Наукова робота "Історіософія Є.Маланюка"

ВСТУП

 Упродовж багатьох десятиріч з українського літературного процесу насильно вилучалися десятки імен письменників, а їх творчість фальсифікувалася або свідомо обминалася, замовчувалася. Така сумна доля спіткала літературну спадщину і Є.Маланюка. Лише останніми роками в Україні виходять колись заборонені твори митця.

Постать Євгена Маланюка в українській літературі засвідчила дивовижну життєздатність українського духу,  потужність кореневої системи національного осердя. У ситуації століттями існуючої загрози духовного і фізичного винищення українського народу опозиційно-оптимістичний голос поета утримував життєтворчу енергію нації на її вершинних регістрах, постійно залишаючи невтраченій українській людині потенцію руху до духовної досконалості.

Євген Маланюк – глибоко український поет. Один з дослідників творчості Є. Маланюка Ю. Шерех знайшов у ньому майстра власної поетично-історіософської концепції – образу України, емігранта зі своєю нацією (на наш погляд, дуже влучна думка).  Національне коріння його поезії відчутне не тільки в синтаксичній своєрідності, ідіоматичних конструкціях, символах, притаманних українській поетичній творчості, а й у її проблемному звучанні, її перенасиченості асоціативними образами, узятими з комірок пам’яті про покинуту і втрачену землю праотців.

        Основою національного самоусвідомлення є архетипи. Архетипи тісно пов’язані із суб’єктивними переживаннями й відбувається це через виражені символічним образом певні універсальні міфологічні мотиви або архетипічні образи. Але, на жаль, у роботах науковців ми знайшли трактування лише декількох архетипів, а саме: лісу й землі в повісті О.Кобилянської „Земля”; архетип лісу й міста в ліриці Б.-І.Антонича; архетип Великої Матері-Природи та вітру в драмі О.Олеся „Осінь”, архетип степу у творчості Є. Маланюка та Т.Шевченка.

    Серед авторів Міфу Степу – Д.Чижевський, В.Липинський, О.Кульчицький, Є.Маланюк, Ю.Вассиян, Ю.Липа, О.Ольжич, В.Василенко, Ю.Барабаш, О.Астаф’єв, В.Крисаченко, Л. Куценко, Е.Циховська та багато інших. «Степова лінія» або степові мотиви українського фольклору не були об’єктом цілісного дослідження. Вітчизняне літературознавство, у тому числі і фольклористична наука, обмежувалися фрагментарними спостереженнями.         Актуальність роботи зумовлена стійким інтересом до творчості Є. Маланюка та невеликою кількістю робіт щодо архетипу степу в усній народній творчості. Дана наукова робота є спробою дослідити вищезазначене явище на матеріалі поетичного доробку Євгена Маланюка у порівнянні з творами усної народної творчості (на прикладі історичного епосу). А саме, вичленувати архетип степу, його функціональні різновиди, зумовленість використання лексеми „степ” у поезіях та фольклорі.

          Новизна роботи. Поняття архетипу взагалі й архетипу степу, зокрема, ще недостатньо вивчене в літературознавчій науці, не здійснювалося і архетипне зіставлення степу в усній народній та авторській творчості.

Об’єктом дослідженняє поетичні твори Є. Маланюка та твори усної народної творчості (історичний епос).

Предметом дослідження є архетип степу в поетичних творах Є. Маланюка та усній народній творчості (історичний епос).

Мета роботи полягає у дослідженні архетипу степу як символічної форми сприйняття дійсності, з’ясуванні характеру функціонування давніх пластів народної творчості, особливостей побутування у фольклорі та використанні у творчості Є. Маланюка символів як репрезентацій архетипів.

         Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

• дослідити архетип як основу національного самоусвідомлення;
• охарактеризувати феномен степу в фольклорній спадщині (на прикладі народних дум та історичних пісень);
• розкрити суть історіософської концепції степу Є. Маланюка;
• визначити архетип  степу в творчості Є. Маланюка;
• здійснити компаративний аналіз архетипу степу в творчості Є. Маланюка та усній народній творчості (на прикладі історичного епосу)

       При написанні роботи були використані такі методи:

•   метод аналізу наукової та методичної літератури з даного питання у літературознавстві;
•   описовий метод;
•   біографічний метод;
•   компаративний метод.

      Практичне значення даної роботи полягає у можливості використання її матеріалу вчителями на уроках української літератури в 11 класі при вивченні творчості Є. Маланюка, факультативних і гурткових заняттях та учнями для підготовки індивідуальних повідомлень, написання  рефератів.

РОЗДІЛ 1

     Підгрунтя використання архетипу степу в творчості Є. Маланюка

1.           Поняття архетипу

     Архетип — (гр. arche – початок і гр. typos–тип) – прообраз, початковий образ, ідея, первісна форма для майбутніх утворень, буквально первісний образ, отже, пов´язаний з міфічним сприйняттям світу. Архетип — синонім до слова образ. Будь-який архетип — це художній образ, який актуалізує і виносить на поверхню зв’язок людини з первісним світовідчуттям. Загалом архетипних образів багато, майже кожне конкретне поняття, яке могло бути відоме первісній людині, може відкривати двері в архетип. Явища і атрибути природи, назви родинних зв’язків, речі побуту, які оточували первісну людину, словом, всі найдавніші назви предметів, явищ, людей мають безліч змістовних нашарувань у зв’язку з багатовіковим використанням.

       Як виник архетип? Сучасна дослідниця Марина Гримич, спираючись на вчення швейцарського філософа К. Юнга, пояснює, що первісна людина прагнула асимілювати весь зовнішній чуттєвий досвід подіями свого духовного життя, їй недостатньо було бачити схід чи захід сонця; ці події мали стати психологічною подією, тобто сонце у своєму перетворенні повинно уособлювати для людини долю божества або героя, який, по суті, не живе ніде, окрім як у душі людини [Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців. – К., 2000. – С. 300].

Архетип проявляється через символ і образ. Архетипи тісно пов’язані із суб’єктивними переживаннями й відбувається це через виражені символічним образом певні універсальні міфологічні мотиви або архетипічні образи. Останні є основними компонентами будь-яких релігій, міфів, легенд і казок усіх часів і народів.

У мистецтві символ – це універсальна естетична категорія, що розкривається через зіставлення із суміжними категоріями художнього образу, з одного боку знаку, з іншого – алегорії. Принципова відмінність символу в тому, що його не можна дешифрувати простим зусиллям розуму, він невіддільний від структури образу, не існує як певна раціональна формула, яку можна «вкласти» в образ, а потім – витягти із нього.

