Опозиційний рух в Україні у 60 - 70 рр.

 Опозиційний рух в Україні 60-х  -  на початку 70-х рр..

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть:

• Визначити хронологічні межі діяльності дисидентського руху, Української робітничо-селянської спілки, клубу творчої молоді;
• Характеризувати умови і причини виникнення дисидентського руху, давати йому оцінку;
• Називати та аналізувати особливості різних течій дисидентського руху;
• Формувати ціннісні судження щодо історичних діячів;
• Тлумачити й застосовувати нові поняття і терміни: дисидентський рух, «відлига», «шістдесятники», самвидав, репресії.

 

Тип уроку: систематизація та узагальнення знань.

 

Форма проведення уроку: прес-конференція.

 

Підготовчий етап

• Об’єднання учнів у групи: історики, політологи, правозахисники, співробітники КДБ, літературознавці, мистецтвознавці.

 

ХІД  УРОКУ

 

І. Організаційний момент

Викладач.

     Прес-конференція – організована зустріч журналістів з представниками компаній, організацій або окремими персонами.  Їх організовують з метою надання ЗМІ інформації з перших рук, перевірка відомостей та уточнення версій за допомогою питань.

     Печа-куча – методологія презентації коротких доповідей, спеціально обмежених за формою і тривалістю.

 

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

( Демонстрація уривку  фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків».)

 

Політолог.  4 вересня 1965 року у кінотеатрі «Україна» відбувся прем’єрний перегляд кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (знятого за мотивами повісті М.Коцюбинського). Після виступу режисера в обговоренні фільму взяв участь Іван Дзюба, який повідомив про нещодавні таємні арешти серед української інтелігенції, назвав імена заарештованих. Директор кінотеатру намагався усунути І.Дзюбу від мікрофона, із залу почулися вигуки: «Неправда!» Хтось увімкнув пожежну сирену. І.Дзюбу за попередньою домовленістю підтримав В’ячеслав Чорновіл, який вигукнув: « Хто проти тиранії – встаньте!» Частина залу підвелась, але фільм пустили. Стихійний протест підтримав Василь Стус : «Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв, потім росіян!»

     Цей виступ стався стихійно: Дзюба нікому не розповідав, про що він буде говорити. Тому перегляд фільму, замислений комуністичними ідеологами як торжество офіційної української культури, що здобула міжнародне визнання (фільм був відзначений золотою медаллю на міжнародному кінофестивалі в Мілані), перетворився на стихійну  демонстрацію протесту. Обговорення фільму було фактично зірване. Сергій Параджанов згодом розповідав, що не мав претензій, тому що й сам підтримав протест.

     Про цю акцію стало відомо широкому загалу, а 5 грудня того ж року в Москві відбувся  «мітинг гласності» на знак протесту проти арешту Андрія Синявського  та  Юлія Даніеля.  Це були перші публічні правозахисні акції в СРСР за часів правління Л.Брежнєва. Реакція влади була негайною: з роботи були звільнені І.Дзюба, В.Чорновіл, виключені з КПРС Ю. Бадзьо,  М. Коцюбинська, з аспірантури – В.Стус.

 

ІІІ. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

 

Історик  (повідомляє  про умови розвитку та причини дисидентського руху у 60-70-х рр. з використанням схеми ).

 

Інтервенція радянських військ у 1968 р. у Чехо-Словаччині

1970р. – початок видання у Львові «Українського вісника»

1975р.-підписання Гельсінських угод на Нараді з безпеки та співробітництва в Гельсінкі

 

Дисидентський рух  у 60-х – 70-х рр..

                                                    

                                                              Умови розвитку

                                                                  та причини

                                                 

Посилення ідеологічного тиску на громадську думку

Виправдання «культу особи»

Репресії проти інакодумців (1965р. –хвиля арештів діячів культури)

Ігнорування конституційних прав людини

 

Відхід від політики лібералізації

Посилення цензури

Релігійні утиски

Неосталінізм

 

Літературознавець.    1965 року вийшла книга Івана Дзюби  «Інтернаціоналізм чи русифікація?». ( використання схеми).

Іван Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

 

Перша праця українського опозиційного руху в післявоєнні роки

 

Містила розгорнуту програму культурних та політичних вимог

 

Поширювали через самвидав. Книга викликала гучний резонанс серед української інтелігенції

 

Історик.   Внутрішні передумови виникнення опозиційного руху:

• практично бездержавний статус України;
• панування партійно-радянської бюрократії;
• утиски національного культурно-духовного життя;
• цілеспрямована русифікація корінного населення;
• ігнорування комуністичним режимом законів , норм і правил;
• підпорядкування інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави зумовили появу легального руху за права людини.

Правозахисник.

     Правозахисна течія руху Опору була представлена Українською Гельсінською групою (УГГ, 1976-1988). Потужний пласт Потужний пласт анти режимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької і різних протестантських церков. Серед визнаних діячів цього руху були Василь Романюк, Йосип Тереля, Георгій  Вінс.

    Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50-80-х років були:

• самостійницька, представлена, зокрема, національно-визвольним рухом підпільних груп;
• національно-культурницька, яку презентували «шістдесятники»;
• правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна).

 

Склад дисидентського руху

Політолог.

   До дисидентського руху слідом за інтелігенцією поступово долучались робітники. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 року вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій і судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників.

    Відомий аналітик українського руху опору   Мирослав  Прокоп  у журналі  «Сучасність»  за 1974р. надав своєрідну «анатомію» опозиції, тобто соціологічний  аналіз  530  учасників  руху,  згаданих  у документах «Самвидаву».   За   фахом найчисельнішу  групу  становила  інтелігенція 

( інженери,  лікарі, вчителі, журналісти) – 36,8%, далі йшли робітники – 12,8%, науковці – 11,9%, літератори – 10,9%,студенти – 9,2%, митці – 6,6%, священики Української  католицької  церкви – 4,7%, селяни – 2,6%, один працівник міліції та один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14(% жінок. За віком провідною була група людей 25-45 років. Більшість опозиціонерів не оминула членства у комсомолі, але комуністами стали лише окремі з них. Незначною була кількість колишніх членів ОУН.

 

  Кількісний склад членів опозиційного руху по містах і областях України:

• Київ та область – 256 осіб;
• Львів – 116 осіб;
• Івано-Франківськ – 41 особа;
• Дніпропетровськ – 24 особи;
• Тернопільська – 22;
• Донецька – 10 осіб.

     Цікавою видається географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників.  Головні   сили  опозиції  зосередились  у Київській  та   Львівській   областях.  Чисельність опозиціонерів 60-х років була на багато меншою порівняно з попередніми етапами  незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960-1972 рр,.у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують, що активних  учасників опору було близько тисячі.

     Опозиційний рух в Україні  захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі  визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями.

 

( Політолог повідомляє про форми опору дисидентів, учні складають схему.)

 

    

Форми        боротьби        дисидентів

 

 

Масові заходи

Листи – протести до керівних органів УРСР та СРСР

Виникнення і розповсюд- ження самвидаву

Вивішування  синьо-жовтих  прапорів

Створення правозахисних організацій

 

     Таким чином, у діяльності дисидентів переважали мирні форми боротьби.

 

Робота з документом.

«29 грудня 1967р.

Першому секретареві ЦК КПУ

П.Ю.Шелесту

Ми, присутні на судовому засіданні в справі М.В.Чорновола, побачили, що суд свого обов’язку не виконав. Його проводили некваліфіковано  і необ”активно. Його вирок перебуває в разючій невідповідності до матеріалів слідства і звинувачення  і скидається на особисту помсту, розправу наділених владою осіб над людиною, що по-інакшому думає і насмілюється критикувати дії окремих представників радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право».

 

Запитання

1. За що судили В.Чорновола?
2. Чому взагалі міг відбутися подібний суд?
3. Чи були подібні суди винятковим явищем?

 

Політолог.

     Учасники новітнього етапу національно-визвольної боротьби сприйняли не лише основні державницькі ідеї попередників, а в окремих випадках й тактику боротьби.

     Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи нелегальної політичної діяльності серед населення.

