Михайло Коцюбинський - творець краси і добра.

Тема. Творець краси і добра.

Мета. Заронити в душу кожної дитини любов і повагу до рідного слова, ознайомити учнів з життєвим шляхом Михайла Коцюбинського, його творчістю, розвивати творчі здібності учнів.

Вид діяльності. Морально-духовна

Форма проведення. Літературно-мистецький вечір

Вік дітей. Учні 11-го класу

 

Хід проведення

Вчитель.

Письменник-громадянин, великий гуманіст і правдолюб Михайло Михайлович Коцюбинський подарував нашому народові неоціненну художню спадщину — сповнені світлих ідей мистецьки неперевершені твори. Відзначаючи 136-річчя з дня народження незабутнього творця краси і добра, мислителя, шукача правди, ми схиляємося перед його громадянською мужністю і щедрістю серця, що розкривалося для людського горя, «як квітка для роси». Життя письменника-патріота — висо­кий приклад служіння своєму народові.

На сцену виходять 6 учнів, дві пари з них стають по боках сцени, одна — в центрі.

1-й учень.

Старовинна Вінниця. Тихо котить свої ласкаві води Південний Буг. Тут у районі Замостя в неве­личкому будиночку в родині дрібного чиновника Михайла Матвійовича Коцюбинського 17 вересня 1864 року народився син Михайло. Батько пись­менника, людина чесна і принципова, не мирився з беззаконням і тому часто втрачав роботу. Сім'ї доводилося переїздити, жити то на селі, то знову в місті все на тім же багатім природою теплім, пре­краснім Поділлі.

2-й учень.

Михайлик завжди був ближчим до матері, люди­ни тонкої душевної організації, благородних пог­лядів. Незважаючи на матеріальну скруту, стосун­ки в родині були теплі, сердечні. Діти багато чита­ли, займались музикою. Мати дуже любила на­родні пісні. З дитинства запали вони в душу Михайликові.

Ведучі розступаються, на сцену виходять дівчата й хлопці в національному одязі, звучать подільські на­родні пісні «Ой у лузі калина стояла», «Ой у полі озе­речко», «Світи, світи, місяченьку, та й на мій пере­лаз», «В кінці греблі шумлять верби» чи інші, вибрані вчителем з книжки «Пісні Поділля». Коли виконавці пісень залишають сцену, ведучі зно­ву займають свої місця.

3-й учень.

Навчався Михайло в Барському училищі та в Шаргородській духовній школі. Уже там він вия­вив любов до літератури. У 9 років складав пісні на зразок народних, а в 12 написав повість з фінсько­го життя. Твори Марка Вовчка та Шевченка спря­мували хлопця «на свідомий український шлях». Українські і російські класики, філософія Фейєрбаха й утопічний соціалізм Фур'є перетворили юного Коцюбинського з глибоко віруючого юнака в атеїста, а пізніше — в соціаліста.

4-й учень.

Сімнадцятирічний Михайло їде до Кам'янця-Подільського. Тут він зближується з групою наро­дників, а повернувшись до Вінниці, організовує нелегальний молодіжний гурток. На його засідан­нях молоді люди читають твори Бєлінського, Шев­ченка, Чернишевського. Поліція довідується про існування гуртка, робить обшук на квартирі Коцю­бинського і встановлює за ним таємний нагляд. У цей час юнак пише перше оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє Світ, а невченіє тьма».

5-й учень.

Молодому Коцюбинському не було ще й 20 років, як на сім'ю звалилося горе: позбавлено по­сади батька, а мати осліпла. Як найстаршому, Ми­хайлу потрібно було утримувати велику сім'ю. Він працює репетитором, обирається гласним до Вінницької міської думи. Але літературної роботи не припиняє: перекладає поезію Гейне, Міцкевича, прозу Елізи Ожешко, їде у Львів, де знайомить­ся з Іваном Франком та Михайлом Павликом.

Склавши іспит на звання народного вчителя, Коцюбинський стає домашнім учителем у селі Лопатинцях в родині бухгалтера цукроварні. Там він вивчає побут і настрої трудового селянства, збирає фольклор, зокрема пісні й легенди про Кармалюка.

6-й учень.

У Лопатинцях Михайло Михайлович пише повість «На віру» та оповідання «Ялинка», «П'ятизлотник», «Харитя». Про останнє Панас Мир­ний писав: «Прочитав я... «Харитю» та й не стя­мився... У такій невеличкій приповісті та так бага­то сказано! Та як сказано? Чистою, як кринишна вода, народною мовою, яскравим, як сонячний промінь, малюнком... Та так тільки справжній ху­дожник зможе писати».

