Науково- пошукова робота на тему: " Історія родини Ковальчук"

Історія родини Ковальчуків із         с. Борщівка на Лановеччині

                                             Роботу виконали:Бурак Юлія

                                                               Володимирівна           

                                                               Вчитель Лановецького ЗЗСО

                                                               І-ІІІ ст. №2 Кременецького району

                                                               Тернопільської області

ВСТУП

Актуальність теми. Історія України в силу багатьох причин має чимало таємниць та білих плям. У нас ще не було жодного покоління, яке б на свої очі не бачило війни. Ми стараємося зробити все, щоб уберегти від неї наших дітей та внуків, але сусідів не вибирають. В умовах гібридної  та широкомасштабної війни все більшого значення набуває дослідження масових злочинів російсько-радянської системи проти населення України. Події 2022 року, показали багатьом українцям і цілому світові, ким насправді є росія. Тому ця війна дає нам можливість помститися і виправити історичні помилки за зневагу над нашими батьками і дідами; за голодомори, геноциди, за наших воїнів. Нашою перемогою Україна знищить російський імперіалізм. Для нас перемога означитиме збереження нашої ідентичності, мови, історії, свободи особистості та свободи державної.

У роботі ми розповідаємо про долю «маленької родини Ковальчуків», яка була знищена, розстріляна, заслана і закатована радянською тоталітарною системою лише за прагнення бути українцями і жити на свої рідній землі. І знову через сто років історія повторилася, скільки закатованих, зґвалтованих і вбитих наших синів, дочок, зруйнованих доль.

У контексті цієї великої проблеми важливо здійснити аналіз тривалої у часі та надзвичайно складної процедури відновлення історичної справедливості стосовно певної категорії населення борців за Україну. Радянсько–російська система робила цих людей  «ворогами народу».  Залишити правдивий слід в історії  і виправити історичні помилки радянської історіографії.

Актуальність вивчення перелічених питань пояснюється й тим, що деякі категорії постраждалих досі не визнані на державному рівні жертвами політики радянського терору.

Проблематика даної  теми має суспільно–політичну значимість, оскільки діяльність ОУН-УПА і їх прихильників  сприймається в українському суспільстві неоднозначно. Під впливом багаторічної  радянської та теперішньої російської пропаганди частина населення України, особливо східних і південних областей, продовжують сприймати ОУН і УПА як «бандитів», а не вояків за незалежну Україну. У суспільній свідомості цих людей, особливо старшого покоління, глибоко вкарбувався спотворений образ українського патріота. Для нас та наших однолітків важливо в черговий раз знайти аргументи,  які спростовують ворожу пропаганду, допомогти  іншим переконатися у справедливому характері боротьби українського народу, відновити історичну правду про події, показати справжніх катів,  ворогів  України на прикладі операції «Захід».

Мета роботи: дослідження етапів проведення операції «Захід» як одного з насильницьких методів утвердження радянської влади та з’ясувати наслідки депортації  на прикладі депортованих родин із села Борщівка Кременецького району Тернопілської області.

На  основі аналізу опублікованих документів і спогадів учасників українського національно-визвольного руху, архівних документів та  спогадів жителів села Борщівка необхідно  показати правдиві наслідки діяльності каральних органів МВД і МГБ під час операції «Захід» та її наслідки для місцевого населення.

Для цього визначенні такі завдання:

- з’ясувати що таке операція «Захід»,  які її подальші наслідки для українського депортованого населення;

- дослідити архівні матеріали та спогади односельців;

- відновити в пам’яті людей призабуті імена та прізвища учасників українського національно - визвольного руху;

- дослідити долю учасників  та сімей українського національного підпілля та вплив на їхнє життя операції «Захід».

Об’єктом   дослідження є учасники цих подій, їхні спогади, шлях їх заслання,  очевидні події  та процес виживання у засланні та повернення в Україну.

Предметом дослідження є вплив операції  «Захід» на життя депортованих повстанців та їх сімей.

Дослідження здійснено на основі використання таких методів: історико-хронологічного, проблемного, порівняльного та статистичного методу розгляду дослідженого матеріалу.

