Місце агропромислового комплексу у суспільному виробництві

НАВЧАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ

З ДИСЦИПЛІНИ «ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ»

НА ТЕМУ:

«Місце АПК у суспільному виробництві»

ПЛАН

ВСТУП

1. Особливості сільського господарства у суспільному виробництві

2. АПК: місце, структура, розвиток

3. Поєднання дрібного й великого виробництва в АПК

4. Підприємництво в аграрному виробництві

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ДОДАТКИ

Вступ

У кожній державі, в будь-якому суспільстві сільське господарство є життєво необхідною галуззю народного господарства, оскільки зачіпає інтереси буквально кожної людини, Адже нині понад 80% фонду споживання формується за рахунок продукції сільського господарства. Тому виробництво її є найпершою умовою існування людства.

Загальна соціально-економічна криза спричинила значне зменшення обсягів виробництва в усіх галузях народного господарства. У важких економічних умовах опинилося і аграрне виробництво, Низькі ціни на продукцію галузі, фінансовий крах більшої частини сільськогосподарських підприємств не дали можливості їм отримувати ті обсяги виробництва, які складалися десятиліттями. Відбулися процеси де інтенсифікації виробництва, примітивізації технологій.

Галузевій структурі народного господарства притаманні певні міжгалузеві пропорції, міжгалузеві виробничі зв'язки, що постійно посилюються і розширюються. Відбувається процес інтеграції різних стадій виробництва і розподілу тієї чи іншої продукції. В народному господарстві України спостерігається взаємодія галузей у складі інтеграційних структур - міжгалузевих комплексів.

Одним з таких найбільш потужних і багатогалузевих комплексів є агропромисловий, Це складний комплекс виробництва, що об'єднує різні галузі народного господарства. Агропромисловий комплекс (АПК) значною мірою визначає соціально-економічний розвиток країни, рівень життя населення, його забезпечення продуктами харчування, а промисловість — сільськогосподарською сировиною. Вирішення продовольчої проблеми здійснюється переважно в АПК. Саме через це він є важливою ланкою економіки і мусить мати пріоритетний розвиток.

Нині в Україні 60 % промислових підприємств працюють на сільськогосподарській сировині. Обсяг виробництва і темпи зростання обсягу продукції цих галузей значною мірою визначаються станом та рівнем розвитку аграрного виробництва.

Сільське господарство як галузь розвивається в тісному зв'язку з іншими галузями народногосподарського комплексу. Аграрні відносини є складовою загальної системи економічних відносин суспільства. Найчіткіше цей зв'язок виявляється у процесах
агропромислової інтеграції. У сучасній світовій економіці сформувалися групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової інтеграції. В результаті агропромислової інтеграції формується господарська структура — агропромисловий комплекс (АПК).

В АПК зайнято близько 1/3 всієї чисельності працівників народного господарства. На частку його галузей припадає понад 30% основних виробничих фондів. Галузі АПК Формують близько 1/3 національного доходу і майже 2/5 валового суспільного продукту.