Ведучі стають по боках сцени, а на середину її ви­ходить дівчина в національному вбранні, з червоною стрічкою на голові й читає уривки з оповідання «Харитя» (1-й розділ, початок 2-го, скорочений 3-й і 4-й). Прочитавши, дівчина виходить.

1-й учень.

У червні 1892 року Михайло Коцюбинський виїжджає до Молдавії на роботу в комісію по бо­ротьбі з шкідником винограду — філоксерою. З цікавістю вивчає він життя, побут і мову молдаван, пише про них оповідання «Для загального добра», «Пе-коптьор», а з життя татар — «В путах шайта­на», «На камені», «Під мінаретами».

2-й учень.

Узимку 1894 року, гостюючи в Бориса Грінченка в Чернігові, Михайло Михайлович знайомиться з учасницею нелегального гуртка Вірою Устимівною Дейшею — вихованкою Бестужівських курсів. Після від'їзду з Чернігова між Коцюбинським і Дейшею зав'язується тепле і щире листування. Зустрічаючи новий рік, Михайло Михайлович су­мує, що поруч немає вірної подруги, з якою розділив би враження від народних свят.

У січні 1896 року Михайло Михайлович та Віра Устимівна назавжди поєднують свої долі.

3-й учень.

Через рік Коцюбинський — редактор відділу «Хроніки» в житомирській газеті «Волинь», а зго­дом дістає посаду діловода в Чернігівській земській управі. Михайло Михайлович оселяється з родиною на одній із затишних вулиць древнього міста в од­ноповерховому дерев'яному будинку, що невдовзі стає відомим українським культурним осередком. Тут бували на «суботах» Борис Грінченко і Володи­мир Самійленко, Микола Вороний і Микола Лисенко, лунали перші вірші юного Павла Тичини. У Коцюбинських гостював шведський учений-славіст, перекладач Альфред Єнсен.

4-й учень.

У стінах чернігівського будиночка написані повісті «Fata Morgana» і «Тіні забутих предків», оповідання «Цвіт яблуні», «Intermezzo», «Лялеч­ка», «Дорогою ціною». Про останнє Микола Воро­ний у листі до автора пише: «Враження колосаль­не! Особливо приємно, що, читаючи Вас, здається, ніби й не українського письменника читаєш, а бе­ри вище! ...Усе правдиво, натурально, просто і на­прочуд гарно, свіжо й цікаво».

5-й учень.

«Дорогою ціною» — це пісня волі українського народу, якому після зруйнування Запорозької Січі було накладено на шию ярмо кріпаччини.

Ведучі залишають сцену, на кін підіймається герой оповідання «Дорогою ціною»_ Остап Мандрика із сак­вами за плечима, за ним — Соломія. Інсценізується початок 1-го розділу оповідання до слів: «Добре, Ос­тапе, перекажу.... Прощавай».

Остап повільно йде в протилежний бік сцени,

Соломія швидко через зал — до виходу, а через хвилину із кінця залу доноситься її поклик: «Оста­пе! Остапе!». Соломія (уже в шапці на голові) швидко наздоганяє парубка. На сцені відтво­рюється діалог від слів: «— Соломіє!.. Чи ти здуріла?» до — «Та чого ми тут стоїмо?»

Остап із Соломією залишають сцену, а четверо ведучих повертаються на свої місця.

1-й учень.

При переправі через Дунай поранено Остапа. Його вірна подруга, залишивши коханого біля озе­речка в плавнях, шукає виходу з очеретяних зарослів, які палають. Вона віддає всі свої статки й заробітки за порятунок Остапа, та незабаром зно­ву втрачає його. Турецька поліція заарештовує циганів-злодіїв, а з ними — й утікача з України. При спробі відбити Остапа Соломія тоне в холодних водах осіннього Дунаю.

2-й учень.

Чимало води стекло в Дунаї з того часу. Самітнім сивим дідом доживав віку на його березі Остап, прислухаючись до вітру, що доносив йому голос Соломії. Не раз показував він збасаманений панськими канчуками синій хребет і «дарунок» від москаля між ребрами. Дорого заплатив він за волю — своїм здоров'ям, поневіряннями і життям Со­ломії.

3-й учень.

Надходив грозовий 1905 рік. Михайло Коцю­бинський писав Іванові Франку: «У нас всі сподіваються лише смертельного бою, в якому або поляжемо, або переможемо». Боротьбу за землю і волю письменник широко відтворює в повісті «Fata Morgana». Він змальовує організатора цієї боротьби молодого робітника Марка Гущу, навко­ло якого гуртується молодь. Поруч з Марком діють молоді селяни Прокіп Кандзюба і дівчина-біднячка Гафійка Волик.