     Попри жорсткі переслідування сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити 1957р. національні прапори у Львові на честь відновлення української державності 1941р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів – 10 років. Обоє додатково отримали по 5 років обмеження у правах і стільки ж було заборонено проживати в західних областях УРСР.

      Монополія  бюрократії  на засоби масової інформації й відмова підцензурної  преси  друкувати матеріал, зміст  яких не влаштовував керівні кола країни, примусила опозиційні сили  вдатися  до  поза цензурних  видань, які дістали влучну назву «самвидав».  Появу його в Україні датують 1964р. Серед перших самвидавчих  публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також машинописний журнал Українського національного фронту «Воля і Батьківщина».

     Унікальним явищем опозиційного друку став поза цензурний журнал «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл.

 

/   презентація плакату /

 

В’ячеслав Чорновіл

 

Український політик, публіцист, літературний критик, діяч руху Опору

«Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося потім гірко любити – втративши»

 

 

 

«Я помітив, що він і Василь начебто і не в таборі були – вони говорили про літературу, про мистецтво, про історію українського народу» ( Паруйр Айрікян про В.Чорновола та В.Стуса)

 

     Більшість публікацій самвидаву передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема  «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор , США), Перша українська друкарня у Франції та інші.  Виходили вони також у перекладах іноземними мовами.  Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві  стало використання езопової мови.  Болючі проблеми національного буття порушували на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціональних гасел. Організовувались  Шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України.  Національну самоповагу підтримували  самодіяльні  популяризатори народних та релігійних традицій,  проводячи вертепи,  свята Івана Купала, виконуючи колядки та щедрівки. Мандрували містами і селами  народні хори, зокрема «Гомін», «Жайворонок» та інші. Помітним явищем у духовному житті стали клуби творчої молоді.

     В окремих випадках опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань біля пам’ятників світочам національного духу, мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. На анти режимні акції перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами.

     Дисиденти писали відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

     Боротьба з режимом не припинялась навіть за гратами. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи.  У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання,  не виходили на роботу, боролися за перехід у статус політв’язня,  передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.

     Головною зброєю політв’язнів у відстоюванні власної гідності або під час захисту друзів від знущань  адміністрації, організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього засобу досить часто.  Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень і надання медичної допомоги. Але голодуючий був позбавлений права померти: його годували примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонт. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору.

     Активною формою протесту проти тоталітарної системи була відмова від радянського громадянства, подання заяви на виїзд за кордон. Влада розглядала їхні як заяви на переселення в тюремні камери, хоча під тиском міжнародної громадськості окремим дисидентам вдалося прорватись  крізь «залізну завісу». Дехто, не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон нелегально, що також загрожувало тривалим ув’язненням . Пильному контролю з боку спецслужб підлягали зв’язки опозиції з українською діаспорою. Такі контакти активно використовували для провокацій проти дисидентів з метою ії дискредитації.

     Найбільш поширеною, хоч і пасивною формою опору системі було інакомислення. Його проявами були «шухлядна» творчість науковців та літераторів, неформальні товариські дискусії, «кухонні» розмови, що свідчили про зростання незадоволення свідомої частини нації ідеологічним тиском і колоніальним статусом України.

     Такі люди, власне, й були опорою сміливців, що виступали з відкритим «забралом». Вони допомагали переховувати викривальні матеріали, збирати й передавати за призначенням документи й свідчення про репресивну політику влади, друкували, розмножували і поширювали «самвидав», переховували переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції – Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор, Роман Крип’якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Чабан. Їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли.

 

Запитання

• Чим відрізняються способи боротьби представників руху Опору 40-х – початку 50-х та 60-70-х років?

 

Репресії проти правозахисників

 

     Співробітник КДБ.  Більшість дисидентів періодично «перевиховували» за вироком суду за гратами та колючим дротом. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, у СРСР налічувалось від 600 до 700 політв’язнів. Українці серед них становили у різні часи від 25 до 75%.