1. Особливості сільського господарства у суспільному виробництві

Економічний процес відтворення в сільському господарстві тісно переплітається з природним. Однотипність принципів (законів), які регулюють економічний розвиток промисловості та сільського господарства, не виключає специфіку дії їх у різних галузях виробництва, особливо в такій, як сільське господарство, де економічні ресурси обмежені і навіть рідкісні, а потреби споживачів у зв'язку із збільшенням чисельності населення та недостатнім рівнем споживання їжі в багатьох країнах у цей час зростають швидше, ніж можливості їхнього виробництва. Це, в свою чергу, зумовлює характерні риси та відмінності соціально-економічних відносин і всього укладу сільського життя.
Однією з найважливіших галузей виробництва є сільське господарство. Сільське господарство — це важливе джерело, по-перше, нічим не замінних на сьогодні предметів споживання; подруге, додаткової робочої сили для несільськогосподарських галузей: по-третє, джерело чистого прибутку. І, нарешті, ця галузь суттєво впливає на соціально-економічний розвиток суспільства в цілому. Так, у сільському господарстві України (з урахуванням прибутку, який реалізується в промисловості) створюється більш як ЗО відсотків національного доходу та близько 75 відсотків фонду споживання. У сільськогосподарському виробництві з урахуванням витрат праці на присадибних ділянках зайнято майже 6 млн. чол. Якщо у США споживачі витрачають лише І/5 своїх доходів на продукти харчування та інші сільськогосподарські товари, то населення України — понад 50 відсотків сукупного доходу, і частка цих витрат як для України, так і країн СНД невпинно зростає у зв'язку із зростанням цін. Звідси стає зрозумілою та увага з боку державних органів до аналізу конкретної ситуації, яка складається в аграрному секторі економіки, і проблем, що виникають у ньому у зв'язку з необхідністю стабілізації економіки, підвищення рівня і якості споживання продовольчих товарів та товарів, вироблених із сільськогосподарської сировини. З цією метою у більшості країн світу в практику державного регулювання аїропромислового виробництва ввійшла розробка спеціальних державних програм підтримки і розвитку цієї галузі, виходячи з конкретних історичних та економічних умов. Так, якщо для США на сьогодні сутність фермерської проблеми зводиться в довгостроковому плані до виявлення тих чинників, які зумовлюють відставання фермерських цін і доходів від тенденцій зміни цін і доходів в економіці загалом, а в короткостроковому плані — до ліквідації нестабільності фермерських доходів у різні роки, то для більшості країн, які стають на шлях ринкової економіки, — це створення такого економічного механізму, який би дав можливість ліквідувати залежність більшості з них від імпорту продовольства, забезпечення населення продуктами харчування власного виробництва, споживання яких наближалось би до біологічно обґрунтованих норм, а у деяких країнах — і до ліквідації голоду, для інших — це використання частини доходу, отриманого в сільському господарстві для розвитку інших галузей.
Сільському господарству притаманний ряд особливостей, пов'язаних з характером його виробництва, яке ґрунтується на здатності рослинних і тваринних організмів до природного відтворення. У цьому полягає докорінна відмінність сільського господарства і в ньому економічний процес відтворення тісно переплітається з природним. Інакше кажучи, наслідки господарювання в цій галузі залежать як від працівника, його технічної оснащеності, так і від природних умов.
До особливостей сільського господарства належить і надзвичайна роль землі, як чинника виробництва. Земля, з одного боку, є засобом виробництва, а з іншого — предметом праці. Навідміну від інших засобів виробництва земля не зношується і не змінюється. Більш того, при правильному використанні її родючість суттєво підвищується.
Іншою особливістю сільського господарства є незбігання робочого періоду з часом виробництва, а отже, сезонності виробництва і переробки сільськогосподарської продукції. Сезонний характер виробництва, в свою чергу, зумовлює специфіину організацію праці в цій галузі, особливості реалізації продукції та надходження грошових коштів.
У сільському господарстві на відміну від промисловості поширені кооперативні форми організації виробництва, які більш повно враховують тип виробництва, що склався-історично, характер праці, вимоги науково-технічного прогресу тощо.
Сутність і особливості аграрних відносин. Специфіка сільськогосподарського виробництва виявляється в аграрних відносинах. Як складова виробничих відносин у сільському господарстві вони виникають між людьми з приводу володіння землею та використання її як головного чинника виробництва, з одного боку, і як об'єкта власності з іншого.
Однак це лише один бік аграрних відносин. Другий пов'язаний з процесами агропромислової інтеграції. Тому аграрні відносини слід розглядати як аграрно-промислові визначальними в системі аграрних відносин власності. Це сукупність економічних відносин, які виникають між власником засобів виробництва (в тому числі в особі держави) і між суспільством у цілому, сільськогосподарськими орендними колективами, державними підприємствами, окремими працівниками та іншими землекористувачами з приводу виробництва, розподілу і споживання створеного в галузях агропромислового комплексу продукту.
Оскільки в різних країнах частка, місце і роль різноманітних форм власності на землю та інші засоби виробництва в аграрно-промисловому комплексі суттєво відрізняються, то аграрні відносини характеризуватимуть насамперед відносини, зумовлені панівними формами власності на землю, головними з яких є приватна, державна, акціонерна чи кооперативна. Не менш важливий вплив на аграрно-промислові відносини здійснюють і процеси агропромислової інтеграції.