Ведучі залишають сцену. З'являється Марко Гуща в розстібнутім піджаку, косоворотці, кашкеті. На­зустріч йому швидко йде Гафійка. На ній призбира­на спідниця, вишита сорочка, керсетка. Голова пов'язана стрічкою.

Гафійка.

Марко! (Простягнула до нього руки, обнялися). Дивіться, а він з бородою, як дід...

Марко.

Ти мене не забула?

Гафійка.

Ні, не забула.

Марко.

Ждала?

Гафійка.

Ждала.

Марко.

А тим часом розкидала листочки?

Гафійка.

Ти звідки знаєш? Авжеж, підкидала. Знаєш, Марку, не ті тепер люди, що перше. І в нас була забастовка.

Марко.

Ов!

Гафійка (гордо).

Аякже. Багачі так налякались, так налякались. Мій хазяїн ходив як ніч, навіть їсти покинув. Пок­ладе ложку — не можу, каже. І все боїться.

Марко.

А батькові твоєму і досі досадно, що я не в Сибірі?

Гафійка (вся стрепенулась).

Де там! Як сталося з татом нещастя — змінили­ся зовсім. Правду, кажуть, говорив Гуща... Добре, що ти вже прийшов. Тепер нам легше буде...

Марко.

Кому се нам?

Гафійка.

Ми цілу зиму збирались. Прокіп приносив з міста книжки і листочки. А скільки народу до нас пристало! Навіть Прокопів дядько Панас. Ро­зкажіть, каже, про тих демократів... (засміялась). Такий кумедний!

Марко (взяв руку дівчини в свою).

Хороша ти.

Гафійка.

Що я... Ти як?

Марко.

На станції був. Бастують. Вже другий день маши­на не ходить. Робочі зібрались і радять. Ну і народ. Треба і нам скликати людей.

Гафійка.

Скликайте. І Прокіп радить.

Марко.

Не можна гаяти часу.

Гафійка.

А де?

Марко.

Може, у лісі, по той бік балки.

Гафійка.

Ямищан кличте.

Марко.

Покличемо всіх. (Кладе руку дівчині на плече про­щальним жестом, хоче одійти).

Гафійка.

Постій, я щось покажу... (одвернулась і витягла з-під керсетки червоний прапор). Держи. (Марко бере кінець, вона розгортає китайку).

Марко.

Земля і во...

Гафійка.

Ще не дошила... (соромливо). Я так ... Може, здасться коли... (Марко згортає прапор, обнімає дівчину, вони виходять).

На сцені ведучий.

4-й учень.

Участь   Михайла   Коцюбинського   в  революції 1905 року, вірність її ідеалам у період столипінської реакції відтворені в новелах «Сміх»,  «Він іде», «Persona Grata» «Intermezzo». У цей відпові­дальний період історії письменник був з народом. Де не ходив і де лиш не бував, Яких людей не чув і сліз не бачив? У Вихвостові — горе нижче трав, В Чернігові — у закуті неначе.

Ведучі залишають сцену. Починається інсценізація уривка з кіноповісті Олександра Левади «Родина Ко­цюбинських». На сцені письмовий стіл з теками па­перів. Входять двоє у строгих темних костюмах. Це — начальник чернігівського губернського жандармсь­кого управління і столичний шеф жандармів. На­чальник управління, взявши в руки одну з тек, про­стягає її шефові жандармів.

Начальник управління.

Справа титулярного радника Михайла Коцю­бинського. Ізвольте глянути на каталог книг, скла­дений ним для безплатного розсилання сільським кореспондентам. Ленін, «До сільської бідноти». Ленін, «Перегляд аграрної програми робітничої партії». Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, «Маніфест Комуністичної партії».

Шеф жандармів.

Вилучили?

Начальник управління.

Книги — повністю, кореспондентів — вибірково. А самого взяли під таємний нагляд.

Шеф жандармів.

Його сім'я?

Начальник управління.

Ізвольте, ваше превосходительство, ось фотокар­тки. Супруга Віра Іустимівна...

Шеф жандармів (бере фотографію, розглядає).

Давня знайома по Петербургу. З гуртком Олек­сандра Ульянова була зв'язана, у Варшавській ци­таделі сиділа. Птичка-синичка, а кігтики гострі...

Начальник управління.

Здається притихла, ваше превосходительство. Четверо дітей...

Шеф жандармів.

Тиха вода греблі рве... (повертає фотографію). Завести справу, не спускати очей.

Начальник управління.

Слухаюсь, ваше превосходительство!

Шеф жандармів.

Старші діти?

Начальник управління (простягає три фотографії).