Теоретичне значення дослідження теми полягає у висвітленні суті операції «Захід»,  форми її здійснення та наслідків для її учасників.

Практичне значення полягає у збереженні і досліджені історії рідного краю,  спростуванні неправдивої інформації про депортацію із подальшим   використанням для закарбування  в пам’яті українського народу. 

Наукова новизна роботи полягає  у тому, що ми  враховуємо оцінки процесу депортації «Захід» авторами різноманітних праць і доповнюємо скарбницю історичних джерел Лановеччини новими фактами на основі спогадів очевидців і живих учасників цих подій .

Проросту травою,

Квіткою розквітну –

Я з землі своєї

Нікуди не зникну,

Стану я землею,

Вічною, святою….

Ковальчук Олександра Данилівна.

Все минає у цьому світі. Минає життя, спливає час кудись у невідомість, молодість перетворюється на старість. Приходять і відходять люди. Повільно, але впевненою ходою, крокує історія  і залишає по собі багато таємниць і загадок. А сталим залишається тільки найголовніші загальнолюдські ідеали. Їх зовсім небагато, але саме на них тримається світ. Одна з таких вічних цінностей – це правда. Звичайно, не кожен її приймає і цінує. Ця робота – гірка правда  про долю знедоленої української сім’ї  Ковальчуків, які постраждали в  роки війни від німецького свавілля та у повоєнні роки  сталінський режим убив батька та сина за любов до України, а їхню родину вислали у заслання. Це була велика родина, яка виховала патріотів, борців за волю України.  У сім’ї Ковальчуків  дбали не тільки про матеріальний добробут, а й про духовність. Довгими зимовими вечорами батько розповідав дітям про події з минулого України. Всією сім’єю співали українських пісень, читали і обговорювали книжки, що приносив найстарший син Степан. Діти змалечку росли свідомими патріотами рідного краю.

Тож дозвольте нам на сторінках цієї рукотворної історії розповісти про тих, чиє життя сьогодні можна назвати (ми не боїмося сказати  цього слова) – подвигом. Може не таким вже і великим, але все – таки чимось більшим, ніж звичайне прожите життя…

Сім’я Ковальчуків проживала на хуторі біля  маленької річечки, між селами Борщівка і Вікнини ( нині с. Борщівка Борсуківська ОТГ). На хуторі проживали  дві сім’ї  Ковальчуків і Пальчиків (Пенцаків). Сім’я Данила Ковальчука переїхала жити на хутір між двома селами  весною 1933 року. Почало сімейство зводити там дім із надією отримати поблизу землю, яку обіцяла продати польська графиня Ржевуцька (вона мала маєток у сусідньому селі Борсуки і володіла прилеглими селами). На той момент вони мали три гектара землі, на які було важко прогодувати велику сім’ю.

Голова сімейства – Ковальчук Данило, дружина  – Єфросинія (Фросина). У їхньому шлюбі  народилося і виховувалося шестеро дітей –  Феодосія (1919 р.), Степан (1921р.), Ольга ( 1926), Олександра (1928), Іван (1929),  Василь (1931 р).  До сьогоднішнього дня дожили Олександра та  Іван. Наша розповідь написана із свідчень Олександри Данилівни, яка народилася 7 квітня 1928 року і на даний момент проживає у селі Борщівка.

     Батьки нашої героїні,  Ковальчук  Данило 1888 року  і Єфросинія 1890 року народилися у селі Борщівка і були простими селянами. Мати не мала гідної освіти, лише кілька класів початкової школи, але мала хорошу пам'ять і дар до співу. Своїм дітям Фросина намагалася прищепити любов до рідної пісні, рідного слова. Виховувала у дітей почуття шани і поваги до старших.

 Старші діти отримали освіту у Борщівській школі. Це була початкова школа і продовжили навчання у с. Матвіївці в семирічній школі. Починали вчитися ще в часи панування Польщі (Феодосія,Степан.). Молодші Олександра та Іван продовжували навчатися при «совєтах». А вже навчання зупинили при німцях. 

Батько брав участь у Перші світові війні. Був поранений і потрапив у полон до німецького табору весною 1915 року. У Німеччині Ковальчук Данило провів більше трьох років, де вивчив німецьку та польську мови. Після закінчення війни повернувся до рідного дому, створив міцну сім’ю. Де потрібно було годувати шістьох дітей. Тому батько змалку привчав синів і дочок любити рідну землю, привчав до праці. Щоб якось покращити матеріальне становище сім’ї, їздив в Польщу на заробітки на початку 1930 – х років. 

Тривожне ХХ ст. не дало змоги насолоджуватися спокоєм , виховувати дітей, розбудовувати господарство.  Ще жили свідки Першої Світової, як страшні очі Другої Світової  війни заглянули в кожне віконечко тодішньої української сім’ї, в душу кожної людини. Не минула вона і сім’ю Ковальчуків.

Йшов другий місяць літа 1941 року. Ранок із теплим сонячним промінням, пройшовся по колоссі, яке наливалося хлібом, зазеленілою отавою у лузі. Над річкою в’юнився світло-синій туман, а над верболозами зрідка озивалися пташки. Тишу ранку порушив шум мотоциклів і стукіт кінських копит. Німецькі солдати 1 липня 1941 року увійшли у село із сторони Малих Вікнин і першим, що їм зустрілося на шляху – хутір Ковальчуків. 

Олександра Данилівна і брат Іван на момент приходу німців були у лісі, збирали суниці. Почувши постріли у селі злякалися і заблукали, але знайшли дорогу додому.  Подвір’я не можливо було упізнати, скрізь були чужі люди, які господарювали, облаштовували великі намети. Солдати німецької армії  розквартирувалися, встановили польову кухню і готували обід на господарстві Ковальчуків. 

До  сім’ї Ковальчуків ставилися добре і без дозволу господаря нічого не чіпали. Були в них на хуторі більше трьох днів і тільки просили молока. Коли батько Данило заговорив з ними німецькою вони подобрішали, пригостили дітей цукерками і хлібом з маргарином. Ночували солдати на дворі у спеціальному наметі. Через три дні вони покинули їхній хутір і пішли на Борсуки.

  «Ми з тривогою чекали, що ж буде далі,  але мало що змінилося. Селяни далі продовжували працювати у своєму господарстві. Надалі були рабами, слово «українець» зникло. Німці стали впроваджувати свої закони і накази про «контингенти» - хліба, м’яса, вовни, шкіри і навіть кожухів. Були позитивні моменти - місцеву школу не закрили, а навпаки дозволили викладати українською мовою. З’явилися нові предмети, які викладали вчителі із сусіднього села Борсуки».

Із спогадів Дмитра Харчука, члена ОУН жителя села Борсуки: «З приходом німців у школах краю викладали історію України (Крип’якевича),  а також визвольні змагання 1917 – 1920 років. Щодо цього, заборонено було як Польщею, так і більшовиками. Як після показав час, що це мало великий вплив на молодь села, котра  майже вся в якійсь мірі включилася в процес боротьби» [1; c. 159].

У селі Борщівка відбулися вибори нового старости, ним став  Закидальський Григорій, була створена своя поліція. За декілька місяців староста склав список молодих хлопців і дівчат, яких мали відправити до Німеччини на роботу. Серед молоді, у списках була найстарша дочка Ковальчуків  - Феодосія, її було 19 років. У Німеччині вона працювала  поваром, у німецького вчителя. Вона готувала їжу з двома молодими німкенями для  його родини. Німець мав велике господарство і більше сорока працівників, переважно привезених з України і Польщі. У нього працював молодий юнак з села Юськівці, якого Феодосія підгодовувала. Таємно брала хліб, яйця у господаря і вночі передавала простим робочим. Разом з Феодосією на кухні працювали дві молоді дівчини, вони не мали коштів заплатити за навчання, тому змушені були відпрацювати у вчителя два роки. У Німеччині Феодосія була до 1945 року і повернулася у село після війни.

Багато місцевої молоді, котра в часи радянської окупації змушена  була тікати із села, після німецької окупації повернулася на малу батьківщину. У липні 1941 у Борщівці і в навколишніх селах організовувалась «Січ» - підпільна організація українських націоналістів. Навчанням військової справи у селі займався Андрій Кутрань. Місцем навчання було пасовисько біля річки, яке місцеві прозвали «Майданом», там молоді люди вивчали ази військової справи, медицини, вивчали українські традиції та пісні, вчилися марширувати. Столярі змайстрували юнакам із дерева муляжі гвинтівок.  Коли ж гестапо заборонило всі патріотичні організації і більше не можна було збиратися на «Майдані» хлопці перебралися до Чорного лісу.

«Перші підпільні гуртки молоді під час німецької окупації з’явилися в тих селах, де більшовики не зуміли арештувати усіх членів ОУН… На Лановеччині ці гуртки виникли у селах Білозірка, Бережанка, Краснолука, Борсуки, Борщівка, Татаринці. Керував ними Петро Ковальчук (можливо однофамілець чи родич даної сім’ї), Тимофій Басюк, священик Собко – люди з освітою, обдаровані і непримиренні антикомуністи. Петро Ковальчук згодом став районним провідником ОУН, Тимофій Басюк – командир загону» - із слів Бобюка А. у книзі «Лановеччина  події і люди у визвольній боротьбі ХХ століття» [1; c. 29].

Двір родини Ковальчуків був розміщений на хуторі між двома селами. Дорога від «Майдану» де проходило навчання  і до лісу де була база хлопців   проходила повз цей хутір. Тому у хаті Ковальчуків виникає підпільний гурток молоді, які відстоюють ідею відродження української держави. Одним із учасників  був старший син Степан Ковальчук.

 Майже кожної ночі, він із своїми побратимами збиралися у коморі і готувалися до підпільної боротьби. Всі члени організації мали псевдоніми, справжніх прізвищ ніхто, з метою конспірації, не розкривав. Тому молодшим братам і сестрам було заборонено навіть виходити у сіни чи заходити до комори. Особливо допитливою була сестра Олександра, яка прагнула бути корисною братові. Вона таємно проникла в комору і заховалася до приходу Степанових друзів. Тому стала свідком розмов і впізнала кількох сільських юнаків. Брат Степан дізнався про витівку молодшої сестри Олександри. Він став її переконувати, що підпілля – страшна річ: «Кожна мить – пастка, зрада. Кожну мить тебе можуть підстрелити чи ще гірше: взяти живою і катувати, що витримувала далеко не кожна людина. І після такого ти можеш «розколитися». А за тобою стоять твої друзі, знайомі».

Степан переживав за долю України й надавав великого значення пропагандистській  роботі серед населення. Часто ходив на збори і виступав перед молоддю з промовами, читав вірші, знав багато повстанських пісень, закликав людей до спротиву німцям й стійкості. 

 Інколи на хутір приходили хлопці з інших сіл, щоб тримати зв'язок між селами і ділилися інформацією, розносили націоналістичну літературу, листівки, слідкували за переміщенням німецьких військ. На ранок усе ставало на свої місця, повстанці ішли у ліс,  родина в поле, а близько півночі знову стукіт у двері і знову до роботи … Кожного разу допомагаючи і співпрацюючи  повстанцям сім’ї Ковальчуків наражалася на небезпеку, бути спаленими чи вбитими зранку загонами німецької поліції. 

Олександра Данилівна згадує: «Повстанці приходили посеред ночі, стукали у двері, вимагали упустити у дім. Може ми боялися! Вже після того, як Степан покинув батьківський двір і перебував у Чорному лісі, але змушені були їм допомагати». Однієї зимової ночі, коли Олександра Данилівна у будинку була із меншими  братами, до них прийшли повстанці. Вони попросили, щоб вона  дозволила їм переночувати і нагодувала.

З травня 1943 року відомо про діяльність перших значних військових формувань УПА. На півдні Рівненщини та Кременеччини формувалися загони Черника (Дмитра Казвана), Чорноморця (Євгена Басюка), Крука (Івана Климишина), Яворенка (Тимофія Басюка) [1; c. 49].

Сім’ї Степан Ковальчук не повідомляв у якій підпільній групі повстанців знаходиться. Найближча була група Яворенка у сусідньому лісі Кіптиха, але були у селі й прихильники Крука.  

