig beweglichen,

Immer neuen,

Seltsamen Tochter Jovis, Seinem Schoßkinde, Der Phantasie.

 

Denn ihr hat er

Alle Launen,

Die er sonst nur allein

Sich vorbehält,

Zugestanden

Und hat seine Freude An der Törin.

 

Sie mag rosenbekränzt

Mit dem Lilienstengel

Blumentäler betreten,

Sommervögeln gebieten

Und leichtnährenden Tau

Mit Bienenlippen

Von Blüten saugen,

 

Oder sie mag

Mit fliegendem Haar

Mit düsterm Blicke

Im Winde sausen Um Felsenwände

Und tausendfarbig,

Wie Morgen und Abend,

Immer wechselnd,

Wie Mondesblicke, Den Sterblichen scheinen.

 

Laßt uns alle Den Vater preisen!

Den alten, hohen,

Der solch eine schöne

Unverwelkliche Gattin

Dem sterblichen Menschen Gesellen mögen!

imageСВОЇЙ БОГИНІ

 

Котрому з богів несмертельних найвища впаде нагорода? Сперечайтесь собі. Я ж віддаю її вічно рухливій і завжди новій чудовій дочці Йовія, Зевеса, його найулюбленішій дитині — фантазії.

 

Бо виділив він їй химерну вдачу, котру, напевне ж, приберігав для себе. І це пусте дівчисько — його відрада.

 

Ось у вінку із троянд, вона, тримаючи лілею, квітчастим лугом лине, чинячи волю свою над літнім птаством, або живлющу росу спиває устами бджолиними з духмяних квітів.

 

Або з похмурим поглядом, геть розкуйовджена, вихором пролітає вздовж крутояру, чи, тисячобарвна, мінлива, мов рання зоря, смертним вона видається сяєвом місяця.

 

Віддаймо ж шану усевишньому старому своєму батькові, хто вічно юну гарну дружину смертним у подруги подарував.

 

Тільки ж бо з нами він поєднав її

                                    МОЯ БОГИНЯ      

                 

Какую бессмертную                              Порхая, питается

Венчать предпочтительно                    Душистым дыханием

Пред всеми богинями                           Цветов, ожемчуженных

Олимпа надзвездного?                         Росинками светлыми;

Не спорю с питомцами                         Иль с сонмами гениев,

Разборчивой мудрости,                        Воздушною цепию

Учеными, строгими;                              Виясь, развиваяся,

Но свежей гирляндою                           В мерцании месяца,

Венчаю веселую,                                   Невидима-видима,

Крылатую, милую,                                 По облакам носится

Всегда разновидную,            И, к роще спустившися, Всегда животворную, Играет листочками Любимицу Зевсову,             Осины трепещущей.

Богиню Фантазию.                                 Прославим создателя

Ей дал он те вымыслы,                          Могущего, древнего,

Те сны благотворные,                           Зевеса, пославшего

Которыми в области                             Нам радость — Фантазию;

Олимпа надзвездного                          В сей жизни, где радости

С амврозией, с не́ктаром                      Прямые — луч молнии,

Подчас утешается                                  Он дал нам в ней счастие,

Он в скуке бессмертия;         Всегда неизменное, Лелея с усмешкою             Супругу веселую,

На персях родительских,                      Красой вечно юную,

Ее величает он       И с нею нас цепию Богинею-радостью.              Сопряг нераздельною.

То в утреннем веянье                            «Да будешь, — сказал он ей, —

С лилейною веткою,                              И в счастье и в горести

Одетая ризою,       Им верная спутница, Сотканной из нежного     Утеха, прибежище».

Денницы сияния,                                    

По долу душистому,                              Другие творения,

По холмам муравчатым,                       С очами незрящими,

По облакам утренним                           В слепых наслаждениях,

Малиновкой носится;                            С печалями смутными,

На ландыш, на лилию,                          Гнетомые бременем

На цвет-незабудочку,                            Нужды непреклонныя,

На травку дубравную                            Начавшись, кончаются

Спускается пчелкою;                             В кругу, ограниченном

Устами пчелиными                Чертой настоящего, Впиваяся в листики,           Минутною жизнию; Пьет ро́су медвяную;         Но мы, отличенные

То, кудри с небрежностью   Зевесовой благостью!.. По ветру развеявши,    Он дал нам сопутницу

Во взоре уныние,                                   Игривую, нежную,

Тоской отуманена,                                Летунью, искусницу

imageimageбожим вінчанням

і наказав їй у радості й злиднях завжди держати вірності в шлюбі.

 

Інші ж господні бідні створіння, чиє багатство

тільки у дітях, бродять землею, маючи радість з темних жадань. Тьмарені болем, вони відчули власне життя скороминуще, ніби неволі тяжке ярмо.

 

Він бо сподобив нас своєю дочкою, отже, втішайтеся із пещеної витівниці, радо стрічайте свою кохану і за дружину в хату ведіть.

 

І хай премудрість — стара свекруха — ніжного серця їй не вразить.

 

Знаю я також старшу, статечну її сестричку подругу тиху свою. Не відверни ж од мене світла життя, о шляхетна спонуко, втішачко-надіє!

В. Стус

 

Глава наклоненная,

Сидит на крутой скале,

И смотрит в мечтании

На море пустынное,

И любит прислушивать,

Как волны плескаются,

О камни дробимые;

То внемлет, задумавшись,

Как ветер полуночный́

Порой подымается,

Шумит над дубравою,

Качает вершинами

Дерев сеннолиственных,

То в сумраке вечера

(Когда златорогая Луна из-за облака

Над рощею выглянет

И, сливши дрожащий луч

С вечерними тенями,

Оденет и лес и дол

Туманным сиянием)

Играет с наядами

По гладкой поверхности

Потока дубравного

И, струек с журчанием

Мешая гармонию

Волшебного шепота,

Наводит задумчивость,

Дремоту и легкий сон;

Иль, быстро с зефирами

По дремлющим лилиям,

Гвоздикам узорчатым,

Фиалкам и ландышам

 

На милые вымыслы, Причудницу резвую,

Любимую дщерь свою Богиню Фантазию!

Ласкайте прелестную;

Кажите внимание

Ко всем ее прихотям Невинным, младенческим!

Пускай почитается

Над вами владычицей И дома хозяйкою;

Чтоб вотчиму старому,

Брюзгливцу суровому,

Рассудку, не вздумалось

Ее переучивать,

Пугать укоризнами

И мучить уроками.

Я знаю сестру ее,

Степенную, тихую…

Мой друг утешительный,

Тогда лишь простись со мной,

Когда из очей моих

Луч жизни сокроется;

Тогда лишь покинь меня,

Причина всех добрых дел,

Источник великого,

Нам твердость, и мужество, И силу дающая, Надежда отрадная!..

 

В.А. Жуковский

pdf
Додано
14 лютого 2022
Переглядів
474
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку