Науководослідницька робота Жанрова специфіка та обрядова семантика весілля українців та болгар

БОЛГРАДСЬКИЙ ЛІЦЕЙ  №2

БОЛГРАДСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Науководослідницька робота

 

Жанрова специфіка та обрядова семантика

весілля

українців та  болгар

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                          Автор  :

Пармакова Марина Дмитрівна

вчитель початкових класів

Болградського ліцею №2

вчитель вищої категорії

«вчитель  методист»

 

 

 

 

 

 

 

 

2024р.

 

ТЕЗИ

 

 У розбудові української суверенної держави неабияке значення має вивчення культури українського народу в цілому і етнокультури зокрема. Одним із складових чинників етнокультури сьогодні залишається фольклор, який безпосередньо пов’язаний з традицією народів.

 Саме фольклор разом із мовою та історією в сучасних умовах становить собою основу збереження національних традицій.

 Фольклор – це стала традиція народу, сфера постійних та історично зумовлених змін.

 У фольклорній формі закріплювалася спадкова інформація, історична пам’ять, передача та осмисленні образів.

Мета роботи  полягає в тому, щоб повніше і глибше зібрати та узагальнити багатовікові культурні традиції українців та болгар на прикладі весільної обрядовості. Показати на цій основі глибину та багатство духовної культури цих народів.

 Дослідження весільного обряду дають змогу визначити місцеві особливості весільної обрядовості, а на основі фольклорних записів попередників та результатів власних досліджень дослідити збереженість і характер фольклоротворення, а також простежити характерні фольклорні явища, пісенні твори, що ввійшли до складу весільного обряду болгар та українців; визначити їх художню та функціональну вартість.

 Для досягнення поставленої мети передбачено розв’язування таких завдань:

•          визначити регіональні особливості функціонування весільної обрядовості українців та болгар;
•          з’ясувати жанровий склад, образну систему та особливості побутування обрядових і не обрядових пісень у весільному комплексі болгар та українців.

Новизна роботи

Запропонована робота є спробою дослідження фольклористики на основі порівняння весільних обрядів болгар та українців.

Об’єктом дослідження є вивчення усної народної творчості українців та болгар на прикладі весільної обрядовості.

Практичне значення

Результати дослідження можуть бути використані учнями та вчителями для глибших теоретичних опрацювань з питань традиційної обрядовості та фольклорної особливості різних етнографічних зон.

 Робота складається з вступу, основної частини (де містить 2 підрозділа) висновок, список використаних джерел та додатка.

 

 

 

І.  1.Процес формування традиційного весільного обряду українців, болгар і багатьох інших народів відбувався протягом тривалого часу. Він сягав своїм корінням у глибоку давнину.

 Весільні обряди – це закріплення традиціями суспільні звичаї і врочистості, що супроводжують і знаменують одруження.

 Спливали роки, мінялися формації, а весільна обрядовість і звичаєвість на всій території України в основному обрядовому циклі не змінювалась. Головним фактором, що спричинився до появи весільної обрядовості була її суто соціальна функція. Обрядами відзначали важливі події в житті людей, зокрема шлюбні обряди освячували нове подружжя. Тобто, обряди були неписаними юридичними законами, звичаєвим правом, дотримуватись якою повинні були усі члени роду.

 Сама ж схема весільної драми, загалом весільна обрядовість – це суспільний продукт, синтез родинних і суспільних відносин упродовж тисячоліть. Весільна обрядовість є історичною категорією. Історичні процеси позначались на весільному обрядові, його поезії. Далі подаємо аналіз весільної поезії українців та болгар в співвідношенні з етапами весілля.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

І.    Тези.

ІІ.   Зміст.

ІІІ.   Вступ.

ІV.   Жанрова специфіка та обрядова семантика весілля українців

          та  болгар.       

      1. Обрядово-жанрова структура весілля українців.

•  2. Дошлюбне спілкування.
•  3. Предвесілля.

          3.1. Сватання.

          3.2. Оглядини.

          3.3 Заручини.

          3.4. Барвінкові обряди.

           3.5. Дівич – вечір.

           3.6. Бгання короваю.

       4.   Весілля.

            4.1. Запросини.

             4.2. Вирядження молодого.

              4.3. Посад.

               4.4. Вінчання.

                4.5. Покривання.

       5. Після вісілля (перезва).

               5.1.  Посаг.

               5.2.  Комора.

               5.3.  Калачини.

         6.  Болгарський фольклор (обряди, звичаї та традиції).

                 6.1. Весільна обрядовість.

                  6.2. Сфатуване (отдумване).

                   6.3. Годеж.

                    6.4.  Сватба.

                    6.5. Після весільні обряди.

                    6.6. Поврътки.

         7.  Сучасне весілля.

          8.  Сучасний стан традиційного весілля.

  V.  Висновок.

  VI. Список використаних джерел.  

   V. Додатки.

   

 

 

 

 

 

                                                             ВСТУП

                             ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ   

            Процес формування традиційного весільного обряду українців, болгар і багатьох інших народів відбувався протягом тривалого часу. Він сягав своїм корінням у глибоку давнину.

 Весільні обряди – це закріплення традиціями суспільні звичаї і врочистості, що супроводжують і знаменують одруження. Утворенню сім'ї українці  та болгари завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася весільна обрядовість – справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику. 

      Спливали роки, мінялися формації, а весільна обрядовість і звичаєвість на всій території України в основному обрядовому циклі не змінювалась. Головним фактором, що спричинився до появи весільної обрядовості була її суто соціальна функція. Обрядами відзначали важливі події в житті людей, зокрема шлюбні обряди освячували нове подружжя. Тобто, обряди були неписаними юридичними законами, звичаєвим правом, дотримуватись якого повинні були усі члени роду.

     У характері весільної обрядовості відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма)– це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя – своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу. 

 Сама ж схема весільної драми, загалом весільна обрядовість – це суспільний продукт, синтез родинних і суспільних відносин упродовж тисячоліть. Весільна обрядовість є історичною категорією. Історичні процеси позначались на весільному обрядові, його поезії. Далі подаємо аналіз весільної обрядовостi українців та болгар у співвідношенні з етапами весілля.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

               Обрядово-жанрова структура

                            весілля українців

 

    

            Українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне   весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір.     Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.                                                                              
   "Сценарій" традиційного народного весілля в основних рисах зберігся й дотепер – більшою мірою в сільській місцевості та у значно трансформованому вигляді в умовах міста. 

 

                                  Дошлюбне спілкування

 

    Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом яких була ритуалiстика молодiжного спілкування. 
Українці кажуть: Як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. Ця народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й сім'ї, особливо у минулому, коли одружувалися на все життя і тільки з однією людиною. Тож момент вибору судженого був дуже відповідальним. У виборі шлюбного партнера перепліталися різні інтереси. 
   Система дошлюбного спілкування передбачала певні норми залицяння та сватання, які майже до кінця XIX ст. грунтувалися на патріархальних засадах. Молодь спілкувалася переважно в межах свого села, а в містах – у межах вулиці, навіть свого "кутка". На рубежі XIX—XX ст. цей принцип був порушений і молодь нерідко шукала собі пару не тільки у своєму селі, а й у навколишніх.    Хлопці та дівчата зустрічалися на вулицях, ігрищах, толоках, вечірніх сходах, ярмарках. 
    Найпоширенішими формами дошлюбного спілкування були вулиці, забави, годенки, вечорниці тощо. На забавах молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця, а, наприклад, на Прикарпатті на забавах були присутні батьки або старші родичі. Це, втім, не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Колись уся громада зневажала дівчину, яка давала волю нестримному коханню.   Траплялося, таких дівчат били мотуззям від дзвонів, намоченим у соляній ропі. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізично карати хлопця і дівчи за   перелюбство.                             
    Однак подібні випадки траплялися рідко, оскільки вся система виховання молоді грунтувалася на дбайливому, лицарському ставленні хлопців до дівчат і наречених, на романтизації почуттів. 

 

                                                    ПРЕДВЕСІЛЛЯ

   

        Передвесільний етап обряду складався з трьох частин - сватання, оглядин, заручин.

                                                         СВАТАННЯ

Сватання часто відбувалося за домовленістю молодих людей, але були випадки і небажаних сватів, які ризикували почути відмову.

     Початковою обрядовою дією фактично було сва­тання дівчини. Цей обряд мав у різних регіонах України свої назви: сватання, могорич, змовини, рушники, слово, старости та ряд інших.

      Про обряд сватання писав і Тарас Шевченко:

«Покохавшись літо чи то два... парубок до дівчиного батька й матері носила старостів, людей  добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і ма­ти поблагословлять, то дівчина, перев'язавши ста­ростам рушники через плечі, подає своєму зарученому на тарілці  самодільну хустку».

    Перша зустріч представників молодого з мо­лодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб вiдбувалося при засватаннi. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват», «посла­нець», «сватач», «говорун». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків.

    Успіх сватання залежав ще й від уміння старости вести традиційні весільні розмови, тому старшим старостою обирали чемного, кмітливого, балакучого, весе­лого чоловіка.

      У призначений день старости, зайшовши до хати з палицями та хлібом у руках і привітавшись, починали традиційну промову, яка у різних місцевостях мала свої особливості. У центральних районах України розмову вели про мисливців, що натрапили на слід куниці - кра­сної дівиці; у західних областях частіше заводили річ про купівлю телички, ягнички, на Полтавщині - питали про швачку чи прачку.

     На сватанні головними атрибутами, знаками зго­ди та її закріплення були: піднесення хустки, пе­рев'язування молодого і сватів рушниками, обмін хлі­бом, розламування хліба, частування сватів за столом; знаками відмови - піднесення гарбуза, повернення хлі­ба тощо.

       Дівчину обов'язково кликали до хати й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Існували різні словесні форми відмови від небажаного шлюбу. Якщо на знак відмови дівчина повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона, тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін.

      Щоб уникнути сорому, часом посилали «розвід­ника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили.

       У центральних районах України дівчина на хлібі підносила старостам рушники,а нареченого дівчина перев'язувала хусткою. Приймаючи дар, вони вклонялися і говорили:

«Спасибі батьку і матері, що свою дитину рано будили та доброму ділу учили.

     Спасибі й дівчині, що рано уставала, тонко пряла і хороші рушники придбала».

   При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане. 
Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи – місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини. 

    Добре був обізнаний з українськими обрядовими традиціями Тарас Шевченко. В його творах часто вико­ристовуються елементи та дійові особи весільного об­ряду: старости, бояри, вишиті рушники, святий хліб тощо. Особливо колоритно це описується в «Наймич­ці»:

... Та й за старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люди з рушниками,

Зi святим хлібом обміненим,

Панну у жупані,

Таку кралю висватали..

 

                                                          ОГЛЯДИНИ

    Оскільки дівчина, за традицією, після одруження переходила жити в сім'ю парубка, то важливою обрядо­вою зустріччю двох сторін були оглядини (умовини, розглядини, обзорини, печеглядини) – знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання..

   В основі укладання шлюбу протягом тривалого історичного періоду лежав договір між двома сторона­ми - батьками молодих. Посередниками при цьому ви­ступали довірені особи - сват або сваха. «Доручення, яке бере на себе сват, становить зміст приватного дого­вору між ним і нареченим, скріпленим певним чином: б'ють по руках і моляться разом».

    Батьки дівчини оглядали господарство майбутнього зятя, ближче знайомилися з його сім'єю.

   Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб завершилися шлюбною угодою.

 

                                                      ЗАРУЧИНИ

    

 

     Заручини були найважливішим елементом пе­редвесільного циклу. Ця заключна обрядова дія у різних регіонах України називалася по-різному: полюбини, змовини (Волинь), слово (Хмельниччина),  словини (Львівщина),  мале весілля (Полтавщина), рушники, хус­тки (центральні райони), сватанки, сватання (Закарпат­тя, південно-східні райони).

     У період від сватання до оглядин була можли­вість обдумати рішення про одруження, і тому на зару­чинах закріплювалося досягнення остаточної згоди на шлюб.

    Назва «заручини» походить від обрядового з'єд­нання рук молодих на хлібі, зерні, що, за народним звичаєм, набирало юридичної сили.

   Наприклад, на Полтавщині, Черкащині саме на заручинах молода перев'язувала старостів рушниками.

   На Київщині у весільній пісні йдеться про те, що парубок також отримував рушник, а на додачу ще й ху­стку:

Два рушнички - старостам,

третій — молодому;

дівчина вимовляла слова:

І ще йому подарую хусточку шовкову.

Подивлюсь на молодого,

Йому усміхнуся,

Та з Василем молоденьким,

Навік заручуся.

 

    Заручини за своєю структурою і функціями на­гадували весілля. Молодий і молода з дружками запро­шували гостей, сватів і родичів до хати молодої, де від­бувалися церемонії поєднання двох родів. Власне, до­вкола цієї ідеї і вибудовувалася вся передвесільна обрядовість.

  Вона включала три основні ритуальні дії: посад, благословення та обдарування.

  Під час церемонії  молоді висловлювали взаємну згоду на шлюб, який освячувався двома рода­ми. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушни­ком хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчи­ни, зверху - руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.

     У Карпатах, де збереглися більш архаїчні обряди, цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона об­сипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родів.