     Засуджували дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу Української РСР «Антирадянська агітація і  пропаганда», яка у першій частині передбачала до 12, а у другій – до 15 років покарання,  у тому числі в обох випадках – 5 років заслання. Іноді застосовували статтю 187, яка, на відміну від попередньої, не вбачала у діях підсудного мети підриву чи послаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін позбавлення волі у таборах загального режиму. Іноді дисиденти потрапляли під дію статті « Зрада батьківщини», яка передбачала смертну кару.

     Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи розкриття державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про «діяння, умисно вчинене громадянином СРСР проти суверенітету, територіальної недоторканості…СРСР». Отже, той, хто вважав за доцільне скористатися конституційним  правом на вільний вихід з СРСР,  підпадав під дію цієї статті і міг бути засуджений до розстрілу.

     Чималий  термін  отримували   дисиденти  за читання і поширення творів  М. Грушевського й П.Куліша, «Історії України» М.Аркаса, праці І.Дзюби «Інтернаціоналізм  чи русифікація?»,  твору О. Солженіцина «Архіпелаг ГУГаг», роману  Б.Пастернака  «Доктор Живаго», розповсюдження національної   символіки,   з’ясування  «білих   плям»   української     історії 

 (  штучного  голодомору 1932-1933рр., знищення кращих українських письменників, діяльності УНР, ЗУНР, ОУН-УПА та ін..),  звернення з критичними пропозиціями та протестами до партійних, радянських та адміністративних органів,  написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном.

     Крамольним  вважалося будь-яке правдиве слово, бодай коли б воно було мовлене. Наприклад, під час обшуку у В.Чорновола 30 вересня 1965 року було вилучено твори   Б. Грінченка,  М.Костомарова,   П. Куліша,  В. Антоновича,

Є. Олесницького, В. щурата, А. Крушельницького , Б. Лепкого, М. Возняка, Г. Костельника, І Крип’якевича, В.Винниченка, Б.Антоненка-Давидовича і навіть «Галицько-Волинський літопис».

     Якщо ж не набирали достатніх «підстав» для застосування політичних статей  Карного кодексу, тоді вдавалися до кримінальних, фабрикуючи справи зазвичай у переддень закінчення терміну ув’язнення чи заслання або невдовзі після звільнення. Такого переслідування зазнали  Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В’ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Січко та ін..

     Найнебезпечніших  вільнодумців ізолювали у психіатричних лікарнях спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами.  Потрапили туди  також ті, кому ні антирадянщини, ні аморальщини  приписати не вдалося, а  також  віряни  з вищою освітою,  порушники  кордону. Учасники виробничих конфліктів.  Якщо в’язні могли сподіватися, що їх випустять на волю, то у психлікарні могли «лікувати» хоч до смерті. Щоб перетворити здорових людей на психічно хворих, застосовували цілий набір засобів. «Хворого» дисидента поміщали серед убивць, ґвалтівників, параноїків під наглядом «санітара» з карних злочинців. А завершити справу допомагали медпрепарати,  що пригнічували  волю, психіку, інтелект, пам'ять, емоції. Серед жертв цього психічно-в’язничного  терору були генерал Петро Григоренко, математик  Леонід Плющ,  лікар Микола Плахотнюк.  Примусового  «лікування»  зазнали  Зіновій  Краківський, Василь Рубан, Йосип Тереля,  Михайло Ковтуненко та багато інших.

     Окрім судового активно використовували й адміністративне переслідування дисидентів, а саме: звільнення з роботи, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, вузів й аспірантури, вилучення з видавничих планів і позбавлення і позбавлення права писати й малювати, відмова у захисті й затвердженні захищених дисертацій, заблокування на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію.

     За сталінською традицією переслідувань зазнавали не лише дисиденти, але й їхні батьки. Діти, близькі родичі.

     Найкращим варіантом для режиму, який вирішував усі клопоти з дисидентами, була їхня смерть. А для самих засуджених переслідування  тривали і після смерті. Так, тіло в’язня до закінчення терміну ув’язнення родичам не віддавали, а заривали на табірному цвинтарі, залишаючи над похованням лише безіменну табличку з номером.

     Тих, кого не вдалося позбавити життя, активно «перевиховували». Починалися «виховні» заходи одразу ж після арешту. Ізоляція, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, «підсадні2 співкамерники, зазвичай з числа деградованих карних злочинців, багатогодинні допити ставили на меті зламати волю заарештованих.

