Моя хата скраю – нічого не знаю

                              Моя хата скраю – нічого не знаю

        Мабуть, немає жодного українця, душа якого не забриніла б від такого звичного на сьогоднішній день, але важливого запитання: «Як ти?»  Це про людяність, про небайдужість, про співпереживання.

        Досить часто ми чуємо вислів, який став крилатим: «Моя хата скраю – нічого не знаю». Ця фраза повністю перекреслює зміст попередньої. Якщо глибоко замислитись, байдужість – найнебезпечніший стан людської душі. Адже промовчати в ситуації, коли старший кривдить молодшого, не втрутитись тоді, коли хворий потребує допомоги, проігнорувати виявлення чужої неповаги до старших, пройти повз людину, яка потрапила в біду… Таких історій  щодня трапляється дуже-дуже багато. Чому так? Адже людський егоїзм та байдужість отримують перемогу в цьому двобої добра і зла!  Невже наші воїни, які щодня віддають життя за світле майбутнє, марно намагаються побороти цю погань?

        У темні часи досить добре видно  світлих  людей. Кожна небайдужа особа намагається  усіляко допомагати  захисникам, людям, які ціною власного життя наближають перемогу. Я особисто знаю жінку, котра ніколи не пройде мимо того, хто потрапив у біду. Переконана: творити добро –  необхідно, приємно й корисно. Лагідне слово, рука підтримки, дружнє плече, мудра порада, вчасна підказка – це  найпростіше, що може запропонувати кожна людина. Жива істота має серце й душу, тому їй болить чужа біда. Жити за принципом «Моя хата скраю – нічого не знаю» - це  не просто слова, для мене це позиція лінивих, інертних, пасивних спостерігачів.  Це означає, що певна персона  не має ніякого відношення до того, що відбувається поза її будинком, сім’єю.  Це зациклені лише на собі  особи, які не бажають допомагати іншим, а чужі проблеми їх не стосуються. Щиро співчуваю цим людям, які навіть не уявляють, як тепліє  всередині від лише однієї маленької доброї справи.

        Але не можна, не доречно пхати свого носа скрізь, як усім відома допитлива Варвара. Надмірна увага до життя інших людей не тільки порушує їхні особисті кордони, а й у деякій мірі руйнує буття, заважаючи рухатись далі.

        На мою думку, принцип «моя хата скраю» не є актуальним сьогодні серед більшості українців. За період повномасштабного вторгнення ми, як ніхто, зрозуміли, відчули, наскільки важлива підтримка та допомога один одному. Згуртувавшись, не можемо бути байдужими чи залишатися осторонь, коли люди в біді. Зроблене добро і вчасна підтримка  повертаються бумерангом. Отже, ми маємо знайти золоту середину: не бути егоїстичними, але й не занадто допитливими й пихатими. Цілком логічно, що люди іноді ставлять власні нагальні потреби на перше місце. Але не можна забувати й нехтувати почуттями інших, оточуючих нас людей, знайомих чи не знайомих: людей похилого віку,  дітей, сусідів чи тих, хто потрапив у біду, і ми про це знаємо.

        Я вірю в те, що тепло і світло, які несуть у собі справжні доброзичливі люди, повертаються їм сторицею. Люди, творіть добро! Не соромтеся проявляти доброзичливість, доброчинність! Тепла й добра вам кожному в душі та на серці! Міцного здоров’я та благополуччя на  довгі-довгі  роки  під мирним небом нашої рідної  й  незламної  України!