    Потім починалося урочисте благословення мо­лодих їхніми батьками. Останні, за звичаєм, сідали на лаву, застелену кожухом (символ благополуччя роди­ни), а староста підводив до них молодих за хустку: один кінець він тримав сам, а два інших - молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді, стоячи на рушнику, тричі вклонялися батькам, прийма­ючи благословення. По закінченні родичі обмінювалися подарунками, а головне - обдаровували наречених; як правило, не обходилися рушниками та хустками, а да­рували хто худобу, хто клапоть землі.

    Традиція ставати молодим на рушник дійшла до наших днів. Цей обряд існує і під час офіційної реєст­рації шлюбу у палацах одруження.

     На ознаку того, що дівчина і хлопець заручені, вони обмінювалися перснями і, крім того, отримували певні атрибути: наречений - барвінкову квітку, нарече­на - червону стрічку або квітку (на Буковині - траву). Дівчина після заручин до весілля ходила прибрана в квіти, стрічки.

Звідси, мабуть, і прислів'я:

Гарна дівка, як засватана".

     У багатьох місцевостях України аж до XX ст. з часу заручин жених користувався правом ночувати в хаті нареченої. Мати в першу ніч після заручин сама стелила ліжко молодим.

    Між заручинами та весіллям відбувалася підгото­вка до торжества, обставлена низкою обрядів. Основ­ними тут були дівич-вечір (або барвінкові обряди), замішування короваю та запросини.

       Для Західної України більш притаманними були барвінкові обряди, для Східної - коровайні. На Поділлі поєдналися обидва обряди: молода із дружками у п'ят­ницю йшла до лісу за барвінком, і того ж дня родичі та сусіди сходилися на випікання короваю.

       Ці два весільні обряди мають єдине і дуже давнє коріння, пов'язане з поклонінням культові рослин та предків.

      Барвінкові обряди розпочинали власне весілля. Вони символізували освячення шлюбу громадою і включали цілий ряд обрядових дій: збирання барвінку, материнське благословіння на плетення вінків, їх виготовлення та одягання. 
   У різних районах України барвінкові обряди мали свої особливості. Найбільш поширеними вони були в Карпатах та на Наддністрянщині. Там по барвінок йшли молодіжною громадою з музикою, на Бойківщині – молода з дружками та малим хлопцем, на Закарпатті – дружки молодого і молодої. На Середній Наддніпрянщині та у східних районах по барвінок йшла тільки молодь, яка виготовляла барвінковий вінок лише як прикрасу до короваю. Ось зразок одної з обрядових пісень, які співали дівчата та хлопці:

                                                Дівчата, дівчата,

Та не рвіть барвінок, 

Бо гризуться хлопці,

    Що багато дівок, 
Не гризіться, хлопці,

Якось воно буде, 
Заберуть чужії,

Жодна з нас не буде, 
Зачали дівчата барвінок сплітати, 
Прийшли хлопці з Дубівців,

Стали дівчат брати. 
Ми ся розійдемо,

Як по полювівці. 
Як по полювівці ходятьчередою 
Ми ся розійдемо одна за другою.

      В українців вічнозелений барвінок завжди вважа­вся символом вічності кохання та шлюбу і, природно, одним із головних елементів весільної обрядовості. Збирати барвінок ішли у супроводі музик із хлібом, вів­сом та горілкою.

     У Галичині прийнято було йти по барвінок усією молодіжною громадою, на Поділлі- молода йшла з дружками та малим хлопцем, на Закарпатті - лише дружки молодої та молодого, а на Наддніпрянщині -невелика група молоді, котра мала виготовити вінок як прикрасу до короваю. Виготовлені з барвінку вінки іно­ді мастили медом, додавали кілька зубців часнику (як обереговий знак), вплітали китиці вівса, клали вінки на хліб і несли їх до батьків на благословення. В західних районах більш поширеними були вінки, котрі плели у так звані барвінкові дні.

     Барвінковий вінок виплітали тільки тим, хто вступав у шлюб вперше. Обруч для нього робили з па­гінця солодкої яблуні. Готовий вінок прикрашали коло­сками вівса і виносили в комору.

     На Гуцульщині вінок змащували медом і вкрива­ли позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому, бо, якщо вінок пропаде, - не буде щастя у подружньому житті.

     Вінками не тільки прикрашали молодих та дру­жок, а й вдягали на руки всім, кого запрошували на ве­сілля.

     У східних та центральних районах України більш поширеним передвесільним обрядом був дівич-вечір (дівичник, вечорина, дружбини, пироги та ін.), також пов'язаний із барвінковими обрядами.

     Цією церемонією розпочиналося одне з найважливіших передшлюбних дійств – дівич-вечір, вінкоплетини, молодечий вечір. 
 

                                                           ДІВИЧ-ВЕЧІР

       Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям, і робили це окремо в оселях молодої та молодого. Особливою ліричністю визначалися такі вечори у дівочій громаді. Саме там «за­вивали» весільне гільце (вільце) - вишневу чи соснову гілку, прикрашену стрічками та жмутками колосків, -символ незайманості, краси та молодості. При цьому до­тримувалися традиції, щоб деревце мало непарну кіль­кість гіллячок.

       Гільце шукали і вирубували хлопці-бояри, рідше (на Покутті) гільце мусив вирубати для молодої сам мо­лодий.

     Церемонія виття гільця була дуже урочистою. Найчастіше першими його прикрашали молода або мо­лодий. Після вили гільце дружки, дівчата, свахи.

    Бажаючи вірної любові молодому подружжю, дружки оспівували в пісні «зіллячка» весільного гільця, яким приписувалась магічна сила у здійсненні цих поба­жань:

 

Ми гілечка вили,

Три зіллєчка клали:

І руту, і м 'яту,

Хрещатий барвінок,

Пахучі васильки,

Калинові вітки,

Щоб любилися дітки.

     Виготовляли тут і квітки та вінки для молодих. Одягання вінків супроводжувалося певними ритуалами: на долівці розстеляли біле полотно, на нього ставили хлібну діжу, зверху клали подушку, і на все це сідала молода, яку мав розплести молодший брат.

   Після розплітання коси дівчата прикрашали голо­ву молодої весільним вінком, якому належала особлива роль у весільному обряді.

     Весільний вінок нареченої символізував її квіту­чу красу та молодість, був він барвистим, яскравим. У деяких місцевостях до весільних вінків вплітали пофар­боване в яскраві кольори пір'я та квітки з червоних стрічок, ці квітки пізніше почали замінювати паперо­вими, восковими або стеариновими.

    На Слобожанщині вінок нареченої робили зі штучних квітів; на Буковині й Покутті - з кольорових стрічок, ґерданів, квітів, пір'я, намистин. Гуцулка на ве­сілля готувала собі «барвінковий вінок» - твердий кар­кас, на який між зеленим листям нашивалися яскраві квіти з паперу, гарусу, тканини, воску і т. ін.

                                         Бгання короваю 

Бгання короваю – один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію. 
Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Бгали його у п'ятницю або суботу в домі молодої (у східних районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей. 
   Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Весь процес бгання короваю обставлявся ритуальними та магічними діями. Співали різні обрядові пісні, щоб вдався коровай: 
Вдайся нам, короваю, 
Кращий ще від Дунаю. 
А ще вищий від плота, 
А ще кращий від злота. 

Марусина мати

По сусідоньках ходить,

Сусід своїх просить:

Да сусідоньки мої,

Прибудьте до мене,

Та до моєї хати,

Та до мого дитяти

Коровай бгати.

 

 

     Найчастіше випікали короваї у сім'ях обох моло­дих і ділили їх під час дарування. Проте, в окремих  селах  коровай випікали лише в молодого, а потім йшли з ним до молодої.

   Як свідчать записи про весілля XIX ст., короваї спочатку були житніми, як й інше весільне печиво.

    Традиція випікати короваї з пшениці з'явилася пізніше.

Короваю надавалося глибоке символічне значен­ня: єднання молодих у сім'ю та їхній перехід до вищої соціальної групи, об'єднання двох родин, продовження роду, плодючість тощо.

   Усе, що стосувалося короваю, набувало й магіч­ного значення.

Саджаючи коровай у піч, співали:

Стелися хмеленьку, на ліску,

Родися, пшениченько, на піску,

Густая, буйная — на ниві,

Частії снопочки на жниві,

Да високі стоги на гумні,

Вищий наш коровай на столі.

     Найбільш поширеною формою короваю в Україні була висока кругла паляниця, оздоблена квітами, шиш­ками, пташками з тіста. Все це в народному уявленні си­мволізувало багатство, плодовитість, подружню вірність.

    На досить значній території (західні та південно-східні області) весільний хліб випікали у вигляді дерев­ця чи гілочок з відповідними назвами: коровай, гільце, теремок, дивень, дівування, ріжки.

    Різновидом короваю в Подністров'ї та на Закар­патті були круглі плетені калачі з отвором посередині під назвами: крученик, калач тощо. На Гуцульщині -сирні калачі - малі і великі.

    Ще однією формою печива на весілля були різ­номанітні вироби прямокутної, продовгуватої, плетеної форми, прикрашені барвінком, калиною, колосками жи­та чи пшениці. Ці вироби називаються калач, лежень, батько, покраса, пара, полюбовники.

     Характерним весільним печивом були також ши­шки, що ними обдаровували коровайниць, гостей, весільну челядь, молодь, яку не частували короваєм. Ши­шок звичайно випікали не менше двохсот.

   До короваю співали багато обрядових пісень (осо­бливо в центральних областях), коментуючи хід самого обряду, починаючи від вчинення і замішування тіста.

    До найдавніших традицій відноситься і та, коли коровай випікається тіткою молодого чи молодої і вро­чисто переноситься до весільного дому.

   Починалася  церемонія  приготування   короваю благословенням матері під супровід пісень, що переда­вали радість роду з приводу одруження. Коровайниці співали:

Благослови, Боже,

І отець, і мати,

Своєму дитяті короваю бгати.

Далі коровайниці заводили пісню про коровай і про те, що додати у тісто, щоб він був добрий:

Ой коровай, коровай,

Багато до тебе кошту треба:

Корець муки пшенишної,

Цебер води кринишної,

Фаску масла ярових коров,

Копу яєць молодих курей,

Гарнець солі лозової,

Ківш калини червоної.

1 Сумцов М. Ф. Слобожане.- X., 1918 - С. 95.

 

   Звичай, коли коровай печуть родичі, зберігся до наших днів в окремих місцевостях.

Фольклор засвідчує, що коровай є дарунком мо­лодій від роду:

Короваю, короваю,

Везем тебе коло гаю,

Коло гаю, понад Дунай,

Ти, Ганнусю, не думай.

Іде твоя родинонька,

Везе тобі коровай.

Не житній, а пшеничний

Всій родині величний.

Пшеничний, петльований,

Родом дарований.

    Ще однією цікавою особливістю коровайного об­ряду є побутування в окремих районах Тернопільщини, Івано-Франківщини обрядового хліба під назвою доля (образ «долі» в народній творчості асоціюється з судже­ним). Це підтверджує думку О. Потебні, що коровай був символом заміжжя взагалі.

    У весільних піснях часто коровай порівнюється з місяцем, ясним сонцем:

Світи, місяцю, з раю

Нашому короваю,

Аби бил коровай красний

Та як сонечко ясний.

     Неодмінними атрибутами прикрашання весільного хліба були: барвінок, овес (чи колосок пшениці, жита), калина, що було глибоко символічним і мало сприяти зміцненню шлюбу, щастю й добробуту.

 

                                                   Запросини
     Запросини передбачали збір дружини (весільного поїзда) та запрошення гостей. Їх проводили у неділю зранку. У супроводі бояр та дружок матері молодого й молодої виряджали своїх дітей на запросини. Молода у національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками, обходила хати й дарувала господарям шишки, промовляючи: Просили вас батьки, і я вас прошу прийти на малий час – на весілля до нас. Цей звичай не був повсюди однаковим: у південних районах найчастіше запрошував молодий, у Карпатах – спеціальні посередники (звачі), на Поділлі молоді ходили на запросини разом. Як правило, запрошували близьких і далеких родичів, сусідів та знайомих, а у невеликих селах – усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, що відбилося в іронічному прислів'ї: Просили по дорозі, щоб не були на порозі.

                                      Вирядження молодого 
    Вирядження молодого – початок кульмінаційного весільного обряду – посаду молодих, який мав санкціонувати шлюб. Виряджала молодого мати, напинаючи на нього вивернутий вовною наверх кожух та обсипаючи зерном та дрібними грішми. Опісля молодий у супроводі весільного почту їхав по наречену. Схема цієї поїздки досить-таки складна. Власне, їх дві: найдавніша (з дому нареченого в дім нареченої і знов до хати молодого) та більш пізня (з дому нареченого в дім нареченої, потім до церкви, після до хати молодої, потім повернення до своєї хати без молодої, знов до хати молодої і повернення до батькового дому з молодою). 
   Основну обрядову і санкціонуючу функцію виконувала мати молодої: вона зустрічала почет, благословляла заручених на вінчання, а потім зустрічала їх після нього. Зустріч відбувалася біля порогу оселі нареченої. Молоді тричі вклонялися батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. Нерідко мати зустрічала молодих у вивернутому кожусі: щоб зять був багатий. 
   Складна церемонія весільного походу передбачала і декілька викупів за наречену. Перший влаштовували у вигляді перейми неодружені хлопці на знак того, що відпускають дівчину з молодіжної громади. Повторювався викуп біля воріт хати нареченої (ворітна) – за право вступу молодого на територію іншого роду, потім у сінях – за місце біля нареченої. Останній викуп, весільний пропій, відбувався наприкінці весілля. 