     Суди переважно були закритими. Лише на оголошення вироку інколи допускали родичів і друзів, хоча за кримінально-процесуальним кодексом суд може бути закритим лише тоді, коли йдеться про сексуальні злочини, інтимні сторони життя підсудних, державну таємницю або злочини неповнолітніх. Якщо ж суд і вважався відкритим, то аудиторію старанно добирали і «сторонніх», тобто близьких підсудного не допускали.

     Інакомислячі відбувалися покаранням переважно у таборах суворого або особливого режиму, умови перебування в яких, за словами В.Стуса, сягали «поліцейського апогею»: смугастий одяг в’язня, ізольовані камери, злиденне харчування, важка праця. І арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО (штрафний ізолятор, те саме, що карцер у тюрмі), позбавлення побачень, обшуки, свавілля, знущання, приниження, заборона мати свої книги, записи.

     Будь-яка апеляція до влади не лише залишалася без відповіді, а жорстоко каралась. Повернення з ув’язнення чи заслання не означало здобуття свободи.

     Інакодумця зазвичай передавали під нагляд міліції.

     «Перебуваючи під наглядом, - писав у заяві до Верховної Ради СРСР Л.Лук’яненко, - я не маю права виїжджати  без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готелю, кав’ярні, барів, ресторанів міста і зобов’язаний кожної п’ятниці між 17 і 18 зголошуватись у міліції для реєстрації. Моє помешкання відвідують міліціонери і дружинники. Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А неофіційний нагляд, завдяки якому органам влади відомий кожен мій крок, - де його межа? Він позбавляє інтимності все моє життя.

     Мої листи перевіряє КДБ і потім використовує їх проти мене…»

     А «тайна» телефонних розмов…  Мета нагляду – тримати людину «в постійному нервовому напруженні, не дати їй можливості зайнятися суспільною діяльністю, ізолювати її і поступово поставити на коліна.

     Більшість інакомислячих представників інтелігенції після звільнення потрапляла у «внутрішню еміграцію», позбувшись доступу до засобів масової інформації, права публічно виступати і друкуватись. Малювати і брати участь у виставках, знімати фільми і робити телепередачі.

      (Літературознавці, мистецтвознавці, правозахисники, представляють плакати «Прометеї українського духу».)  

 

Утворення української Гельсінської групи

 

     Літературознавець (розповідає  про М. Руденка, схема 4)

      (Загальну характеристику УГГ)   

 

Микола  Руденко ( 19.12.1920 – 01.04.2004
	«Я обрав для себе гірку долю радянської Касандри»

 

Народився на Луганщині в родині шахтаря учасник Другої світової війни, був тяжко поранений.

 

Присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави, лауреат премії імені Т.Г. Шевченка.

 

Правозахисна течія дисидентства.

 

Найвідоміші твори: «Хрест», «За гратами», «Орлова балка»

 

Заступився за європейських письменників, яких вимагали виключити з СПУ. За це був виключений з лав КПРС.

 

Виступив членом-засновником Української громадської групи.  Голова УГГ.

 

1977 року був засуджений до 7 років суворого режиму + 5 років заслання.

 

Емігрував спочатку до ФРН, потім до США.

 

1990 року повернувся до України.

 

Загальна характеристика УГГ (1976 – 1982)

 

Створення   -  9 листопада 1976р. у Києві було проголошено створення УГГ 

                           сприяння  виконанню Гельсінських угод.

 

Основне    -      Ознайомлення урядів країн – учасниць Гельсінської наради

завдання          і західної громадськості з фактами порушень норм Загальної

                          Декларації прав людини та гуманітарних статей Заключного

                          Акта.

Засновники  - О.Бердник,   П. Григоренко,    І. Кандиба,   Л. Лук’яненко,

                          О.Мешко,    М. Матусевич,     М. Маринович,     О. Тихий,

                          Н. Строката – Караванська,   М. Руденко.