2.  АПК: місце, структура, розвиток

Агропромислові зв'язки на рівні виробничих підприємств і фірм у своєму розвитку спираються на більш значний економічний інтеграційний процес — формування структурного новоутворення в економіці в цілому, яке дістало назву аграрно-промислового комплексу (далі — АПК).
Аграрно-промисловий комплекс — це вертикально інтегрована і скоординована сукупність галузей і підприємств, зайнятих виробництвом продовольства, продуктів з сільськогосподарської сировини, їхнім зберіганням, переробкою і доведенням до споживача.
АПК — це не лише сукупність галузей і окремих підприємств загального організаційно-технологічного ланцюга, пов'язаних між собою модифікованими економічними відносинами. Його формування є загальнонаціональною, а в багатьох випадках і міжнародною координацією виробництва й реалізації великої групи споживчих товарів, насамперед продовольства та товарів, які прямо пов'язані з сільським господарством.
Доскладу АПК входять чотири сфери (блоки). Перша охоплює машинобудування (тракторне і сільськогосподарське, для легкої та харчової промисловості), хімічну промисловість (виробництво мінеральних добрив, засобів захисту рослин), мікробіологічну й комбікормову галузі тощо. До другої сфери входить власне сільське господарство. Третя сфера включає галузі, що забезпечують доведення сільськогосподарської продукції до споживача (заготівля, переробка, зберігання, транспортування, реалізація продукції). До четвертої сфери належать галузі виробничої та соціальної інфраструктури (шляхи сполучення, зв'язок, матеріально-технічне постачання, складське і тарнетосподарство та сфера, що забезпечує загальні умови життєдіяльності людей — культурно-побутове обслуговування населення) тощо. Є й інші підходи до визначення сутності АПК та його сфер (блоків). Функціональний зміст АПК можна визначити в процесі аналізу соціально-економічних міжгалузевих зв'язків на рівнях макроекономіки та підприємств. Інакше кажучи, всю розмаїтість міжгалузевих зв'язків, які характеризують розвиток АПК, слід розглядати в двох аспектах: організаційно-технологічному та соціально-економічному. В першому випадку аналізують конкретний характер та організаційно-виробничі особливості цього типу господарських зв'язків, у другому - соціальну природу цих відносин та визначають їхні наслідки.
Однак потрібно враховувати і те, що міжгалузеві зв'язки активно впливають на техніко-економічне становище в одних галузях АПК за рахунок впливу на них інших сфер. Цей вплив здійснюється шляхом як прямого технологічного ланцюга, так і опосередкованих і зворотних зв'язків. Однією з важливих ознак взаємодії окремих галузей АПК і сфер у цілому є економічна і соціальна реорганізація аграрної сфери економіки, в якій найактивнішу участь беруть держава, промислові і торгові фірми, фермери тощо. Сам процес економічної взаємодії галузей у межах АПК у розвинених країнах характеризується як перехід від незалежного стихійного розвитку окремих галузей, підгалузей, виробництв і підприємств до системи поступової координації їхньої діяльності.
Найголовнішою економічною функцією АПК с задоволення потреб споживачів і зниження витрат на виробництво і переробку продукції, а також поліпшення соціальних умов працюючих. Ця мета досягається через розв'язання суперечностей і усунення негативних наслідків. Це і соціальна диференціація, і банкрутство фермерів, особливо дрібних, і втрата ними економічної та виробничої самостійності, і згортання виробництва певної продукції в деяких районах і навіть країнах, і загострення проблем реалізації продукції та зайнятості тощо. Водночас не можна не бачити, що розвиток АПК сприяє підвищенню продуктивності праці, технічному нівелюванню сільського господарства і промисловості, підвищенню самозабезпеченості країн власними продуктами харчування, полегшенню та економії праці домогосподарок у процесі приготування їжі, підвищенню кваліфікації робочої сили, зменшенню аграрного перенаселення і впорядкування соціальної міграції тощо. У більшості країн з перехідним типом економіки відбувається становлення агропромислового комплексу, де забезпечено лише організаційно-юридичне, а не економічне об'єднання ланок АПК. Його мета полягає у забезпеченні реальної економічної єдності, особливо між сільським господарством і взаємопов'язаними з ним галузями промисловості та інфраструктури, оскільки неузгодженість у їхньому розвитку та порушення еквівалентності в обміні між ними поки що не дають можливості досягти відчутних економічних і соціальних результатів. В Україні розвиток інтеграційних процесів гальмується незбалансованим і нераціональним розвитком окремих галузей і сфер, які входять доскладу АПК. Незбігання інтересів промислових міністерств і відомств з інтересами сільських трудівників зумовило різке підвищення цін на промислову продукцію, продукцію будівельного комплексу, дисбаланс між планами виробництва і матеріально-технічного забезпечення тощо. Все це послабило інтеграційні процеси, а в окремих випадках призвело навіть до дезінтеграції.
Розвиток і зміцнення інтеграційних зв'язків можливі на шляхах переходу до ринкових відносин, функціонування різних форм і типів господарств, подальшого вдосконалення економічного механізму взаємодії суміжних галузей. Докорінне оновлення продуктивних сил під впливом НТР і становлення сучасного агропромислового виробництва має відбуватись через міжнародне співробітництво, надання дійової допомоги Україні з впровадження сучасних технологій, форм і методів господарювання, організації виробництва, створення підприємств переробки і зберігання вирощеного врожаю.
