Мовна лабораторія "Унікальні звуки нашої мови"

                        Розробка позакласного заходу з української мови

                       Мовна лабораторія «Унікальні звуки нашої мови»

              (матеріал можна використовувати на факультативних заняттях)

                         Цільова аудиторія: учні 9-11 класів

Мета: сприяти поглибленому вивченню учнями звукової системи української літературної мови;  прищеплювати  їм навички  нормативної вимови; повторити знання учнів із фонетики та орфоепії, отримані у попередніх класах; розвивати активний словник учнів та  фонематичний слух; розвивати навички науково-пошукової роботи; виховувати любов до мови.

Обладнання: комп’ютер, словники

                                                Перебіг заходу

Учні  класу заздалегідь об’єднуються у три групи . Кожна група  ще додатково  об’єднується   у чотири підгрупи  відповідно до завдання, яке буде опрацьовувати  під керівництвом вчителя  протягом певного часу, а під час заходу має презентувати  свій матеріал.

Захист робіт учнями (слайд №1)

І група отримує завдання на тему: « Загадковий іноземець [ ф]»(слайд №2)

Підгрупа «Дослідники» 

Звук [ф ]— неприродний для української, запозичений. Він  потрапив в українську лише разом із запозиченими словами. У правописі його ніколи не намагалися уникати: навпаки траплялися   написання з [ф]  в  недоречних місцях. Незважаючи на все це (або саме через це), звук f залишився чужим і зовсім не використовувався у мовленні. Тому історія f  схожа на хроніку послідовних переходів від одного його замінника до іншого, адже впродовж приблизно тисячолітніх марних намагань прищепити звук f ці замінники змінювалися, найдавнішим із них був приголосний [p]. Приблизно тим часом прослідковуються варіанти заміни f на v.

Підгрупа  « Мовознавці»

"Бухвет" — таку назву має забігайлівка біля Дарницького вокзалу в Києві. Це фото у соцмережах викликало численні глузування — мовляв, написано неграмотно. Але знайшлися й ті, хто це заперечив — ще років із сотню тому українською саме так і говорили. Мовознавець Юрій Шевельов зазначає, що звук [ф] — неприродний для української, запозичений. Його появі  в нашій мові  опиралися найдовше, вживаючи замість нього хв, рідше — х або п. А Борис Грінченко в передмові до свого « Словаря української мови», виданого 1909 року, зауважує: "Оскільки звук ф у більшості українського народу вимовляється як хв (перед голосною, окрім у) або х (перед приголосною і у), ми, укладаючи словник на літеру ф, помістили до нього лише ті слова, для яких у наших матеріалах не знайшлося дубліката з хв або х". Із хв  Грінченко подає слова: хвабрика, хварба, хвиґура. Навіть Фастів якийсь час писали "Хвастів". Освічені кола, у яких часто-густо розмовляли російською або польською — а в них звук ф "природний", — вважали вимову й написання через хв простацькою й уживали [ф]. У радянські часи це закріпилося, бо добре вписувалося в процес зближення української мови з російською. Тож виходить, що "бухвет" — це якраз "більш по-українськи". Хоч уже граматично неправильно.

Звук [ф] відомий лише в словах іншомовного походження, [факт], [форма], [ареифмéтиека]. У діалектному мовленні цей звук часто замінюється двома звуками [хв] або одним [х]: [хвакт], [хвóрма], [хóрма], [ареихмéтиека]. Спостерігається в говірках і зворотне явище - усталене звукосполучення [хв] вимовляється як [ф]: [фúл`а], [фíртка], [ф`íст], [форóба]. Такі заміни не допускаються літературною мовою.

За новим правописом  слова грецького походження теж пропонують писати інакше, оскільки в них  звук [th] передається літерою “ф”: “анафема” – “анатема”, “ефір”- “етер”, “міф”, “міфологія” – “міт” і “мітологія”, “Афіни” – “Атени”.

Підгрупа « Логопеди» (слайд №3)

Прислухайтесь, як потрібно вимовляти звук [ф].  Слід мати на увазі, що під час вимови  нижня губа притискується до верхніх зубів, цю перешкоду розриває струмінь повітря, утворюючи шум, без будь-якого голосу. Якщо подати голос, то вийде дзвінкий звук [в]. Спробуйте вимовити цей звук.

