Наукова робота на тему :"Роль особистості викладача в навчально-виховному процесі"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ДВНЗ «УНІВЕРСТИТЕТ МЕНЕДЖМЕНТУ ОСВІТИ»

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ

 

 

 

 

 

ВИПУСКНА РОБОТА

Роль особистості викладача в навчально-виховному процесі

 

 

 

Слухач групи: викладач МККМ

      Туз Олена Юріївна

 

 

 

 

Керівник роботи:        До захисту:

_______________         ___________________                                                                                   _______________

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Миколаїв -2020

ЗМІСТ

 

І. Вступ

ІІ Основна частина.

1.Професійна діяльність педагога.

2. Професійна компетенція та компетентність:

а) Поняття «компетенція» та «компетентність»;

б) Модель професійної компетентності сучасного педагога.

3. Творчість – активна діяльність людини:

а) Джерела творчості педагога;

б) Імпровізаія основа педагогічної творчості;

в) Види імпровізації в навчально-виховному процесі.

4.Загальнолюдський компонент морально-етичного обличчя педагога.

ІІІ. Заключна частина.

ІV. Використана література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І. Вступ

 

У вихованні все повинно ґрунтуватись

на особистості викладача, тому що

виховна сила виливається із живого

джерела людської особистості.

К. Д. Ушанський

Розвиток суспільства шляхом демократизації вимагає формування новітньої освітньої парадигми вищої школи, у межах якої надзвичайно важливу роль відіграє особистість викладача, його професійність, фаховість, здатність до розв’язання складних завдань, що пов’язані з організацією всіх ланок навчально-виховного процесу. Пріоритетної актуальності набуває психолого-педагогічна проблема підвищення професіоналізму викладачів вищих навчальних закладів (далі – ВНЗ), які покликані забезпечити підготовку спеціалістів різних галузей, їх конкурентоспроможність на ринку праці. Ще Блонський писав: "при підготовці не збираємося навчати студента „всьому", але ми повинні навчити його самоосвіті, навчити його самостійно протягом усього життя, вивчити все, що йому потрібно."

Вирішення проблеми якості освіти не можна розглядати окремо від проблеми належного кадрового забезпечення ВНЗ. Підготовка педагогічних кадрів постійно в центрі підвищеної уваги з боку науковців, оскільки зміни й перетворення в будь-якій сфері діяльності повинні починатися зі змін і перетворень її суб’єкта. Відтак, діяльність викладача буде ефективнішою й успішнішою лише за умови особистісної та професійної готовності до неї.

Поняття особистості педагога безпосередньо пов`язане з його положенням у педагогічному світі, громадськості, суспільстві. Характерні риси особистості викладача відображають сучасне суспільство (економіку, духовність, політику, культуру). „Особистість як суспільний індивід не є окремою (яка сама регулюється) системою, не є одиничним елементом суспільства, із сукупності яких будується і за допомогою якої функціонує суспільство», — писав Б.Г.Ананьєв. Особистість педагога формується і проявляється у колективі і через колектив, через найближче оточення, через суспільство загалом. Суб`єкт завжди особистість, а особистість — суб`єкт, але не у всьому. Суб`єкт більше характеризує діяльність, а особистість – ставлення. Тому особистість і є „реальністю для інших» (В.І.Слободчиков). Особистість педагога завжди відображає соціальну роль, однак ніколи не зводиться тільки до неї. Саме суспільству потрібні учні, студенти, випускники з певними властивостями, здібностями, знаннями, уміннями, навичками, які вони отримують під час діяльності педагога. У такому розумінні педагог відіграє соціальну роль, виконує соціальну функцію. Проте ролі, функції можна „виконувати» по-різному. Можна „жити педагогічним процесом», а можна „навчати і виховувати», що відображає відношення педагога до своїх соціальних функцій. Соціальна роль педагога-особистості, як його рівня професійної підготовки, не є грою, маніпулюванням, а її свідомим прийняттям, усвідомленням можливих наслідків своєї професійної діяльності і прийняттям повноти моральної відповідальності за них. Викладач - особистість вступає в діалог з навколишнім світом. Саме діалогічні стосунки з іншими дозволяють йому розуміти їх, розуміти соціальну відповідальність як переконання, мораль, а не тільки як юридичну і дисциплінарну відповідальність. Для педагога-особистості властива повага до себе і до інших, сприйняття різних поглядів, парадигм, підходів, принципів, методів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ.Основна частина

У ході навчально-виховного процесу педагог здійснює складну педагогічну діяльність, до якої входять:

1) структурні компоненти: суб’єкт і об’єкт педагогічної взаємодії, предмет спільної педагогічної діяльності, цілі навчання і виховання, засоби педагогічної комунікації;

2) функціональні компоненти:

- гностичний, пов’язаний зі сферою знань учителя, які він використовує у своїй діяльності;

- проектувальний, що передбачає визначення педагогом цілей та перспектив навчання і виховання, стратегій і тактик їх досягнення;

- конструктивний, котрий стосується конструювання педагогом власної діяльності та діяльності учнів;

- організаторський, який полягає в упорядкуванні педагогом власної діяльності та діяльності учнів;

- комунікативний, що охоплює взаємодію педагога з учнями у напрямі досягнення педагогічних цілей, забезпечення ефективності педагогічної діяльності.

