Неперевершений світ поетичної творчості Ліни Костенко. «Поезія - завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі».

Неперевершений світ поетичної творчості  Ліни Костенко.

 «Поезія - завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». 

Не кожному дано творити поезію, проте кожен може навчитися відчувати й розуміти її. І той, хто читає вірш, вслухається в його мелодію, замислюється над значенням слів, стає його співавтором, співтворцем. Бо всяке мистецтво - це поштовх до нової творчості, яка розвиває душу людини, робить її багатою і красивою.

        Поезія народилася разом з мовою. Вигадуючи слова для називання предметів, ознак, дій, людина передавала в них власне бачення світу. Сприймаючи довкілля в повноті відтінків, барв, тонів, людина прагнула передати їх у красі слова. Поєднавши музичний ритм із красивим добірним словом, людство дістало змогу проявити свій духовний світ у поезії. Кожне слово, мовлене митцем, стає образом, набуває нових смислів, звучить особливо гарно, закарбовується в пам'яті  й у серці.

      Поезія – чи не єдиний спосіб сказати: «Хвилино, спинись!» Читач, поринаючи у хвилі «поетичного часу», саме за допомогою подиву, очуднення дистанціюється від життєвої конкретики й потрапляє у царину гармоній крізь  « тугу дисонансів».

        Людина не може існувати постійно в системі, яка змушує її зациклено бігати по колу. Життя як марафон втомлює. Людський мозок увесь час потребує нового пізнання, нових емоцій. Лише поезія - володарка емоційного простору - може принести людині омріяну свободу. Такою постає поезія Ліни Костенко - лірика гранично точних формулювань думки і неперевершених естетичних вібрацій. Поезія окреслює простір естетичного думання, подібно до того, якою простою є сама природа в усіх можливих проявах: сонце і гроза, дощ і вітер. Одне слово, природа – як своєрідна психологічна основа поезії.

                                   Буває, часом сліпну від краси.

                                   Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,                                    оці степи, це небо, ці ліси,                                    усе так гарно, чисто, незрадливо.

Ліна Костенко - один із митців, для яких тема природи завжди на чільному місці. 

Уже багато написано і сказано про втрату сучасною людиною гармонійного співіснування з природою. Поезії Ліни Костенко з екологічної тематики змушують кожного українця пройнятися тривогою за долю рідної природи. 

Вона – це не просто степ, трава, річка, ліс, сосни, туман, дощ і вітер, а дарований Богом дивосвіт, у якому людина знаходить красу, спокій, черпає сили.   Та маючи цей життєвий простір, людина повинна пам'ятати, що не можна по – споживацькому ставитися до природи, слід увесь час дбати про її відновлення, бо й сама людина- її невід'ємна часточка. У довкіллі все живе своїм неповторним життям, яке ніхто, хоч би тобі й цар природи, не має права перервати. У спілкуванні з травами й деревами, птахами й небом, сонцем і вітром лірична героїня  більш відкрита й  органічна, ніж у розмові з людьми.

                                            Я вам цей борг ніколи не залишу.

                                            Ви й так уже, як прокляті, в боргах.

                                             Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.

                                             Віддайте мені ліс і річечку в лугах.

Тільки наодинці з природою можна  до кінця бути самим собою, нікого не боятися, не лицемірити, не шукати компромісів.

                                              Віддайте мені сад і зірку вечорову.

                                              І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.                                               Віддайте мені все. Віддайте мені мову,                                              Якою мій народ мене благословить.

І в цьому єднанні з природою людина одухотворює її: « І вся природа схожа на циганку - вродливу, темнооку, напівголу, в червоному намисті з горобини. З горіховими бубнами  в руках…»

Часто в пейзажній ліриці Ліни Костенко ідейною домінантою стає філософський мотив: осінь у природі-це підсумок життя. Коли час пожинати плоди свого труда, озирнутись й оцінити пройдений шлях: «Оце і є усі мої права. Уже  й зникає сонце за горбами- сад шепотів пошерхлими губами якісь прощальні золоті слова…».