Державне регулювання агропромислового виробництва. Загострення суперечностей у сфері агропромислового виробництва зумовлює необхідність активізації держави щодо його регулювання з тим, щоб забезпечити, з одного боку, відповідний рівень цін, доходів та обсягів виробництва для виробників, а з іншого — охорону і правильне використання земель і водних ресурсів, а також наукове забезпечення розвитку АПК. Необхідність державного регулювання економіки зумовлена також тим, що аграрному сектору притаманна відсталість соціально-економічної структури, а отже, особлива гострота соціальних конфліктів і їх затяжний характер, пов'язаний у розвинених країнах з надвиробництвом, а в інших — з гострим дефіцитом продовольства. Крім того, є й інші причини, що зумовлюють необхідність такого регулювання.
Державне регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється практично в усіх країнах. Проте його мета, методи здійснення, а також механізм регулювання визначаються конкретними особливостями становища в АПК чи галузі, можливостями уряду тощо. Так, закон 1933 р. про регулювання сільського господарства США ґрунтувався на концепції паритету. Вона передбачає, що співвідношення між цінами на продукцію фермерів і цінами на товари й послуги, які споживають фермери, мають залишатись незмінними. Для цього держава вводить ціни підтримки, або мінімальні ціни. Введення таких цін у США та в інших країнах призвело до таких наслідків:
оскільки ціна підтримки вища за ціну рівноваги, то наслідком є утворення надлишків продукції, яку має закупити уряд; досягається «ефект особливих інтересів» за рахунок суспільства; споживачі сільськогосподарської продукції вимушені платити вищу ціну, а отже, загальний рівень їхнього споживання зменшується; суспільство втрачає в цілому, оскільки за його рахунок підтримується неефективне виробництво, збільшуються витрати на зберігання і реалізацію продукції та компенсацію; проведення такої політики негативно впливає і на виробництво аналогічної продукції в інших країнах-експортерах.
Ураховуючи наслідки проведення політики паритету, уряди в різних країнах розпочали розробку і впровадження різних програм, спрямованих на обмеження пропозиції та збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію. Якщо обмеження пропозиції пов'язувалося з розробкою програм обмеження посівних площ, то підтримка попиту — зі створенням умов, що забезпечують більш високий попит. Наприклад, програма «Продовольчі талони» забезпечує стійкий попит на продукти харчування сімей з низьким рівнем доходу, а програма «Продовольство в ім'я миру» збільшила експортні можливості США.
У країнах колишнього радянського блоку агропромислове виробництво регулювалося за допомогою прямих та опосередкованих регуляторів. До прямих економічних регуляторів можна віднести: централізоване затвердження обсягів і цільовий розподіл інвестицій між галузями АПК; обов'язковість виконання планів поставки продукції;  фінансування галузей з державного бюджету; дотримання встановлених правил господарської діяльності; дотримання правил будівництва та експлуатації виробничих об'єктів;
регламентований характер підготовки і використання кадрів.
До опосередкованих економічних регуляторів належать:  встановлення рівня цін та їхнього співвідношення: система державних дотацій до цін; регулювання рівня доходів підприємства; регулювання рівня заробітної плати та індивідуальних доходів; регулювання зовнішньоторгових зв'язків тощо. У більшості розвинених країн з ринковим типом економіки держава, як правило, не має власних виробничих сільськогосподарських підприємств. Вона представлена переважно закладами і організаціями інфраструктури, що здійснюють в основному науково-дослідну та навчальну діяльність, агропропаганду, аналіз ринкових зв'язків між сферами АПК, вивчають кон'юнктуру ринку. При цьому державні заклади й організації працюють у найтіснішому контакті з університетами та центрами науки, метеорологічною службою, агрокосмічними закладами тощо. їхні дані для прогнозування врожайності, визначення перспектив агропромислової інтеграції, попиту і пропозиції на певну продукцію, тенденцій розвитку світової продовольчої проблеми, розробки та впровадження заходів з охорони навколишнього середовища, регулювання трудових відносин широко використовуються в практиці.
Результатом державного регулювання в агропромисловому виробництві є подальше удосконалення кооперації, яка отримала для свого розвитку додатковий імпульс. Тепер жоден фермер (товарна ферма) не працює самостійно — він просто не здатний на це внаслідок існуючих умов, широкого розвитку спеціалізації та інтеграції виробництва. Так, у Швеції всі фермери об'єднані у відповідні кооперативи, причому кожен з них бере активну участь у двох і більше кооперативах. У Данії, Норвегії, Фінляндії більш як 70 відсотків збуту сільськогосподарської продукції та 50—60 відсотків поставок фермерам засобів виробництва належать кооперативам. У Японії ці показники ще вищі. І хоча сільськогосподарська кооперація не гарантує фермерів від банкрутств, водночас вона відповідає інтересам фермерства, створює досить ефективний господарський механізм щодо налагодження міжгалузевих зв'язків у межах АПК. Значні труднощі в забезпеченні населення продуктами харчування зазнають країни зі слаборозвиненою економікою. Найбільш напружене становище зберігається в Африці, де темпи зростання населення випереджають темпи виробництва сільськогосподарської продукції. З середини 70-х років валове виробництво зерна в цьому регіоні виросло на 25 відсотків, а валовий збір на душу населення зменшився на 10 відсотків. Як передбачають економісти і демографи, нерегульованість демографічних процесів, неефективна державна політика щодо стимулювання розвитку національного сільського господарства можуть призвести до надзвичайної продовольчої кризи. Загрозливий стан з розвитком АПК створився і в Україні. Для ліквідації кризових явищ в агропромисловому виробництві передбачено провести докорінний злам стереотипів господарювання, структурно перебудувати аграрно-промисловий