Опублікація українською мовою дослідження дипломатії китая

Українсько-китайські відносини сучасна дипломатія 2022-2023-рік.

Данилова Інеса Віталіївна 

Доктор філософії ,кандидат культорології

НДУ Гоголя,Ніжин

Анотація:Українсько-китайські відносини (кит. 乌克兰-中国关系 Wūkèlán-zhōngguó guānxì) — це двосторонні відносини між Україною та Китайською Народною Республікою у галузі міжнародної політики, зокрема, економіки, освіти, науки, культури тощо.Відносини між Україною та Китаєм почали зароджуватись ще за часів скіфсої доби завдяки Великому шовковому шляху[2], що своєю північною гілкою заходив на територію сучасної України — Крим.

У 2021р. на Миколаївщині у селі Скобелеве Казанківського району у ході розкопування унікального кургану, який належить до висунської групи царських скіфських поховань (близько 2,5 тисячі років), українські археологи знайшли супроводжувальне поховання та рештки тканини - попередні дослідження вказують, що це був шовк або батист. Тканина до скіфів потрапила з Китаю. "Це дало підстави стверджувати, що в 4 столітті до нової ери Миколаївщина входила в систему Великого шовкового шляху, який проходив з Китаю до Європи"[3], - розповів старший викладач Миколаївського національного університету імені Сухомлинського, керівник Березанської археологічної експедиції О. Смирнов, .

У період правління династії Юань (1271–1368) про «піднебесну імперію» знали у Києві, Галичі та Володимирі-Волинському[2].

Гетьман Війська Запорозького Дем'ян Многогрішний проводив у 1688—1692 роках у Китаї діяльність, у 1689 брав участь у перемовинах царського посла Ф. Головіна з Китаєм, що завершилися підписанням Нерчинського договору.

У 1714-1719 архімандрит Іларіон Лежайський призначений головою першої російської Духовної православної місії у Китаї[4].

У другій половині 18 ст. — початку 19 сторіччя інитенсивність українсько-китайських відносин зменшилася через те, що Україна остаточно втратила незалежність[2], і всі наступні контакти з Китаєм Україна здійснювала як складова частина російської держави.Серед дослідницьких установ, які були створені в КНР на базі місцевих університетів за останній час і працюють на українському напрямку, найперспективнішими є Дослідницький центр України при Чжецзянському педагогічному університеті (浙江师范大学乌克兰研究中心), Шевченківський центр українсько-китайських культурних зв’язків Тяньцзіньського університету іноземних мов (天津外国语大学塔拉斯·舍

甫琴科中乌文化交流中心), Дослідницький центр України при Уханьському університеті іноземних мов (武汉大学外国语言文学学院, 乌克兰（问题）研究中心), Дослідницький центр України при Даляньському університеті іноземних мов (大连外国语大学乌克兰研究中心), Дослідницький центр України при Шанхайському університеті іноземних мов (上海外国语大学乌克兰研究中心), які фінансуються за рахунок державного бюджету КНР.

Наявні й приклади плідної співпраці університетів. Зокрема Національною металургійною академією України та Північно-східним університетом [Архівовано 1 листопада 2020 у Wayback Machine.] (м. Шеньян, провінція Ляонін) реалізується проект з впровадження в КНР технології електрошлакового рафінування в партнерстві з компанією Сіностіл.

У червні 2018 до Київського національного університету імені Тараса Шевченка з робочим візитом прибула делегація Ланьчжоуського університету на чолі з ректором Ян Чунхуа. Наразі в Ланьчжоуському університеті створено усі умови для вивчення української мови.