Таку систему взаємопов’язаних компонентів часто описують як систему відповідних умінь учителя.

Професійна діяльність педагога - це духовний, інтелектуальний та культурний потенціал, що дозволяє розвивати учня як особистість. Така важливість ролі педагога та результатів його діяльності зумовлює відповідні високі вимоги як до особистості, так і до професійної майстерності викладача.

Сучасна педагогічна наука впевнено довела, що процес навчання нерозривно пов'язаний з процесом виховання. Надаючи студентам певну суму знань, викладач розвиває їхню самостійність, формує критичне мислення, уміння виробляти власну точку зору. Ефективність та сила впливу на емоції і свідомість студентів у великій мірі залежить від особистості самого викладача.

Враховуючи вплив особистості викладача на якість процесу освіти, вчені пропонують різноманітні набори особистісних якостей, важливих для професії педагога. Умовно можна виділити:

•-          домінантні якості (гуманність, соціальна активність, інтелігентність, морально-етичні якості (правдивість, чесність, справедливість, порядність, гідність), працьовитість, готовність до створення нових цінностей і прийняття творчих рішень, здатність до міжособового спілкування, ведення діалогу, переговорів, наявність педагогічного такту тощо);

•-          периферійні якості (привітність, артистизм, мудрість, почуття гумору тощо).

         Сукупність цих якостей педагога створює його авторитет. Учитель є головною фігурою педагогічного процесу, його особистий приклад - могутній фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню зі студентами викладач виховує не тільки словом, а й всіма якостями своєї особистості.

         Педагог не просто виховує в значенні "повчає", а й насамперед виховує моральну, вільну, самостійну та самодостатню особистість; дає фундаментальні, системні, дієві знання, які згодом людина зможе використовувати не тільки в навчанні, але й в особистому та професійному житті; розвиває особистість із сильним, гнучким мисленням. Гарний педагог намагається виховати успішного учня.

         Таким чином, основною метою викладача є досягнення внутрішнього успіху, тобто досягнення задоволеності педагога собою та своєю професійною діяльністю. Це дуже важливий момент, який не співпадає з думкою про те, що вчитель, який намагається дотримуватись принципів гуманної педагогіки, буде успішним в своїй діяльності. Насправді існує зворотна закономірність: успішний вчитель, задоволений своєю діяльністю, працюватиме гуманно і демократично. Так, педагог, який має впевненість у своїй особистій та професійній компетентності, впевнений у своєму успіху, надає позитивний вплив на самооцінку і на ставлення до нього учнів, стимулює у них прагнення до успіхів в навчальній діяльності і, в підсумку, впливає на їхню особистість. Отже, успішний педагог - джерело успіху своїх вихованців.

         Як часто "я - педагог" та "я - особистість" знаходяться один з одним у перманентному конфлікті - боротьба між "своїми" і "суспільно корисними" цілями педагога. Іншими словами, це вічний конфлікт між "хочу" і "треба". Але саме так звана "формула успіху" говорить про те, що для вчителя найрозумнішою є позиція "моє особисте - це і є суспільно корисне". Викладач любить свій предмет, знає його, володіє технологіями і методикою викладання, любить учнів, любить себе і, в решті-решт, отримує від своєї діяльності задоволення та насолоду. Чи це особисте? Безперечно, це його рідне, невід'ємне, те, що належить тільки йому. Але це має й суспільно корисне значення, тому що суспільство в особі його учнів отримує грамотних та вмілих фахівців.

         Хочеш виховати та навчити здорову успішну особистість? Отже, доклади зусиль, щоб спочатку виховати таку особистість у собі. "Вчителя треба вчити не набору технічних операцій в кожному конкретному випадку, а формувати його особистість," - писав німецький педагог-теоретик І.Ф. Гербарт.

         "Вчаться у тих, кого люблять," - сказав великий Гьоте. Любов та повага учнів до педагога може зробити справжні дива в справі навчання та виховання. Успіху в цій справі може досягти людина, про яку Л.М. Толстой сказав: "Не той учитель, хто отримує виховання та освіту вчителя, а той, у кого є внутрішня впевненість у тому, що він є, повинен бути і не може не бути."

Професійна діяльність педагога вищої школи вимагає наявності певних особистісних якостей, соціально-психологічних рис і педагогічних здібностей

Науковець В.О. Сластьонін називає викладача “ключовою фігурою XXI століття”, головною дійовою особою, яка аналізує власну діяльність у реалізації стратегії сучасного освітнього процесу, прагне інновацій і самореалізується в професійній діяльності[3]. Викладач ВНЗ повинен бути насамперед психологом – дослідником, мати для цього відповідні навички та вміння, адже для того щоб навчати та виховувати людину всебічно, потрібно глибоко проникати в її суть, володіти знаннями про найтонші риси характеру.