комплекс, перейти до реального плюралізму форм власності та господарювання, що і передбачається прийнятими Верховною Радою України і указами Президента України законодавчими актами. Серія технічних переворотів та поява нових технологій спричинили докорінні зміни в розвитку агропромислового виробництва, поставили перед країнами завдання подальшої зміни у формах реалізації наявних чинників виробництва, потребу пристосувати до продуктивних сил, які швидко змінюються, свої господарські механізми за рахунок проведення структурної перебудови в АПК. Ці процеси прискорилися завдяки техно-революції, яка зумовила докорінний переворот у технологічному способі виробництва на основі масового впровадження в АПК ЕОМ і «безлюдних» технологій. Як наслідок, масове вивільнення працівників зі сфери виробництва, що породжує гострі соціальні проблеми, з одного боку, а з іншого — диктує необхідність структурних змін між сферами та безпосередньо у сферах і галузях АПК. Останнім часом на ці процеси суттєво впливає екологічна обстановка у світі загалом, не кажучи вже про окремі країни і регіони. Так, ще наприкінці 70-х років головним напрямом у сільськогосподарському машинобудуванні вважалось збільшення потужності та кількості механізмів, насамперед енергонасичених тракторів, комбайнів, автомобілів, ефективне використання яких потребувало значних розмірів оброблюваних площ чи обсягів продукції. Це призвело у США до розорювання так званих маргінальних земель, тобто пасовиськ і лугів, до ерозії орних земель (близько 40 відсотків). Таке саме становище і в інших країнах. Вихід було знайдено у широкому впровадженні нових технологій обробітку землі та використання «малої» техніки. У зв'язку з тим, що в найближчий час відроблять свій ресурс машини виробництва 90-х років, парк машин поповнюватиметься переважно за рахунок техніки нового покоління, умови роботи на яких більш комфортні та зберігають здоров'я людини. Незважаючи на високі ціни через насичення машин і механізмів спеціальною апаратурою (комп'ютери, кондиціонери тощо), попит на них буде стійким, а з появою нових ринків збуту навіть зростатиме. У цьому ж напрямі розвиватиметься і сільськогосподарське машинобудування України.
Особливого значення набуває якість продуктів харчування. На сьогодні всі хочуть знати, чим вони харчуються, скільки в тому чи іншому продукті калорій, солей, цукру, жирів та інших речовин, як впливають вони на загальний стан здоров'я людини.
Особливе занепокоєння викликають хімічні елементи, що містяться в добривах, пестицидах, інсектицидах та інших препаратах, які проникають після їх застосування у продукти харчування. У зв'язку з цим значна частина населення не задоволена станом навколишнього середовища і порушенням правил застосування мінеральних добрив, засобів боротьби зі шкідниками та хворобами сільськогосподарських культур як причинами, які призводять до різних захворювань. Це зумовило переорієнтацію фермера на запити споживача з тим, щоб забезпечити його екологічно чистою продукцією, хоча така продукція реалізується за підвищеними цінами.
У структурі АПК виникла порівняно нова галузь - природоохоронне господарство. Вона створюється буквально, на наших очах: зосереджується на державних підприємствах, у національних парках, заказниках, водоохоронних спорудах, зонах відпочинку тощо. Поряд з державними функціонують приватні та акціонерні підприємства, що спеціалізуються на виконанні робіт, пов'язаних з природоохоронними заходами.
Значно зросла і сфера обслуговування. У сільській місцевості з'явилися сучасні підприємства сфери послуг: магазини і торгові центри, центри автосервісу, побутового обслуговування, засобів зв'язку. Зростання сфери обслуговування зумовлено поширенням практики масового відпочинку міських жителів у сільській місцевості, поза курортними центрами - на фермі, в лісі, біля річки тощо.
Проте головна роль у структурних зрушеннях аграрної економіки належить промисловості, що концентрується, як правило, в невеликих містечках, які лежать у центрі сільського району. Завдяки добре розвиненій транспортній інфраструктурі ці точки зосередження промисловості акумулюють вільну робочу силу, утворюючи так звані полюси розвитку. В таких містечках набувають поширення невеликі та середні за розмірами підприємства, які використовують фондозберігаючу (ресурсозберігаючу) форму НТП, залишаються фінансово здоровими (стійкими) підприємствами.
З позицій макроекономіки для забезпечення пропорційності в АПК важливо враховувати три взаємопов'язаних аспекти: пропорції між сферами, всередині сфер, між АПК та іншими комплексами. Намітились значні структурні зміни і у розвитку АПК в Україні, що зумовлено потребами його внутрішньої збалансованості. Результативність праці уже визначається не кількістю виробленої, а доведеної до споживача продукції. А це, як відомо, залежить насамперед від технології виробництва, ефективності переробки і зберігання продукції. Лише за рахунок останнього чинника можна збільшити продовольчі ресурси в нашій країні на 20 відсотків. Це не лише економічна, а й моральна проблема, оскільки за умов панування ще споживацької свідомості у більшості селян значна кількість вирощеної трудівниками продукції гине. У зв'язку з цим важливим напрямом структурної перебудови є відмова від спорудження підприємств-гігантів у містах, переміщення переробки до місць її виробництва.
Структурні зміни між галузями АПК зумовлені також скороченням частки живої праці в сільському господарстві. Це загальна позитивна тенденція. В міжнародних порівняннях головним критерієм рівня розвитку АПК є саме ця пропозиція. Проте слід ураховувати, що лише абсолютне скорочення чисельності зайнятих у агропромисловому виробництві при збільшенні (або стабільному рівні) виробництва продукції може свідчити про підвищення продуктивності інших чинників виробництва.