 «Логопеди» перевіряють  артикуляцію  учнів, стежать, щоб вони не вимовляли звукосполучення [хв] замість [ф].

Нагадуємо, що парного м’якого та парного дзвінкого в українській мові він не має. У творенні звука [ф], як і звука [в], беруть участь губи, і тому його  називають губним.

Підгрупа « Комп’ютерні дизайнери» (слайди №№4,5)

Учні представляють хмарки тегів зі словами, що містять звук [ф]

ІІ група отримує завдання на тему: «Забутий[  Ґ]» (слайд №6)

Підгрупа «Дослідники»

 Особливий звук “ґ”. Його важко вимовляти навiть нашим сусiдам, бо нi полякам, нi білорусам  вiн не властивий.

Варто розповісти про дискримінацію звука[ ґ ] не тільки  у радянські часи, а й у сучасному мовленні, починаючи від того, що літеру  на позначення цього звуку  часто пропускають в абетках численних підручників і навіть у тестуваннях на ЗНО, й закінчуючи тим, що цієї літери немає на клавіа турі розмаїтих новочасних ґаджетів (її можна писати, використовуючи комбінацію клавіш Alt+г).

Звук [ ґ]  повернули порівняно недавно – якихось тридцять років тому. Уже встигло народитися декілька нових поколінь українців, а питання про доцільність його  уживання й далі є відкритим. І справа не лише в суперечливій історії ґ, а й, мабуть, у тому, що тієї історії чомусь не і не хочуть розуміти. Творці нового правопису запевняють, що «звук [г] був і залишається однією з найхарактерніших фонетичних рис української мови».

Підгрупа  « Мовознавці»

З одного боку, українській фонетичній системі більше притаманний придиховий гортанний перехідний звук, який часто називають дзвінким гортанним фрикативним і який у сучасній українській мові передають літерою г. Звука /g/, який на сучасному етапі графічно передається літерою ґ, українська мова, як стверджує Юрій Шевельов, позбулася ще наприкінці XII століття.

А з іншого  боку, внаслідок побутування в багатьох українських говорах нещодавно «викинутого» звука – того ж ґ, зокрема активного його вживання серед носіїв південно-західного регіону України, вже в XIV столітті виникла потреба графічно відтворювати цей звук.

Спершу внаслідок браку окремої літери для позначення цього звука на письмі почали використовувати кг (кгвалт, кгрунт, Кгедимінович, мозкгови). Вживали його і пізніше, проте дедалі рідше.

Також існував варіант запису цього звука через запозичену з латинської абетки літеру «g» (gраты, gроно, проgресъ, Gанжа, Gалаgанъ) – так само цю літеру досі передають серби. У XIX столітті цю літеру вживали Амвросій Метлинський (1839), Левко Боровиковський («Байки й прибаютки», 1852), Пантелеймон Куліш («Граматка», 1857 ).

Сучасний графічний варіант цього звука в українській мові (ґ) 1619 року ввів до абетки Мелетій Смотрицький у своїй «Граматиці».

Уживати цей звук рекомендували також «Найголовніші правила українського правопису» (1921) і правопис 1928 року – перші українські соборні правописи, що їх без жодних тоталітарних заанґажувань уклали на Всеукраїнській правописній конференції авторитетні українські науковці.

Але згодом проблему вживання звука [ґ] таки вирішили остаточно, тільки занадто категорично. Радянський правопис 1933 року, ставлячи за мету «ліквідувати націоналістичні правила щодо правопису іншомовних слів», цей звук і літеру на позначення   взагалі вилучили з українського алфавіту . Правопис 1993 року реабілітував [ґ].

Підгрупа « Логопеди» (слайд №7)

Які органи мовлення працюють над вимовою  звука [  Ґ]?  Це-глотка. При артикуляції цього звука відбувається зближення кореня язика із задньою стінкою глотки. Корінь язика відтягується назад, а маленький язичок займає положення, близьке до того, яке він займає при творенні звука [х].