Початок 1944 року приніс нові зміни у село Борщівка. Фронт невпинно наближався. У лютому 1944 року у селі з’явилися радянські партизани з’єднання Андрєєва. Жителі навколишніх сіл добре пам’ятають, як вони грабували населення, забираючи останні шматки хліба. Для повстанського руху це був час невизначеності, втрати багатьох позицій, зрад і загадкових убивств. У квітні 1944 року у лісах Борщівки відбувся бій військ НКВС з передовими загонами вояків, які прикривали основні позиції відділів УПА – Південь у цих боях брав участь Степан із своїми побратимами. Близько двох днів НКВС обстрілювали ліс, але перегрупувавши сили, повстанці 18 квітня 1944 року атакували підрозділи Червоної армії і змогли прорватися із оточення. Це були страшні дні для родини Ковальчуків, коли із лісу доносилися вибухи, свисти куль, гавкіт собак і крик розлючених червоногвардійців  і усвідомлення, що там в оточені твоя дитина. Після навали НКВС Степан передав звісточку, що їм вдалося відступити з Чорного лісу і  що він живий і здоровий.

Відомості про цей бій знаходимо на сторінках праці В. Мазура : «Радянське командування прагнуло оточити та знищити загони УПА- Південь. За даними радянської агентури станом на 10 квітня 1944 р. в кременецько–шумському лісовому масиві зосереджувалося біля 4000 повстанців. Того ж дня відбувся бій військ НКВС у районі сіл Борщівка – Борсуки з передовими загонами українських вояків, який прикривав основні позиції відділів УПА–Південь з південної сторони в кількості 300 повстанців. У результаті бою втрати УПА  становили 57 бійців убитими і 18 полоненими. Однак захопити передові позиції український партизанів не вдалося. 11 – 12 квітня 1944 р. для знищення підрозділів УПА військам НКВС передано 6 танків, які протягом двох днів обстрілювали борсуківський ліс із гармат. Перегрупувавши сили, повстанці 18 квітня 1944 року атакували  підрозділ червоноармійців і захопили батальйонний міномет та реактивну установку «катюшу». Терміново прибувши на місце події оперативна група СМЕРШу з військовою частиною в результаті кількагодинного бою відбили реактивний міномет. На основі агентурних даних, поданих Лановецьким і Вишнівецьким РВ НКВС, з 28 квітня до 3 травня проведена військова операція із знешкодження підрозділів УПА в лісових масивах на кордонах Лановецького, Вишнівецького, Новоселицького районів. Крім оперативних груп НКВС, в операції задіяно курсантів школи молодших лейтенантів.  За допомогою прочісування лісового масиву і допитів затриманих повстанців виявлено ряд таємних бункерів, вбито 114 і захоплено в полон 16 українських партизанів».

Після цих подій Степан один раз був вдома. «Батька не було, він поїхав у справах до Кременця.  А мама плакала. Вечір побув брат із нами, а вночі пішов».  Протягом травня місяця загони НКВС прочісували лісові масиви і допитували місцеве населення, відбулися арешти молодих націоналістів і серед них був Степан Ковальчук, якому тільки виповнилося 19 років.

     Його та кількох односельчан  відправили до в’язниці у місто Збараж.  Там він у підвалі сидів з трьома хлопцями, але за декілька місяців їм вдалося втекти. Він розумів, що не може повернутися до рідного дому, бо наразить сім’ю на небезпеку. Степан вирішив тікати до Польщі, але на кордоні його затримали.  Знов була спроба  тікати, але його поранили у живіт. Потім півтора місяця лежав на лікуванні в госпіталі міста Збаража. Далі його засудили на 15 років каторжних робіт за те що був зв’язковим у ОУН, відправили у  Сибір, із забороною повертатися в Україну. Степан Ковальчук  після смерті Сталіна попав під амністію і був звільнений, відсидівши 12 років ув’язнення. Братові так і не дозволили оселитися в рідному селі.

 Доля приносила нові випробування для сім’ї Ковальчуків, вона їх зовсім не жаліла. Коли у березні-квітні 1944 року  у лісі була облава НКВС  і повстанцям вдалося прорватися, розлючені червоногвардійці мстилися селянам за підтримку повстанського руху. 