Син Юрій, дочка Оксана, їхній дружок, можна сказати, вихованець Коцюбинських, Віталій Примаков.

Шеф жандармів.

З більшовиками зв'язані?

Начальник управління.

Встановити не вдалося. Не схоже, ваше превосходительство: батьки — виключно інтелігенти...

Шеф жандармів.

Усіх взяти під нагляд! (Розглядає фотографію Коцю­бинського). Ось ви який, Михайле Михайловичу... З вигляду джентльмен, денді... А повість ваша...

Начальник управління.

«Fata morgana», ваше превосходительство... (до­гідлива схиляє голову).

Шеф жандармів.

От-от. Пожежі, забастовки, кров...

Начальник управління.

Пугачовщина, ваше превосходительство. Плюс малоросійська гайдамаччина.

Шеф жандармів (зневажливо).

Мілко плаваєте, пане начальник. Вчорашнім днем живете... Тут марксизмом, пахне! Марксиз­мом! (Пройшовся по сцені, зупинився). За кордоном часто буває?

Начальник управління.

Неодноразово. На лікуванні, по причині хвороби серця. Найбільше — в Італії, на острові Капрі, де неодмінно перебуває у відомого бродяги і політич­ного емігранта...

Шеф жандармів.

Це ви про Максима Горького так? Бродяга? Ну, голубчику, здивували... Горький — славетний письменник! В цьому і вся трудність для нас, в цьому і вся небезпека! І цей ваш Коцюбинський — не просто собі земський статистик, а літературна зірка першої величини! Тому й доводиться — про­думано, обережно, щоб без скандалу...

Начальник управління.

Винуват, ваше превосходительство!

Шеф жандармів.

Коли саме він був на Капрі?

Начальник управління.

У червні-липні 1909 року, в червні 1910-го.

Шеф жандармів.

Що? У червні 1910-го? Але ж у ті дні на Капрі, у Максима Горького жив Володимир Ульянов-Ленін! Виходить, Коцюбинський зустрічався з ним?

Начальник управління.

Не можу знати, ваше превосходительство!

Шеф жандармів.

А слід би! (Виходячи, продовжують розмову). Про що вони там? Це ж, це ж...

На сцену підіймаються троє ведучих.

1-й учень.

Ще будуть зустрічі на Капрі. А незабутні дні, проведені в Криворівні серед смерекових лісів і гомінливих річок Гуцульщини, спонукають письменника створити прекрасну пісню про кохання — повість «Тіні забутих предків». Та хворе серце де­далі частіше даватиме перебої. 25 квітня 1913 року спаде «вічний морок на ясні очі поета-сонцепоклонника».

2-й учень.

«...Труну несуть на руках. Тисячним натовпом захлинулись вулиці. Весняне сонце не розлу­чається з тим, хто любив і оспівував його. Гори вінків на катафалку. Нести їх у руках не дає поліція. Вона шукає між вінків червоних стрічок і ховає їх наспід...

Плачуть, ідучи за труною, рідні, знайомі, това­риші... Плачуть люди, які ніколи не бачили і не знали в обличчя небіжчика. У натовпі десятки де­легацій з різних міст України, з-за кордону. А між людьми сновигає поліція ... Промови заборонено...

Квіти він любив, і йому склали могилу з квітів. У головах хтось поклав простий вінок з яблунево­го цвіту.

А з далекого Капрі телеграф приніс сповнені щи­рого болю слова Горького: «Большого человека потеряла Украйна, — долго и хорошо будет она помнить его добрую работу. Смертен человек, народ бессмертен. Глубокий мой поклон народу Украины».

3-й учень.

Як і кожний справді талановитий письменник, Михайло Коцюбинський відчував глибоко, бачив далеко. В його творах, статтях, листах ми знаходи­мо відповіді й на сучасні проблеми, дивуючись провісництву великого гуманіста. Ніби сьогодні, звучать палкі слова сонцепоклонника, звернені до широкої української громадськості: «Будьмо пере­дусім скрізь українцями — чи то в. своїй хаті, чи в чужій, чи то в своєму краї, чи на чужині. Хай мо­ва наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челяді... Хай вона бринить і розгортається в нашій родині, у наших зносинах товариських, громадсь­ких, у літературі — скрізь... Не попускаймо собі навіть у дрібничках. Несімо прапор справи нашої в дужих руках... не відділяймо слово від діла...».

4-й учень.

Живе в серцях твоє безсмертне слово і до народу рідного любов, немов зорі сіяння пурпурове, хоч ти від нас давно уже пішов. Ти з нами будеш вічно жити, жити, як сяйво сонця, як вечірній спів, ти так любив землі своєї квіти, і так, як квіти, ти людей любив.