                                                             Посад 
   Посад – обрядові дії, що санкціонували остаточне скріплення шлюбу та поріднення родів. Вони включали обряд викупу місця біля нареченої, обмін дарами між родинами молодого і молодої, розподіл короваю та обдарування молодих. Посад здавна був юридичною санкцією шлюбу та й залишився таким після введення церковного вінчання. 

 

 

 

                                                     ВІНЧАННЯ

    Вінчання – форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом XVII – XVIII ст

    Майже до XVI ст. в Україні побутував громадян­ський шлюб, оснований на весільних звичаях. Почина­ючи з XVI-XVII ст., укладання шлюбу підпало під кон­троль церкви, яка оголосила шлюб таїнством, і тільки через вінчання він набував чинності.

     Однак деякий час це радикально не позначилося на існуючих традиціях: в народі, як і колись, законним вважали шлюб, укладений на основі договору та відзна­чений весільною обрядовістю. Шлюб із вінчанням, але без весілля вважався недійсним.

   Одним із проявів опору втручанню церкви став шлюб «на віру» - без вінчання, але з невеликим весіл­лям:

        «Не справивши весілля, не можна жити в парі».

  З того часу вінчання проводилося в один день із народним весіллям.

   Крім вінчання, у церкві відбувалися церковні оповіді - освячення згоди молодих на шлюб.

   На вінчання молоді їхали у супроводі свого по­чту, здебільшого нарізно. Перед тим вони просили у батьків благословення (у деяких регіонах цей обряд зветься проща), і ті благословляли їх «прощівним» хлі­бом, бажаючи «ніколи не знати нужди та жити в мирі».

    Християнська церква освятила обручення іменем Христа й оголосила непорушним. Церковний обряд об­ручення супроводжувався покладанням перснів (освя­ченням) на престол, благословенням священиком моло­дих хресним знаменням, запаленням свічок, кадінням жениха і нареченої ладаном, триразовим обміном їх пе­рснями.

    Хор виконував відповідний псалом, священик з кадилом у руці вів молодих із свічками до аналою, і во­ни ставали на рушник.

     Після запитання, чи згодні жених і наречена од­ружитися за обопільною волею, починалося вінчання. При його здійсненні священик читав молитви.

   Найважливішим у цьому обряді було хрестоподі­бне благословення вінцем жениха і приказування:

     «Вінчається раб Божий (ім'я) рабі Божій (ім'я) в ім'я Отца, і Сина, і Святого Духа».

Аналогічні слова і дії звернені й до молодої. Саме в цей момент таємно з неба сходить на молодих «боже­ственна благодать», яка освячує їхній шлюбний союз.

    Молодим, які стояли під вінцем, голосно читали уривки з апостольського «Послання до ефесян» - про обов'язок жінки коритися чоловікові, «бо чоловік - го­лова жінки, як і Христос - Голова Церкви». Після цього молодим підносився спільний келих - у срібному ківшику червоне вино, змішане з водою. Священик давав тричі пити його жениху і нареченій. Келих був знаком неподільного єднання подружжя.

   Коли молоді випивали келих, священик поєдну­вав їхні руки, покривав кінцем єпитрахилі і, тримаючи за руки, тричі обводив навколо аналою під хоровий спів величальних пісень. Потім священик брав з рук дружбів спочатку вінець жениха, потім нареченої і читав молитву-заклинання, щоб Бог благословив їх. Далі молодих підводили до амвону і тут виголошували «Многоліття», яке проспівував хор, після чого священик наказував молодим прилюдно поцілуватися.

 

    Виходячи з церкви, молоді з'їдали хліб, щоб жилося не вбого. 

    Після вінчання їхали до хати молодої, де їх зу­стрічали і благословляли її батьки.

У наші дні вінчання у церкві приваблює молодь все більше. Цей ритуал надає шлюбові характеру важ­ливої і відповідальної події, спонукає молодих до взає­моповаги, злагоди, сприяє зміцненню любові й вірності в подружньому житті.

                                                   Покри­вання

    Важливим моментом весілля був обряд покри­вання, що символізував перехід молодої до громади жі­нок та під владу чоловіка - після цього розпочиналося загальне святкування.

                                                   Дружки при покриванні молодої співали:

                                                           Я тебе, сестрице, покриваю,

                                                                Щастям, здоров'ям наділяю.

                                                             Щоб ти була здорова, як вода,                                                                          Щоб ти була багата, як земля,

              Щоб ти була весела, як весна.

 

    Покривання – найдраматичніший весільний обряд, що символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю.      Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з'їдання молодими символізували створення нової сім'ї. 
      Далі символічні дії через розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. У найдавніші часи обряд розплітання здійснювався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці ж XIX ст. – як в домі молодої, так і в домі молодого приданками, свекрухою й навіть молодим. 
    Молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд – відсікання коси. Після церковного вінчання розпочиналися танці, під час яких молодій обтинали косу. Родичі молодого прив'язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий серед танцю повинен був виявити таку спритність, щоб єдиним ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього родичі молодої приймали хлопця до свого роду. 
    Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі. Від цього моменту вона переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема, вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. Виходити поміж люди без нього вважалося непристойним.

  Весілля закінчувалося, як правило, низкою обря­дів, основне призначення яких - прилучення молодої до сімейного вогнища чоловіка.

    Перезва складається з трьох основних обрядових дій: посаг, комори,  єднання родин та  колачини .
 

                                          Посаг (придане). 

    Посаг (придане). Кожна українська дівчина готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню. Адже посаг складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір'ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних     гостей.

 

                                               Комора 
   Комора – цикл обрядів шлюбної ночі, що складався з двох частин: перша включала обряд перевдягання молодої, чипчини, вивід її до гостей, власне.комора, демонстрацію цнотливості (перезву); друга – приєднання невістки до родини чоловіка, розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та обдаруванням молодих і родини нареченого. Подекуди завершальний весільний обряд мав назву пропій або придана (переважно в районах з російським населенням). 

 

                                             Колачини 
    Колачини (покалачини, хлібини, дякування, розхідний борщ, свашини) – обряд післявесільного циклу, спрямований на зміцнення зв'язку між сватами та полегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду. Відбувалися колачани, як правило, через місяць після весілля у батьків молодої, куди приходили на гостину молоді з найближчими родичами та батьки молодого. За звичаєм, молоді дякували своїм батькам, даруючи їм по 12 колачів, батьки у свою чергу обдаровували молоде подружжя полотном та перемітками. 
Протягом перших місяців шлюбу влаштовували й інші обряди, покликані урізноманітнити спілкування молодих з родичами та свояками: сватини – жіноча вечірка в домі молодої, куди запрошувалися свахи; гостина – відвідування молодою своїх батьків; пропій – пригощання молодим весільних батьків та гостей, щоб запити своє господарство. 
 

 

                                           Одяг молодих

В усі часи особливої уваги у весільних дійствах надавали одягу молодих. Їхнє вбрання в різних місцево­стях України мало свої особливості.

    Так, наприклад, весільний стрій молодих з коли­шнього Новгород-Сіверського повіту Чернігівської гу­бернії був такий: поверх обов'язкової вишитої весільної сорочки молода була одягнута у своєрідну "спідницю з нагрудником" або "юпку з нагрудником", відрізну по лінії талії та розширену донизу.

    Колір такої "спідниці з нагрудником" міг бути зе­леним, малиновим, червоним, але обов'язково яскраво насиченого відтінку. Поверх неї одягався фартух пере­важно чорного кольору, розшитий кольоровим шовком рослинними мотивами. Стан оперізував весільний тка­ний "кролевецький" рушник. Головним убором був ве­сільний вінок з шерстяних помпонів червоного кольору з кольоровими стрічками.

     У молодого основними у строї були весільна со­рочка з вишитим стоячим коміром та пазухою, поверх якої одягалась жилетка і чумарка, пошиті з купованої тканини. Штани підперізувалися тканим або плетеним поясом. Невід'ємний атрибут чоловічого вбрання -смушкова шапка, яка у весільному варіанті прикраша­лася червоною стрічкою або весільним віночком.

     Святковий костюм міг бути доповнений сірою свитою з домотканого сукна, по краю, на полах, по шиї та манжетах, оздобленою чорним оксамитом, кольоро­вою тасьмою та узорною машинною строчкою.

 

                                  Весільні атрибути

За нових соціально-економічних і культурних умов старовинна весільна обрядовість зазнала суттєвих трансформацій, хоча її основа залишається традиційною. Особливо це стосується усталених весільних атрибутів: вінків, рушників тощо.

     Щодо хліба, то ним і дотепер освячуються найва­жливіші обрядові дії: запрошення на весілля, виряджан­ня наречених до шлюбу та зустріч їх, обдарування гос­тей.

    Коровай у наш час - це також символ єднання ро­дини, прикраса весільного столу, справжній мистецький витвір. Дотримуючись давніх традицій, його прикраша­ють майстерно виліпленими з такого ж тіста символіч­ними гронами винограду, калини, фігурками пташок, де­корують по краях сплетеними «косами», написами - по­бажаннями щастя і всілякого благополуччя.

    Відкинувши із давніх весільних обрядів віджиле, архаїчне, народ зберіг у сучасному ритуалі кращі тра­диції старовини, і вони органічно й невимушено впле­лись у свято весілля.

   Як і колись, зустрічаються та кохаються молоді перед тим, як одружитися (вечорниці), сповіщають про це своїх батьків, просячи дозволу побратися, зустріча­ються з рідними молодого та молодої (сватання), приходячи по черзі одне до одного (оглядини), вирішують питання організації весілля (заручини). Дівчата й досі одягають на голову вінки - обереги та фату (замість стрічок), щоб прикрити волосся. Чоловікам на костюм чіпляють квіточку-оберіг зі стрічкою.

 

                        Весільні звичаї

І в наш час існують звичаї викупу молодої, обси­пання молодих, вінчання на рушникові в церкві та бла­гословення їх після цього з хлібом-сіллю на рушниках. Зустрічаючи молодих після реєстрації, мати заводить їх за рушник за стіл на почесне місце (посад).

Як і в давнину даруються подарунки батькам з боку молодого та молодої. Звучать вітання, побажання щастя, добробуту та любові молодим.

    Ось мчить селом весільний поїзд - на конях, а то й автомашинах, - заквітчаний, повний дзвінкого моло­дого сміху, музики.

    Після реєстрації шлюбу молодят перестрівають парубки та дівчата з вінками любистку, барвінку, коло­сків, обсипають зерном: на щастя, на здоров'я, на довгі літа. Біля порога батьківського дому - пишний сніп пшениці, килимова доріжка. Стрічають молодят батько й мати.

    Цілують молодята запашний коровай.

 

 

        «Просимо вас, діти, й вас, любі гості, покуш­тувати, чим хата багата, щоб добра слава йшла скрізь про нашу сім'ю», - запрошують до столу батьки.

 

 

 

    Прекрасною сучасною традицією є весільні подо­рожі під час медового місяця. Певне, нікого не треба переконувати в тім, скільки радості і втіхи може прине­сти вона, скільки залишить по собі згадок.

Бризки шампанського на пероні - й молоде по­дружжя вирушає назустріч своєму щастю...

БОЛГАРСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР

 

І. Обряди, звичаї,та традиції болгар

                Весільна обрядовість

    Вибір шлюбного партнера визначався головним чином думкою батьків. При цьому в увагу бралися моральні якості родини. Часто дівчат віддавали заміж насильно. Іноді діти не підкорялися батькам і дівчина могла піти в родину юнака без згоди батьків (пристануша). Шлюби полягали в основному між жителями села. І раніше шлюби полягали насамперед усередині свого етносу.

      Шлюбний вік для дівчини з 18 років, юнака з 20 років. Але дівчини виходили заміж значно раніше. Церква стежила за віком, що вступають у шлюб.

    Молодь знайомилася, як правило, у колодязя (на геран), де призначалося побачення. Восени й узимку молоді зустрічалися на посиденьках (седянках), улітку — на «хоро».

У центрі села днем, у свята, улаштовувалося «хоро» (народні танці з піснями). Залицяння хлопця за дівчиною називалося «задиране». На посиденьках хлопець сідав біля своєї обраниці й тяг її за фартух, щоб вона звернула на нього увага. На «хоро» хлопець брав дівчину за руку, відводив її убік і там розмовляли. Призначалися побачення «На геран», але бувало так, що хлопець зустрічає дівчину із двома відрами повними  водою з коромислом на плечах. Він зупиняє її, взявшись рукою за коромисло. Дівчина повинна з ним поговорити, вилучивши погляд, і в жодному разі не знімати коромисло із відрами на землю (ганьба).

     Якщо хлопець із дівчиною довго зустрічалися, то вона дарувала йому «чевре» (це великий 50x50 див носова хустка, обшитий по краях бісером). Це був знак вірності дівчини цьому хлопцеві.

