Міні - методичка "Короткий термінологічний словник до уроків словесності"

Короткий термінологічний словник до уроків словесності

 

ВИДИ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Усне мовлення має свої особливості, воно характеризується: зверненістю до слухача чи слухачів; контактністю зі співрозмовником той, хто говорить, безпосередньо звертається до слухача, відчуває його реакцію й може, залежно від цієї реакції, змінювати висловлювання); багатством інтонаційного оформлення; використанням великої кількості позамовних засобів (міміка, жести, погляд тощо); певним темпом; специфічним набором мовних, мовленнєвих засобів, своєю структурою; лінійністю в часі (одномоментністю), оскільки повернення до якого-небудь відрізка мовлення неможливе.

 

Аудіювання — один з чотирьох видів мовленнєвої діяльності, сутність якого полягає у сприйманні на слух мовлення, його розумінні. Це основне джерело отримання знань, основа спілкування, засіб здобуття інформації.

 

Глобальне аудіювання — це усвідомлення лише загального змісту повідомлення, потребує умінь визначати тему, основну думку почутого, ділити текст на смислові частини, відмежовувати головне від другорядного. Сфера використання — стислий переказ почутого, прослуховування радіопередач тощо.

 

Докладне (детальне) аудіювання — це повне усвідомлення всіх елементів повідомлення, потребує сформованості вмінь ділити текст на змістові частини, визначати смисл кожного з елементів тексту, запам'ятовування опорних слів та словосполучень. Сфера використання — детальний переказ тексту; запам'ятовування завдань, не записаних на дошці, з метою виконання їх у певній послідовності.

 

Критичне аудіювання — це висловлення свого власного ставлення до почутого, критичне узагальнення інформації, вміщеної у тексті, потребує умінь висловити свою мотивовану згоду чи незгоду з певними твердженнями тексту, критичного осмислення сприйнятого на слух. Сфера використання — переказ з творчим завданням, висловлення думки про прослухане.

 

Читання — один з видів мовленнєвої діяльності, який спирається на зорове сприйняття графічних знаків та на логічне розуміння їхнього значення. Читати можна по-різному в залежності від мети, яку перед собою ставить читач.

 

Ознайомлювальне читання — швидке читання заголовків, окремих фрагментів тексту, перегляд малюнків чи ілюстрацій, читання анотації; змісту з метою отримання загального уявлення про зміст, героїв, привабливість тексту. Використовується, коли потрібно вибрати книжку в бібліотеці, книгарні.

 

Вивчальне (детальне, докладне) читання — повільне читання всього тексту чи окремих його частин; глибоке проникнення у його зміст, усвідомлення взаємозв'язку, послідовності усіх частин тексту; максимально повільне охоплення нової інформації.

 

Вибіркове читання — проглядання з метою пошуку відповіді на задане питання, швидке читання заголовків, змісту, окремих фрагментів тексту; повільне читання потрібних частин з метою одержання нової інформації; орієнтація в логічно-смисловій структурі тексту.

 

Критичне читання має на меті висловлення свого ставлення до описуваних подій, явищ, персонажів твору, а отже потребує усвідомлення змісту, авторського задуму та шляхів його реалізації.

 

Виразність — мистецтво читання вголос. Її компонентами є техніка читання, розуміння авторського підтексту, логіка мовлення, емоційна образність читання.

 

Говоріння — багатоаспектне і складне явище, яке:

1) виконує в житті людини функцію спілкування;

2) є одним із видів людської діяльності;

 3) породжує мовлення.

 

Правильність читання — характеристика читання безпомилкового, без перекручування, повторів слів, пропусків, заміни або доставляння букв, з дотриманням літературної вимови.

 

Діалог — різновид говоріння, процес мовленнєвої взаємодії двох або кількох учасників спілкування, форма усного мовлення, яка характеризується зміною висловлювань двох або декількох мовців, безпосереднім зв'язком висловлювань з ситуацією.

 

Особливості діалогічного мовлення: емоційна забарвленність; ситуативність; спонтанність; двосторонній характер.

 

Функції діалогічного мовлення: а)повідомлення інформації; б) прийняття/неприйняття інформації; в) обмін судженнями; г) обгрунтування своєї точки зору; ґ) взаємопереконання. В залежності від функцій виділяють такі типи діалогів: діалог-розпитування; діалог-домовленність; діалог-обмін думками; діалог-обговорення.