В обрядових текстах символи-архетипи (хліб, вода, вогонь, дім, гора-низ, сонце, місяць, коло) наближені до знака із відносно визначеним значенням (колесо – сонце, коза – символ плодючості, урожаю, місяць – господар, сонце – господиня, мати – єднання між світами живих і мертвих, подружньої пари тощо). Система архетипічних символів обрядового фольклору переважно розкриває циклічне сприйняття часу.

Символи-кліше є усталеними і з досить широким, але традиційним значенням. Вони формувалися ще в часи міфологічного світогляду (молодість символізують весна, розцвітання природи, зелень, вода – єднання людей). Такі символи були відкритими для сприйняття нових нашарувань-значень (архетипічне значення калини – медіатора між світами – стає символом дівчини, краси, молодості, а також як символу України). Символи-кліше є і в обрядових текстах (образний паралелізм віку людини і природи в родинно-обрядовій пісенності), і в ліричних (ріка, трава – дівчина, пшениця – жінка).

Найдавнішими, найглибшими, а відтак і найпоширенішими є символи-архетипи. Вони виступають у пісенних текстах у двох своїх формах: у юнгівському значенні як мотиви і їх комбінації. Наділені властивостями всюдисущості, універсальні стійкі психічні схеми (фігури), вони підсвідомо відтворюються і набувають змісту в ритуалі, міфі, символі, віруваннях, а також у художній творчості [4;38[4] Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – 752 с] і як наскрізні образи-ідеї певної культури, ментальності, картини світу. Свідомість як суб’єктивний образ об’єктивного світу виступає у двох формах: індивідуальній і суспільній. Одна з форм суспільної свідомості – мистецтво, що базується на художньому мисленні. «Оскільки кожен почуттєвий образ є частиною свідомості (художньої), то знання, образи, смисл, які диференціюють почуття людини, об’єднують їх в єдину свідомість. Фольклорну свідомість ми розуміємо як складову частину художньої свідомості. Пам’ять, зокрема, фольклорну – як здатність нервової системи певного інформатора довго зберігати інформацію художньо-соціальної, міфологічної уяви людей про світ і багато разів вводити її у сферу свідомості (фольклорної).[2; 11-12].Буряк В.Д. Регіональні особливості творчого стану сучасної поетичної народної свідомості Придніпров’я // Фольклор і говори Наддніпрянщини: Зб. наук.пр. – Дніпропетровськ: ДДУ, 1997. – С. 11 – 29.; або Телеуця В.

Саме архетип і є модулем, тобто одиницею інтелектуальної місткості народної образної пам’яті, стрижнем архітектоніки художнього мислення.Модуль – архетипи – носії історичної, етичної, психологічної, естетичної інформації народу. Шкала потужності модуль-архетипів пам’яті визначає інтелектуальний потенціал мислення народу (інтелект – здатність до мислення, особливо до його вищих теоретичних рівнів, образний інтелект – це міра художнього осмислення дійсності[В. Телеуця. Архетип як основа національного усвідомлення. (Електронний ресурс) – Режим доступу:Philogi.nu.ua].

Архетипи створюють своєрідний інформаційно-творчий горизонт системи образного світу людини.

Символи-архетипи притаманні  фольклорним текстам,  найбільше збережені в обрядових текстах календарно-обрядового і родинно-обрядового циклів. Текстова фактура весільних пісень, наприклад, насичена великою кількістю образів–299символів.

У повісті «Земля» О. Кобилянської архетип землі розкривається через прагнення, мрії, вчинки героїв, земля є володаркою селянина від самого народженнядо його смерті; архетип лісу діє самостійно і зображується як жива, ворожа істота, в ньому зосереджена темна й дика сила. У ліриці Б.- І. Антонича архетип Міста – уособлення Хаосу, чиї «бруки, мури, цегли проза» допекли до нестями [Дуброва О. В. Архетип міста у ліриці В. Вітмена та Б.-І. Антонича // Актуальні проблеми словянської міфології. – 2010 – Випуск ХХІІ – Частина 1. С. 281]. У драматичному етюді О. Олеся «Осінь» архетип вітру – символ бентежного духу, що переноситься з місця на місце, змінюється у відповідності з нагнітанням чи утихомиренням певних почуттів героїні. [О. В. Блашків. Тенденція до «ліризації» драми у творчості О. Олеся та В. Б. Ейтса. – Тернопіль .—2009. С. 148].

Таким чином, архетипи є пам’ятками архаїчної свідомості далеких часів, свідченням формування національного архетипу мислення, відбиття якого знайшло своє яскраве втілення у фольклорі. Архетипи тісно пов’язані із суб’єктивними переживаннями й відбувається це через виражені символічним образом певні  архетипічні образи, притаманні українській художній літературі.

2.           Архетип степу в усній народній творчості

       Осмислення феномена степу представлене в усній народній творчості, давньоруській книжності, історії  й літературознавстві. Це пояснюється тим, що тема степу є наскрізною для української гуманітаристики, адже в такий спосіб відтворює ідею становлення власної державності, націєтворчості й етноментальності. Степ, зокрема козацький, осмислюється у фольклорі як «історіософська метафора життя українців, символ волі і незалежності людини і держави» (І. Ткаченко, 2008, с. 227).

     Первинне, архетипне визначення природи степу відбувається через осягнення усної народної спадщини українців: як народ сприймав цю просторову реалію, якими смислами її наповнював і в якому статусі перебував топос степу в національному світогляді. У цьому полягає актуальна потреба ґрунтовного розгляду феномена степу в фольклорній спадщині, оскільки принципова новизна дослідження полягає у виокремленні та акцентуванні тих степових смислів і мотивів, котрі найглибше розкривають буття українського народу в його духовному та історіософічному вимірах.

      Досліджуючи специфіку пейзажу в казках Новіков М.В. зазначав, що в українських казках на першому місці фігурує степовий пейзаж, і саме ландшафт, як правило, надає казці “специфічного національного колориту [14, 248-249]. Додамо, що образ степу є визначальним і для героїчного епосу українського народу (історичних дум та пісень) та чумацького фольклору зокрема.

      Так, К.Грушевська в «Українських народних думах» виокремлює цикл дум про степ, до якого включено «Думу про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі», «Думу про смерть козака на долині Кодимі» та «Плач зозулі», оскільки «самі степи є ще одним, непомітним, але відчутним співгероєм цих творів»[12; 15].

     Спробуємо осмислити феномен степу не тільки через призму пейзажотворення, а й поглянути на степ у ракурсі глибоко смисловому як знакову просторову реалію. В історичних піснях визначальні ейдоси степу закодовані у фольклорному тексті, а саме: степ як історіософська метафора життя українців; козацький степ – символ волі і незалежності людини і держави (націєстверджувальні процеси відбувалися в периметрі українських степів). Звідси архетипне сприйняття цього знакового ландшафту, відображене у світогляді українців сакральними категоріями “степ-батько”, “степ-брат”, степ як батьківщина (“Ой Великий Луг – мій батько, А Січ – моя мати”).