 

Підсумки   -    Арешти,   засудження   і   заслання   фактично    припинили

діяльності       діяльність УГГ. Із 37 членів 23 були на засланні, 6 – позбавлені

                          радянського громадянства і виїхали за кордон, 3 члени  групи

                       загинули  ( О. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин). Але  УГГ на відміну

                       від інших не припинила своєї діяльності. На початку  1988 р.

                       на її основі постала УГС.

 

Релігійне дисидентство.

 

Викладач.   Заборона  Української  автокефальної  церкви  в  довоєнні  роки  та Української  греко-католицької – у повоєнні, шалена антирелігійна компанія 50-х – початку 60-х років спричинила зародження та зростання релігійного дисидентства.

     Найбільш активно боролися за відновлення своїх прав греко-католики. Формально ліквідована греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних, «катакомбних» умовах.

     Значна частина населення цих областей таємно відправляла релігійні обряди. Існувало декілька сотень (до 35) парафій (громад). Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. За кордоном церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який 1963 року прибув до Ватикану після багаторічного сибірського заслання.

     Одним з активних борців за права греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля, 1982 року колишній в’язень таборів. Й. Тереля став одним з організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви.

     Мужньо відстоював права вірян один із лідерів українського дисидентства , багаторічний в’язень сталінсько-брежнєвських таборів В.Романюк.  Саме завдяки його діяльності з’явилася опозиція режимові в російській православній церкві, яка на той час фактично перебувала під цілковитим контролем держави.

     Значну частину релігійного дисидентства становили члени протестантських сект євангельських християн-баптистів, єговістів. Особливу активність у справі їх захисту виявляли Петро Вінс – член УГГ та його син – один із проповідників- баптистів пастор Георгій Вінс.

    

КДБ. Придушення дисидентства

 

( Правозахисник розповідає про першу та другу хвилі арештів.)

 

Перша хвиля арештів  (серпень – вересень 1965 р.)

 

Арештовано Світличного, братів Горинів, Косіва.

 

Звинувачень не представлено

 

	Дзюба, Чорновіл, Стус закликали до протесту арештам
На захист арештованих виступили: Стельмах, Малишко, Майборода, Антонов, Параджанов

 

Друга хвиля арештів ( січень  1972 р.)

Заарештовано близько 70 – 100 осіб; більша кількість зазнала «м’якіших» репресій; звільнення з керівних посад, позбавлення роботи, заборона друкувати свої твори

Заарештовані: Чорновіл, Сверстюк, Мельничук, Світличний, Дзюба, Осадчий, Шелест, Стус. Коваленко та інші

Відправлено: до табору суворого режиму на Уралі та Мордовії; до системи «каральної медицини»; до психіатричних лікарень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Правозахисник.    Погром  1972 – 1973 років примусив учасників руху Опору, що залишились на волі, замислитись над оновленням своїх лав.

 

 

Підсумки  уроку

Значення дисидентського руху

1. Свідчив про існування кризових явищ у СРСР. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню й утвердженню в народі демократичних ідеалів.
2. Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З’єднав два етапи національно-визвольного руху – середини і кінця ХХ ст..
3. Відкрив Україну світові.
4. Набутий дисидентами досвід та ідеологічні напрацювання були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності.
5. Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва.
6. Із середовища дисидентів вийшла кагорта політиків незалежної України.
7. Дисиденти зробили вагомий внесок у розвиток української науки і культури.

 

 

Особливості руху

1. Стає більш масовим і організованим.
2. Було відкинуто ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух набув яскраво вираженого анти тоталітарного характеру.
3. Погляди дисидентів представляли майже весь ідеологічний спектр.
4. Зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правозахисними організаціями.
5. Заперечення насильницьких методів боротьби.
6. Прагнення легалізувати свою діяльність.
7. 80 % дисидентів становила інтелігенція.

 

Рефлексія

 

Викладач.  Бабка й мураха – спосіб визначення внеску кожного учасника уроку у досягненні спільної мети створення проекту «Прометеї українського духу».

( на дошці написані слова «Бабка» і «Мураха» (або малюнки). Кожен учасник підходить і записує своє ім’я під відповідним словом, оцінюючи свій внесок.)  

 

Домашнє завдання

1. Опрацювати матеріал підручника.
2. Написати відгук до створеного проекту «Прометеї українського духу».