3. Поєднання дрібного й великого виробництва в АПК

Дрібні, або присадибні та підсобні господарства — досить важливий чинник сільськогосподарського виробництва і постачання населенню продуктів харчування. Більшість урядів країн надають їм певну допомогу, сприяючи узгодженому розвитку великого і дрібного виробництва. В останньому виробляється значна кількість продукції, яка задовольняє власні потреби фермера і постачається на ринок. Так, в Україні ці господарства дають понад 1/4 валової продукції сільського господарства, в тому числі близько 40 відсотків тваринницької продукції, а в країнах, що розвиваються, — основну масу як валової, так і товарної продукції. Водночас в індустріально розвинених країнах з соціально-ринковим типом економіки дрібне господарство, так звані часткові ферми, виробляють незначну кількість продукції порівняно з товарними фермами.
Нове бачення шляхів розвитку дрібного виробництва, особливо в умовах перехідної економіки, за умов НТР дає змогу об'єктивно визначити його сутність і соціально-економічну роль. Виробнича діяльність дрібного господарства заснована на особистій зацікавленості його працівників, тому вони швидко і досить ефективно реагують на збільшення чи зменшення попиту, зміну цін, проблеми, які виникають у постачанні, зміну пріоритетів у харчуванні тощо. Значення дрібного виробництва зводиться також до того, що присадибні та особисті підсобні господарства суттєво знижують навантаження на централізовані товарні фонди і організований продаж продуктів харчування тим, що населення саме забезпечує себе і свої сім'ї продовольчими товарами. Особливе значення це має для України та інших країн СНД, оскільки значна кількість населення в них отримує через канали роздрібної торгівлі переважно такі продукти, як хліб, вироби з борошна, цукор, консерви, сири, ковбаси тощо.
Дрібне виробництво значно економить ресурси державного бюджету. Для виробництва такої кількості продукції, яку воно дає, на великих товарних фермах чи підприємствах, у країнах з перехідною економікою та в країнах, що розвиваються, потрібно було б у кілька разів збільшити державні інвестиції. Це дає підстави стверджувати, що роль дрібного виробництва може бути позитивною навіть тоді, коли їхня товарність знизиться до нуля.
Дрібні господарства забезпечують постійну або часткову зайнятість робочої сили активного віку та працездатних пенсіонерів. Наприклад, у країнах ЄС та США кілька мільйонів людей займаються сільськогосподарським виробництвом для отримання додаткового доходу або з оздоровчою метою. Кількість останніх має тенденцію до підвищення. Це властиво і для країн Східної Європи.
Позитивною характеристикою дрібного господарства є також те, що в ньому зосереджується основна маса виробництва малопоширених і особливо якісних видів продукції. Тут ще тривалий час використовуватимуться виробничі потужності, які у великих господарствах або зовсім не можуть бути застосовані, або це не рентабельно. Крім того, є немало побічних продуктів і відходів (наприклад, трава на лісових галявинах, обабіч каналів, сільських стежок, відходи домашнього господарства, закладів громадського харчування), які можуть бути ефективно використані лише в дрібних господарствах. У цих випадках суспільство при незначних витратах отримує значну кількість продукції. Поєднання дрібного виробництва з великим. У більшості країн здійснюється широка система заходів з підтримки дрібного господарства шляхом його інтеграції з великим. У цьому процесі надзвичайно важлива роль належить кооперації — наймасовій економічній організації як фермерів, так і сільського населення в цілому. Вона охоплює всіх фермерів Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Ісландії, Швейцарії, Бельгії. Менш поширена кооперація у Великій Британії та Італії, в той час як у Франції кожен фермер, як правило, є членом двох або й більше кооперативних товариств.
Крім організації виробничої та збутової діяльності кооперативи забезпечують досить активне функціонування розгалуженої системи закладів, пов'язаних з науково-дослідною роботою. Наприклад, у Нідерландах — це насінницькі центри, інститут птахівництва, інформаційні служби, центри з підготовки і перепідготовки кадрів, впровадження досягнень науки у виробництво тощо.
Діючи в інтересах своїх членів, кооперативи сприяють прискоренню темпів індустріалізації дрібного господарства і на цій основі — ліквідації рутинних видів робіт, притаманних доіндустріальній стадії виробництва. Концентруючи значні кошти, кооперація певною мірою діє як противага у процесі «перекачування» фінансових ресурсів з сільського господарства у несільськогосподарські галузі та торгівлю.
Кооперація виробила основні елементи форм виробничих зв'язків, які пізніше дістали назву вертикальної координації. За своїм економічним змістом вони не відрізняються від процесів вертикальної інтеграції, де організатором виробничих зв'язків є фірма-інтегратор. Проте як у першому, так і другому випадку увесь комерційний ризик бере на себе дрібний виробник. Більшу ж частину прибутку за рахунок організації великого виробництва на основі об'єднання зусиль самостійних дрібних ферм отримують інтегратори. При цьому використовуються сучасні методи регулювання розвитку дрібного виробництва на засадах його поєднання з великим. Це — встановлення контрактних відносин, жорстких стандартів на продукцію, надання дрібним фермерам послуг виробничого та не виробничого характеру, стимулювання технічної реконструкції частини ферм, різних форм партнерства, підтримки конс'юмеризму (підтримки руху громадських організацій на захист споживача) тощо. У цьому самому напрямі діють державні органи таких країн, як США, Франція, Велика Британія. Незважаючи на заходи з підтримки дрібного виробництва, поєднання його з великим, розорення дрібних власників триває, змінюються лише умови виживання дрібних господарств різної спеціалізації.
Останнім часом особливого значення набуло поєднання дрібного і великого виробництв у країнах, які переходять до ринкової економіки. Тут створюються сприятливі умови для організації фермерського господарства, орендних колективів, дрібних кооперативів тощо. Різноманітні форми підтримки таких господарств з боку держави та міжнародних організацій, місцевих органів самоуправління і самоврядування спрямовані на поєднання роботи дрібних господарств з великими. їх можна згрупувати так: надання цінових і податкових пільг; сплати премій за організацію виробництва певних видів продукції; надання цільових пільгових кредитів; надання міжнародних кредитів; надання агрономічної та зооветеринарної допомоги; організація показових ферм і навчання фермерів; праця в підсобному чи дрібному товарному господарстві враховується при призначенні пенсій і соціальних витрат. І все-таки цей процес іде з великими труднощами. Даються взнаки недостатнє правове забезпечення, протидія бюрократичного апарату на місцях, протидія керівників колективних господарств і державних підприємств. Усе це, а також низький рівень механізації, застосування переважно ручної праці, брак коштів для придбання необхідної «малої» техніки поки що не дають простору для значного поширення зазначених форм виробництва.