      В усній народній творчості відбулося зародження знакових для української літератури степових мотивів і тем, серед яких особливо виразними, позначеними традиційністю і усталеністю, виокремимо такі: мотив одвічного «прокляття» степом; поетизація степу як найщирішого втілення землі; степ як поле бою («Campus Martius» – «поле мертвих», поле бою); степ як батьківщина, рідна земля.

    Як зазначає дослідниця С.Грица, «дума локалізується в центральному Подніпров’ї»[5; 74].Факт, що архетип степу є образом-домінантою героїчного фольклору, свідчить про зумовленість особливостей художнього простору реальним та є цінним джерелом для аналізу менталітету українців саме цього географічного регіону, який позначений валентністю степу (психоповедінковий тип козака та степовиків).

      Історична доля української нації чи не завжди вирішувалася в герці в площині степів, козаки сприймали степ як свою землю, на якій вони були вільними, тому болісний відчай вчувається в піснях, тематично пов’язаних зі зруйнуванням Запорізької Січі, як-от: Котрий поїхав з кошовим на Москву, Той буде панувати, Заберуть в чини, помежують землі, А ми будем свині пасти. Ой помежували степи запорізькі І козацькі славні луки! Писалися запорожці Не з розкоші – з муки. (“Ой тепера наші славні запорожці” [3, 165]).

       Отже, степом, який для українця є значно більшим, ніж просто географічне поняття, визначається рідний край, батьківщина, держава. 

3.           Степова ментальність поета

          Джерелотворчим компонентом поезії Є. Маланюка, всеосяжним символом його творчості є чільний образ степу як праобраз шляхів, долі, ментальності українців. Херсонський степ –історична Вітчизна поета. З дитинства відчуті барви й енергетика цієї стихії в поезії трансформуються в образ-символ малої батьківщини. Родина була типова для степового півдня. «В лінії батька були чумаки, осілі запорожці. Дід замолоду ще чумакував, мав виразну поставу гуцула. В нашому старому, мурованому з степового каменю домі… панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв та обрядів…» -- згадував Є. Маланюк.

Внук кремезного чумака,

      Січовика блідий правнук…--

говорив про себе поет. Дитинство, юність його були оповиті романтикою степу, простору, волі.

         Маланюк був дитям степу, звідси, на наш погляд, таке часте використання цього архетипу в його поезіях. Один із найвидатніших українських філософів ХХ ст. Дмитро Чижевський  вважав, що велику роль у формуванні психічних рис українців відіграв саме степ, котрий сполучає «широту і розмах краєвиду з буйним розквітом життя природи» і породжує почуття «безмежно-могутнього або безмежно-великого».

Але на півночі скрізь більшою чи меншою мірою присутні ліси та гори. Навіть якщо це лісостеп і невисокі пагорби, вони все одно створюють більш-менш затишний рельєф, захищений. А на півдні, в степах, усе зовсім по-іншому: тут людина, зазвичай, сама-самісінька перебуває на величезному відкритому просторі й має зовсім інші відчуття, тут більше страху, недовіри, хоча й дихається вільніше». 

Серед основних географічних і історичних чинників, які надали Україні статус степової Еллади, а Києву – Степової Олександрії, Євген Маланюк називає  степ і Дніпро. Разом з позитивною роллю вказує на негативну («прокляття України»), бо географічно сприяли експансії на українські землі ворожих сил і чужоземних впливів:

Рокоче й клекотить там широчінь Дніпрова

І стережуть шляхів розіп’яті хрести,

А решта рівний степ. [Циховська [83, с.221].

Поет виробляє власну мову символів, яка водночас є і знаряддям, і результатом пізнання світу:

Покарано... На наші кров і піт

Прийшла орда. Лишили олтарі ми...

Та в мрії живемо необоримій,

Що прийде час і зранені степи

Одягнуться в нових поем снопи,

Пов’язані у перевесла рими [6; 40].

Доля Є. Маланюка воістину дивовижна й трагічна. Більшу частину свого життя він прожив за межами України. Жодна його книжка  не побачила світу на Батьківщині. Ні насичене мистецьке, ні громадське життя не применшувало туги поета за Україною.  Туга пронизує кожен рядок, поет, "вийшовши з глухого степу, 3 зітхань страждальної землі", сумує за рідною землею, куди дорога  заказана, він по-філософськи з болем констатує: "Мушу випити келих до краю — Полиновий мед самоти, Так нещадно, так яро згоряю, — Чи ж побачиш, почуєш ти?" І тут полин, як ознака степу, додає гіркоти переживанням.

  Секрет назви цілої книги «Гербарій» відкривається у заголовному вірші «Лист»: спостерігаючи, як «журливо жовкнуть пелюстки квіток життя», поет згадує свої дні у Києві [9; 79].  Гербарій як сукупність сухих листків і трав символізує минувшину, осмислення якої дається ліричному оповідачеві в категоріях поетичної творчості – «степи одягнуться в нових поем снопи...» та праці на землі, спілкування з природним довкіллям: «... поки на ланах душі моєї/Таємно спіє засів золотий,/ Околицями людськими йдемо і /Щоденний цвіт збираєм – я і ти...».

Ключовим хронотопічним образом у «Гербарії» Є. Маланюка є степ.  Недарма один із циклів «Гербарію» названо «Псалми степу». У старослов’янській традиції степ – простір незахищений, чоловічий, місце битви – чи з ворогом, чи з природою [14; 71]. Для українського поета степ виступає також символом утраченої батьківщини, вплітаючись у канву ностальгійних настроїв:

А я на полум’ї розлуки

Назавше спалюю роки,

І сниться степ твій, сняться луки

І на узгір’ях – вітряки.

Там свист херсонського простору!

Там вітер з кришталевих хвиль!

А тут: в вікні опустиш штору–

І п’єш самотній, смертний біль [6; 46].

         Щемом у серці відлунюють рядки,  за якими туга за дитинством, рідним краєм:

                                          Вітер знайомий, мов зовсім свій

                                          Рідний, херсонський , сказати б,

                                          І увижається день степовий,

                                          Сад і Синюха, і мати  [Маланюк Є. Поезії. – Львів. 1992 – 686 с]                          c.481                                     

Ґрунтуючись на архетипі степу, Маланюк у «Псалмах» також творить образ «бранки степової», якій послідовно надає рис матері та коханки, – образ України.