                              Заручини у болгар.Сфатуване(отдумване)

        Перед весіллям проходили заручини , сфаруване (отдумване)

   За попередньою домовленістю з батьками  юнак направляє в будинок обраниці сватів. Сватами можуть бути, як правило, батьки юнака, або близькі родичка. Початок сватовства проходить театрализованно: свати в алегоричній формі викладають мета свого візиту. Батьки дівчини також відповідають в алегоричній формі. Поки обидві сторони ведуть переговори, дівчина перебуває в іншій кімнаті. Після домовленості запрошують і дівчину, запитують її згоди вийти заміж. Якщо вона згодна, то кланяється й цілує руку гостям. Потім випливає частування й призначається дата весілля. Кумами найчастіше бувають хрещені нареченого, якщо вони літні, кумами стають їхні одружені діти.

     У ході сватовства домовлялися також про придане. При цьому особлива увага приділялася наділу землі, золоту (алтыни). По закінченню сватовства наречена дарує родичці нареченого відрізи тканин, чоловікам — сорочки. Наречений дарує нареченій кільце або серги (обици).

ГОДЕЖ

    Годеж, як правило, проходить у будинку дівчини. Наречений разом зі своєю родичкою й друзями приходить у будинок нареченої із приготовленою їжею й вином. Найчастіше це гарячі блюда: баранина, капуста з птахом і насолоди. Накривають стіл, і гулянка з музикою заходить далеко за північ. У цей вечір подарунки майбутній невістці дарують наречений і його родичка.

Весілля

      У весільний тиждень, у четвер, з кожної сторони юнака й дівчини вибирають трохи жінок, або чоловіків ( для калісочки). Їх пов'язують через плече подарунком (відріз на плаття, сорочка). Із графином вина або з бъклицей, пішки або верхи на коні, вони офіційно запрошують на весілля родички, знайомих і сусідів зі словами: «Мама й тато бажають вам здоров'я й запрошують вас на весілля...». Називаючи годину й день весілля, калесник подає бъклицу з вином, з якої в знак прийняття запрошення надпивають по ковтку вина зі словами: «Дай Бог здоров’я, щастя молодим!».

     Весілля триває кілька днів: у четвер і п'ятницю в нареченого вечір для молоді, музика, танці, а в суботу — у дівчини. У цей вечір дівчина не надягає весільне вбрання. Гості сідають за перший стіл, п'ють за здоров'я молодих, небагато закушують, через якийсь час наречена заходить у зал і цілує руку всім сидячим гостям, їй у відповідь дарують подарунки, гроші, кладуть їй у руку й бажають щастя. З боку нареченого приходить молодь, приносять їй весільне плаття, а наречена нареченому передає сорочку. Цей суботній вечір раніше святкували як «венци»: подружки збиралися в нареченої й робили вінки з кольорового паперу.

       У неділю ранком дівчина надягає своє весільне плаття, роблять їй зачіску кума приносить їй фату й надягає на наречену. Після обіду наречений зі своєю родичкою їде за кумами, від них з музикою їдуть у будинок нареченої. У цей час наречена вже готова до зустрічі з нареченим. Усі ті, що зібралися дають їй різні ради: «Дивися, перша наступи  йому на ногу — будеш верховодити в родині». Коли наречена встає зі стільця, на її місце повинна сісти її подружка, щоб скоріше вийти заміж.

      Перед воротами весільна процесія зупиняється, як би просячи дозволу ввійти у двір. Наречений і куми заходять до нареченої. У куми свої обов'язки: обдарити наречену, побризкати дорогими парфумами, запалити дві більші вінчальні свічі й дати молодим у руки. Потім кума розріже коровай або паску, вмочає в мед маленькі шматочки й три рази пригощає молодих, інший хліб роздають усім присутнім. Наречену з нареченим виводять на вулицю, при цьому строго дотримується, щоб між ними ніхто не пройшов. Батько дарує їм ікону й наставляє свою дочку. Гості родички прощалися з нареченою. У це ж час молоді люди з боку нареченого виносять придане нареченої й вантажать на машину (раніше на підводу). Відразу людей від нареченої продає вінки, називає певну суму грошей, з боку нареченого кум повинен заплатити, і всі вінки переходять до кумів і «подкумовьям», потім надягають їх на голову.

    Якщо наречену беруть із іншого села, за неї хлопці просять у нареченого викуп (калим).

     З будинку нареченої їдуть у церкву вінчатися (у радянський час спочатку розписуються в ЗАГСІ). Після вінчання їдуть у будинок нареченого, де їх зустрічає свекруха з короваєм у руках і квітами. У руках вона тримає запалені свічі. Танцюючи, свекруха три рази обходить молодих, при цьому дотримуючи обережності, тому що навколо варті гості намагаються підставити їй ногу під час танцю, цим прагнуть довідатися, чи міцна ще майбутня свекруха. Після третього разу свекруха цілує молодих і вкладає їм за вухо квітку. Тепер черга за свекром. Він обхоплює за шиї молодят великою низкою з намиста, веде їх у будинок. На порозі у дверей він дає їм обіцянку на наділ (землю, будинок, господарство) і вводить їх у кімнату. Молоді там перекушують, відпочивають із друзями, поки збираються запрошені на весілля. Гості прибувають парами. Чоловік несе торбу із зерном і пляшку провина, дружина — коровай із птахом або шматок сала на ньому. І так кожна пара із запрошених. Усе це подають батькам нареченого, які зустрічають гостей посередині двору, подають гостинці зі словами: « Від нас по малко, від панів повече». На це господарка відповідає: «Так вирє връшта». У першу чергу за стіл запрошують кума, батьків нареченої, їм виділяється почесне місце. Через якийсь час, коли гості випили й перекусили, кум просить, щоб йому дали підношення. З вітальною мовою він звертається до молодих і на підношення кладе більшу суму грошей. Після кума підношення ходить по колу, і кожний «свадбар» повинен покласти гроші, хто скільки бажає. Після в зал заходить наречена, цілує всім руку, їй у відповідь дарують подарунки й гроші. Вона дарує свекрові «душок» (подоба матраца) і подушку. Свекрухи нічну сорочку з домотканої тканини, відріз на плаття, подушку. Свекруха дорогими подарунками обдаровує кумовей. Застілля періодично переривається танцями. Усі зібрані гроші за столом в урочистій формі, оголосивши суму, кум дарує молодим. Якщо не вистачає до круглої суми, він додає. Гулянка триває. Над ранок кума знімає фатові з нареченої й веде її на шлюбне ложе. На цьому весілля закінчується.

Після весільні обряди

       У понеділок ранком наречена повинна встати раніше інших, підмести двір і вулицю. Свекруха дає їй борошно, вона повинна замісити тісто й розкотити «баницу». Жінки намагаються їй заважати, коли вона розгортає тісто. Вони прагнуть символічно показати, що молодиця нічого робити не вміє. Цю баницу подають ранком на стіл. У понеділок у будинку нареченого відбувається театралізована вистава. Ранком наречена повинна зливати воду на руки свекрові й свекрусі й усім домашнім для вмивання, однак з боку заважають, підсипаючи, що миються на руки саджу, обмазують особа, для того, щоб знеславити молоду, начебто вона не може допомогти батькам. Потім трохи чоловіків ловлять свекра й свекруха, садять їх у тачку ( для гною) і відвозять, тобто катають по вулиці, ненавмисно можуть перекинути їх, вимазати й уже потім везуть у центр, щоб свекр почастував усіх горілкою. У понеділок ранком родички нареченого виносять простирадло, на якім спали молоді, і привселюдно демонструють, що наречена була незайманою.

     В обід подружки нареченої приходять до неї «з обяд» з обідом.

накривают на стіл, пригощають свою подружку, цим вони прагнуть довідатися, не була раніше  молода в будинку  чоловіка.

Поврътки

      Увесь тиждень молоді живуть у будинку батьків чоловіка. А в наступну неділю за запрошенням батьків нареченої, усією родиною йдуть у гості, де їх зустрічають частуваннями. Незабаром уся родичі йдуть, а молодята залишаються в батьків ночувати. Це запрошення дає «прошку» тобто батьки вибачили дочку, і вона має право говорити з ними.

       У  болгарських селах  Бессарабії, спостерігається скорочення й редукція весільних звичаїв і обрядів, втрата ними первісної магічної функції із заміною цієї іншими діями — естетичного або розважального характеру.

 

Сучасне українське весілля

 

     Сучасне весілля в основному побутує у трьох формах: вечірки, молодіжного ритуалу та модифікованої традиційної обрядовості. Основна різниця між ними полягає, по суті, у ступені використання традиційної основи. Вечірка, започаткована у важкі повоєнні роки, являє собою застілля з незначним використанням традиційних весільних елементів, в основному атрибутів: рушників, квіток, короваю. Основний акцент у вечірці припадає на церемонію реєстрації шлюбу, яку намагаються влаштовувати якомога урочистіше, з використанням традиційних обрядів. 

 

 

       Вечірка, започаткована у важкі повоєнні роки, являє собою застілля з незначним використанням традиційних весільних елементів, в основному атрибутів: рушників, квіток, короваю. Основний акцент у вечірці припадає на церемонію реєстрації шлюбу, яку намагаються влаштовувати якомога урочистіше, з використанням традиційних обрядів.

 

 

      Комсомольсько-молодіжні весілля, виникнувши у 20-ті роки, відродилися у 50—60-х роках як форма громадських урочистостей, що мала усталений сценарій. Він передбачав участь представників громадських організацій та трудових колективів, їхні накази, клятви молодих на вірність, обдарування. Крім таких новацій, молодіжне весілля містило і ряд традиційних обрядів, але, як правило, у переосмисленому вигляді: "рушничок щастя", поздоровлення молодих хлібом-сіллю, обсипання зерном, відзначення весільних чинів традиційними атрибутами, обрання почесних батьків, рядження.

 

 

   Останнім часом дещо відроджується традиційне весілля. Воно, як і колись, складається з трьох основних циклів: передвесільного, власне весілля і післявесільного, але значно скорочених і трансформованих.       Таке весілля починається зі сватання, включає запросини, торочини та дівич-вечір, гостину, розподіл короваю, обдарування. Завершується весільна обрядовість колачинами.

    В умовах нової етносоціальної ситуації пожвавлюється інтерес людей до традиційної весільної обрядовості і як наслідок — збільшується число бажаючих справляти традиційне весілля. Зростає і кількість вінчань як один із проявів відродження духовності. Поєднання цих двох традиційних основ убачається перспективним.

   Почувши слово весілля кожен із нас уявляє білу сукню, довгу прозору фату, шикарний костюм нареченого та гулянку до ранку. Звичайно, що цій процедурі передує довге та ретельне приготування. Проте, навіть, з усіма елементами святкових приготувань, у минулому сторіччі це свято виглядало зовсім по-іншому. Адже раніше молодятам слід було дотримуватися усіх обрядів та традицій цього дійства.

    Сьогоднішня весільна обрядовість становить приблизно 10% від колишньої. Тому проведемо паралелі сьогодення та минулого. Раніше в основі шлюбу були ”змовини”– угода, яку укладали між собою батьки та родичі молодого та молодої. Починаючи з XVIІ ст. шлюбна угода оформлялася письмово (спеціальними документами – шлюбними або виновними листами), особливо коли молодим давали (дарували) земельний наділ.

    У дні сьогоднішньому таких процедур немає. Якщо юнак та дівчина вирішують одружитися, то це насамперед їхнє рішення. Лише після власного узгодження усіх попередніх питань стосовно майбутнього спільного життя молодята повідомляють батьків про цей намір.

    У далекі часи минувщини усе починалося зі сватання. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці).

    Коли батьки сучасних молодят дізнаються про намір своїх дітей побратися, вони домовляються відвідати одні одних, щоб попередньо обговорити весілля. Цей візит називається «відвідини сватів». Після гостини майбутні чоловік та дружина готуються до заручин. Наречений має вибрати і придбати для коханої каблучку, яку вона до шлюбу носитиме на безіменному пальці. В день заручин відбувається пишне застілля обох родин. Саме цього дня кінцево визначають дату весілля.

  На теренах давньої України обрядові процедури були набагато довшими. Коли відбули успішне сватання, наступали ”оглядини” нареченої, а також достатку будинку і господарства молодого. Далі заручини – скріплення договору про шлюб. Після них відмова вважалася недопустимою і спричиняла, крім громадського осуду, ще і відчутний грошовий штраф.

   Сьогодні знайомство з батьками своєї половинки та заручини відбуваються впродовж 2-3 днів.

   Єдиним обрядом, який практично не змінився впродовж останніх сторіч – церковні оповіді. Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. На теренах Західної України досі, зокрема у сільській місцевості, цей обряд можна простежити майже без змін.

     Після заручин молодята нашого часу готуються до шлюбу. Відтак у них розпочинається марафон із пошуком сукні, костюма, аксесуарів, весільної зали, музики, тамади.

    Колись молоді особисто відвідували родичів, друзів, сусідів, запрошуючи їх на весілля. У дні нинішньому рідко можна помітити наречену із двома дружками та з букетами на голові. За традицією вони мали б ходити від хати до хати зі словами: «Просили мама, просили тато і я вас запрошую до себе на весілля». Сучасні наречені використовують передвесільний час набагато раціональніше. Обряд запрошення спрощують за допомогою мобільного зв'язку та поштових листівок.

    Дівич-вечір  і холостяцька вечірка – це особисте бажання наречених. Якщо їм хочеться востаннє відчути себе вільними та гучно погуляти, звичайно влаштовують зустріч із друзями. Коли ж серед метушні годі знайти вільну хвилинку, від цієї ідеї відмовляються. Адже не таке воно страшне одруження, щоб намагатися «нагулятися на все життя вперед».

