Образ моря у творчості       

                    Юрія Яновського

    У 20-30-ті роки 20 століття припадає розквіт прозової творчості  найпослідовнішого українського романтика Юрія Яновського. Називаємо його так тому, що, на наш погляд, саме цей письменник є репрезентантом кількох модифікацій романтизму в 20 столітті : тенденції революційного романтизму були своєрідною преамбулою його «зрілого» неоромантизму, а романтичний пафос пізнього (соцреалістичного ) Яновського  - виявом  творчого згасання , своєрідного «естетичного тупика» ( вислів С. Павличко), до якого так декларативно прямувала вся українська тоталітарна література. «Зрілий» неоромантизм найповніше розкрився у творі прозаїка – романі «Майстер корабля».

    Роман «Майстер корабля» - твір , пронизаний романтикою молодості, морських просторів і пригод, неприхованою радістю від життя і творчості , сміливим польотом фантазії і відчуття внутрішньої свободи.

   Уже сама тема – море й кіномистецтво – виконана в сміливому неоромантичному ключі, значно розширювала ідейно-проблемні й стилістичні обрії української прози, хоч для Яновського новою не була. Він рано долучився до мистецтва кіно, рано почав творчо «марити» романтикою морських просторів . Поетика перших  оповідань містила прийоми кінопоетики (монтаж, нагнітання ситуацій, змістовий підтекст окремої деталі тощо),  у них активно використовувалася морська тематика та образність. Але найголовніше, що і в перших оповіданнях , і в наступних більших за обсягом творах разом із цим « свіжим подихом» моря на сторінки українських текстів приходило нове для українського світобачення бачення дійсності і активна, утверджувальна  само усвідомленість нової української людини. Це дуже влучно помітив Євген Маланюк: «Яновський відкрив і завоював нам море, море в значенні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні психологічному, як окремий духовний комплекс, який був або  ослаблений у нас, або й цілком спаралізований».

     Про який «окремий духовний комплекс» ідеться? І що означає МОРЕ « в значенні психологічному»? Очевидно, Євген Маланюк мав на увазі те, про що він не раз писав у своїх статтях і віршах- про малоросійство і необхідність його подолання. Комплекс меншовартості ,прищеплений  віковою  бездержавністю, що заганяв українську літературу в естетичне «гето», де бракувало самовияву.

     Море   - це свобода дихання, зухвальство експерименту, ламання стереотипів, табу. Це радість відчуття великого простору і гордість за свою НАРЕЧЕНУ – «культуру нації»…

   Утім, це  ще й  просто море, водна стихія, природне диво, що століттями  надихало поетів. Гадаємо, лише завдяки неоромантичній поетиці Яновському вдалося виконати цю своєрідну й цікаву місію, про яку він, мабуть, і не підозрював.

   Роман не створює враження хаотичності, хоч тут і порушено традиційні закони жанру , а композиція не має хронологічної послідовності, проблемної однолінійності, характеротворчої  домінанти тощо. Але авангардно-деструктивним твір назвати не можна. Сама метода написання «Майстра корабля» дуже специфічна для 20-х років 20 століття – читач стає співучасником творення нового українського модерністичного роману. Яновський постійно на цьому наголошує, оминаючи традиційну реалістичну описовість, однак при цьому дбає про викінченість і свіжість своєї новоявленої моделі. Іноді навіть іронізує над застарілими, уже багато разів використаними прийомами та засобами, зумисне традиційну поетичну пафосність: «Море зовсім не синє, і чайка квилить над ним тому, що хоче істи, а не тужить за кимось. На кораблях брудні, сірі, обвітрені паруси, саме цей факт мені хвилює кров». Він не боїться навіть натуралістичних описів ( за що  партійно-офіційна критика звинувачувала його в так званому «біологізмі»), які є складовою частиною прийому контрасту ( у даному разі настрою і реальної дійсності). Мариністичний колорит українського Міста переданий яскравими , експресивними , але досить «реалістичними» барвами, проте не однотонними, бо час від часу в текст «вривається» «екзотика» чужих країв, нехай і передана через спогади героїв.