Поет-носій певної культури, навіть той, хто не претендує на традиційність, перебуває в полоні світоглядних уявлень рідного етносу, наповнює(свідомо чи несвідомо) твір символами, образами, що належать багатовіковій системі колективного художньго мислення. На думку Т.Шевчук,”варто говорити про асоціативний фольклоризм, який на рівні використання традиційної народнопісенної символіки виявляється по-різному- то як звична, власне фольклорна асоціація, то в застиглому вигляді переходить із поезії в поезію, то як першопоштовх до образу сучасного звучання ( фольклорна асоціація при цьому не нейтралізується, а обростає іншими, вже суто авторськими). В останньому випадку усна народна творчість виступає як особливо важливий чинник оновлення поезії, сприяє дальшому розвиткові образності”. [Векуа Фольклорні витоки…]. Фольклор є одним із знакових символів кожної нації, глибиннішого від фольклорної складової нічого не існує. Сам Є. Маланюк вважав козацькі думи памятками людової, живої мови з доби Барокко[Кн. спостережень]. Поет користувався здобутками УНТ у власних текстах, примножував їх. Саме дідівські перекази, чуті з дитинства історичні пісні та думи, в яких  степ був чи не основною дієвою особою, перейшли в поезію Є. Маланюка, обросли авторськими образами і дали світові геніальні поезії.

          Таким чином, заглиблення в життєпис Євгена Маланюка дало можливість зрозуміти, що ж саме вплинуло на формування степової ментальності  поета. Це і рідна степова строна, де народився і виріс поет, і твори усної народної творчості. І біль розлуки з Батьківщиною, звертання до неї в думці та в слові.

РОЗДІЛ 2

ОБРАЗ  СТЕПУ  У  ТВОРЧОСТІ  Є.  МАЛАНЮКА

2.1.  Історіософська концепція степу Є. Маланчука

          «Безмежна широчінь. Можна мандрувати днями, тижнями, місяцями – і весь час ми бачимо одне і те ж.

          Велетенські пласкі простори – це степ – безплідний і голий, це тверді, ніби стоптані ордами, перелоги, це порослі рідким лісом багнища, це луки забагнені або піщані – море однорідних пустель.

На цих просторах десь-не-десь ворушаться, неначе мурашки, живі істоти. Чіпляються безплідної глиби стада племен. Час від часу, змітаючи їхні убогі поселення, суне навала номадів... Там увесь час відбувається переселення людських юрмищ. Точиться процес вічної – так скажу – „колонізації”. Зникають без сліду на тих широчинах люди і їх тимчасові культури. Їхнє місце займають нові, випадкові нації і нові – випадкові – цивілізації».[ Шкіци до типології культур, http://dontsov-nic.org.ua/index.php?m=content&d=view&cid=248]

   Ось він  -- степ --  в історичному ракурсі, в усвідомленні Є. Маланюка, як праобраз шляхів, долі. Завдяки численним мікрообразам («пустеля просторів сумних», «дикий простір», «жорстока широчінь»та ін.) степ постає як «прокляття України» (Л. Куценко), проте саме з архетипом степу поет пов’язує і її державне майбуття, народження «Мадонною Диких Піль» сильного, мудрого «степового Месії». Як ознака національного ландшафту, степ стає постійним елементом духовного краєвиду, створеного в мистецькій уяві поета, органічно вписуючись в емоційну палітру його творів.

Як не дивно, частовживане слово «степ» досить рідко виступає складовим елементом тропів: «Під огнем степової свободи», «чвал степової фортуни», «Безвладність степу побороть» тощо. Степ, семантику якого наповнено усталеним конкретним змістом (природничо- та історико-географічним, а відтак символіко-метафоричним), фігурує найчастіше як ландшафтна реалія (пряме значення), невід’ємна, тому символічна ознака Південної (Степової) України і як художньо-історіософське поняття.

Історіософська концепція Є. Маланюка виростала з його геокультурософських уявлень, згідно з якими він ставив історичний та культурний розвиток українського народу в залежність від географічних умов його проживання. У «Нарисах з історії нашої культури» Маланюк ділив територію України на «три геокультурні смуги»: «ліс – на півночі, лісостеп приблизно на широті Київщини і степ, одне з дуже типових явищ нашої географії, що тягнеться до нашого моря.

Врешті, йде смуга, що відігравала таку величезну роль в найбурхливіших і найтрагічніших добах нашої історії, смуга, що її, наприклад, Степова смуга становила відвічний «коридор», відвічний географічний «протяг» в нашім історичнім «помешканні». Через той «коридор» проходили періодичні хвилі кочових навал, що їх Азія викидала зі своїх нетрів. «Коридор» цей – надто – відтинав нашу Батьківщину від її природної підстави – моря. Тому В’ячеслав Липинський і уважав найбільшим прокляттям нашої землі «дух степу».

Міфологема Степової (Скитської, Чорної) Еллади як проклятої суходолом, ураженої пасивною елліністичною замріяністю і скіфським буянням, із чого виникає імператив подолання стихійної степової, елліністичної та скіфської ментальності, аморфної або нестямно-свавільної, і перетворення бездержавної мрійливої, співучої, анархічно-буйної скіфської Еллади на залізний державотворчий Рим.

Втрата землі, рідного краю – єдиного місця, де митець міг би відкрити для себе основу, – є джерелом ностальгійної лірики поета. У Євгена Маланюка художній час тяжіє до вічності, поет навіть визначає її координати. Автор конкретно бачить цей світ, у його уяві існує чіткий вертикальний поділ на світи: «Спокій і синь небуття», що переходить або межує з вічністю, так званий «верх» і «низ», забарвлений у «земного тіла кров і піт». Простір поета тяжіє до максимального розширення (Над Дніпром). Втіленням горизонтальної координати є топос степу, невід’ємної ознаки України – фокусу й серцевини всієї творчості Маланюка.

У своїй статті 1927-го року «Буряне поліття» Маланюк стверджує, що українська ментальність складається з двох первнів: скіфо-сарматського та північного (нордійського). Виникає запитання: який з них є важливішим для нього? Маланюк вважав, що із самого початку існування Київської Русі нордійський первінь був домінантним. Тоді Київ був осередком могутньої держави; але з часом її поглинула хуторянська стихія.

Ця концепція – доволі цікава; вона повертає нас до далеких 1760-х, коли по Україні їздив відомий на весь світ учений Йоган Гердер. Він сказав, що Україна стане колись новою Елладою, бо «прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист, родюча земля». Учений пов’язував ці риси з майбутнім, натомість Маланюк – зі степовим прокляттям.

Для Маланюка Степова Еллада є прокляттям: з одного боку, він її любить, а з іншого – зневажає:

А може, й не Еллада степова,

Лиш відьма й сотниківна мертва й гарна,

Що чорним ядом серце напува

І опівночі воскресає марно.

Опісля цього Маланюк вибачається:

Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді, зневажливі слова!

Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,

Гіркі й пісні глуха душа співа.