4. Підприємництво в аграрному виробництві

Виходячи з особливостей агропромислового виробництва, можна в основних рисах виділити ті особливості підприємницької діяльності, які не притаманні іншим галузям, або набувають особливого значення для розвитку бізнесу в АПК. Для більшості країн ще й сьогодні головною формою організації виробництва сільськогосподарської продукції є сімейна ферма, а отже, фермер може розраховувати лише на себе. Для цього він повинен (і це закріплено в законодавстві багатьох країн) мати щонайменше середню сільськогосподарську освіту, знати техніку і вміти правильно її експлуатувати, бути добре обізнаним з сучасними технологіями вирощування і переробки сільськогосподарської продукції, знати облік, уміти користуватись обчислювальною технікою тощо.
Оскільки земля в сільському господарстві виступає як основний чинник виробництва, підприємець насамперед повинен дбати про її продуктивність. Аграрне виробництво, хоч і ґрунтується на природних чинниках, але рівень його продуктивності значною мірою залежить також від соціальних чинників, з одного боку, а з іншого — від рівня розвитку науки, техніки, технології, їхнього практичного впровадження у процес виробництва з метою досягнення вищого економічного ефекту, а отже, спрямування значних коштів на проведення цих заходів. Першочергового значення для агробізнесу набуває визначення розміру підприємства. Підприємець повинен урахувати як історичні умови його розвитку, так і загальний рівень розвитку економіки країни, попит на продукцію, витрати на її виробництво, необхідний рівень спеціалізації, систему ведення і технічний та технологічний рівень виробництва, кількість працюючих та їхню кваліфікацію, рівень цін, рівень економічного прибутку, напрями державного регулювання економіки тощо.
Відносно велика залежність від кліматичних умов зумовлює значний ризик з боку підприємців, змушених витрачати частину капіталу на страхування, хоча повністю передбачити всі можливі колізії, пов'язані з повенями, засухою, втратами від шкідників і хвороб сільськогосподарських рослин і тварин, неможливо. А в тих країнах, де страховий бізнес сільськогосподарського виробництва перебуває у зародковому стані і не перестраховується державою, підприємці нерідко несуть прямі збитки, через що змушені брати позику під заставу землі. Слід також ураховувати, що в сільському господарстві частина капіталу (продуктивна і робоча худоба, плодово-ягідні насадження, насіння, корми тощо) відтворюється у нетоварній формі, оборот капіталу проходить значно повільніше. Це зумовлює вищу капіталомісткість виробництва, а зрештою, і більший ступінь ризику підприємця за рахунок більш високої капіталомісткості одиниці доходу і більш низької норми прибутку. Сезонний характер виробництва у землеробстві зумовлює особливості організації праці, визначає певні вимоги до спеціалізації підприємств, що є причиною нерівномірності надходження продукції та доходів протягом року, вимагає більш широкого, ніж в інших галузях, користування кредитними ресурсами.
Однією з найгостріших проблем розвитку агропромислового виробництва є те, що сільське господарство, роблячи значний внесок в економіку країни, несе непропорційно велику частку витрат, пов'язаних з цим розвитком. Це виявляється у фермерській проблемі в США, «ножицях цін» в Україні, Франції та Німеччині, фінансуванні розвитку промисловості за рахунок села у колишньому СРСР та інших країнах. Загальним у цих процесах є те, що працівники сільського господарства, як правило, одержують доходи нижчі від середнього рівня по країні. Це стосується як підприємців, так і тих працівників, що працюють за наймом, їхні доходи нестійкі. Так, у США в 1960 р. фермерські доходи становили 75 відсотків від нефермерських, на початку 80-х років воно наблизилось до 80 відсотків. Дещо зросли фермерські доходи на початку 90-х років, але розрив поки що зберігається. У довготерміновому плані для країн з соціально-ринковим типом економіки фермерська проблема породжується нееластичним попитом на продукцію агропромислового виробництва. Швидке зростання пропозиції є результатом технічного прогресу, тоді як відставання попиту зумовлено не досить високим рівнем доходу основної маси споживачів, зниженням коефіцієнта народжуваності, а також відносною іммобільністю ресурсів. Нееластичність попиту виявляється в тому, що збільшення покупок на 1 відсоток потребує зниження ціни як мінімум на 4 відсотки.
Нееластичний попит, пов'язаний з додатковим виробництвом сільськогосподарської продукції за умов НТР, зумовлює швидке зменшення її граничної корисності. Водночас слід мати на увазі, що навіть у таких країнах, як США, де кожен фермер забезпечує сільськогосподарською продукцією приблизно 100 чол. багато ферм не спроможні використати досягнення НТР, оскільки вони з тих чи інших причин низькоефсктивні, фермери не мають коштів для їхнього технічного переоснащення. А в Німеччині, навіть маючи змогу збільшити виробництво і зменшити за рахунок цього витрати, фермери наштовхуються на жорстку політику квотування в межах ЄС.
Відносна іммобільність ресурсів полягає в тому, що незважаючи на падіння цін на продукцію, а отже, і доходів фермерів, вони не поспішають залишати свої ферми задлябільш прибуткових вкладень свого капіталу. Це призводить до надлишку чисельності самих фермерів, змушує їх ділити між собою «шматок пирога», що зменшується. А це означає, що фермери не можуть скоротити витрати виробництва, скоротивши самих себе. Крім того, за умов економічної кризи кількість фермерських господарств збільшується, оскільки міграційні потоки змінюють свій напрям на протилежний — з міста на ферму. Проблеми нерозвинутих економік інші, це і відсутність різних форм власності, свободи підприємництва і вибору, конкуренції та особистого інтересу, коли вся економічна політика нав'язувалась згори. Отже, лише дійова державна підтримка нових форм організації виробництва, забезпечення необхідної правової бази і суспільної атмосфери здатні сприяти активізації агробізнесу.

Висновки

Важливу роль у виробництво сільськогосподарської продукції відіграють АПК що єдиною цілісною виробничо-економічною системою, яка охопила цілий ряд галузей народного господарства спеціалізованих на виробництві продовольства.