    Натомість раніше ніяк не можна було оминути цей етап. Оскільки крім приготування вінків і весільного деревця, на дівочому вечорі здійснювали й інші обряди: посад, перепій молодих, розплетення коси нареченій, вбирания вінка, обмін подарунками між молодими.
   Напередодні весілля молодим виготовляли весільні вінки. Цей обряд не всюди був однаковим. Наприклад, на Гуцульщині вінки плели в хаті молодої, куди приходив за своїм вінком молодий з дружбою. На Бойківщині вінки зберігали в коморі у молодої до обряду посаду, коли молодим одягали їх на голову.

   На теренах Західної України до останнього часу плетені вінки тримали над головами молодих під час церковного вінчання. Проте сьогодні майже всюди для цього використовують корони, які дружба та дружка тримають над головами молодят.

   З давніх-давен до нас прийшов обряд викупу молодої. Навіть сьогодні, в день весілля молодий знає, що має приготувати викуп за свою дружину. Для хлопців він готує горілку, а молодшій сестрі молодої мусить придбати гарний подарунок, інакше вона не віддасть взуття нареченої.

     Після викупу молодята поверталися до хати, тричі били поклони й просили благословення у своїх батьків та рідних. Мати дівчини кропила їх свяченою водою на щастя й розбивала посуд з-під води до долівки. Дорогою до церкви, наречені вклонялися усім, кого зустрічали, незважаючи на те, чи знайома їм ця людина.

   Сьогодні молодята  дуже ретельно та прискіпливо ставляться до вінчання. Вони заздалегідь обирають церкву для цього процесу та відвідують церковну науку.

 

Сучасне весілля болгар

 

   Отже, не зважаючи на суспільно-економічні зміни, у пам’яті народній ще й досі живуть спогади про давній побут, звичаї, обрядовість, тому так необхідна їх ретельна фіксація і осмислення. Скільки ще досі невідомого широкому загалу залишається осторонь нашої уваги!

  Села: Городне, Калчево, Василiвка, Кубей та  інші місцевості, що на Болградщинi, по праву можна вважати заповідником народних весільних традицій. Весільний обряд, на нашу думку,є однією з перлин болгарської весільної обрядовості.

   Нажаль, ряд факторів спричинили спрощення, стандартизацію сучасного весілля, але досі зберігається відголосок прадавніх весільних традицій, поодинокі відблиски колишньої краси, хоч і в дещо у трансформованому вигляді. Окремі етапи весілля осучаснені, пристосовані до умов сьогоднішнього дня. Останній раз у цих селах дотримання всіх вимог традиційного місцевого обряду весілля відбулося дуже давно.

   Як святкується весiлля сьогоднi, розповiдаємо далi.

Сватання

     Сватання нині відбувається без сватів з посохами, дівчат, хлопців та музик. Сьогодні обряд сватання зводиться до знайомства батьків Молодого та Молодої (до речі наречених досі називають Молодий та Молода, їх батьків – сватами) та обговорення питань, пов’язаних з підготовкою до весілля. Досі у домовлений день Молодий разом з батьками приходять з круглою хлібиною,або тортом. Доречі, цю хлібину зберігають, доки не відбудється весілля. На розглядини, як правило, теж не ходять.

   Сучасне  весілля триває лише один день. Середа, четвер та п’ятниця «звільнені» від випікання весільного обрядового короваю. Нині випікають  короваїта прикрашають шишками, квітами і ліплять лебедів (сьогодні переважно це роблять бабусі Молодят). Тепер короваї та шишки замовляють на хлібопекарнях. «Не хочуть люди клопотатися з тими короваями, та рискувать, що він не вдасться», – зазначила одна з респонденток. Збереглася традиція запрошення близьких гостей, але обряд з гостинцями «забувся».

    Весілля нині можуть гуляти не обов’язково в неділю, а також в суботу.

Весілля

    Весілля святкують тепер не в хаті (з 1970-х до середини 1990-х років будували в дворі шалаш (дерев’яний каркас накривали брезентом), а здебільшого в закладах громадського харчування. Місце, де сидітимуть Молоді, нині оздоблюють рушником та квітами – замість колишніх образів.

 Майже не сталося змін у оформленні весільного столу перед Молодими. За стіл нині запрошують цілий день, гості мають можливість у перервах між застіллями потанцювати, порозважатися.

 Донині зберігся обряд «викупу», але здебільшого це відбувається під час приїзду Молодого до Молодої та під час застілля, коли в Молодої «вкрадуть» черевичок.

  Асортимент страв також видозмінився, нині не подають на весілля капусту, локшину та кисіль. Змінився стан речей і з частуванням гостей спиртними напоями. Нині, по-перше, значно розширився їх асортимент, а також нині слідкують, щоб на столах постійно стояли пляшки зі спиртними напоями. Раніше на весіллі частували всього тричі, і четвертий раз, коли розносили коровай,а зараз замiсть короваю подають торт.

  Не зберігся обряд перевдягання Молодої, наприкінці весільного дня, свекруха знімає з молодої віночок і пов’язує їй голову хусткою.

  Нині Молодим дарують переважно гроші, близькі родичі – побутову техніку.

Післявесільний етап «поврътки».

  Досить добре зберігся післявесільний етап «повпрътки». Де, жартома на  возi пишуть  крейдою «Мерс» і катають свекра з свекрухою по вулицi. Старожили говорять, що значною хибою у нинішньому моральному вихованні підростаючого покоління, є те, що діти можуть бути присутніми до вечора на весіллі, що раніше категорично заборонялося, адже колись увечері дозволялося святкувати лише дорослим одруженим гостям.

   Важливим чинником зміни «сценарію» сучасного весілля є запрошена на нього тамада, яка, здебільшого, скеровує дійство на свій лад.

   На нашу думку, підтримувати і не забувати давні весільні традиції того регіону в якому живеш, нині надзвичайно важливо. Народні звичаї, в тому числі й весільні, які згодом перетворювалися на традицію, несуть в собі мудрість не одного покоління. Це, висловлюючись сучасною мовою, код щасливої долі Молодих.

  Використання елементів давнього весільного обряду у сучасному весіллі не лише потішить людей старшого покоління, але воно набуде тієї зворушливої урочистості, якої іноді так бракує. А відтак власне весілля довше збережеться в пам’яті Молодих, що в свою чергу сприятиме міцності сімейного союзу.

 

Сучасний стан традиційного весілля

 

      Досліджуючи матерiал про сучасний стан українського тьа болгарського традиційного весілля,  я зробила  висновок, що теоретичні здобутки та надбання ні в якому разі не повинні бути відірвані від практики. Тобто, потрібно проводити широку агітацію серед  населення України, зокрема, серед молоді, про перевагу проведення весільних свят із застосуванням найкращих традиційних звичаїв. А засобам масової інформації, установам освіти та культури треба показувати глибину та багатство українських та болгарських обрядів, які були накопичені не одним поколінням українців та болгар і повинні передаватися та розвиватися далі, тому що в іншому випадку їх чекає забуття.

    Досліджуючи весільні урочистості різних  населеннь,  я дійшла висновку,  що весільна обрядовість кожного етносу –  це частка творчого надбання людства.  Функціонування її у сільському середовищі та видозміни в міському сприяють культурі спілкування і протистоять денаціоналізованій буденності. Навіть тоді, коли народні свята й обряди зазнають під впливом часу й обставин значної трансформації, а часом і забуття, справжні духовні цінності й компоненти цих свят оживають, як трава навесні, не зникають безслідно. Зі сфери традиційного побуту вони переходять у сферу мистецтва, професійної творчості провідних ведучих, співаків, музикантів.

    Весільна обрядовість українців та болгар становить синкретичну єдність,  цілісну систему,  в якій споконвіку взаємодіяли народне мистецтво,  пісні,  танці,  народні вірування,  а також магічні засоби,  церемонії по відверненню зла і забезпеченню добробуту й щастя, народні звичаї, етикет, гостинність, сміхова й ігрова культура. З часом відбулася зміна мотивації в обрядовості з магічної на ігрову й розважальну. Природна необхідність обміну почуттями, переживаннями викликана самою природою людини, а етнічна культура створила такі виразні форми зовнішнього вираження цих почуттів, що вони існують і сьогодні.

  І саме в цій сфері важливо зберегти традиції для подальшої життєдіяльності етносу.  Адже людина дуже збіднює сімейні урочистості, зокрема весільний обряд, уникаючи пісенного супроводу,  атрибутики,  символів вираження події,  народних звичаїв,  обрядів,  які мають багатовікову історію.

    Стає малоцікавим сам етнос для інших народів, бо, втрачаючи свою етнічну самобутність, він втрачає себе як етнічну спільноту. В результаті здійсненого дослідження, ми обґрунтували думку про те, що незнання своєї культури породжує збайдужіння, низький рівень національної свідомості, а це призводить до серйозних проблем економічного й духовного рівнів.  Позбавлені національного коріння, не можуть продуктивно розвиватися і професійні види мистецтва.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В И С Н О В О К

 

 

 На території України проживали люди різних національностей чиї інтереси та звичаї стикувалися, а окремі події мали доленосний характер. Історично склалася етнічна мозаїка окремих традицій, врахування яких має неабияке значення для України.

 Святково-обрядова культура українців та болгар становить цілісну систему, яка включає створювані протягом багатьох віків народне мистецтво, пісні, танці, а також народні обряди, серед яких є і сімейна обрядовість.

Сімейна обрядовість болгар має багато  спільного з українською. Проте весільна обрядовість зберегла чимало архаїчних елементів. Шлюб брали представники болгарського етносу, змішаний шлюб набув поширення значно пізніше.

Тепер у болгарському етнічному середовищі спостерігається співіснування як старих, традиційних, так і нових явищ у соціальному і сімейному житті, традиційно-побутовій культурі.

 Дослідження фольклорної творчості українців та болгар дає змогу виявити найпоширеніші жанри, до яких належить весільна обрядовість.

 Таким чином в сучасному весільному обряді зберігаються традиційні весільні жанри: величальні пісні (батькам, молодим, короваю), причитання як елемент в загальновідомій пісні, жанр казки – небилиці, весільні пісні, ліричні пісні, жартівливі пісні.

За умов, що склалися для мешканців нашого краю важлива не тільки господарська діяльність, але й шанування національних традицій на тлі загальнолюдських цінностей. Це та цінність, від якої залежить і залежатиме наше сучасне і майбутнє, де кожен незалежно від етнічного походження вважав би себе повноцінним громадянином України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ

Весільні пісні Їзмаїльщини

 

Коли одягають молоду

Було літо, було літо, там стала зима

Посадила чорнобривці напроти Різдва.

То вже ж мої чорнобривці розцвітають,

То вже ж мою русу косу розплітають.

Розплітальниця плаче, розплітатись не хоче,

Якби вона не хотіла, то коло батьків сиділа б.

Молодий іде до молодої

То не грім гуде, то молодий іде

По кам'яному мості і до молодої в гості.

Схиляйтеся лози, бо ми уже близенько.

Як прийшли до молодої

Добре здоров'я тому, хто в цьому домі,

Старому і малому,

і Богові святому.

Добре здорові були,

що нас не забули,

Що за нас нагадали,

день добрий сказали.

На городі черешенька,

за городом дві,

Лопнув цвіточок надвоє

Гарні наші молодята обоє.

Як ідуть після вінчання із церкви

Рубайте калину, встеляйте долину

Від церкви додому молодій й молодому.

Хоч ми цього не хочем,

Заберіть від нас усе, дайте нам друге.

 Коли сидять за столом (обідають)

Молоду забирають до молодого (співають у молодої)

Ой, не бери тих подарунків, що даром дають,

Одарочки-обманочки тебе обмануть.

Від рідної..., від рідної ненечки

До свекрухи тебе заберуть,

А свекруха, чужа мати

Рано не збуде,

Піде до сусіда тай й обсуде:

Сусідонько, голубонько, невістка моя

Сонливая, лінивая, невістка моя.

Як сонлива, то проспиться,

Як не вміє, то навчиться.

Сусідонько, голубонько, не судіть її,

Як не встане сама рано, то збудіть її.

Молодий з молодою біля подвір'я

Відчиняй .......

Веду тобі невістку.

Молоду, здорову

Поміч додому.

Топи мати грубу

Веду тобі невістоньку любу,

А чи любу, чи не любу,

Топи мати грубу.

Коли ... дружба і дружка

Наш дружба    ходить попід хати

Грошей позичати, дружку викупляти.

Тише, дружко, тише,

По столу біжить миша,

По столу і по лавці,

Розказати твоїй мамці.

Ой, дружбонько, паничу,

Чогось я вас кличу,

Щось хочу сказати,

Та не знаю як звати.

Ой, я ж тебе дружбонько гонорюю,

Прихились близенько, поцілую.

 

Коли виходять з-за столу (після обіду)

Ой старосто, батьку, гляди нам порядку.

Виведіть нас із хати

На двір погуляти,

Там на дворі проходися,

На боярів подивися,

Чи високі, чи низенькі,

Чи далекі, чи близенькі.

Зап. у с. Матроска від Яковенко П.Г.