Тож чому він бачив Україну саме такою? Поет вважав, що країна з таким талановитим народом і доброю землею є ласим шматочком для сусідів. Тому вона потоптана чужинцями, які після себе залишали не лише сліди руйнувань, а й ґвалтувань. І саме тому вона породила бастардів, байстрюків, які руйнують основу стрижня нормальної нації. Концепція, яку виробляли і Донцов, і Маланюк, певною мірою має підстави для існування.

«Степ», «простір», «вітер», «море», «сонце» – ці образи-символи невіддільні від історії країни. З одного боку, їх зв’язок постійно відчувається в контекстуальній співвіднесеності мовних одиниць («Історію вогненним вітром гнало …»; «Історія – вітрами над простором»; «Херсонська прерія – мов Січ, а кобзарем – херсонський вітер …» [4]). З другого, ці образи постають як історичні змінні; їх позитивні чи негативні конотації залежать від авторської оцінки подій, сугестивно з ними пов’язаних(« …чорний вітер дме з півночі …»; «Повіє вітер з Понту. Скитський степ обудиться, зітхне …»).Саме зі степомпоет ідентифікує Україну: глухий степ‚ пеклом муки покараний степ‚ диким зіллям здіймається степ. Як продовження цього негативно оцінного ряду сприймаються індивідуальні одиниці просторової семантики: покараний простір‚ безнадійний позем‚ ремінісценції біблійної пустелі.

У творчості Є. Маланюка простежуємо «зняття» трагічної експресії образу степу шляхом синтезу його з власною назвою Еллада‚ яка символізує вимріяний ідеал і у вимірі загальнокультурних уявлень‚ і через асоціювання Греції з морем як поетичним уособленням свободи, в той час як в усній народній творчості саме воля, свобода передається архетипом степу.Так виник знаменитий вислів степова Еллада –Україна у просторі індивідуальної поетичної реальності Є. Маланюка. Одна з дослідниць творчості Є. Маланюка Елліна Циховська, яка називає архетип степу домінантою в його поезії, наводить слова поета: «Степова Еллада – ідея власна, дійшов до неї інтуїтивно…» [Е. Циховська. Поезія Євгена Маланюка і Польща: компаративні аспекти. – Ніжин. Видавництво «Аспект –Поліграф» -- 2006. – с. 85]. Цікаво простежити‚ як змінюється емоційна тональність пейзажу при зіставленні поетичних тем «Україна» і «степова Еллада»: Під порохом століть безсилих Зітхає український вітер Під сонцем щедрим‚ як в Елладі Палахкотить невтомний вітер. [ЛЕСЯ СТАВИЦЬКА ОБРАЗ УКРАЇНИ В ПОЕЗІЇ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА http://kulturamovy.univ.kiev.ua/KM/pdfs]

Поетичний контраст степ – море мотивує низку інших протиставлень‚ як-от: смарагди трав‚ ковиль – сапфіри хвиль‚ вода. Вода для поета — це не тільки ознака морської стихії‚ а й такий першоелемент світу‚ що разом з вогнем і залізом символізує войовничість і твердість духу саме в площині індивідуально-поетичного втілення національної ідеї: Вода й вогонь хай дику плоть покорчать Щоб степ узрів блакить і кораблі... І от земля – не золото‚ а мідь І небо – не блакить‚ але залізо. Чи ж пропалить синій жар Європи Азії проказу золоту? І все ж із серця виллять треба мед І полум’ям наллять його залізним [ЛЕСЯ СТАВИЦЬКА ОБРАЗ УКРАЇНИ В ПОЕЗІЇ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА http://kulturamovy.univ.kiev.ua/KM/pdfs]

Євген Маланюк  належить до тих митців, у творчості яких легко простежується генеалогія роду. Його поезія має відчутну просторово-географічну прописку, ґрунтується на національному міфові, в якому визначальним був архетип степу, що поєднував у собі часові траєкторії, «героїчний світогляд» минулого в метафорі сучасного, в проекції майбутнього.

2.2.  Метафоризація образу України в поезії Є. Маланюка

Дослідники творчості Є. Маланюка: І.Дзюба, М.Ільницький, Г.Сивокінь, Ю.Ковалів, Т.Салига, Н.Лисенко, О.Астаф’єв, Ю.Ковбасенко, В.Неборак, Л.Куценко та зарубіжні науковці: М.Нервлі, Ю.Войчишин справедливо зазначають, що в художньому мисленні письменника з діаспори домінувальною була ідея українського державотворення, що його лірика – здебільшого поезія національного болю і смутку. Відомо, що кожний визначний митець слова має свої, притаманні саме йому складники побудови художнього тексту. Індивідуальність письменника чітко виражається у прийомах його творчості, передусім у його улюблених образах. В епіцентрі поезій Є.Маланюка завжди і всюди його рідна Україна, його «степова Еллада». У поета, дослідника, публіциста Євгена Маланюка один адресат і один герой – Україна.

Образ України у Маланюка досконалий, стрункий, класично-світлий, взірцевий, виплеканий у дусі античної чіткості: Україна – «сонячна Еллада», «степова Еллада». У поезіях відображено ніжне замилування красою України, зокрема краями, де виріс Маланюк, – Херсонщиною: «Знаю – медом сонця, ой Ладо, В твоїм древнім тілі – весна. О, моя степова Елладо, Ти й тепер антично – ясна» [5; 64]. Переймаючись болем і тугою за долю Батьківщини, поет розвиває тематику державності, самостійності України. Весь час він озирався на землю, де народився, де жили його предки, де полонився духом козацтва. Згодом відбулося становлення власної історіософської концепції розвитку України: це земля, яка, за словами автора, довгий час належала до античної Еллади, формувалася в умовах великої, неперевершеної культури.

У поезії Є.Маланюка, з погляду тематичної побудови, можна виділити дві головні лінії – духовну присутність України, рідної і далекої, прекрасної і трагічної, а також віра у відродження нації та Української держави: «Можна смерть лише смертю здолати, Тільки в цім таємниця буття. І зерно мусить  вмерти, щоб дати Вжиттєдавчому житі – Життя» [7; 46]. Саме такий діапазон мотивів творчості митця, пов’язаний з особистим досвідом поета-воїна УНР, який утверджував мрію про державу спочатку зі зброєю в руках, а пізніше – художнім словом, змінивши стилет на стилос, дав змогу Є.Маланюкові створити збірний образ своєї батьківщини – України у кожному з трьох просторово-часових вимірів: минулому, сучасному, майбутньому, насичений одночасно почуттям любові до рідного краю та ненависті до рабських комплексів нашого народу.