 

Монолог — це усне (письмове) висловлювання однієї людини з метою повідомлення інформації, впливу або спонукання до дії, яке переважно обдумується попередньо. Монолог передбачає самостійне розгортання висловлювання, що характеризується завершеністю думок, повнотою висловлення, літературною мовою.

Монологічні висловлювання поділяються на:

— монологи-описи;

— монологи-розповіді;

— монологи-роздуми (міркування);

— монологи-переконання.

 

Полілог — (багатоголосся) — розмова, в якій одночасно бере участь багато людей; злива реплік, вигуків, зауважень, що подаються в тексті без вказівки на імена тих персонажів, яким вони належать.

 

Діалог (в літературознавстві) — розмова дійових осіб, яка широко використовується у художній літературі як засіб глибшого розкриття персонажів та розгортання сюжету твору.

 

Монолог (в літературознавстві) — роздуми персонажа вголос, розмова з самим собою або слухачами. В цьому випадку автор за допомогою монолога розкриває переживання персонажа, складність і суперечливість його поглядів. Іноді монологом називають велике за розміром звернення одного персонажа до інших (тоді монолог — складова частина діалогу).

 

Письмо як вид мовленнєвої діяльності спрямоване на побудову власних висловлювань (переказів та творів) у фіксованій графічній формі.

 

Письмо — процес фіксації слів і тексту за допомогою графічних знаків — букв.

 

Основними ознаками письма як виду мовленнєвої діяльності є:

- Вторинність (виникло пізніше усної форми);

- Здебільшого монологічність;

- Графічна оформленість;

- Попередня спланованість, продуманість;

- Повний і ґрунтовний виклад думок;

- Зорове сприймання;

- Можливість повернутися до осмислення декілька разів;

- Відсутність позамовних засобів спілкування (міміки, жестів, інтонації);

- Відбір мовних засобів, чітко підпорядкований типу і стилю мовлення;

- Логічність;

- Розгорнутість;

- Літературна мова, нормативність.

 

Спеціальні уміння та навички, обов'язкові для оволодіння письмом:

— навички зображення знаків письма (каліграфічні навички);

— навички правильного перекодування звуків мовлення у відповідні знаки письма (орфографія);

— уміння побудови писемного висловлювання (переказу, твору): змістові, композиційні, мовного оформлення, стилістичні тощо.

 

Переказ — усна оповідь про життєві факти, драматичні ситуації, пов'язані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва — переказ).

 

 

ТЕКСТ

 

Текст — (лат. textum тканина, поєднання) — сукупність взаємозв'язаних самостійних речень, об'єднаних спільною темою чи головною думкою висловлювання за допомогою лексичних, граматичних засобів та інтонаційно

 

Змістові особливості тексту: наявність теми, основної думки, можливість дібрати відповідний заголовок, зв'язок між складовими частинами.

 

Тема — не предмет мовлення те, про що йдеться (говориться) ; творі; питання що потребує відповіді, розкриття у висловленні.

 

Тема твору - предмет пізнання, ті життєві явища, які відібрані митцем для художнього відтворення. Водночас — це також і основне питання, поставлене автором, тобто те, про що розповідається.

 

Мікротема — частина загальної теми тексту.

 

Ідея твору — об'єднує всю сукупність думок і почуттів, висловлених у ньому в образній формі, і віддзеркалює ставлення автора до дійсності (те, до чого закликає автор).

 

Ідея художнього твору — основна думка про зображені у творі життєві явища, висвітленню якої підпорядкований весь текст.

 

Абзац — частина тексту, друкованого чи рукописного, в якій перший рядок починається відступом вправо, а останній передує новому відступу. Абзац становить собою певну тематичну і змістову закінченість, тобто розкриває одну з мікротем тексту. Уміле користування абзацами — неодмінна умова культури викладу думок на письмі.

 

 

 

 

 

 

 

Казка — один з найпоширеніших жанрів усної народнооповідальної творчості. Це епічне оповідання чарівно-фантастичного, алегоричного і соціально-побутового характеру із своєрідною системою художніх засобів, підпорядкованих героїзації позитивних, сатиричному викриттю негативних образів. Найвизначальнішою рисою казки є вигадка, творча мрія, фантазія, якою забарвлено кожну оповідку.

 

Казки про тварин — найдавніший вид казки, в якій вчинки звірів уподібнюються людським. Найчастіше в них діють хитра лисичка-сестричка, вовчик-братик, ведмідь, заєць, собака, кіт та інші свійські і дикі тварини.