1 травня 1944 року на хутір до Ковальчуків приїхали солдати. Вони покликали батька Данила і вимагали відомостей про сина, Ковальчука Сергія, воїна ОУН. Він мовчав, його взяли  попід руки і повели у поле. Поклали на живіт, головою до землі, і одним пострілом прострілили йому потилицю. Діти чули постріл і повтікали до хати. За деякий час прийшла сусідка, і сказала, що батько лежить у долині. Старша донька Ольга, а за нею і Олександра побігли до батька, але він був уже мертвий. Він прожив тільки 51 рік, мамі  Олександри Єфросинії на той момент було 49 років.

    Олександра Данилівна розповіла нам про ще один випадок зі свого непростого минулого: «Я  розповім ще один випадок, який стався у нас  на хуторі». Коли вона розповідала, ми помітили страх у її очах і тремтіння у голосі. Хоч пройшло багато років, і ми живемо у вільні, незалежні, суверені державі. До  подій 24 лютого 2022 року ми  не розуміли її страху, що історія кривавого звучання, цькування і вбивств може повторитися…

    А все було так. «Осіннього вечора на хутір до сім’ї Ковальчуків прийшов солдат НКВС з полоненою дівчиною. Олександра Данилівна і  сестра Ольга впізнали дівчину, вона була із сусіднього сила Вікнини, і не раз  приходила до них у комору, де збиралися повстанці разом із братом Степаном. Вона була зв’язковою у націоналістів і потрапила до рук катів і мала викрити криївку у лісі Кіптисі. Солдат з повстанкою залишилися ночувати, їх поклали спати на одному ліжку. На бильці ліжка солдат повісив пістолета і наказав батькам розбудити о 4 годині ранку. Зранку гостей нагодували і вони мали рушати, але дівчина вмовила солдата ще трохи відпочити. Коли він заснув, вона тихенько встала, взяла револьвер, і попросила Ольгу показати де вихід. Ольга вийшла на вулицю допомогла вдягнутися і показала в який бік село Вікнини. Батьки зрозуміли, що сталося і за пів години розбудили солдата. «Ваша жінка вийшла надвір напевне заблукала. – Коротко відповіла мама».

Солдат схопився з ліжка, вибіг на вулицю, а її ніде немає. Швидко почав вдягатися і розпитувати куди саме вона пішла, ми мовчки стояли, а батько показав у протилежний бік. Солдат взяв свого коня і кружляв ним верхи навкруги хутора, але її давно вже не було видно. Вона зуміла втекти, а  солдат швидко поїхав верхи до села Борщівка. Довгий час родина боялася, щоб не викрилася правда  втечі дівчини і що саме вони її допомогли».

   Багато горя пережила  сім’я Ковальчуків, але це був тільки початок їхньої сімейної драми. Найстрашніше було попереду.

У 1947 р. виходить постанова  РМ СРСР № 3214 від 10 вересня 1947 р. про депортацію населення західної України, виселяти насамперед  «родини учасників банд ОУН, пособників учасників ОУН та членів їхніх родин, куркулів-націоналістів та їхні родини». Наймасштабнішою депортацією населення західноукраїнських земель у повоєнний час стала операція «Захід», проведена у жовтні 1947 р. Людей планували перевозити із 86 залізничних станцій західних областей України (за винятком Закарпатської). У Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї та Ковелі було утворе­но 6 збірних пунктів для прийому сімей «націоналістів» та відправлення їх звідти на спецпоселення.

Дощова осінь 1947 року вкарбувалася в пам’ять цій родині поденно, погодинно. Зранку прокинулася мати, вийшла на вулицю, а там солдати, які загнали її назад у будинок. Коли стало світати, солдати зайшли до них у дім. Зачитали документ, у якому їх вважали ворогами народу, «активними бандитами», у родині яких був батько і син, які зрадили державі. На збирання їм дали близько 20 хвилин. Один із солдатів порадив узяти теплий одяг. Висилають Ковальчук Фросину (матір) і четверо дітей.  Феодосії (найстаршій) було  24 роки, Олександрі – 19, Іванові – 17, а наймолодшому братові Василеві – тільки 13 років. Сестра Ольга врятувалася, вона була одружена і змінила прізвище, проживала у місті Ланівці.