Говорячи про минуле України, її бездержавність, Є. Маланюк вживає поняття прокляття. Поняття прокляття в поезії Маланюка пов’язане з символом степу. Ось як він пише про це: «Проклін, проклін степів… Бог покарав і прокляв суходолом…»20 [Варяги]. Він вважає, що степ – прокляття України і причина бід, оскільки це «відвічний коридор», відвічний географічний «протяг» в нашім історичнім помешканні…»21. Орди, що приходили зі степу, нищили українську державність в минулому. Крім того, степ знаходиться на перехресті шляхів зі Сходу на Захід, що також не є позитивним чинником державності. Степ нашого часу розуміється як величезний простір, який роз’єднує, як поняття кочової нестабільності, як символ розладу і безладу.

      Як пише Е. Циховська, Є. Маланюк «відкидає традиційну для українського фольклору асоціацію степу з волею, подаючи його образ як антонім волі»[22.Е. Циховська. Поезія Є. Маланюка в контексті українсько-польських літературних зв’язків. Київ, 2006. С. 57].Л. Куценко вважає, що у Маланюка «синонімом степу виступає сон, як символ приспаності і краю, і людності…»23.23 Є. Маланюк. Поезії. Львів, 1992. С. 132.]. Погоджуючись з обома літературознавцями, зазначу, що степ Маланюка – це втілення хаосу, бездержавності, зради Бога: «Степ підвівся і втілився в древній хаос…» [24 ] , «Диким зіллям здіймається степ і регочеться з неба і Бога.»[25Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 45 ]. Чорна Еллада проклята і приречена бути проклятою завжди: «Руїна. Руїна. Як фатум, як вирок» [26 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 57]. 

      Ми наголошували, що степ Чорної Еллади має негативне забарвлення: степ розуміється як прокляття, причина страждань («коридор», «протяг»). В Степовій Елладі, навпаки, степ розглядається як співуча мрія, пам’ять про рай, як причина безсмертя духу. Наступні рядки варто процитувати повністю:

Знялись над мертвим тілом крила,

І дійсність легко попливла,

Як марний, як минулий вияв,-

Бо за повіками тремтів

Співучий степ, пшеничний спів,

Полтава, прапори і Київ.84

У наведеному творі мова йде про смерть С. Петлюри. Автор твердить, що хоч Петлюру і застрелили, вмер він тільки фізично, духовно його не знищили. Причиною духовного незнищення є пам’ять про співучий степ, пшеничний спів, Полтаву, прапори і Київ,тобто пам’ять про Степову Елладу і боротьбу за її волю. 

Степова Еллада є міфом про ідеальну Україну. Складається цей міф зі згадок поета про власне дитинство і юність на Херсонщині (батьки, особливо мати, дід і баба, перше кохання, чарівна природа), а також його емігрантських уявлень про те, якою має бути насправді його батьківщина.

Суперечливим і роздвоєним вибудовується в  поезії Є. Маланюка образ України. Так, з одного боку, Україна постає символом класичної довершеності, уподібненої до Давньої Греції. Вона то «Степова Еллада», то «Мадонна Диких Піль», то «чорна Еллада», «Антимарія», «зрадлива бранка», гетера, божевільна блудниця, плоть, «віддана темним грозам» тощо. Автор свідомо в загальну художню концепцію інтерпретування України закладає, так би мовити, «конфлікт» між віршами, будує книжку так, щоб утворити в ній відповідний контраст між окремими сюжетами [22; 60]. Отже, Україна у Є.Маланюка – це передусім, «Мадонна дикая степів», «Еллада Скитськая, Еллада Степова Сарматських Афродіт, кирпатих Аполонів» [6; 158], це «Чорна Еллада» [2; 213], «Земная Мадонна» [6; 203], а Київ – «Степова Александрія під злотом царгодських мозаїк»[6; 140].

Як бачимо, за допомогою конкретних лексем автор створює оптимістичний, високий образ України. Проте шалена, нестримна любов поета до Батьківщини межує мало не з ненавистю та прокльонами, але ці почуття мають свою зумовленість. Пристрасне жадання Україні гідної долі вимагає від Є.Маланюка непоблажливого ставлення до того, що вона дозволяє погноблювачам витоптувати і сплюндровувати себе протягом століть. Деяку байдужість, схильність добровільно віддаватися у полон, перебувати у рабстві — ці риси України автор уособлює в образах «похотливої скитської гетери», «степової бранки», «подряпаної божевільної блудниці», «коханки, а не матері».

     З докором поет звертається до України, «розіп’ятої», що лежить «скривавлена і скута, // Мов лебідь в лютім полоні» [6; 115], якій кочовничі орди «тяжко гупають в древні груди». З розпачем звучать його слова: Невже ж тобі ще може снитися, // Що вільна ти колись була!.. [6; 115]. Кульмінацією в цьому ракурсі є поезія «Антимарія», де Є. Маланюк у відчаї проклинає Україну. У поезіях лунає містицизм, що надає творам особливого трагічного колориту: Степова Еллада перетворюється у відьму-сотниківну. Наведені рядки абсолютно не схожі на відомий заклик «Любіть Україну!». Але за кожним розпеченим до болю словом – саме любов до України…

Саме з єдності цих протилежних образів України — Степової Еллади і блудниці, виражених конкретними лексемами у складі метафор, постає складність і непересічність особистості Є.Маланюка.

Як ми згадували вище, батьківщиною Є.Маланюка була степова Україна, тому не дивно, що образи степу, землі, вітру найчастіше трапляються в поезіях у неподільній єдності. Образ рідної землі представлено перифрастичними словосполученнями з опорними конкретними лексемами: «земля», «степ», «лан», «поле» та абстрактними: «простір», «далина», «широчінь», «вись» тощо. Переходячи з вірша у вірш, вони змінюються залежно від настрою автора. Набувши людських ознак,  степ, який наскрізь пронизує поезії, стає живою дійовою особою: поет звертається до нього через прірву розлуки то з розпачем, то з докором, а то в нестямі, з ніжністю та любов’ю. Про спорідненість згаданих мікрообразів говорять такі слова: Мов на бандурі велетенській грає // Співучим вітром припонтійський степ [6; 140], Широчінь пронизує вітрами [6; 131] та ін. Гнітючий, ностальгійний настрій народжує образ навічно втраченої землі: І дощ читає псалтиря // Над схолоділим чорним тілом [6; 121], Ні, ти не мати!   Шал коханки // У чорнім полум’ї коси, // В обличчі степової бранки – // Хміль половецької краси [6; 115].

Таким чином, хоча архетип степу і є домінантою в поезіях Є. Маланюка, все ж цей образ він використовує найбільшою мірою для метафоризації образу України. Будучи поетом-державником, учасником визвольних змагань, він вболіває за долю своєї Вітчизни, сподівається на створення самостійної, незалежної держави.