«Вивчення психологічних рис особистості педагога – писав С.Л.Рубінштейн, — включає в себе три питання». Перше питання, на яке ми прагнемо отримати відповідь, — «Чого хоче педагог, що його приваблює, до чого він прагне?». Це питання про спрямованість педагога, про його установки й тенденції, потреби, інтереси, ідеали. Наступним питанням, яке постає, є: «А що він може?». Це питання про здібності, нахили педагога, про його обдарованість. Проте, здібності – це спершу лише можливості. Для того, щоб знати, як реалізує й використовує їх людина, нам треба ще знати, «що вона собою представляє, що закріпилось в якості стрижневих особливостей її особистості?»

З точки зору Карла Роджерса, головним завданням викладача є полегшення і водночас стимулювання процесу навчання, тобто вміння створювати відповідну атмосферу, інтелектуальну та емоційну обстановку атмосферу психологічної підтримки. При цьому потрібно керуватися наступними принципами.

1. з самого початку і протягом усього навчального процесу викладач повинен демонструвати повну довіру до студентів;

2. він повинен допомагати учнем у формулюванні і уточнення цілей і завдань,стоять як перед групами, так і перед кожним навчаними окремо;

3. він повинен завжди виходити із того, що в учнів є внутрішня мотивація до навчання;

4. він повинен виступати того кого навчають як джерело різноманітного досвіду, до якого завжди можна звернутися по допомогу, зіткнувшись з труднощами при вирішенні тієї чи іншої проблеми;

5. важливо, щоб у такій ролі він виступав для кожного студента;

6. він повинен розвивати в собі здатність відчувати емоційний настрій групи і приймати його;

7. він повинен бути активним учасником групової взаємодії;

8. він повинен відкрито виражати в групі свої почуття;

9. він повинен прагнути до досягнення емпатії, що дозволяє розумітипочуття і переживання кожного учня;

10. нарешті, він повинен добре знати себе.

Предметом педагогічної діяльності є діяльність учнів. Вона вважається об’єктом керування з боку учителя. Сучасні умови спричинили необхідність розвитку рефлексивного типу керування, сутність якого полягає у сприйнятті учителем учня як суб’єкта власної діяльності. Педагогічна діяльність розглядається як процес розв’язання педагогічних завдань, спрямованих на досягнення мети формування особистості учня, що передбачає такі етапи:

1.Аналіз педагогічної ситуації.

2.Проектування результату і планування педагогічних впливів.

3.Конструювання і реалізації навчально-виховного процесу;.

4.Регулювання і коригування педагогічного процесу.

5.Підсумковий облік, оцінювання досягнених результатів і визначення нових педагогічних завдань.

Виконання цих завдань вимагає від педагога освіченості, креативності, комунікабельності, прагнення до постійного поповнення і поглиблення знань, тобто до підвищення рівня професійної компетенції та компетентності.

Компетенція – коло питань, проблем, у вирішенні яких особа має певні повноваження, знання, досвід. Наприклад, актор має володіти компетенцією щодо виконання ролі, вибору костюму, використання технічних засобів тощо.

Компетентність (від лат. “competentes”, “competentis – відповідний, здібний) вказує на сукупність відповідних знань, які необхідні для ефективної професійної діяльності, а також передбачає оволодіння уміннями, досвідом у певній галузі.

Компетентність передбачає сформованість компетенції щодо реалізації окремих функціональних завдань, передбачених посадовими обов’язками.

Можна виокремити декілька різновидів компетентності педагога: комунікативну, полікультурну, психолого-педагогічну, соціально-економічну, нормативно-правову, інформаційну, професійну та ін.

Комунікативна компетентність виявляється у сформованості умінь і навичок міжособистісної взаємодії, оволодінні рідною та іноземною мовами, комп’ютерною грамотністю та сучасними засобами зв’язку.

Полікультурна компетентність базується на знанні світової та національної культури, ціннісному ставлення до їх здобутків.

Наявність психолого-педагогічної компетентності визначається обізнаністю педагога у сферах психологічних та педагогічних наук, умінням організовувати навчально-виховний процес у відповідності із сучасними науковими досягненнями, застосовувати творчий підхід у вирішенні педагогічних завдань.

Соціально-економічна компетентність пов’язана із здатністю педагога враховувати вплив соціальних факторів на розвиток та формування особистості, розуміти зміст діяльності різноманітних соціальних інститутів, усвідомлювати закономірності функціонування сучасного суспільства.

Нормативно-правову компетентність педагога характеризує чітке розуміння нормативно-правових засад діяльності системи закладів освіти та організації навчально-виховного процесу, знання прийнятих стандартів і норм з питань оформлення відповідної документації, здійснення наукової, методичної, викладацької та інших видів діяльності.

Інформаційна компетентність розуміється як система знань, умінь і навичок педагога, котрі пов’язані зі збором, перетворенням, передаванням, використанням і розповсюдженням інформації.