 

Побутові казки — відображають класове розшарування суспільства. Бідняки, наймити, бурлаки борються проти гнобителів. Часто в цих казках виступають персоніфіковані образи Долі, Горя, Щастя, Правди і Кривди. Казки звеличують працьовитість, щирість, розсудливість, а висміюють ледарство, егоїзм, зазнайство, скупість, брехливість.

 

Героїко-фантастичні казки — мали в давні часи магічне значення, яке з часом втратилось. Основною особливістю цього виду казок є втілення своїх мрій, торжество добра над злом. Герої цих казок — сміливі, кмітливі богатирі, що перемагають фантастичних сил зла — відьом, зміїв-людожерів, допомагають знедоленим, захищають їх інтереси, використовуючи чарівні предмети і сили.

 

Літературна казка — оповідь, написана майстром слова — письменником.

 

Легенда — жанр усної народної творчості та художньої літератури. Це оповитий казковістю і фантазією переказ про якусь визначну подію чи улюблену народом особистість.

 

Міф — вид фольклору, давні за походженням оповіді про богів, різних фантастичних істот, природні явища, чудеса. Міфи відображають уявлення та вірування людей глибокого минулого і були раннім видом народної творчості.

 

Ілюстрація — різновид мистецтва, призначення якого — образне пояснення та розкриття змісту літературного твору.

 

БУДОВА ТЕКСТУ

 

Усі літературні твори мають побудову. “Каркас” творів часто будують за однією схемою, яку називають композицією. Композиція кожного художнього твору є більш-менш сталою. Будь-який літературний твір має сюжет і позасюжетні елементи.

 

Структурні особливості тексту: наявність зачину, розвитку подій, кінцівки, послідовність викладу змісту, використання мовних засобів зв'язку між складовими частинами, можливість скласти план тощо.

 

Зачин — вступ, початок у епічних фольклорних творах. Він має традиційну форму, вказує на місце або час події, знайомить з головними героями, готує слухачів до сприйняття дальшої розповіді.

 

Основна частина -  дія, яка відбувається у творі.

Кінцівка — заключна частина художнього твору (казки). Як правило, в кінцівках казок міститься висновок, повчальний зміст всієї розповіді.

 

Композиція — побудова літературного твору, співвідношення всіх його компонентів, що створює цілісну картину і сприяє виявленню головної ідеї. Розрізняють зовнішні елементи композиції — поділ твору на частини і внутрішні — групування і розстановку персонажів.

 

Сюжет — в художніх творах змальовуються події з життя персонажів, їхні вчинки, що відбуваються у просторі і часі. Цей аспект художньої творчості (хід подій, вчинки героїв) позначається терміном "сюжет".

 

Класичний сюжет має такі елементи:

експозиція — вихідні відомості про героїв, які вмотивовують їхню поведінку в умовах конфлікту;

зав’язка — подія, що кладе початок конфлікту;

кульмінація — найвищий момент у розвитку дії;

розв’язка — подія, що розв’язує конфлікт;

епілог — повідомлення про події після розв’язки.

 

Експозиція — один з елементів сюжету твору, первісні відомості про героїв, які мотивують їхню поведінку при виникненні конфлікту.

 

Зав’язка — елемент сюжету, наступний після експозиції, — подія, що кладе початок конфлікту.

 

Кульмінація — елемент сюжету, найвищий момент у розвитку дії. Після кульмінації настає розв’язка. У великих багатосюжетних творах буває кілька кульмінацій.

 

Розв’язка — елемент сюжету, подія, яка розв’язує конфлікт.

 

Пролог — вступна частина в структурі твору, в якій автор знайомить читача з подіями, покладеними в основу сюжету, чи зі своїми роздумами щодо них. Інколи письменник називає вступну частину прологом. В античній драматургії прологом називався початок трагедії до появи хору. У пролозі автор звертався до глядачів і пояснював міфи, що складали підґрунтя сюжету.

 

Епілог — один з елементів сюжету, заключна частина твору, де розповідається про події, що відбулися після розв’язки. Як правило, автор подає її під відповідною назвою.

 

Фабула — термін, який не має однозначного тлумачення і часто вживається як синонім слова сюжет. Деякі літературознавці розрізняють ці поняття, вважаючи фабулою систему подій у їх причинно-часовій послідовності, а сюжетом — виклад цих подій у творі.