2.3.  Порівняння архетипу степу в усній народній творчості та в творчості Є. Маланюка

         Джерелом інформації, котра розкриває специфіку української ментальності, є символіка дум та історичних пісень. Наш героїчний епос – це оберіг історичної пам’яті українського народу.  Його символіка ґрунтується на притаманному міфопоетичній свідомості розумінні гармонійної єдності людини з природою. Такою складовою природи у козацькій свідомості є степ.

         Козацький степ є символом української державності. Ось як у історичній пісні «Пропала Січ Запорозька» козаки намагаються відновити свої вольності:  Да встань, Харьку, да встань, батьку: годі вже нам спати! Ой ходімо до цариці милості прохати: "Ой царице, наша мати! Змилуйся над нами, Ой дай же нам прежні степи з темними лісами!" Не дозволю запорозьцям степом обладати. Да прикажу москалеві всю Січ розоряти! В той час  як у Є. Маланюка степ, з якого вторгалися вороги, був саме перешкодою  до створення державності. Хоча спогади про козацьку державу є і в нього, спогади і сум: Хай згинуло, хай загуло -- // Вони лишилися, як криця!// І жадний примус, жадне зло// Їх не примусило скориться! // Херсонські прерії --- мов Січ,// А кобзарем – херсонський вітер…//

       Антипатія до українських степів у самих українців породжена сприйняттям території, яка відбирає життя дорогих людей. Найсміливіші тікали в степ, найхоробріші брали до рук меча. Поряд з образом степу, сміливого козака в історичних піснях стоїть образ Жінки. Він увиразнює мотив прокляття, бо мати або дівчина проводжала козака у степ, і жіноче серце тужило за рідною людиною. Відчуваючи степову небезпеку, мати просить сина: Соколику-сину! Вчини мою волю: Продай коня, щоб не їздить по чистому полю! (“Соколику-сину!Вчини мою волю” [3, 100]). У текстах історичних дум та пісень не знайдемо яскраво виражених прокльонів в адресу степу: сприйняття степу як відкритої ворожої сили, небезпеки, вірної загибелі провокує появу художніх усталених образів, пов’язаних зі смертю в степу, край дороги. Відбувається художнє оприявлення фатального зв’язку героя із землею (“А що мати моя – // То сирая земля” [3, 108]), яка стає для нього домовиною: Ой, сину ж мій, соколоньку, де ж тебе шукати? Шукай в степу край дороги, моя рідна мати! Там я буду, моя мати, горем горювати, Своїм чубом кучерявим степи устилати, А своєю кровицею моря доповняти, А ще своїм білим тілом орли годувати… (“Та поза садом-виноградом” [3, 172])

       У творчості Є.Маланюка архетип степу, означений митцем «природно-географічною підставою нашої Батьківщини» [7; 10], пов’язаний із образом України – Степової Еллади, «перекоханої мандрівниками», набуває виразно окресленого художньо-націософського потрактування як прокляття України: «Проклін, проклін степів чорнявим долам» [8; 71], «Відвіку покарано степом, // І простір всю силу п’є»[8; 79].

      Семантика образу степу часто визначається набором локусів («енергетичні» місця). У героїчному епосі таким локусом є могила, яка найчастіше стає місцем смерті героя. У «Думі про втечу трьох братів із города Азова, з турецької неволі» найменший брат голову покладає на Савур-могилі.Як вертикальна модель простору, смерть на могилі надає завершенню життєвого шляху героя катарсисного ефекту: трагічна смерть брата-піхотинця, «постать якого наймиліша слухачам» [12;15], сповнюється вищістю і жертовністю, оскільки він є втіленням історичної долі українського народу. Зазначимо, що основними особливостями образу степу в цій думі є фрагментарність (сюжетна зумовленість – втеча братів Муравським шляхом), декоративність (орієнтація на виразні подробиці, які відображають буття степу і спрацьовують на ефект одухотворення/оживлення степів – «…буйний вітер у полі повіває // Та бідного козака з ніг збиває» [3; 41], «Могили високі, // і трава хороша» [3; 43], «Ой то не пили пилили // І не тумани вставали…» [3; 37], «Не було ні тернів, ні байраків, ніяких при знаків, // Тільки поле леліє, // А на ньому трава зеленіє» [3; 39]), умовність (гіперболізація, згущення фарб (зокрема, при описі смерті героя), певна однотонність.

В поезії «Сучасникам» Є. Маланюка також зустрічаємо:

І на древнім, на скитським, на кров’ю

залитім просторі

Говорили могили, співали козацькі вітри.

І у літери тайн степовії складалися зорі,

Щоб промінним пророцтвом означить

Початок пори.

       Таким чином, архетип степу у значенні степ-могила перекликаються в історичному епосі  та у поезії  Є. Маланюка. Але в історичних піснях цей архетип виявляється виразніше, поетизується та героїзується, шанується.

      Особливу увагу слід звернути на не менш важливий мотив в історичному епосі українців – поетизацію степу як найщирішого втілення землі. В усній народній творчості синкретизовано дух Землі з духом Степу.У контексті історичних дум та пісень прочитується віра людини у степ, який призначений для жита, а не для крові.

      У думі «Козак Голота» утверджується концепт життєдайності степу, його вічнозеленості як символу життя: Ой поле килиїмське! Бодай же ти літо й зиму зеленіло… («Козак Голота» [3; 18]).

     Нагадаємо, що степ у Є. Маланюка – «покараний простір», «протяг», «коридор», через які вороги проникали в Україну. 

     В уснопоетичних текстах особливо є образотворчий прийом семантичної інтеграції (навіть зрощення) в природне буття степу явищ буття нації, якій доводиться постійно  боротися (бій, боротьба), постійно стверджувати себе на своїй території («Меч і кров, плуг і плач – такий слід історії позначив сторінки нашого літопису» [2; 200]): Чорна рілля ізорана, гей, гей! Чорна рілля ізорана І кулями поколона, гей, гей! І кулями поколона, (гей!) Білим тілом зволочена, гей, гей! Білим тілом зволочена І кровію сполощена, гей, гей! І кровію сполощена, (гей!). Віє вітер по долині, гей, гей! Віє вітер по долині, Лежить козак на могилі, гей, гей! Лежить козак на могилі (гей!) («Чорна рілля ізорана» [3; 127]).  Україна, втрачаючи своїх найкращих мужів, губилася в часі: у мирні часи надолужувала втрачене, а потім знову захищала і виборювала збудоване.

          Наголосимо, що образ землі є одним із висхідних понять української націософської концепції: «Земля виступає у нас із такою силою, що певне психічне наставлення (нехай буде вільно назвати його «космічним») каже декому шукати українського міту – в землі» [11; 259]. Земля як сутнісно життєвий атрибут переростає у більш конкретизований символ – образ степу, культивація якого, за словами О.Ольжича, «виповнює всю історію українського народу» і є «властивим змістом життя народу і його взаємин із довкіллям» [11; 460].

