Оксана Молчанова П'єса "Лесина світлиця"

Лесина світлиця

Мама Ольга Петрівна

Тато Петро Антонович

Леся

Брат Михайло

Брат Микола

Сестра Ольга

Сестра Оксана

Сестра Ізидора

Дядько Михайло

(Посеред сцени,  що виконує роль української оселі з книгами на полицях, портретом Кобзаря у вишиваному рушникові мати з доньками вишиває)

Мама Ольга Петрівна

• Дорогі мої дівчатка,

Хрестики на рушниках

Від першого – до остатку

У сонечках чи квітках –

Оберегами стають

Як ідем в життєву путь.

З давніх- давен і донині

Передавались, мов святиня

Оті узори з бабусиної скрині –

Наші обереги єдині.

 

Леся

• Я татусеві вишию сорочку

Ще й китицями доторочу,

З молитвою єднаю свою працю,

Нехай здоров’я таткові додасться.

 

Сестра Ольга

• Я квітами оздоблю подушки,

Щоб лиш квіткові снились сни.

Коли за вікнами зима лютує –

На подушках весна квітує.

Сестра Ольга

• А я рушник для Кобзаря

Червоним вишию і чорним,

Хай тиха радість червоно буя

І тихийсмуток розстеля долоні.

 

Сестра Ізидора

• Я рушничок на кошичок пошию,

Хай писанки красуються красиві,

Хай розквітають першоцвіти

І лик господній ясно світить.

Тато Петро Антонович

• Та у вас, дівчатка,

Справжні вечорниці:

Все тут до порядку,

Усе як годиться.

Вишивання у оселі

В українських наших селах –

То тепло й затишшя.

Візеруночки милі –

Дорогі, хоч колишні –

Тут барвінок і рута,

Голуби і жар-птиці-

Все, що можем збагнути,

Все барвисто іскриться.

Дядько Михайло

• А послухаймо лиш, діти,

Ми історію нашу.

Ви, веснянії квіти,

Цвіт майбутнього нашого.

Історичне коріння –

наша пам’ять безсмертна,

що у часі нетлінна,

і віками не стерта.

 

Брат Михайло

• Люблю я слухать про минуле,

Часи князів і козаків,

В моїй уяві мов проснулись

Із закликом іти у бій,

Боротись за своє і рідне

І захистити у бою,

Не йти волом в ярмі покірним,

А волю боронить свою.

Брат Микола

• Ті історичні оповідки-

Немов минулого є свідки

І свідчать віно, непомильно

Про рід вкраїнський незборимий,

Про славних витязів -героїв,

І долі їх нас непокоять.

 

Мама Ольга Петрівна

(відкладає рушник і бере книгу)

• Остапа Бульбу полонили,

За спину руки закрутили,

Сильно знущалися над ним,

Та на коліна не склонили.

Бо в серці полум’ям ясним

Горіло почуття любові

До краю рідного й ціною крові

Готов був землю боронити,

Життя відати, але не в рабстві жити.

Леся

(втираючи сльози)

• Так щиро козакові співчуваю

Й за нього дуже потерпаю:

Він справжній лицар,

Хоч і переможений,

Та з нього приклад має брати кожен.

Мою повагу і похвалу

Завжди такі

непереможні духом привертали.

Тато Петро Антонович

• Не плач- но, донечко кохана,

То тільки книжне оповідання.

Леся

(здивовано)

• Хіба в книжках – не правдонька свята?

І не правдива постать ця?

Адже про козаків писав Шевченко,

Його для нас читала ненька.

Мама Ольга Петрівна

• Так, моя дитино люба,

Ми героїв славим й любим,

Хоч хтось – створений в уяві,

А хтось інший – жив насправді.

Та усі, хто любить край –

То герої, так і знай!

Маєм з них ми приклад брати

Й як героїв поважати.