Професійна компетентність педагога спирається на спеціальну наукову, практичну і психолого-педагогічну підготовку і передбачає наявність особистісних та кваліфікаційних характеристик, гуманістичної спрямованості, які уможливлюють ефективну організацію педагогічного процесу та реалізацію його завдань.

Для цього педагог повинен на високому рівні володіти знаннями педагогічної теорії та вміти застосовувати її на практиці. В такому разі можна припустити, що професійна компетентність вчителя – це конгломерат його теоретичної та практичної підготовки.

У контексті гуманізації освіти, яка передбачає сконцентрованість педагогічного процесу на особистості учня, його особистісному зростанні та професійному самовизначенні, педагог має досягнути високого рівня самоактуалізованості, особистісної, громадянської і професійної зрілості, прагнути до постійного зростання рівня своєї компетентності.

Зміст професійної компетентності окреслений системою соціально-психологічних, кваліфікаційних, професійних вимог.

Соціально-психологічні вимогиокреслюють спектр соціальних та моральних якостей педагога. До його соціальнихякостей передусім належать: громадянська активність і стійкість переконань, патріотизм, толерантність, соціальна активність, зацікавленість в успіхах вихованців, атракція (соціальна установка, яка передбачає позитивне ставлення до кожної особистості), альтруїзм, емпатія, рефлексія, екстравертність, емоційна врівноваженість, вміння здійснювати комунікативну взаємодію в різних сферах, інформаційна та педагогічна культура. Педагог повинен володіти такими моральними якостями, як: чесність, відповідальність, принциповість, науковий світогляд, висока загальна культура та ерудиція, сила волі, валеологічна культура, почуття гумору, порядність, охайність, дисциплінованість, вимогливість, креативність.

Кваліфікаційні вимоги визначають рівень здобутої освіти (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр). Систему професійних вимог визначають з огляду на присутність у структурі професійної компетентності трьох взаємопов’язаних компонентів: функціонально-технологічного, мотиваційно-стимулюючого та рефлексивно-відтворювального.

Функціонально-технологічний компонент передбачає сформованість у педагога системи знань та умінь, необхідних для реалізації його функцій.

Багатоаспектність діяльності педагога вимагає від нього оволодіння системою різнобічних знань, до яких передусім належать:

• методологічні – знання методології педагогічних наук;
• педагогічні – знання теорії освіти і виховання, які дають можливість виявити особливості навчально-виховного процесу;
• психологічні – знання психологічних особливостей розвитку особистості, психологічних засад педагогічної діяльності;
• методичні – знання методів, форм, засобів, технології донесення навчального матеріалу до учнів та формування умінь застосовувати здобуті знання у діяльності;
• соціально-правові – знання нормативно-правової основи організації навчально-виховного процесу в освітніх закладах;
• управлінські – знання особливостей управління та керівництва в умовах відповідного освітнього закладу;
• фінансово-економічні – знання теорії фінансового менеджменту, основ економіки.

 

 

Рис. 11.1. Модель професійної компетентності сучасного педагога

 

Відповідно до виконуваних функцій педагог повинен володіти системою умінь, до якої входять:

- організаційно-мобілізаційні – уміння організовувати навчально-виховну, навчально-дослідну, пошукову, творчу діяльність учнів, використовувати всі доступні засоби для підвищення якості викладання навчальних дисциплін і зростання рівня вихованості дітей та молоді;

- гностичні (пізнавальні) – уміння, які дають змогу пізнавати предмет своєї діяльності, закономірності та зв’язки між компонентами педагогічного процесу, стимулювати учнів до пізнання світу;

- науково-дослідницькі – уміння, які пов’язані із організацією своєї та учнівської науково-дослідницької роботи;

- діагностико-прогностичні – уміння проводити моніторинг отриманих результатів, використовувати діагностичні методики, необхідні для визначення стану певного педагогічного явища (явищ) чи процесу (процесів), передбачати ймовірні результати своєї діяльності;

- інформаційно-орієнтувальні – уміння, спрямовані на здобуття, переробку та реалізацію різних видів інформації із використанням новітніх методів, засобів та технологій;

- прикладні – уміння, які передбачають застосування різних засобів навчання: проекційної та іншої апаратури, обладнання, а також уміння виконувати художньо-творчу діяльність (музичну, музично-виконавську, художню, хореографічну);

- контрольно-регулятивні – уміння ефективно організовувати і здійснювати всі види та форми контролю;

- оцінно-коригуючі – уміння адекватно, у відповідності до встановлених норм і критеріїв, оцінювати всі види діяльності учнів, усувати її можливі недоліки у процесі здобуття знань, формування умінь і навичок під час вивчення навчальної дисципліни.

Мотиваційно-стимулюючий компонент професійної компетентності передбачає сформованість мотиваційної основи педагогічної діяльності – наявність інтересу, переконань, потреби в науковій, методичній, конструктивній, творчій діяльності, які дають педагогу можливість системно організувати свою роботу.