Головне завдання що стоїть перед галузями АПК- це зростання сільськогосподарського виробництва, надійне забезпечення країни продуктами харчування та сільськогосподарською сировиною, об'єднання зусиль усіх галузей комплексу для одержання високих кінцевих результатів . Надавати можливості виходу продукції АПК України на світовий ринок.

Подолання глибокої економічної кризи зокрема в АПК України пов'язане з переходом до ринкових відносин, з усуненням державного монополізму і розвитком досконалої конкуренції в усіх сферах АПК . Для обгрунтованого здійснення цього процесу необхідно в повній мірі використовувати позитивний історичний досвід, оскільки сьогоднішня ситуація економічних перетворень столипинськоі реформи сільського господарства, яка здійснювалась на початку 20ст. і передбачена запровадженям приватної власності на землю та передові досягнення сучасного стану розвитку сільського господарства.

Важливою умовою зміцнення економічного потенціалу в Україні є створення сучасної ринкової структури вирибництва. Сьогодні країна перебуває у економічній кризі, що негативно впливає на хід реформ, особливо в АПК. В основу ринкових перетворень в АПК покладена програма роздержавлення і приватизація, а для сільськогосподарських підприємств - створення нових господарських структур та засадах приватної власності на майно і землю.

Причиною низької результативності аграрної реформи є недооцінка її здійснення, як єдиної багатоаспектної системи. Подолання дестабілізації виробництва сільського господарства можливе шляхом реформування. Пошук ефективних шляхів реформування АПК України триває. У зв'язку із змінами, які почали відбуватись в сільськогосподарському виробництві в контексті аграрної реформи життя орієнтує на нові підходи і дослідження даноі теми.

У той же час, Україна здавна є землеробською країною, характеризується надзвичайно сприятливими економічними та природними умовами для розвитку сільського господарства і має великий споживчий ринок продуктів харчування. Формування потужного, з розвиненою структурою АПК продовжувалось в Україні століттями. Протягом усієї історії розвитку країни саме агропромислові підприємства займали провідне місце в її господарстві. На розвиток АПК і ступінь його ефективності в Україні впливають численні природні та економічні фактори. Особливе значення у реформуванні АПК, підвищенні його конкурентоспроможності має форма відносин власності, формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення раціональних виробничо-територіальних зв’язків між складовими АПК. Серед факторів, які впливають на розвиток АПК України, пріоритетними є: система господарювання, характер виробничих відносин, рівень соціально-економічного розвитку країни, природні ресурси та структура земельного фонду, технічний рівень і стан основних фондів підприємств АПК, забезпеченість трудовими ресурсами, транспортно-географічні умови. Вирішальне значення мають економічні фактори, від яких залежить раціональне використання природних ресурсів, задоволення споживчого попиту населення, участь у міжнародному поділі праці, збереження навколишнього середовища.

У цілому, до основних проблем розвитку АПК України можна віднести:

• впровадження багатоукладної системи власності;
• застосування ефективних систем землекористовування;
• впровадження сучасних технологій вирощування сільськогосподарських культур;
• розвиток вітчизняного виробництва сучасних сільськогосподарських машин, зокрема, засобів малої механізації;
• розширення виробництва добрив, гербіцидів тощо;
• запровадження комплексних агрохімічних та лісових меліорацій;
• розвиток виробничої та соціальної інфраструктури для підйому сільської місцевості;
• державна підтримка АПК через переорієнтацію кредитно-фінансової, податкової і цінової політики на підтримку сільськогосподарського виробника.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Безуглий М.Д., Кваша С.М. Стан, основні тенденції розвитку сільського господарства України протягом 2011 року та напрями розвитку в 2012 році //Економіка АПК, №4, 2012, - с.3.
2. Базилевич В.Д. - Економічна теорія Політекономія. Підручник – К.: 2008
3. Бутук О.І., Волкова Н.І. Економічна теорія: тренінг-курс : Навч. посіб. - К. : Знання, 2008.
4. Ватаманюк З. Вступ до економічної теорії. – Львів: Новий світ – 2000. 2006.
5. Герасимчук А.А., Куценко О.М., Писаренко В.М., Рабштина В.М. Соціально-економічні проблеми аграрної сфери виробництва: Конспекти лекцій. - К.:НМК ВО, 2004 р.- №10. - c. 79.
6. Данилюк М., Попадюк А. Особливості розробки стратегії розвитку підприємств АПК на засадах регіонально-галузевої інтеграції // Регіональна економіка. - 2005 - №6 - с.89-96.
7. Дзюбик С.Д., Ривак О. С. Основи економічної теорії / С.Д. Дзюбик, О.С. Ривак. – К.: Знання, 2006. – 481 с.
8. Кириленко І. Г. Агропромисловий комплекс України : сучасний стан та погляд у майбутнє //Економіка АПК. №4, 2011р. – с.90.
9. Крисанов Д. Пріоритети аграрної сфери та їх реалізація в умовах економічної кризи. //Економіка України. - 2010. - № 11. – с.53.
10. Мочерний С.В., Устенко О.А. Основи економічної теорії / С.В. Мочерний, О.А. Устенко. – К.: Академвидав, 2009.
11.  Пасхавер Б.Й., Молдаван Л.В., Шубравська О.В. Основні проблеми розвитку сільськогосподарського виробництва - //Економіка АПК, №9, 2012, - с.3.