Ой, іде місяць до зірки

Ой, іде місяць до зірки,

Ой, іде Ливон до дівки,

Гей, питається в матінки,

Що говорити у дівки

(співають під час сватання, співають коли молодий іде до молодої)

Ой, поїду я у вінку

Ой, поїду я у вінку

Аж до Пісниці по дівку,

Ой, грай, коню, підо мною,

Та й між усю чужиною,

Ой, у Лисниці на селі

Стоять дівочки веселі,

Ой, грай, коню, підо мною,

Та й між усю чужиною.

Зап. у с. Кислиця від Вилик М.Т.

Вечірняя зоря зійшла

Вечірняя зоря зійшла,

Маруся з села прийшла,

Всі двори обходила,

Слізоньки не вронила.

Як прийшла на батьків двір,

Стала, заплакала.

Ой, дворе, мій двороньку,

Яка я тобі тяжка.

Не так цьому дворові,

Як своєму батькові,

Як своєму батькові,

Хліб йому переїла, походила,

 (співають у молодої після запросин до весілля)

Ой, пливе човен по росі

Ой, пливе човен по росі,

Плаче Марусенька по косі:

Ой, косо ж моя, ой руса моя,

Ти ж мені краса була,

Ой, як я тебе розпустю,

Свого батенька засмучу,

Ой, коса ж моя, ой руса моя,

Ти ж мені краса була,

Ой, як я тебе носила,

Ой, ти мене красила,

Ой, як я тебе люблю. Свого Степана звеселю.

Зап. у с. Грибня від Бондар Ф.Н.

(прож. с. Матроска)

 

 

 

Позаобрядові ліричні пісні

 

Цвіте терен

Цвіте терен, 2 р.

А цвіт опадає,

 Хто в любові не знається,

 Той горя не знає.

А я.молода дівчина,

 Та й горя зазнала,

Вечероньки не доїла,

Нічки не доспала.

Ой, візьму я криселечко,

Сяду край віконця,

 Іще очі не дрімали,

 А вже сходить сонце.

Хоч дрімайте не дрімайте,

 Не будете спати.

Десь поїхав мій миленький Іншої шукати.

Очі мої, 2 р

Що ж ви наробили?

Кого люди обминали,

А ви полюбили.

Ти ж мене підманула, підвела І

Ти казала в понеділок підем разом по барвінок,

 Я прийшов - тебе нема, підманула, підвела.

 

ПРИСПІВ

Ти ж мене підманула,

ти ж мене підвела,

Ти ж мене молодого

з ума з розуму звела.

II

Ти казала у вівторок

поцілуєш разів сорок,

Я прийшов - тебе нема,

підманула, підвела. ПРИСПІВ

III

Ти казала у середу

підем разом по череду,

Я прийшов - тебе нема,

 підманула, підвела.

ПРИСПІВ

IV

Ти казала у четвер

 підем разом на концерт,

Я прийшов - тебе нема,

підманула, підвела.

ПРИСПІВ

V

Ти казала у п'ятницю

підем разом по водицю,

Я прийшов - тебе нема,

підманула, підвела.

ПРИСПІВ

VI

Ти казала у суботу

підем разом на роботу,

Я прийшов - тебе нема,

підманула, підвела.

 ПРИСПІВ

VII

Ти казала у неділю

підем разом на весілля,

Я прийшов - тебе нема,

 підманула, підвела.

ПРИСПІВ

 

Плавай, плавай лебедонько

Плавай, плавай, лебедонько,

по синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

все вгору та вгору.

Рости гнучка та висока

до самої хмари.

Спитай отця,

спитай неньки,

 чи жду я пари,

Спитай отця,

спитай неньки,

що вони думають,

Що вони думають,

 єдину доньку мали,

А тепер не мають.

Отак я чорнобрива

плакала, співала.

І на диво усім людям

тополею стала.

 

Ой летіла горлиця

Ой, летіла горлиця через сад, через сад, гей,

Розпустила пір'ячко на весь сад, на сад, гей.

Ой, хто те пір'ячко ізбере, убере, гей,

Отак мене молодую забере, гей, забере.

На куренці пір'ячко в один ряд, в один ряд, гей.

Любилося серденько в один лад, в один лад, гей.

Ой пішла я, ой пішла я

Ой пішла я, ой, пішла я у яр за водою,

А ж там милий гуляє з другою.

А другая тая розлучниця злая,

Багатая сусідонька - вдова молодая.

А я вчора плоскінь вибирала та й все розказала,

Як він мене любить, женитися буде.

Я до себе злую суку просила в придане.

Ой, Іване, ой, Іване, друже мій коханий,

Як побий тебе сила божа на лихій дорозі.

***

Мене мати народила,

Два городи наділила,

Гуляю я, ех, гуляю я!

Два городи посадила,     2 р.

Одна диня уродила,

Гуляю я, ех, гуляю я!

Повезла я продавати,     2 р.

Та не знаю, що сказати,

Гуляю я, ех, гуляю я!

Поки люди ціну склали, 2 р.

А дичани диню вкрали,

Гуляю я, ех, гуляю я!

Ой, цигані, добрі люди, 2 р.

А, що мені дома буде?

Г уляю я, ех гуляю я!

 

Приїзжаю я до хати,

Та не знаю, що сказати,

Гуляю я, ех гуляю!

Кури хату підметають,

Хлопці в вікна заглядають,

Гуляю я, ех гуляю!

Поки тісто замесіла,

 Свиня двері прокусила,

Гуляю я, ех гуляю!

Поки двері залатала,

А дитина з пічки впала.

В городі квіти в'ються,

А за мною хлопці б'ються

Гуляю я, ех, гуляю я!

Не бийтеся, нема за що,

Хоч красива, та ледаща

Гуляю я, ех, гуляю я!

 

 

Тече вода

Тече вода каламутна,

Мила моя, чому смутна?

- Я не смутна, лиш сердита,

Через тебе зночі бита.

Била мене мамка зночі

За Іванкові карі очі,

 Ще й казала буде бити,

Щоб Іванка не любити.

 А я Іванка так люблю,

Де зустріну, там цілую.

Ой, Іванко, серце моє,

Нема таких, як ми двоє.

каламутна

Мамко моя солоденька,

І ти була молоденька,

Ти ходила, так за татом

Як тепер я за Іванком.

Тобі було добре мати

 Серед своїх вибирати.

Ти любила мого тазка,

Я люблю свого Іванка.

Тече вода коло села,

А дівчина вже весела.

Любилися, кохалися,

Через рочок побралися.

 

Куме та кума

Стала рано-вранці, мужа добачала,

Наварила їсти, чарочку дістала.

Ой куме да кума, ви ж одна сатана,

Вип'єм чарочку вина за куму і кума.

Ось як тільки вийшов чоловік із хати,

Та відразу стала кума виглядати.

Ой куме да кума, ви ж одна сатана,

 Вип'єм чарочку вина за куму і кума.

Куме ти мій любий, куме мій миленький,

Чоловік поїхав, то прибудь швиденько.

 Ой куме да кума, ви ж одна сатана,

Вип'єм чарочку вина за куму і кума.

Не пройшла й година

- кум Василь приходить,

Модні сигарети та й вино приносить.

Ой куме да кума, ви ж одна сатана,

Вип'єм чарочку вина за куму і кума.

Посідали поруч, зачинили двері,

Та скоріш взялися разом до вечері.

Ой куме да кума, ви ж одна сатана,

Вип'єм чарочку вина за куму і кума.

Кум Василь цілує, ніжно пригортає,

Та лікери модні в чарки наливає.

Ой куме да кума, ви ж одна сатана,

Вип'єм чарочку вина за куму і кума.

Усі жінки несуть їсти, А його немає.

 

 

Квітне, квітне черемшина -

Ягідок немає.

А хто привод не буває,

Той горя не знає.

їде, їде черемшина,

У дудочку свище.

Ховай, доню, хліб і сало,

їде приймачище.

Не успіє приймаченько

На лавочку сісти, -

Наказала йому теща -

Неси курям їсти.

Щоб ці кури поздихали,

А хата згоріла!

Ой як мені приймацькеє

Життя надоїло!

Квітне, квітне черемшина

Квітне, квітне черемшина -

Ягідок немає.

А хто привод не буває,

Той горя не знає.

Як поїхав приймаченько

У поле орати,

Та й не дала йому теща

Хліба та й солі взяти.

Оре, оре приймаченько,

На шлях поглядає,

 

Сучасні весільні звичаї.

 

                                            Повний сценарій весілля

 

   Часто трапляється, що наречені та батьки в передвесільних клопотах геть-чисто забувають розпитати в бувалих як правильно організувати урочисту частину весільної забави. Особливо часто це трапляється, коли батьки видають заміж чи женять першого сина чи дочку. В цьому пораднику ми намагатимемось допомогти вам розібратися із весільними звичаями та традиціями і дати найголовніші, на наш погляд поради, перевірені досвідом.
        Кожна наречена мріє, щоб на весіллі була хороша погода. Щоб задобрити небесну канцелярію, здавна радять шанобливо ставитися до домашніх улюбленців, особливо котів. 

                                  Благословення в хаті молодого.

        Перед виходом з батьківської хати наречений просить благословення. В основному благословляють тільки батьки, хоча в деяких районах Львівщини молодий кланяється також сестрам братам, дідусям з бабцями, а то й сусідам. Є дуже багато різновидів поклону, однак найчастіше молодий кланяється тільки батькам, які стоять чи сидять з іконою або хлібом – залежно від регіону та традиції в родині. Наречений, вклонившись та попросивши благословення цілує спочатку ікону чи хліб, а потім батьків і так тричі. Спочатку молодий просить благословення в батька, а потім в матері. Якщо крім батьків благословляють інші родичі, то вклонившись матері наречений кланяється дідам, бабцям, братам, сестрам, а тоді вже дальшій родині. Батьки ж благословивши словами роблять іконою чи хлібом символ хреста.
        Після благословення свашки (обов’язково незаміжні дівчата) виводять молодого на вулицю. Свашок є дві і саме вони супроводжують нареченого до брами молодої. Є ще й сватки, які супроводжують молоду, коли вона виходить назустріч молодому, але зазвичай молода виходить з дружками. На подвір’ї чи перед під’їздом мама нареченого окроплює свяченою водою кропилом, зробленим з мирти спочатку нареченого, потім гостей та машини, в яких молодий та весь його почт поїде викуповувати молоду. Кроплячи, мама обходить всю весільну громаду тричі за рухом сонця. Після цього свячену воду, що лишилася лють молодому під ноги. Дуже рідко нею виливають доріжку до брами чи авто. Тарілку, в якій була свячена вода, розбивають об поріг. Тоді попереду машина молодого зі свашками, а за ними і весь супровід їдуть до молодої. Дружби, в основному їдуть в машині зі старостою, старостиною та короваєм, оскільки саме вони стануть основними представниками молодого в торгах за наречену.

 

                            “Брама”, “рогачка”, “шлябант”.

 

        Так, в основному називають процес викупу нареченої. Назва походить від того, що дорогу перед під’їздом до нареченої перегороджують столом, на якому обов’язково має бути ікона, пляшка горілки, хліб, м’ясне та солодке. Браму ставлять, в основному, хлопці, які живуть на вулиці чи в будинку молодої, далекі друзі чи однолітки нареченої, які не є запрошеними на весілля. Хоча дуже часто в цьому дійстві беруть участь і брати та родичі молодої і запрошена молодь. Колись з боку нареченої були тільки хлопці, які й намагалися не відпустити дівчину, але тепер цей обряд чисто символічний. До речі про суму викупу та інші особливості варто поговорити заздалегідь, щоб жартівливе дійство не переросло в справжні образи, а то й бійку. Бувалі кажуть, що траплялося й таке, що через непорозуміння на брамі зривалося весілля. Отже, варто знати, наскільки сприйматимуться ваші жарти.  Дуже важливо вчасно відчути, щоб не перегнути палку. На Волині є звичай, який часто використовують і у Львові. Якщо будь-хто привітався за руку з протилежних сторін – торг вирішено і браму забирають. Отож, якщо ви стоїте з боку молодої, а по той бік стола ваш кращий друг, з яким ви вчора пили на парубочому вечорі, - не поспішайте до палких привітів, бо за молоду можете не взяти ні пляшки. Тоді варто ховатися подалі від розлючених запорожців. Часто на брамі замість горілки можуть подати воду. Тому вміст кожної пляшку, як би надійно закритою вона не виглядала варто не лише понюхати, а й скуштувати.
        Традиційно в Україні грошової одиницею для викупу молодої була горілка, хоча в деяких районах просять ще й гроші, але це запозичений звичай і появився лише з радянською окупацією. Зазвичай ставлять по пляшці горілки на кожен край стола і пляшку посередині. Кількість може бути збільшена, тому в багажнику варто мати принаймні ящик горілки. Також варто запастися на той випадок, якщо поставлять ще браму десь посередині чи напочатку вулиці. Таке трапляється вкрай рідко, але буває.
        Молодий в торгах участі не бере. З його боку торгуються дружби та старости, а допомагає вся решта громада. Процес торгу супроводжується куштуванням горілки з обох боків. Традиційно спочатку куштують з пляшки, що була на столі, тобто з молодої сторони. Потім дружба приносить кілька пляшок горілки, з одної з яких й беруть пробу. Кожна сторона намагається якомога легше сприйняти міцний напій опонента, аби показати, що градус слабенький. При цьому часто не закусують (мовляв, нема після чого). Інколи для того, щоб показати, що горілка справді не розбавлена, дружби наливають дегустатору молодої в склянку, а собі в келих-наперсток. Коли ж опоненти кажуть, що це не чесно, дружби відповідають, що домовлялися скуштувати по келиху горілки, а ось по якому ніхто не говорив, а від налитого на брамі відмовлятися не можна.
        Часто з боку молодої виводять підставну молоду чи “молодуху”. Основним її атрибутом є величезний живіт з подушки та лялька на руках. Дуже часто в молодух перевдягають чоловіків. Так веселіше. Цей обряд походить з тих часів, коли наречену реально викуповували, а молодята часто-густо й не зналися, особливо, якщо одружувалися з розрахунку. Вважають, що молодому в ті часи справді могли підсунути, наприклад, не надто вродливу старшу сестру нареченої, яка засиділася в дівках.
        Коли вже нарешті сторони домовляються і забирають з-посеред дороги стіл, виходить молода. Тут теж відбувається своєрідний торг: хто до кого ближче підійде. Наречений намагається виманити майбутню дружину за браму, а наречена навпаки – притягнути нареченого якомога ближче до двору чи під’їзду. Хто кого більше переманить на свій бік – той і керуватиме в сім’ї. Нарешті, коли вже молодята на відстані кількох кроків, наречена спочатку тричі кланяється молодому, а потім він – їй. Молода причіпляє майбутньому чоловікові ще на ліву сторону бутоньєрку.