Досягти такого результату можна шляхом усвідомлення соціальної та особистісної значущості педагогічної діяльності та самовиховання. Це актуалізує наступний компонент у системі вимог до педагога – рефлексивно-відтворюючий, який характеризується рівнем досягнень педагога.

Педагогічна діяльність має творчий характер, що дає змогу знайти необхідне рішення в кожній педагогічній ситуації, покращити якість навчально-виховного процесу.

Творчість –активна діяльність людини, результатом якої є створення неповторного, оригінального, самобутнього, яке вирізняє особистість з-поміж інших і характеризує її індивідуальний стиль, нестандартність мислення.

Важливими особистісними якостями педагога, які зумовлюють його творчість є:

- сприйняття і пошук нових ідей, суджень, висновків;

- здатність знаходити і розв’язувати проблеми;

- здатність відходити від загальноприйнятих і усталених способів розв’язання проблем;

- незалежність світоглядних позицій, суджень, поведінки;

- здатність до аналізу власної особистості, критичність та самокритичність;

- високий рівень працьовитості, наполегливості, активність розумової праці;

- уміння визначати близькі і далекі цілі, прикладати необхідні зусилля для їх досягнення.

Важливими умовами становлення педагогічної творчості є:

- формування умінь і навичок імпровізаційної діяльності;

- розвиток педагогічної інтуїції – підсвідомого механізму аналізу та пошуку оптимального рішення навчально-виховних ситуацій;

- готовність до педагогічного відкриття, яке є результатом творчої діяльності;

- формування елементів акторської майстерності (дикції, міміки, жестів, постави, ходи);

- розвиток педагогічної майстерності.

В основі педагогічної творчості є імпровізація, яка дає змогу вільно спілкуватися з вихованцями, відходити від стандартних підходів у взаємодії з ними.

На основі досліджень С. Максим’юк виокремила такі види імпровізації в навчально-виховному процесі, як:

1.Попередня імпровізація, що виявляється у процесі підготовки вчителя до уроку і має місце в тому випадку, коли вчитель розпочинає навчальне заняття без попереднього плану.

2.Зовнішня імпровізація, яка виникає під впливом зовнішніх факторів (наприклад, поведінки учнів) і безпосередньо стосується корекційно-спрямовуючого впливу на школярів.

3.Внутрішня імпровізація,котра виникає у процесі осмислення логіки, змісту теми, яка викладається і спрямована на пошук оптимального розв’язання завдань уроку, використання незапланованих методів, засобів, прийомів. Наприклад, несподіване рішення педагога розповісти цікаву пригоду, гумореску, навести приклад в контексті навчальної теми.

4.Імпровізація, яка передбачає здійснення самоаналізу та самокритики власного уроку в процесі його проведення, що є надзвичайно важливим для професійного зростання та вдосконалення [174].

Джерелами творчості педагога є:

• соціальне замовлення, яке вимагає високого рівня освіченості, вихованості, гармонійного розвитку особистості, її готовності до самовдосконалення, активної творчої діяльності);
• практична діяльність у сфері навчання і виховання, котра зумовлює пошук оптимальних методів, прийомів, засобів удосконалення педагогічного процесу;
• педагогічна експериментальна діяльність, результатом якої є науково вивірені, обґрунтовані технології, підходи, шляхи поліпшення якості навчально-виховного процесу, узагальнений передовий педагогічний досвід.

Невід’ємними умовами дієвості запропонованої моделі професійної компетентності сучасного педагога та упровадження творчого і системного підходів до педагогічної діяльності є такі:

- активність педагога щодо засвоєння та удосконалення необхідної системи знань, умінь, навичок, здібностей, обумовлених вимогами до його компетентності;

- побудова суб’єкт-суб’єктної взаємодії між педагогом і вихованцями на основі діалогічного підходу, принципів гуманізму, демократизму, співробітництва, співтворчості, співдіяльності;

- пошук нових шляхів інтенсифікації та оптимізації педагогічного процесу у навчальних закладах різного рівня, типу та спрямованості.

Суспільна цінність інноваційних освітніх процесів залежить від рівня їхньої відповідності суспільним регулятивам, центральне місце серед яких належить моралі. Відповідно модель сучасного педагога має бути сконцентрованою навколо його морально-етичного обличчя – системи тих моральних якостей та дій, котрі уможливлюють досягнення морально значущих результатів педагогічної діяльності. Сформованість цих ознак є тією необхідною умовою, яка дає педагогові змогу піднестися у розвиткові своїх творчих можливості до ролі творця нових індивідуально та суспільно корисних цінностей, нових норм, зразків поведінки, технологій. Їх важливість суттєво зростає в наявних соціокультурних умовах, коли відбуваються демократичні перетворення, посилюються гуманістичні тенденції в освіті і водночас виникають ризики, пов’язані з втратою впливу моральних регулятивних чинників.

Моральна зрілість педагога визначається за наявністю в нього готовності реалізувати моральні норми і цінності у конкретних діях, а морально-етичне обличчя учителя, повстає як складний системний феномен, до структури якого входять як ідеальні, так раціональні компоненти, а саме: моральна свідомість та моральна діяльність.