Ліричний відступ — форма авторської мови, позасюжетний елемент композиції, коли автор відступає від сюжетної оповіді і висловлює свої думки, почуття, настрої, пов’язані із зображуваним у творі.

 

ХУДОЖНІ ЗАСОБИ У ТВОРІ

 

Метафора — один із основних тропів, суть якого полягає в уподібненні й перейменуванні явищ, у перенесенні ознак одного предмета чи явища на інше на основі подібності. Вона близька до порівняння, але називає лише те, з чим порівнюється: зима ватою зависла на деревах...

 

Епітет — образне означення, що виділяє характерну рису зображуваного (явища, істоти тощо) або передає емоційне ставлення до них. Виражається здебільшого прикметником (золотокоса осінь; тихі води, ясні зорі).

 

Порівняння — часто вживаний у художній літературі і фольклорі засіб створення образності: пояснення одного предмета чи явища за допомогою іншого, подібного до нього, у якому потрібна авторові риса виступає дуже яскраво. Найчастіше порівняння висловлюється за допомогою сполучників як, ніби, наче, неначе, мов, немов.

 

Персоніфікація — вид метафори: надання предметам, явищам природи та поняттям властивостей людини, олюднення їх.

 

Алегорія — художньо-зображальний засіб, у якому абстрактне поняття яскраво передається за допомогою конкретного образу. Алегоричність найперше проявилася в казках про тварин, а потім — в прислів'ях, приказках, загадках. Алегорію можна розглядати як різновид метафори, бо вона теж будується на перенесенні значень на основі подібності.

 

Алегорія — ніби поширена метафора, що охоплює цілу байку, казку, притчу.

 

Антитеза — художньо-зображальний засіб, особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, почуттів, думок, людських характерів тощо. Антитеза часто використовується у народній творчості. Для створення антитези використовуються антоніми.

 

Гіпербола — художній засіб, що полягає в надмірному перебільшенні якихось властивостей зображуваного предмета, явища, рис людини. Вживається з метою увиразнення їх та вияву емоційно-естетичного ставлення автора до змальованого у творі.

 

 

 

 

 

Персонаж — дійова особа у художньому творі.

 

Портрет — (від фр. Portrait — зображення) — у літературному творі змалювання зовнішності персонажа: виразу обличчя, постаті, ходи, одягу, манери триматися, характерних жестів тощо. Основне його призначення — дати читачеві зорове уявлення про дійових осіб.

Переносне значення слова — це одне із значень багатозначного слова, що пов'язане з прямим значенням і виникло внаслідок перенесення назви на інший предмет чи явище за подібністю, суміжністю чи функцією. Переносне значення завжди вторинне, похідне, воно протиставляється прямому.

 

Прозова мова — (від латинського prosus — вільний, прямий) — так називають мову творів, написаних не віршем, а відповідно до норм розмовної мови. В мові прозового твору наявні часті переходи від одного порядку розташування слів, типу фрази до іншого, відсутня підкреслена ритмізація, поділ на віршові рядки.

 

Приказка — стислий крилатий народний вислів, близький до прислів'я, іноді ж це укорочене прислів'я, але без властивого йому повчального значення. Коли прислів'я має дві частини, то приказка складається з однієї.

 

Приповідка — так в Західних областях України називали прислів'я, приказки та інші короткі й мудрі образні вислови тощо. Франко називав приповідки "скарбом нашої мови і народного досвіду" та широко їх використовував їх у своїй творчості.

 

Прислів'я — короткий крилатий народний вислів, у якому у високохудожній формі виражено повчальний життєвий досвід і мудрість мас. Це насичене глибоким змістом художнє узагальнення, в якому об'єднано за якоюсь характерною ознакою багато різних явищ і яке сформульоване в легкій для запам'ятовування формі. Будова прислів'їв відзначається симетричністю, поділом на частини, що римуються між собою. Часто прислів'я будуються на протиставленні чи паралелізмі. Найчастіше в основі прислів'я лежить метафора, гіпербола або порівняння.

 

Пряме значення слова — закладений у слові зміст, який визначається співвіднесеністю слова з відповідним поняттям. Воно первинне, оскільки зв'язок слова з поняттям є безпосереднім і вмотивованим, виступає основною назвою предмета.

 

Реальне — яке існує в об'єктивній дійсності, дійсне, протилежне до уявного, вигаданого, фантастичного.

 

Антоніми — (в літературі) — контрастні пари слів, протилежні за своїм значенням, які використовуються в народних та літературних творах як лексична антитеза.