                                        Поклін в хаті молодої.

     Після брами молода запрошує всіх до хати. Бажано, щоб не було тісно, до хати йти тільки батькам, старостам, дружбам та най-найближчим родичам молодого. В хаті молодята просять тричі благословення в обох батьків та родичів. Тут вже кланяються усім присутнім. Батькам та найближчим по три рази, всім решту можна й по разу, оскільки це дуже втомлює, особливо в спеку. Молодята просять благословення порізно. Після цього обряду молоді виходять в двір чи біля під’їзду. Тепер вже мама молодої теж окроплює молодят та гостей свяченою водою, а батько посипає цукерками, перемішаними з зерном та копійками. При цьому наречені стоять поокремо: він – з дружками, вона – з дружбами. Виходячи з подвір’я, молодята тричі кланяються гостям та сусідам. При цьому варто врахувати, щоб присутні стояли перед молодятами. Якщо ж вони розташувалися, наприклад півколом, доцільно вклонитися лівому, правому крилу та посередині. До шлюбу молодята теж їдуть порізно. Спочатку йдуть старости з хлібом, за ними наречена з дружбами, далі наречений з дружками, а потім всі гості.

 

                                    Реєстрація шлюбу.

 

        На реєстрацію варто приїхати  заздалегідь на хвилин 10-15, щоб не пропустити своєї черги, бо потім доведеться чекати. Особливо це втомлює в липні-серпні, коли найбільше весіль та інколи молодятам доводиться по півгодини стояти просто неба під палючим сонцем. З макіяжу молодої, буває, залишаються лише кольорові розводи, особливо, якщо вона захоче (і таке бувало) стерти рукою піт. В РАЦС потрібно взяти бокал (один на двох) та пляшку шампанського. Не варто брати дороге чи особливе шампанське, оскільки нема гарантії, що саме з вашої пляшки вам наллють – черга ж рухається шаленим темпом і пляшки ніхто не підписує. Також не забудьте взяти обручки та весільний рушник. При собі варто мати принаймні сто гривень на різні додаткові витрати. Сама процедура цивільного шлюбу триває близько семи хвилин – і ви вже виходите з іншого боку зі свіжими печатками в паспортах та новим документом – одним на двох. Робите знимку на пам’ять, випускаєте голубів, якщо не пошкодуєте 20 гривень. Тепер ви офіційно чоловік та дружина. Однак за традицією до церкви молодята ще їдуть в різних машинах.

                                                   Вінчання
        Вінчання. Щодо черг, - тут простіше, оскільки церков багато, а РАЦС – один. Проте, якщо ви вирішили обвінчатися в якійсь із найбільших центральних церков – то теж, можливо, доведеться почекати, оскільки церковний шлюб триває як мінімум 20 хвилин. Але радимо таки обирати невеличку церковцю десь на околиці. Там хоч і шику не стільки, зате черг нема і сама церемонія шлюбу відбувається набагато душевніше, оскільки ви в священика не одні з..., а можливо, й єдині в цей день. Однак захоплюватися тривалим шлюбом теж не варто, особливо в гярячу пору, оскільки бували неодноразові випадки, що наречена мліла. Тому ще перед вінчанням домовтеся з священником скільки триватиме церемонія. З церкви молодята виходять вже разом. Наречена перечіпляє бутоньєрку своєму законному чоловікові на правий бік. Ось тепер він вже серйозний одружений чоловік – табу, але й нова спокуса дівчат. Потім молодята з’їдають одну цукерку на двох і кидають солодощі гостям на потіху дітям та бабцям, які теж намагаються спіймати цукерку.

 

                                         Прогулянка.

 

        З часу використання на весіллях найманих фото-відеоопраторів, традиційно після вінчання молодята йдуть на прогулянку. Для одних – це найцікавіша частина весілля, для інших – найвиснажливіша. Традиційно прогулянка з фотосесією найбільше до вподоби нареченій. Коли ж іще відчуєш себе в центрі уваги, а майже кожна дівчина мріє, щоб за нею стежив об’єктив фото- чи відеокамери. Традиційно гуляти молодята ходять у Стрийський парк, Шевченківський гай чи центр, хоча найвибагливіші та нешаблонні пари, знаходять у Львові і спокійніші місцини. Там, принаймні, в об’єктив фото- чи відеокамери потрапить одна молода, а не ще декілька на фоні зі своїми почтами. Пошуками таких місцин молодятам варто заздалегідь та обов’язково обумовити це з оператором та фотографом. Можливо, й вони вам щось порадять.
        Нарешті вимучені, голодні, але щасливі молодята добираються до автівок і весільний кортеж прямує до залу, де вже чекають батьки, гості та накриті столи. До слова, не радимо брати на прогулянку гостей. Участь в зйомках беруть молодята з дружбами та дружками. Всі решта будуть не задіяні, а тільки затягатимуть час, шукаючи один одного в натовпі і довго збираючись в автобусі перед від’їздом. Гостей варто відправити в зал, а групові фото слід зробити ще біля РАЦСу чи церкви. Для того, щоб гості там не сумували, варто подбати про легенький фуршетний стіл. Тим більше, що всі вони вже зголодніли, тож канапка їм не завадить.
        Якщо дозволяє час та погода, а також фотограф погоджується працювати після початку застілля, на прогулянку можна поїхати після першого танцю. Тоді гостям вже не до вас: вони ситі, ледь схмілілі і танцюють польку. Ось тільки може образитися двоюрідна сестра троюрідного батькового брата, яка проспала початок забави, прибігла привітати молодят, а їх десь нема. Порада батькам: не телефонуйте зразу молодим і не псуйте їм настрою – від цього вони раніше не приїдуть, а гості, що прибули із запізненням можуть і почекати. Пасадіть краще їх за стіл та добре нагодуйте.

 

                     Зустріч молодих біля банкетного залу.

 

        Ну ось, нарешті, позаду опинився шалений марафон благословінь, переїздів, викупів молодої, громадських та церковних церемоній укладення шлюбу, фото та відео сесій у таких куточках міста, де молодята взагалі ніколи не були. Молодята навчилися синхронно і з посмішками кланятися та, засмикані настановами та цінними вказівками всієї родини та викриками фотографа з відеооператором, на чолі весільної процесії рухаються в напрямку проведення весільного застілля.  А там батьки уже готують їм святкову зустріч.
        Одразу виникає перше запитання. Де зустрічати молодят? В різних регіонах та в різний час їх зустрічали по-різному. На сьогоднішній день їх можна зустрічати і на вулиці перед рестораном, і в залі ближче до музикантів.

 

                          Зустрічаємо молодих на вулиці.

        Цей варіант кращий для традиційних українських весіль. Перед входом до весільної зали шикуються всі батьки, мами та старости. Батьки тримають в руках пляшку шампанського, 2-6 бокалів (якщо 2 – то тільки для молодих, якщо 6 – то ще й для всіх батьків.). В деяких регіонах молодих зустрічають горілкою. Мами тримають на рушнику хліб зі сіллю, по обидва боки поважні старости тримають короваї. Є, звичайно, й регіональні особливості, як, наприклад, молодих зустрічають тільки мами; кожна мама тримає по хлібу з сіллю. Молоді підходять і тричі їм кланяються. Часом прийнято щоб молодий ніс молоду від машини на руках і ставив на овече руно (символ достатку) перед батьками (Червоноградщина). Після того, як молодята тричі вклонилися батькам, хтось із батьків відкриває пляшку шампанського наповнює келихи і подає молодим та батькам. Мами і тати по черзі вітають молодих, стукаються бокалами і п’ють. Молодята трохи залишають у келиху і виливають через плече далі відщипують (відкушують) по кавальчику хліба, макають в сіль і їдять. Якщо обидві мами тримають по хлібині, то молоді відщипують (відкушують) від різних хлібин. В деяких місцевостях прийнято ще й бити бокали після виливання залишків шампанського. Одразу скажу, що звичай це не український, а штучно нав’язаний з Росії за часів радянської влади. Ще, також, зустрічається звичай, коли молодих зустрічають горілкою. В такому випадку вони змушені випити по три чарки горілки практично не закусуючи. Після цього проходять до весільної зали.
        Окремо хочеться виділити звичай, коли молодих зустрічаю на порозі і перед ними символічно закривають двері. Починається переспівування між дружками з дружбами та між батьками та родиною через двері. Після кількахвилинного переспівування, молодят пускають до залу. На порозі неодмінно має бути овече руно, на яке мають наступити молоді.
          Зустрічаються випадки коли мами під час зустрічі молодих мають накинуте на плечі овече руно, а коли молодята проходять до залу – це руно кидається їм під ноги, щоб вони на нього наступили.
        Отже, зустріч молодих на вулиці є традиційною, але має й свої недоліки. Якщо музиканти грають тільки на синтезаторах – музичного оформлення на вулиці не буде. Другим моментом є непередбачуваність погоди. Якщо піде дощ чи сніг, якщо буде спека чи холод – гостей доведеться тримати на вулиці, а це позитивно не вплине на настрій гостей.

 

                         Зустрічаємо молодих в приміщенні.

        Цей варіант зустрічі більш схиляється до європейського. Ближче біля музикантів, де є більше місця і ближче до входу ставиться столик. На цьому столику стоїть пляшка шампанського (горілки), стоять бокали (2 чи 6 штук, читай вище), знову ж таки може бути хліб зі сіллю, коровай, чи просто щось солодке. Може також на цьому столі бути іконка. За столиком за батьками може бути гарненька біла арка з квітів і стрічок. Церемонія зустрічі нічим принципово не відрізняються від „вуличної”, але має певні позитивні сторони: гості не чекають на вулиці, музиканти завжди заграють марш для молодят, батькам для привітання можна дати радіомікрофон і їх слова почують всі.
        Тут перераховані далеко не всі звичаї зустрічі молодих, до цього ми навіть не прагнули. Бо звичаїв є та звичаєвих відмінностей є настільки багато, що описати їх всі практично не реально. Тут відображені основні моменти, які присутні у більшості випадків.
        Окрім цього, беручи до уваги, що молодята не виросли на одній вулиці – можна сміливо говорити, що ці звичаї в їх родинах відрізняються, тому дуже часто поєднання елементи звичаїв з обох родин є нормальною практикою.

 

                         Вітання молодих (Даровання, перепій).