    Таким чином, як неоромантик Яновський не зациклюється лише на національному, він передає це в загальнолюдському , світовому контексті. В основі ліричної стихії твору – романтика безкраїх морських просторів, на яких «кожна дорога нова, і кожне місце –дорога», яка здатна кликати із затхлого затишку власного дому, вабити в незвідані краї, до нових висот людського духу. «Надувши груди, білі йшли фрегати , над морем місяць уставав солдатом і просторінь шляхів охороняв».

      Однак ця романтика настрою в романі «Майстер корабля»  є наскрізною, не переростає в суцільний піднесений пафос, чим грішили революційні романтики у творах. Утім вона й не охоплює ні складних морально-етичних проблем людського співжиття загалом. Ні конкретних тогочасних проблем української нації.Таке поєднання – одна зі специфічно українських рис модернізму.

     У творі постійно присутній ліричний образ моря. «Море в тебе дійсно шумить скрізь», - так каже про це пілот Майкл батькові. Із цим образом пов’язані всі дійові особи. Але в житті кожного з них море грає свою роль. Для матроса Богдана – це природна стихія існування, якою він пишається, хоч іноді іронізує над собою: «У мене перетрушені й пересолені вже всі кишки, і , коли таке життя продовжиться, я гадаю піти до лікаря і зробити собі зябра». Узагалі, іронією перейнятий увесь твір – у цьому одна з  рис його  модерністичності. Для режисера Сева і сценариста  ТО-МА-Кі  море – натхненник їхньої творчості й самовдосконалення. Біля моря вони «почували себе сильнішими». Там же, у місті ,на березі моря, вирішується й доля таємничої , прекрасної танцівниці Тайях. Зрештою, саме з цим романтичним образом пов’язаний сюжет роману : Сев зніматиме фільм , в основі якого історія реального матроса Богдана. Для зйомок будується парусник. Але це не бутафорна споруда – його насправді проєктує Професор за кресленнями стародавніх китайських мореплавців і його насправді будують найкращі портові майстри. Після зйомок парусник належатиме курсантам навігаційної школи.

      Але в «Майстрі корабля» образ моря не лише має  конкретне значення, пов’язане з реальними дійовими особами й діями , а й прихований, узагальнюючий підтекст, уловлений свого часу Маланюком, про що вже згадувалося. У «Коментарях до книжок…» на прихований ліричний зміст цього образу натякає й автор : « Нас у романі приваблює море. Воно таке переконливе й зовуче, таке барвисте й мінливе , що ми … не можемо байдуже про нього читати. Тільки саме море могло надихнути отаку книгу… Головне ж , на нашу думку,  у книзі не море і не кіно».

      Отже, в авторському задумі образ моря мислився  не як основне змістове й формотворче , а лише як тло. Однак  творче втілення  в даному разі переросло задум. Море в «Майстрі корабля» уособлює не нову вже для української літератури сакрально таємничу потужну природну стихію, здатну або ззовні увірватися в душу людини, внісши свої несподівані «корекції» чи й узагалі  змінивши долю, або зсередини , піднявшись з якихось потаємних етнопсихологічних глибин, скерувати вчинки, дії, вибір.

      Подібними образами вже збагатили українську літературу Ольга Кобилянська  (образ землі), Михайло Коцюбинський (гори, вода, вогонь). Юрій Яновський у новітній час доповнив цей архетипний ряд образом моря, засвідчивши потужну потенціальну спроможність української літератури бути модерні стичною. Водночас море тут втілює ту далеку мрію, можливо, ірреальну, яку можна відчувати , у стихії якої можна жити, творити, рухатися вперед, долати перешкоди, труднощі. Мрію, що часом може стати матеріалізованою реальністю (як солона вода, синій обрій, хрусткий пісок).

       Українська проза 20-років засвоює й активно впроваджує також ще одну новітню духовно-психологічну  «субстанцію» у свідомості української людини цього часу – Місто. У «Майстрі корабля» Місто уособлює той обітований рідний берег , чиїми тихими вуличками часом гуляє вітер штормовий, принесений з моря. Ця деталь присутня в тексті твору. Подібними деталями конкретизується авторське переживання зображуваного  , власне, зображення стає вираженням , носієм певного філософського підтексту. Знову-таки кожен з героїв розуміє той берег по-своєму, що, однак, не позбавляє образ Міста узагальнюючого,   синтезуючого змісту. Тайях потребує його як основу свого життя – це вона зрозуміла лише в Італії: «Я йшла східцями нагору й повторювала собі, ніби молитву: «Треба вертатися додому. Треба додому вертатися. Додому вертатися». Для господаря трамбака усвідомлення рідного дому набуває космополітичного характеру. Після трагічної загибелі коханої і свого перебування в монастирі його вітчизною стало море.

