Краса й тепло життєдайного Сонечка

                         Краса й тепло життєдайного Сонечка

     Восени ще досить часто Сонце радує людей своєю присутністю. Хоча воно й світить так само яскраво, як і три літніх місяці, та тепла вже дає небагато. У червні, липні та серпні Сонце відчувається як відпочинок, злагода, гарячий плеск, річка та вечірні прогулянки після спекотного дня. Тонко відчуваю аромат канікул, свіжих фруктів, морозива, а ще – чудових троянд, хризантем і напрочуд барвистих айстрів біля  такої рідної  й  найкращої маминої хати.

      Осіннє сонце  випромінює деякий  смуток, передчуття  несподіваних холодів та морозів узимку. А в ті часи, коли великий і яскравий помаранчевий  круг змінюється на тяжкі й темні хмари, надія та те, що воно знову з’явиться, зникає.

      Осіннє Сонце – символ збирання врожаю, наполегливої  праці та підготовки землі до зими. Воно характеризує ту пору року, яка подобається далеко не всім саме через мінливість погоди та настання холодів.  І все-таки вересневе Сонечко ще тепле, приємне й лагідне. Посмішка  його щира,  на фоні голубого неба сяє надзвичайно відверто,  дає надію  на  щедрість врожаїв землі-матінки. Де-не-де дрімають на сонці людські оселі, сховавшись у садках, розлоге гілля яких гнеться від слив,  яблук, груш  та інших фруктів: прийшла така пора. Чудові аромати розносяться довкола, весело гудуть джмелі та  бджілки-трудівниці, виспівують тільки їм одним відомі  такі  радісні  мелодії. Щедрість осені не має меж…

       Сонечко налляло золотом поля, де колосяться  пшениці та жита; позолотило луки, на берегах річок змінило колір густої травиці. Квітники біля будинків стали барвистими від різнокольорових троянд, аромати яких далеко розносив прудкий вітерець-пустунець.  Вдивляюся в красу природи й щоразу дивуюся: яка ж вона прекрасна! Природа, мов красуня-майстриня, використовує всі свої можливості, щоб продемонструвати власний талант і нагадати людям, що на світі, крім горя, сліз та неприємностей є краса, неповторні краєвиди, барвисті квіти, яскраве тепле сонечко, живодайний дощик, безмежні голубоокі небеса…

        Улітку часто доводиться бачити на безмежних полях золотий килим розквітлих соняшників. Це напрочуд чудова картина.  Соняшник – це молодший брат небесного Сонця, але живе він на землі. Теплого ясного дня соняшник завжди підіймає свою красиву голівку вгору. Його усміхнене темне обличчя оточене щільним вінком з яскраво-жовтих пелюсток, гладких та ніжних на дотик. Таке вбрання йому дуже личить. А от стовбур та листя в соняшника вкриті мілкими-мілкими колючками, і об них можна сильно подряпатися. Коли соняшник доцвітає, його пелюстки втрачають колір та стають жорсткими й сухими. Зате в ньому достигає насіння, яке ми із задоволенням їмо чи робимо з нього олію, таку необхідну  в кулінарії  і не тільки.

       Соняшник називають ще  Королем серпневого поля.  Це посланець Сонця. Його знайдеш усюди: на полі, у городі, на подвір’ї. Соняшник, мабуть, єдина квітка, що поєднує в собі красу й користь. Рівна, висока, заклопотана, з сумно нахиленою набік яскраво-жовтою голівкою. А якщо зазирнути під пелюстки, то побачиш чорні клітинки. Саме  вони, ці маленькі клітинки, і приносять стільки користі людині. Пригадаймо слова відомого поета:

         На сонечко я схожий, я сонечко люблю,

         До сонця повертаю голівоньку  свою.

        Соняшники піднялися над землею, своїм теплим і ласкавим полум’ям наче зігрівають, окриляють, підносять тебе. Будь же вдячною, доброзичливою, щедрою, Людино, не забувай творити добро, допомагати, підтримувати, ділитися своєю  щедрістю,  зігрівати  оточуючих теплом і ласкою…

                                                                                 Соняшник
                                            І де він взявся на одній нозі,
                                       Ще й вишкірястий, з головою-ситом?..
                                           Колись ховався в сивій дерезі,
                                       Ач, виріс - чепуриться оксамитом!..

Чи мо` насіння випало з руки,
  Чи пташка з дзьоба зерня загубила?..
Високий - не потрібні каблуки,
Хіба що, як в лелеки, пишні крила.

                                           Щоб міг злетіти легко в небеса…
                                        В обійми сонцю впасти блискавично.
                                           Та не відпустить ніженьку земля,
                                           Бо ж у домівці затишно і звично…
                                                                             Ганна Коназюк