Моральна свідомість педагога – це ідеальне відображення моральної реальності у сукупності прийнятих педагогом моральних норм, принципів, мотивів, цінностей, що сконцентровані навколо ідеї добра і презентовані:

• у моральній світосвідомості[175] – системі знань стосовно “морального світопорядку в його загальних, особливих, одиничних проявах” та сформованих на цій основі уявлень, поглядів, переконань, почуттів, оцінного ставлення до світу за критеріями добра і зла;
• у моральній самосвідомості – ідеальному відображенні у свідомості педагога моральної сутності свого “Я” у вигляді системи знань про себе та самооцінки моральної складової “Я”-образу, “Я”-концепції.

Взаємозв’язок між двома складовими моральної свідомості реалізується у формісовісті – відображеній у свідомості громадській думці. В той же час варто згадати іншу властивість цього утворення. Виражена в моральних вимогах, почуттях і оцінках педагога стосовно самого себе, совість спонукає порівнювати своє “Я”, свою поведінку з існуючими в суспільстві уявленнями про доброчесне і належне, діяти відповідно до них.

Зміст моральної свідомості педагога отримує безпосереднє вираження у моральній діяльності – сукупності свідомо і вільно обраних, узгоджених з моральними нормами та цінностями дій, в яких реалізують моральні переконання, почуття та звички. Свобода вибору, присутня в істинно моральній діяльності, передбачає відповідальність педагога за її наслідки.

Тому важливим сформульоване є Г. Васяновичем положення про необхідність подальшого розвитку педагогічної етики як етики відповідальності, тобто як такої, що базується на глибокому усвідомленні педагогом свого призначення у реалізації справи розвитку нації, становлення країни зі сталими демократичними традиціями та верховенством закону[176].

Без сумніву, педагог сьогодні є суб’єктом моральних відносин і несе відповідальність за якість їхньої реалізації у ході навчання і виховання. Це означає, що він повинен глибоко засвоїти й прийняти моральний зміст взаємодії з вихованцями, розумно поєднувати вимогливість і повагу до особистості вихованця з суворою владністю, доступність і чуйність – з принциповістю і коректністю, моральну свободу з повинністю перед суспільством і собою. Саме на цих засадах можлива реалізація наповненої гуманістичним змістом педагогічної взаємодії – співробітництва учасників навчально-виховного процесу, організованого на основі взаємодопомоги, взаємопідтримки, моральної справедливості.

Відповідно стає  потрібним виконання педагогом свого педагогічного обов’язку, який передбачає дотримання ним вимог щодо:

· постійного поповнення своїх знань та удосконалення педагогічної майстерності на основі акумуляції культурних здобутків нації і людства;

· глибокого усвідомлення потреб суспільства у підготовці підростаючого покоління та якнайрезультативнішого задоволення цих потреб;

· якнайефективнішої організації навчально-виховного процесу у відповідності до досягнень педагогічної науки і практики;

· налагодження рівних, дружніх відносин з усіма учасниками навчально-виховного процесу;

· створення атмосфери взаємопідтримки, взаємодопомоги, взаємоповаги, толерантності, співчутливості, обов’язковості, зацікавленості в успіхові;

· дотримання принципу педагогічної справедливості, тобто вироблення системи об’єктивних оцінок усіх без виключення педагогічних подій, розумного поєднання інтересів учнів та інтересів справи, оцінки вихованців з позиції їхніх можливостей на основі поєднання доброти та принциповості, тактовності та делікатності, реалізації індивідуального підходу до кожного учня, застосування оптимальних методів навчання та виховання;

· визначення моральної допустимості обраних шляхів досягнення педагогічної мети;

· сприяння всебічному розвитку особистісних потенціалів вихованців, їхніх творчих сил та здібностей;

· оптимального поєднання інтересів справи з духовними та матеріальними інтересами учасників навчально-виховного процесу;

· усвідомлення своєї професійної честі та особистої гідності; спрямованості на досягнення власної етичної зрілості та на моральний розвиток вихованців.

Окреслені вимоги можуть бути реалізовані тільки у разі осягнення педагогом сутності моралі. Отже, досягнення ним високого рівня моральної свідомості – єдності його знань про мораль та інші нормативні приписи, моральних переконань та моральних почуттів, а також готовності дотримуватися усіх необхідних регулятивів (законів, моральних норм, традицій тощо). За таких умов стають можливими гідні наслідування істинно морально-духовних вчинки. Здійснити їх здатний той учитель, в якого сформована певна якість ставлення,що базується на чесності і гуманізмі.