«За батьківщину ми звикли вважати землю, де нас народила мати, де ми виростали в гніві чи в радості, осягали великий світ. У мене ж батьківщина – море- , і ви розумієте, як я летів з гір до морського берега – стежками й хащами!

         Для ТО-МА-КІ як носія авторської ідеї, батьківщина – конкретно-історичне поняття. «Моя Республіка» (тобто Україна) – так називає він її у романі. І, певно, це є оте «головне», чому за авторським задумом присвячений роман «Мастер корабля».

        А поки що Яновський щиро вірить – нове життя Республіки будується, як і корабель Міста, за законами збереження в душах краси й добра, внутрішньої свободи людини. Це символізує жіноча фігурка (майстро) на носі корабля – тисячолітній символ-оберіг, що його ретельно під наглядом Професора витесує з горіхового дерева матрос Богдан – саме вона його поведе далекими морями, буде «оберігати від рифів», «заспокоїть хвилі».

         Твір Юрія Яновського «Майстер корабля» вважають першим в українській літературі  мариністичним романом. Письменник вперше так яскраво живописав морську стихію. Для роману характерна своєрідна екзотика.

          У романі ефект  «шуму і рокоту» моря дуже сильний. Воно надихає тут гіркою сіллю, морською травою і йодом, кличе в «заобрійну синь», збурюючи ліричну душу Редактора. ( «Тому я люблю море, що на ньому кожна дорога нова і кожне місце – дорога…»)

Директору ( колишньому матросові з крейсера «Ісмет», Богданові, хазяїну трамбака, для якого «батьківщина – море». Великі фрагменти «Майстра корабля» - це  їхні розповіді про свої морські пригоди.

           Цікаво, що за один з епіграфів до роману «Майстер корабля» Ю. Яновський узяв слова Горація з його оди «Римській державі»: «О корабле, тебе вже манить хвиля Моря ?». Горацій славив Римську державу, порівнюючи її з кораблем; Яновський же в романі , герої якого споруджують красень-вітрильник, думав про Україну…

             Ряді поезій Яновського відчутне його захоплення мужніми і сильними людьми, переможцями простору, незламними мандрівниками. Правда, не завжди поет розкриває джерела сміливості , мужності своїх героїв, перспективи їх дерзань. У цих віршах . наявні всі атрибути книжної романтики , уся пишнота романтичної лексики: пустельний темний грот, підземні зали, чорні тіні, жар печер, таємничі моря і країни.

            Метафори і порівняння морської сфери . У ранніх поезіях і в деяких прозових творах Яновський виявив прагнення до змалювання широких морських просторів, буйних штормів, лагідних шаланд, поетичних парусів і вітрил. Прозові твори продовжують ці «морські» традиції. Стилістичні засоби творів – і лексика, і тропи – передають  велике захоплення автора всім, що зв’язано з морем. Незалежно від того , що описує Яновський , безпосередньо море чи події , з ним не зв’язані, - відгомін моря, паруси, снасті видно і чути з його образів.

           Наведемо приклад тропів, зв’язаних безпосередньо з подіями, що розгортаються в морі і біля моря ( з роману «Вершники» з розділів «Подвійне коло» і «Шаланда в морі» ):

« … на морі розходилися хвилі, на обрії вони були чорні з білими гривами, добігали до берега навпроти вітру, вітер збивав з них білі шапки»;

«…Половець прислухався до плескоту хвиль об камінці, «роктить, невеличка заворушка буде на вісім балів , майстро зірвався десь із не наших гір», «коло нашої Дофініївки  море собі грає…»; «Дощ вітрила свої напинав…», «..шаланда …з»явилася  на хвильку і впірнала  мов у безодню. Вона билася з штормом груди в груди…» …

       Таким чином , морська стихія як символ сили й мужності в житті , символ презирства до смерті міцно ввійшла в образну систему Яновського. У цьому письменник майже не має попередників в українській літературі.