      Із цією думкою перегукуються й історіософські погляди Ю.Барабаша, який називав степ одним із архетипів національної свідомості, адже «з парадигмою степу пов’язані такі первинні у системі уявлень українця (принаймні, уродженця Лівобережжя та півдня України), як простір і воля. Водночас образ степу трансформується в контексті історичної долі нації: це поле бою з ворогом, місце фатальної загибелі у нерівному герці, трагічних усобиць, кривавих братовбивчих зіткнень, поле слави і ганьби, перемог і поразок, щедрого врожаю та жахливого голодомору...»[1; 142]. Із гіркотою звучить звернення до широких полів-степів: Ой поля, ви, поля, Ви широкі степа, Чом на ваших полях Урожаю нема? («Ой поля, ви, поля» [3; 107])

Як бачимо, колективна свідомість відображала в слові відвічні суперечливі мотиви степу як втілення землі (як метафору життя) та поля бою, моделюючи, таким чином, образ українця як «хлібороба-войовника» (О.Ольжич).

     Отже, усна народнопісенна творчість поетизує бачення степу людиною, яка є носієм світогляду хлібороба-войовника.

      Євген Маланюк у «Псалмах степу» з гіркотою бачить степ: Проорало глибоким плугом,// Кровю сіяв новий сіяч, --// Дике поле прийдеться другим// Тяжко жати під спів і плач.// Дике жито! Криваве жито!  Але в іншому творі  («З «Євангелії піль») постає його опоетизована мрія:

Про святий пророкуючи голос,

 Про Месію над морем пшениць,

Тут дзвенить обітницею колос,

Під косою схиляючись ниць. («Золотий гомін», с.92)

       Козацькі пісні оспівують героїзм лицарів степу, їх відчайдушність у бою, звитягу. Але часто  козаку випадала і сумна доля – полон татарський чи турецький. Народна дума свідчить, що «то вони тридцять літ у неволі пробувають»,  «вони десять літ пробували в неволі», «вже третій рік в неволі».  І спогад про те «Що по степу гуляли, // Під голим небом спали...», породжує в козака зойк: «Ой, не згадуй, не згадуй, — крикнув Коваленко, // Бо як про Україну почую, то болить серденько! // Волів би я, щоб нас четвертували // Або щоб завтра по степу гуляли». Степ ототожнюється з рідним краєм, батьківщиною.

      Нагадаємо, що Євген Маланюк, хоча і був «емігрантом зі своєю нацією», все ж майже півстоліття жив поза межами України. Це ніби і не полон, а таки -- чужина. Тому ностальгічні мотиви дуже чіткі:

Досі сниться метелиця маю,

Завірюха херсонських вишень.

Золоті її очі впивають

Степовий необмежений день…

… Як забути? Яка ж гадюка

З серця вижерти спогад могла б… с.103 Золотий гомін

       Таким чином, героїчний фольклор несе в собі потужний потенціал для осмислення вихідних смислів степу, а саме сприйняття степу як метафори життя (мотив батьківщини, туги за нею,  степу-чорнозему, який родить хліб) і символу державництва (степ як поле бою, в якому стверджується право на землю, та місце, де була створена українська держава -- Гетьманщина).

       Архетип степу в творчості Є. Маланюка, насамперед, є  образом України – «степової Еллади»;  є ознакою національного ландшафту; виступає ворогом,  «покараним простором»; спогадом дитинства, батьківщини;  символом  духовної незнищенності українського народу; свідченням невіддільності від історії країни. Самоцвітом степів полинових можна назвати поета. Почуття його глибокі та щирі. Викоханий степом, скупаний в його різнотрав’ях поет назавжди зріднився з ним. Дідові розповіді, почуті перекази, народні думи, історичні пісні запліднили думки Маланюка, стали тим стрижнем, на які митець нинизав свої образи степу. Генетичний код національного світовідчуття визначив пріоритети образного мислення на увесь його земний шлях, саме таким генетичним кодом можна вважати архетип степу.

       ВИСНОВКИ

         Досліджуючи проблему архетипу степу в усній народній творчості та у творчості Євгена Маланюка, автор в І розділі розкриває поняття «архетип», з’ясовує, як виник архетип; вказує, що архетип проявляється через символ і образ; зазначає, що символи-архетипи притаманні фольклорним текстам; виокремлює ті архетипи, які  знайшли відображення в художній літературі.

       Автором була здійснена спроба осмислення феномена степу  в усній народній творчості (на прикладі народних дум та історичних пісень).  Встановлено, що степом, який для українця є значно більшим, ніж просто географічне поняття, визначається рідний край, батьківщина, держава. 

       Заглиблення автора в життєпис Євгена Маланюка дало можливість зрозуміти, які чинники вплинули на формування степової ментальності  поета. Це  рідна степова сторона, де народився і виріс поет,  твори усної народної творчості,  біль розлуки з Батьківщиною, звертання до неї в думці та в слові.

        Мету ІІ розділу автор вбачав у розкритті суті історіософської  концепції степу Є. Маланюка, в результаті чого робить висновок про те, що його поезія має відчутну просторово-географічну прописку, ґрунтується на національному міфові, в якому визначальним був архетип степу, що поєднував у собі часові траєкторії, «героїчний світогляд» минулого в метафорі сучасного, в проекції майбутнього.

      Заглиблення автора в поезію Є. Маланюка дало підстави стверджувати, що хоча архетип степу і є домінантою в поезіях Є. Маланюка, все ж цей образ він використовує найбільшою мірою для метафоризації образу України, яка в нього то «степова Еллада», то «бранка степова».

      Значне місце в роботі автор відводить  спробі компаративного аналізу архетипу степу в народних думах та історичних піснях і творчості

Євгена Маланюка та доходить висновку, що об’єднує їх сприймання степу як метафори життя, батьківщини,  ознаки ландшафту,  образ степу-могили. Відмінним є сприйняття архетипу степу щодо української державності. В той час, як у думах та піснях степ ототожнюється з козацькою державою – Запорізькою Січчю, пізніше – Гетьманщиною, Є. Маланюк вбачає у степові вічну загрозу кочовиків, які стали перешкодою на шляху державотворення. Але разом з тим є символом  духовної незнищенності українського народу, свідченням невіддільності від історії країни. 

      Поезія Маланюка тим невмируща, що поєднує два погляди на українську націю – негативний і позитивний, викривальний і звеличувальний. Молодому поколінню не можна не знати його доробку, оскільки, по-перше, він один з найталановитіших українських поетів XX ст., а, по-друге, сьогодні його творчість допомагає утверджуватися нам як нації, враховувати уроки історії, спонукає сповна використати даний долею шанс знайти, нарешті, «державну бронзу».