Літеру «ґ» передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний звук [ɡ] як в українських словах, так і в давно запозичених: аґрус, ґава, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґеґати, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґерґотіти, ґешефт, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґрасувати, ґрати (іменник), ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик тощо та похідні від них, а також у прізвищах Ґалаґан, Ґудзь .

У власних назвах іншомовного походження етимологічний «g» згідно з усталеною традицією вимовляється як [ɦ] (літера «г»); проте збереження «g» у вимові не є порушенням орфоепічної норми. Отже, правильною є вимова: Гданськ і Ґданськ, Гренландія й Ґренландія, Гібралтар і Ґібралтар; Гарібальді й Ґарібальді, Гете й Ґете.

Підгрупа « Комп’ютерні дизайнери» (слайди №№8,9)

Учні представляють хмарки тегів зі словами, що містять звук[  Ґ].

ІІІ  група отримує завдання на тему: « Нерозлучні  [дж]  і [дз]» (слайд №10)

Підгрупа «Дослідники» 

П. О. Лавровський і І. І. Срезневський вважали, що африкат[dz] утворився  безпосередньо з [dj],. отже, виник він  десь ще в діалектах спільнослов'янської мови чи на східнослов'янському  ґрунті.  Цей погляд поділяв і далі розвивав О. О. Потебня. Іншої думки дотримувався П. Г. Житецький, який вважав, що приголосний [ж] тут давніший, ніж [dz], і розвинувся він з пом'якшеного [d'] безпосередньо. Взагалі Житецький піддавав сумніву «існування дж у глибокій древності». У своїх висновках він спирався на свідчення писемних пам'яток, саме на те, що у давнішій східнослов'янській писемності не помічено жодних слідів дж і що написання дж засвідчується в українських пам'ятках не раніше XVI ст. Отже, африкат [dz] не належить до давніх приголосних, а з'явився  на українському, ґрунті   внаслідок посилення [z] .

У період українізації 20-х років минулого століття, це питання розглядала Правописна конференція, нарком Скрипник навіть запропонував використовувати дві букви з латинки - 'Z' та 'S', але його пропозицію не підтримано, а у подальшому й іще використано для звинувачень у "націоналістично-буржуазному шкідництві на мовному фронті". Готуючи свій "Проект", мовознавець Василь Німчук запропонував додати до абетки принаймні диграфи 'ДЖ' та 'ДЗ' (за порядком після літери 'Д', як це зроблено в білоруській мові), щоб українці хоча б на рівні абетки пам'ятали про існування відповідних африкат.

Підгрупа  « Мовознавці»

Дуже рiдкiснi звуки в нашiй мовi  [дз], [дж].  Хоч i є протоукраїнськими, але найрiдше використовуються у словах.

 Немає літери «дз» і немає літери «дж» — те, що літери «д» і «з» при написанні поряд продукують один звук [д͡з], а літери «д» і «ж» при написанні поряд (найчастіше) один звук [д͡ж], не робить «дз» і «дж» новими літерами. Слід розрізняти літери (букви) та звуки: одна літера може продукувати декілька .«Дз» — це дві літери, що створюють один звук (дзвінкий варіант [ц]), а не одна літера; так само щодо «дж».

Буквосполучення ДЖ і ДЗ читаються як два звуки тоді, коли Д належить до префікса, а Ж або З до кореня (переджнивний, підземний, відживати).

Підгрупа « Логопеди» (слайд №11)

Щоб правильно вимовити звук [дз], потрібно налаштувати мовний апарат на вимову звука [з], а потім вимовити  [д]. Кінчик язика притискається  до зубів.

Щоб правильно вимовити звук [дж], потрібно налаштувати мовний апарат на вимову звука [ж], а потім вимовити  [д]. У цьому випадку відбувається   зближенням кінчика чи передньої спинки язика до передньої частини піднебіння.

Підгрупа « Комп’ютерні дизайнери» (слайди №№12,13)

Учні представляють хмарки тегів зі словами, що містять звуки  [дж]  і [дз].

Підведення підсумків