   Збиратися з рідного дому, а що можна зібрати за 20 хвилин, напевне паніку, страх, відчай, сльози і невідомість, а як далі….

    Олександра Данилівна, згадує і розповідає все у деталях так, як це було вчора. «Ми, діти, почали плакати і панікувати, що брати, не пам’ятаємо де що лежить. Ольга гостювала у нас, вона зготувала нам їжу на дорогу. З речей ми нічого не взяли тільки одяг той, що був на нас. Запрягли наші коні і ми попрощалися з рідною сестрою, яка залишилася вдома, з важким серцем поїхали у невідоме… Привезли нас до хати у центрі села, (пізніше це буде хата Горошка Павла Кіндратовича) у якій нас тримали до обіду. У цій хаті було декілька сімей із нашого села, а саме родина Самотюк Тетяни Яківни – 1908 р. і двох її дочок Ганни і Антоніни. У 1947 році виселені із села на спецпоселення в м. Осінники Кемеровська обл.  Подружжя  Закидальських Михтона і Лікору, їх  сина Антона, якому було 8 років. Сім’я Закидальських мали старшу доньку, яка  була у рядах ОУН, її було засланою у Сибір. Вивезли сім’ю Солонини Микити Кіндратовича і його двох доньок Фросину і Ганну.  Сергійчук Василь Петрович  - 1888 р., дружина – Сергійчук  Дарія Григорівна 1889 р., діти Лікора і Зіна у 1947 р. – також були виселені із села на спецпоселення в м. Осінники Кемеровської обл. До списків осіб на виселення, поспіхом складених секретарями сільрад, потрапило багато осіб, що не були близькими родичами повстанців.

    До обіду їх усіх «ворогів народу» із села Борщівка позбирали, посадили на коні і повезли до Лановець. Під вечір вони приїхали на залізничну станцію, усіх  загнали у товарний потяг, в якому  були пороблені нари із дошок. «В одному вагоні було більше ста чоловік. Наш потяг  рушив у незнану дорогу, до нас приєднувалися нові «вороги народу», люди, які не знали за що і перед ким вони вині. Згадується українське прислів’я: «Що посієш – те й пожнеш». Ми сіяли бажання мати власну державу, а пожали смерть і забуття. Ми їхали, до нас приєднувалися нові вагони, а далі цілі ешелони. Було три ешелони з Тернополя, Львова, Дрогобича. Перевозили нас у ночі, удень ми стояли на станції  чекали ночі. Везли 21 день, випускали один раз на день, зранку з вагона під прицілом рушниці. Були люди, яким вдалося утекти.  Годували нас раз в день: шматок хліба і вода, два відра каламутної води, що називали гороховим супом на сто чоловік. З цієї пори вона стала нашою першою стравою більше десяти років. Спали на нарах збитих з дощок, знизу дорослі, а зверху діти».

 «Привезли нас у Кемеровську область у місто Осінники вночі, біля 10 тисяч чоловік, повантажили нас на машини і відвезли працювати на шахту. Всього ми зазнали там. Голод, відсутність нормального одягу, деремна робоча сила. Вмирали часто і багато.

 Відвезли нас зранку у підвал багато поверхового будинку, якому не було ні світла, ні тепла. У підвалі пороблені нари і знову на тридцять чоловік одна піч,  на які ми всі готували їсти.  Жили бідно, але жили в певній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, але бачили сонце тільки між змінами, але як воно пекло. Восени місили бруд, а навесні нашу шахту заливало водою.

 Зранку прийшов комендант і відправив нас на комісію, яка відправляла нас на роботу. Наша мама Фросина була пенсійного віку, тому її не відправили на роботу, а братові Василеві було 13 років,  він теж не працював. Феодосія працювала у шахті, Олександра перевозила людей у шахті, пропрацювала три роки і три місяця, і майже втратила зір. Іван працював установником на шахті, пізніше пішов у вечірню школу і став бригадиром. Жилося дуже важко, могли працювати на шахті голодні, хліб їли раз на три дні. А по нормі держава виділяла кілограм хліба, три кілограма крупи на зміну, але вони цього не отримували. Пізніше карткова система була відмінена і на день давали кожному шахтареві два кілограма хліба.