За висновками Н. Вознюк, чесність і гуманізм визначаються тією модифікацією обов’язку і добра, що реалізується у духовно-практичній діяльності людини. Саме чесність, як чинник активізації усвідомленого спектру моральних правил у вчинку, забезпечує моральну цілісність особистості педагога, надає гуманної орієнтації його думкам і справам. Це стає можливим за умови реалізації означеної позиції у таких видах ставлення:

· до своєї справи – вірності обов’язкові, відповідальності, сумлінності, активності, допитливості, ініціативності, рішучості, ретельності, точності, обов’язковості, серйозності, ентузіазму, зацікавленості, оптимізму, принциповості, правдивості, критичності, наполегливості, порядності, благородства;

· до інших людей(зокрема до своїх учнів) – альтруїзму, поваги, толерантності, терпимості, уважності, миролюбності, співчутливості, милосердя, лагідності, доброти, чуйності, великодушності, душевності, дбайливості, тактовності, делікатності, коректності, чемності, люб’язності, вимогливості, справедливості, об’єктивності, відвертості, щирості, чистосердечності;

· до себе – глибокого усвідомлення соціальної значущості своєї діяльності та своєї ролі у вихованні підростаючого покоління – носія честі усієї педагогічної спільноти, почуття гідності, честі, гордості, відповідальності за результати своєї діяльності, самоповаги, самокритичності, спрямованої на особистісне та професійне самовдосконалення.

Моральність педагогічної діяльності нерозривно пов’язана з осягненням моральної сутності і краси людської поведінки, оцінки соціальної дійсності за еталонами доброго – злого, дозволено – недозволеного, бажаного – необхідного, прекрасного – потворного, трагічного – комічного, істинного – хибного, що дає змогу визначити шлях до істини, окреслити межі дозволеного у діях, обрати орієнтири для схваленого серцем і розумом вчинку.

Морально-етичне обличчя педагога набуде досконалості за умови відповідності його поведінки існуючим у суспільстві приписам – вихованості. Вихованість належить до тих естетично забарвлених змістових параметрів поведінки, в яких відображено систему морально значимих особистісних рис, котрі (за висновками С. Карпенчук та Г. Ситник) власне й “визначають моральне обличчя людини, рівень набутого соціального досвіду, моральної зрілості”[178].

Вихованість є формально репрезентованою в етикеті – культурі “вираження людиною свого “Я”, своєї моральної сутності”[179].

За конвенційною ритуальністю етикету криється глибокий моральний зміст – в етикетних приписах фіксується повага однієї людини до іншої, а етикетна поведінка стає засобом морального і естетичного самовираження. Тому вихованість педагога виявляється в єдності трьох взаємопов’язаних аспектів:

· відповідності поведінки моральним нормам,

· естетичності зовнішності і поведінки

· ритуальності поведінки, тобто її реалізації у передбачуваних, упорядкованих формах, що мають символічне значення (ввічливості).

Ця єдність надає можливість наповнити зовнішні поведінкові прояви глибоким моральним змістом, досягнути високого ступеня активності, реалізувати особистісні потенціали, позбавитися від формальності, забезпечити партнерську взаємодію з навколишніми людьми.

Успіх цієї взаємодії зумовлений рівнем сформованості такого професійно-етичного феномена, як культура педагогічного спілкування, що відображена у комунікативному досвіді учителя. Посилення у сучасній освіті гуманістичних тенденцій принципово пов’язане з необхідністю опанування педагогом особистісно орієнтованого спілкування.

Особистісно орієнтований учитель, за словами В. Сухомлинського, “відкритий і доступний для кожного учня, не викликає страху в дітей, даючи можливість їм висловлювати свої думки і почуття, відвертий у своїх поглядах; демонструє дітям цілковиту до них довіру, не принижує їхньої гідності; щиро цікавиться життям учнів, не байдужий до їхніх проблем, справедливий; виявляє емпатійне розуміння – бачення поведінки учня його ж очима, вміє “постояти в чужих черевиках», відчуваючи внутрішній світ дитини; надає учням реальну допомогу”[180].

Сутність особистісно орієнтованого спілкування найповнішою мірою відображено в діалозі, що передбачає визнання рівності особистісних позицій учителя та учня, відкритість і довіру один до одного, зосередженість учителя на учневі як на співрозмовникові, відкритість позиції учасників спілкування, максимальну персоніфікацію повідомлень, поліфонію взаємодії учителя та учня, надання учневі розвиваючої допомоги, двоплановість позиції учителя у спілкуванні, що дає змогу активно включатися у взаємодію з учнями і водночас аналізувати ефективність втілення педагогічних задумів, піддавати їх корекції [181].

В діалозі стає можливим задовольнити особистісні потреби учнів у повазі, любові, забезпечити спілкування, наповнене красою та духовним змістом. Тому важливо, щоб педагог міг досягнути такого рівня моральної довершеності, який визначається переживанням духовних станів – своєрідного духовного піднесення внаслідок прийняття єдності з людьми і Всесвітом, що виявляється у духовних почуттях (совісті, віри, надії, любові)[182].

Ці стани акумулюються в емпатії – найістотнішій ознаці людяності, своєрідній здатності людини до осягнення внутрішнього світу іншої людини, до співпереживання разом з нею її почуттів, до визнання її цінності та неповторності.