 

        Після церемонії зустрічі батьками наступає момент, коли молодят можуть привітати і всі гості. Якщо зустріч відбувалася на вулиці – молодят потрібно завести до залу, де вже стоїть спеціально відведений для цього столик. Якщо зустріч відбувалася всередині приміщення – молоді займають місця батьків за столиком, за яким ті їх зустрічали. Зрештою, може бути й окремий стіл для вітань, але в такому випадку до непристойності зростає кількість переходів молодих і гостей за ними.
        Колись молодят вітали на їх місцях за весільним столом, але, погодьтеся, тягнутися через стіл, наповнений стравами, для вітального поцілунку, ризикуючи попасти краваткою в салат а полою піджака у весільний торт – не дуже зручно.
        На столі для вітання молодих в більшості випадків присутня або тарілка, накрита серветкою, або широкий і низький кошичок також з серветкою. Сюди дорогі гості будуть складати свої інвестиції у фонд молодої сім`ї.
        Молодята щасливі і втомлені стоять за столиком, або трохи збоку, дружби розташовуються від них по обидва боки. Першими молоду сім`ю за традицією вітають батьки. Як правило, їх подарунок найбільш значущий. Далі в привітальну колону шикуються всі гості. В деяких регіонах дотримуються жорсткої субординації у почерговості вітань: батьки, бабусі з дідусями, брати і сестри, хрещені батьки і так далі.
        Музики грають марші, один дружба забирає в нареченої вже подаровані квіти і кладе їх у вази, або віддає офіціантові. Другому дружбі наречений передає коробки і пакунки з речовими подарунками. Дружки в цей час вішають бутоньєрки гостям, котрі вже привітали молодят. Чемні гості за це дають їм трохи грошей. Але це ще не всі видатки гостей. Порядні гості завжди підійдуть до музикантів, привітаються за руку, подякують за марш і залишать грошей. Цей звичай поширений на всій території України.
         цього моменту починається активна робота весільних Старостів. Їх, як правило, буває двоє на весіллі. Один з боку родини молодого, другий – з родини молодої. Вони повинні провести гостей до столу і правильно їх посадити. За звичай гості нареченого сидять напроти нареченого, гості нареченої – напроти нареченої. Окрім цього, Старости повинні дуже добре знати своїх гостей і посадити їх так, щоб всі гості були хоч трохи між собою знайомі.
        Коли всі гості вже зайняли свої місця за святковим весільним столом – настає черга молодят. На традиційному українському весіллі мами молодят перев’язують їм руки вишитим рушником і заводять їх до столу. В більш сучасних інтерпретаціях молодята самі заходять до залу на свої місця. В українських традиційних варіантах музичним супроводом походу молодят на свої місця слугує козацький марш. В осучасненому варіанті це може бути марш Мендельсона, або будь-яка інша музика на вибір молодят.
        Окремо хочу розповісти про європейські тенденції на українському весіллі. Все більше молодят останнім часом використовують струнні квартети для моменту вітання. Зазвичай молодята розташовуються чи в невеликій альтанці (якщо на вулиці) чи під квітковою аркою, десь поруч знаходиться струнний квартет (секстет, октет, квінтет, оркестр), який виконує в переважній більшості класичні речі. Гості вітають молодят, дружки не вішають бутоньєрки, а просто мило посміхаються, старости не розсаджують госте – їх просто нема, кожне місце за столом підписане. Зрештою, європейські тенденції тільки починають інтегруватися в українські весілля, тому говорити про чітко вибудуваний звичаєвий сценарій ще рано.

 

                                         Початок весілля.

 

        Попри все розмаїття весільних звичаїв, початок застольної частини завжди однаковий. Всюди і завжди вона розпочинається з молитви за здоров’я молодят. Це стосується і традиційних українських весіль, і сучасних українських весіль і, навіть, модернових весіль з європейськими елементами.
       Хто має промовляти молитву? Дуже хорошою прикметою є присутність на весіллі священика.  Звичайно в такому випадку молитву промовляє він. Якщо священика на весіллі не має, тоді цей почесний обов’язок виконують Старости. Вони обоє виходять перед весільну громаду і старший з них промовляє молитву.
        Часом, коли на весіллі Старост немає, молитву  може промовляти найповажніший чоловік в родині. Жінка молитву зазвичай не промовляє. Це пов’язано з тим, що чоловік асоціюється зі священиком.
        Почесне право першого тосту на весіллі має мама нареченої. Цей звичай бере початок в  ті часи, коли дівчина завжди йшла за невістку в хату молодого. І перший тост говорила її мама віддаючи свою кровиночку з хати.
        Наступними йдуть тости мами нареченого, батька нареченої та батька нареченого. За звичай впродовж весілля свої вітання-тости говорять найближчі родичі, як то: бабусі і дідусі, хрещені мами та батьки та ін.

 

                              Перший танець молодого подружжя.

 

        Переходом між першим застілля та танцями слугує перший танець молодого подружжя. Згідно традицій минулого століття – це має обов’язково бути вальс. Але, як показує практика, сучасні молодята просто не вміють його танцювати. Тому краще не мучити себе і вибрати хорошу повільну мелодію, яка близька обом молодятам. Ще одним варіантом вирішення цієї ситуації є постановочний танець. Зараз є достатня кількість хореографів, які за кілька занять можуть поставити нескладний, але ефектний танець.
        Перед початком танцю дружки прикрашають танцювальний майданчик створюючи образ серця чи то зі свічок, чи то з пелюсток троянд, чи в будь-який інший спосіб. Молодята заходять у середину цього серця і там танцюють. Всі весільні гості створюють велике коло навколо серця з молодим подружжям і, тримаючись за руки, танцюють. Це коло має символізувати родинне коло, єднання двох родин в одну велику, максимальну підтримку всієї родини для молодої сім`ї. 
        Після танцю молодятам традиційно кричать: «Гірко!!!». Вони цілуються, а всі гості готуються до активної танцювальної програми.

 

                                      Весільний коровай.

 

        Коровай , як неодмінний атрибут весілля, присутній завжди. Але тільки в кількох місцевостях залишилася традиція його розрізання. Кілька слів про те, як ця традиція виглядає.
        Короваї, на весілля, як правило, два. Один випікається в родині молодого, другий – в родині молодої. Наприкінці третього застілля обидві мами (свахи) разом з дружбами починають різати коровай і роздавати гостям. Виглядає це так: один дружба роздає родині молодого, другий – родині молодої. Інколи дружби ще й разом виносять на підносі коровай і співають спеціальну переспівку.

                  Знімання вельона, або кидання весільного букета.

      На сьогоднішній день для завершення основної частини весільної забави практично на рівних використовують дві традиції. Це церемонія знімання вельона (розчіпчення, зав’язування) – український традиційний весільний звичай, і церемонія кидання весільного букета і підв’язки молодої – європейський звичай.

                                   Знімання вельона.

        Музиканти виконують пісню.  По центру танцювального майданчика ставиться стільчик. В деяких регіонах на нього кладуть подушку. На цей стільчик сідає наречений, наречена – йому на коліна. Всі незаміжні дівчата виходять наперед і стають в коло. Свекруха з дружками підходить до нареченої і, з допомогою дружок, знімає вельон. Після цього дістає хустину і пробує пов’язати її на голову нареченої. Остання три рази не дається. Після чого свекруха або дарує нареченій подарунок (зазвичай щось з ювелірних прикрас), або кланяється вже майже невістці. Далі пов’язує хустину молодій на голову, та вже не пручається. Це символізує зміну статусу молодої з дівчини на молоду господиню. З зав’язаною хустиною молода піднімається з колін молодого, кланяється свекрусі, цілує її і робить з нею кілька символічних танцювальних па тримаючи свій вельон на плечі свекрухи. Існує також звичай, коли наречена в цей момент дарує подарунки родині нареченого. Перетанцювавши зі свекрухою, молода знову кланяється їй, цілує і дарує подарунок. Далі підходить до свекра, кланяється йому, цілує його і робить з ним кілька символічних танцювальних па тримаючи свій вельон на плечі свекра. Перетанцювавши зі свекром, молода знову кланяється йому, цілує і дарує подарунок. Ця процедура повторяється зі всіма братами та сестрами, бабусями та дідусями нареченого. Тільки, якщо в нареченого є молода незаміжня сестра – їй вельон одягається на голову. А якщо в нареченої є незаміжня сестра – наступною до танцю запрошується саме вона. Вельон, відповідно, одягається на голову. Далі наречена перетанцьовує з першою дружкою, другою дружкою і всіма незаміжніми дівчатами. Запрошуючи дівчину до танцю необхідно гарно поклонитись, поцілувати, одягнути вельон на голову, зробити кілька танцювальних па, знову поклонитись, зняти вельон і знову поцілувати. Перетанцьовувати потрібно зі всіма незаміжніми дівчатами навіть найменшого віку (навіть з дошкільнятами). Часом зустрічається звичай, згідно з яким наречена, після незаміжніх дівчат, перетанцьовує також з неодруженими хлопцями.
        Також в деяких місцевостях наречений сам знімає вельон з нареченої і, за кожну витягнуту з волосся гренадлю, або міцно цілує наречену, або кладе велику грошову купюру.
        Коли молода перетанцювала зі всіма дівчатами, вона складає в кілька разів вельон і, високо тримаючи його в руці, закриває очі, крутиться на місці, та кидає навмання дівчатам. Вважається, що хто з дівчат його зловить, той найближчим часом вийде заміж.
        В осучасненому варіанті цього звичаю нареченій знімають вельон, але кидає вона весільний букет. На такий випадок краще приготувати, максимально наближену до весільного букета, копію. Справа в тому, що оригінальний весільний букет має тверду і важку пластикову ручку, яка при невдалому кидку, може заподіяти серйозну травму.

                                        Коли знімати вельон?

      Згідно давніх весільних звичаїв наречена має перейти в нову добу вже без вельона, тобто до 00.00. Але, насправді, цього звичаю майже не дотримуються. Час для знімання вельона треба вибирати на весіллі. Коли гості починають активно розбігатися додому, або, якщо їх привезли автобусом з іншого місця, сплять на столах, треба швиденько починати церемонію знімання вельона. В іншому випадку ризикуєте це зробити для 5-10 людей, котрі героїчно дочекаються цього моменту.
        І, звичайно, це дійство відбувається не раніше, аніж гості вийдуть з-за третього заходу за стіл.

                  Кидання весільного букета та підв’язки молодої.

        Західна весільна мода активно пускає своє коріння і в обрядову частину українського весілля. Все частіше та частіше можна побачити церемонію кидання весільного букета та підв’язки молодої. Виглядає це приблизно так: всі незаміжні дівчата стають під одну стіну в одну чи дві лінії. Молода, стоячи спиною до них, закриває очі і кидає їм через плече свій весільний букет. Завдання дівчат схопити його. Хто його схопить – той незабаром вийде заміж.
        Після цього в коло стають всі неодружені хлопці. Молодий сідає в центрі цього кола на стільчик. Молода танцює еротичний танець, ставить ногу на стільчик молодому між ноги і високо піднімає весільне плаття. Молодий зубами знімає з ноги підв’язку і кидає навмання нежонатим хлопцям. Хто з них зловив – той незабаром одружиться.

                          Коли кидати весільний букет?

      Весілля за європейськими звичаями, як правило, довго не триває. Тому момент кидання весільного букету підв’язки молодої визначається відповідно до сценарію весілля. Звичайно ближче до завершення весілля. Якщо використовується змішаний варіант українського весілля з елементами європейських традицій, тоді і букет і підв’язка займають час, коли мав би зніматися вельон.
           Наступна частина весілля теж має свої варіанти: український класичний  та європейський.
       На традиційному українському весіллі після того, як молода кинула вельон, вся весільна громада разом співає „многая літа” молодим, батькам молодих, бабусям і дідусям, братам і сестрам, дружбам і дружкам, старостам і старостінам, всім гостям, які прийшли на весілля, весільним господиням і поварам, музикантам, фото та відооператору, словом всім, хто долучився до весілля. Після цього або танцюється родинний танець, або батьки та молоді запрошують гостей до столу випити „на коня”. Весілля на цьому може не закінчуватися. Активної подачі страв за столом вже не буде, але годину-дві ще можна потанцювати.
        На весіллі з яскраво вираженими європейськими обрядовими елементами, після кидання весільного букету та підв’язки нареченої, гості та молодята танцюють спільний танець в колі. Після чого активної танцювальної програми вже немає – під легку фонову музику гості розходяться додому.

                                Розрізання весільного торта.

       Після знімання вельона і зав’язування молодій хустини, часто відбувається розрізання весільного торта. Молодята, тримаючись за руки, разом беруть ніж, відрізають з торта першу скибку і кладуть її на блюдце. Це символізує їх першу спільну роботу, як молодої сім`ї. Тримаючи це блюдце в руках, маленькими ложечками годують один одного цією скибкою торта. Це має символізувати, що віднині вони один одному будуть дарувати тільки солодкі хвилини. Спочатку молоді пригощають своїх батьків, а потім гостей. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

 

1.               Балушок В. Обряди ініціації українців та давніх слов’ян. – Львів; Нью-Йорк, 1998. – 216 с.
2.               Давидюк В.Ф. Волинське весілля // Фольклористичні зошити. Випуск 8. – 2005. – С. 3-20.
3.               Давидюк В.Ф. Первісна міфологія українського фольклору. – Луцьк: Вежа, 1997. – 296 с.
4.               Давидюк В.Ф. Походження українського фольклору. – Луцьк, 2006. – 120 с.
5.               Онацький С. Українська мала енциклопедія. – Буенос-Айрос, 1959. – 1896 с.
6.               Славянская міфологія. Єнциклопедический словарь/  В.Я.Петрухин и др.. – М.: Єллис Лак, 1995. – 416 с.
7.               Під одним небом: Фольклор етносів України / П32 Упоряд.: Л.К.Вахніна та ін. – К.: Голов. спеціалізм. ред.. літ. мовами нац.. меншин України, 1996. – 255 с.
8.               Огородное – Чийшия. Наш отчий дом: Материалы по истории села. – Измаил: СМИЛ, 2006. – 352 с., иллюстрации 16 с.
9.               Українці: Свята. Традиції. Звичаї / Уклад. І. Коверець. – Донецьк: Альфа-Прес, 2004. – 304 с.
10.          Кубей и кубейци. Бит и култура на българите и гагаузите в с. Червоноармейское, болградки район, одеска област.

11.Матушенко В.  Б.  Сучасне весілля в контексті української обрядової культури :  монографія / В.  Б.

Матушенко – К. : Стилос, 2009. – 232 с. (з іл.).

12 Матушенко В.  Б. Сценарій проведення весільного свята :  авторська робота  [Свідоцтво державного

агентства України з авторських і суміжних прав ПА № 1545 від 02.11.1998 р.] / В. Б. Матушенко. – 21с.

13 Матушенко В. Б. Сучасне весілля в контексті української обрядової культури : дис. на здобуття наук.

ступеня канд. культурології : спец. 26.00.01 "Теорія та історія культури" / М