   Щоб вижити і врятувати найменшого брата Василя, старша сестра Феодосія відправило його таємно в Україну. Його посадили у потяг із жінкою, яка поверталася в Україну. Хлопчика зустріла сестра Ольга у Ланівцях, але недовго він прожив із нею. Радянська система знову його  відправила до нас, везли його товарним потягом 40 днів із злочинцями.  Захворів на скарлатин і пролежав у лікарні більше місяця».

   Наступного року Ковальчукам виділили кімнату, у які проживало більше десяти чоловік. Для сім’ї із п’яти чоловік їм  виділили три ліжка. За декілька років родина купила невеличкий дім на двох  господарів. Старшим дітям дали 18 соток землі. Відтепер сім’я не голодувала, адже були працьовитими і добрими господарями.

В 1956 році була створена комісія по перегляду політичних справ. Вона працювала зранку до ночі. Піднімали справи, викликали людей, опитували їх. Викликали і нашу родину. Потім відпустили, а через деякий час дали лист в якому термін нашого покарання закінчився і ми можемо їхати додому. 

Старший брат Степан повернувся із  Сибіру, відсидівши 12 років, працював на шахті. За декілька років виїхав до Кривого Рогу до свого друга.

Брат Іван одружився із Ольгою, з якою вони разом працювали на шахті. У заслані в них народилася дівчинка. У на початку 70-х. років переїхав жити до Кривого Рогу, 27 років з дня на день працював на шахті. На даний момент проживає у Кривому Розі, пенсіонер.

Додому в Лановецький район Олександра Данилівна повернулася  1962 році, купила дім і чекала повернення матері. Вона приїхала з братом Василем у 1964 році, але недовга була радість родини через чотири місяці матері нестало. Але здійснилася її заповітна мрія, вона повернулася в Україну, вступила на рідну священну землю своїх дідів і прадідів. Похована біля свого коханого чоловіка. Найстарша сестра Феодосія повернулася до села на старості літ.

    Ми, молоде покоління, низько вклоняємося і шануємо людей, які зуміли вижити в умовах заслання, не зламалися, не скорилися.  Ми вшановуємо, тих, кого в умовах більшовицької тиранії повинні були  забути  і викреслити з своєї пам’яті та історії. Вони все  життя вірили, що обов’язково повернуться додому. Для них Україна – рідна священна земля, земля їх батьків і дідів. Тут вони народилися, виросли, тут уперше побачили сліпучу синь українського неба і золоті розливи пшеничних ланів. Бог почув їхні молитви, вони всі повернулися дорідного дому.

Вони не хотіли  по собі ні пісень,

Ні тризни , ні пам’ятників.

Просте було їхнє бажання

Пам’ятайте нас! Пам’ятайте!

                                                           ВИСНОВКИ

Сьогодні ми знову змушені боротися з одвічним ворогом України, ми віддаємо шану нинішнім героїчним захисникам незалежності та територіальної цілісності України, геополітичного вибору нашого народу.  

Радянська влада завдала багато горя українським родинам, а нащадки цієї вдали завдають сьогодні. За даними дослідників, у жовтні 1947 року було депортовано понад 26 тисяч родин, а це майже 80 тисяч жителів Західної України, з яких понад 22 тисячі дітей. Найчисельніше вивезли населення з Львівщини і Тернопільщини. Депортували у найвіддаленіші і найважчі для проживання регіони росії. Для радянської влади це ще й була майже безкоштовна робоча сила. Багато хто з українців знайшов вічний спочинок у мерзлотах Сибіру, так ніколи не побачивши рідної землі.

Усі ці історичні події, пережиті родиною Ковальчуків, підтверджують споконвічні прагнення українців до гідності, свободи та життя в європейській спільноті, готовність захищати свою державу та своє право самим визначати майбутнє.

                       СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Лановеччина: події та люди у визвольній боротьбі ХХ ст.  Книга пам’яті. упоряд.: С. П. Лисак, О. В. Рудюк. - Т.: Терно-граф, 2010. - 416 с.

2. Спогади Ковальчук Олександри Данилівни.