Таким чином, педагог може стати моральною особистістю, якщо буде усвідомлювати значення моралі, свідомо ставити перед собою моральні цілі, добровільно і наполегливо реалізувати їх у своїх діях, виявляти моральну значущість дій та вчинків (власних та інших людей), забезпечувати свій моральний та професійний розвиток, всіляко сприяти успішному розвиткові своїх учнів, протистояти негативним впливам з боку навколишнього середовища. Шлях досягнення найвищого рівня моральності полягає передусім в усвідомленні ним своєї творчої індивідуальності, постійного самовдосконалення та розвитку самостійності.

 

 

Відтак процес морального розвитку педагога слід розглядати як такий, що

Морально-етичне обличчя педагога постає у єдності двох компонентів: загальнолюдського та професійного, сформованість яких уможливлює становлення його як особистісно орієнтованого учителя (рис. 11.3).

Як бачимо, моральне становлення педагога відбувається шляхом пізнання самого себе, своїх потенціалів, відкриття можливостей їхньої реалізації, досягнення результатів, осягнення навколишнього світу та свого зв’язку з ним, а отже – як процес самотворення своєї духовної сутності в гармонійній єдності із Всесвітом. Саме на такому підґрунті зростають паростки готовності до істинно педагогічної праці, яка, за словами Г. Васяновича, “звеличує людину, наповнює її життя моральним смислом”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІІ. Заключна частина.

 Однією із важливих умов формування повноцінної особистості є її залучення до навчання – систематичного пізнання навколишнього світу, здобуття знань про його предмети і явища, формування повноцінних умінь і навичок застосування одержаної інформації в практичній діяльності. Таких результатів можна досягнути за умови доцільної організації процесу навчання. Під навчанням розуміємо двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії педагога і учня, результатом якого є засвоєння останнім соціального досвіду у відповідності до потреб суспільства.

У ході навчання реалізуються викладання,пов’язане із діяльністю педагога та учіння– діяльність учня, результатом якої є систематизовані знання, уміння і навички.

Метод навчання дає змогу упорядкувати діяльність, організувати ефективне сприймання нового матеріалу, а також здійснювати контроль за діяльністю учнів.Для професійної школи, зокрема, театральної, актуальними є як традиційні методи (методи організації і здійснення нвчально-пізнавальної діяльності, методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності, методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності), так і спеціальні методи, або методи мистецького навчання, які спрямовані на розв’язання художньо-навчальних і художньо-виховних завдань. До цих методів належать такі, як: 1) за джерелами передачі та характером сприйняття художньої інформації: словесні, демонстраційно-образні, художньо-творчі; 2)залежно від характеру мистецької діяльності методи мистецького навчання: методи наслідування, репродуктивні і творчі; 3) в залежності від характеру завдань і етапів навчання: методи ознайомлення, методи роботи над художнім матеріалом, створення художніх образів; 4) залежно від завдань розвитку особистісних художніх властивостей учнів: стимулювання художньої діяльності через актуалізацію ролі мистецтва в житті людини, цілеспрямована активізація художньої діяльності, пролонгований художній тренінг, метод довготривалого вправляння, художня психологічна підтримка.

Форми організації мистецького навчання мають свою специфіку, яка визначається особливостями художнього сприймання та характером діяльності учнів. Види уроків мистецтва або мистецьких занять визначаються відповідно до їх функціонального призначення: уроки поточної художньо-творчої навчальної діяльності; уроки власне підготовки до виступу: урок-репетиція; урок-підготовка до вистави.

Важливою умовою ефективності навчального процесу є наявність в учнів мотивів, які є необхідною спонукою до здійснення навчальної діяльності, тобто учіння. Вони можуть змінюватися в процесі діяльності і, навпаки, зберігаючи змістове наповнення, можуть впливати на характер і результат самої діяльності. Зовнішні чинники, які впливають на активність вихованця становлять собою систему стимулів учіння, застосування яких сприяє формуванню в учнів стійких мотивів до навчальної діяльності.

Результативність навчання великою мірою залежить від компетентності педагога: полікультурної, соціально-психологічної, комунікативної, інформаційної, нормативно-правової, професійної. Зміст професійної компетентності визначений системою вимог щодо орієнтації у соціальному середовищі (соціально-психологічні вимоги), отримання певного рівня професійної освіти (кваліфікаційні вимоги), здобуття системи знань, умінь, навичок і здібностей, необхідних для виконання педагогічних функцій (професійні вимоги).

Моральний образ сучасного педагога бачиться у гармонійній єдності моральних почуттів, волі, характеру та розуму, а стрижнева ознака його моральності – у самовідданій праці, компетентному й безкорисливому служіння науці й людству, спрямованості на творчі пошуки на шляху самовдосконалення та сприяння ефективному становленню учнів, розгортанню їхніх сутнісних можливостей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІV. Використана література.

1. Белухин Д.А. Общие основы личностно-ориентированной педагогики. - М., 2002.

2. Митина Л.М. Психология профессионального развития учителя. - М., 1998.

3. http://wikipage.com.ua/1x8bc.html

4. https://lektsii.org/3-72091.html