У сучасний час незважаючи на видиму прагматичність міжнародного порядку денного, який акцентований на використанні державами військової сили як пріоритетного засобу забезпечення власної національної безпеки, не можна не помічати посилення впливу «м’яких» інструментів діяльності публічної дипломатії держави на систему міжнародних відносин. У сучасних умовах помітно зростає роль гнучких чинників, посилюється вплив політики «м’якої» сили у міждержавних відносинах, яка є основою публічної дипломатії. Сформульований відомим американським політологом Дж. Найєм у 1990 р. і розвинений їм у наступних роботах постулат про значущість і ефективність «м'якої сили» в зовнішній політиці держав, стає все більш актуальним. Публічна дипломатія стає основою постсучасної могутності і працює на розширення сфери впливу у світі завдяки умінням створювати ідеї, інформацію, імідж і знання, а також ефективні системи експорту досягнень культури. Для успішного використання публічної дипломатії в контексті політики «м’якої сили» необхідно мати її інституційне оформлення та механізми її реалізації –демократичні цінності, культуру та зовнішню політику.
Зазначимо, що політичні цінності не є головними у проведенні політики «м'якої сили» Китаю, але вважається, що ця держава теж має високий авторитет у міждержавних відношення і доволі успішно використовує цю політику. Приклад цьому - Китай, який поступово посилює свій економічний, політичний, військовий потенціал, нарощуючи економічну могутність на 10% щороку, а на 12% щороку зростають військові інвестиції.

Ключові слова:міжнародне українсько-китайське співробітництво,сучасні аспекти ,дослідження політичної дипломатії Китая.

Актуальність досліджень:
Українсько-китайські відносини в останні роки набувають вагомого значення для обох країн, оскільки Китай наразі є другою економікою світу за обсягом ВВП та має один з найбільших у світі інвестиційних потенціалів, що для економіки України, яка перебуває в стані пошуку нових інноваційних моделей розвитку, є надзвичайно актуальним. Вагомості розвитку взаємин між Україною та Китаєм додає започаткована китайською стороною глобальна ініціатива «Один пояс, один шлях», де Україна займає вигідне геополітичне становище як країна – першна шляху до Європи. Фінансово-економічні можливості цієї ініціативи є реальним шансом для українського економічного прориву, однак, він сам по собі не відбудеться, йому мають передувати відповідні політико-правові засади, програми, спільні дії тощо. Аналіз досліджень і публікацій останніх років. Питання українсько-китайських відносин завжди перебували в колі зору науковців і України, і Китаю. Серед українських авторів доцільно у першу чергу зазначити роботи суспільствознавців А. Гончарука[1; 2, с.30], Ю. Костенка [3], Ю. Пойти [4, с.49], а також економістів Л. Антонюка таЛ. Гальперіної [5, с.48]. Серед китайських учених справедливо відзначити роботи Сунь Чжуанчжі [6, с.21], Лі Янь [7, с.34], Чжао Хуейжуна [8, с.87] та ін. Дослідженню різних аспектів україно-китайських відносин значно сприяє започаткування у 1999 році журналу «Україна-Китай», який є спільною платформою українських та китайських фахівців для презентації власних наукових та аналітичних наробок. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Незважаючи на достатньо велику кількість досліджень щодо розвитку різних аспектів українсько-китайського стратегічного партнерства, недостатньо вивченими залишаються політико-правові чинники їх розвитку, які китайською стороною визнаються визначальними для подальшого співробітництва та протягом еволюції українсько-китайських відносин засвідчили свою вагомість. У зв’язку з цим виникає потреба у дослідженні ролі політико-правових чинників у розвитку українсько-китайських відносин стратегічного партнерства та їх впливу на торгово-економічне співробітництво між країнами.

 Наразі в Україні спостерігається певна солідарність і в думках політиків, і серед експертів щодо вагомості розвитку українсько-китайських взаємин та їх відповідності національним інтересам України. Зокрема, один з провідних українських науковців китаєзнавців А. З. Гончарук від імені «чисельної експертної спільноти» зауважує, що «українсько-китайське співробітництво відповідає національним інтересам, потребує подальшої активізації, а у двосторонніх політичних відносинах пауз більше не має бути» [1]. Значно покращилися інформаційний та мовний складники відносин. Дякуючи роботі п’яти Інститутів Конфуція при закладах вищої освіти в Україні питання обізнаності про китайську культуру та опанування китайської мови значно просунулися вперед, хоча володіння інформацією про Україну серед китайців поки що залишаються на недостатньому рівні та потребують покращення, зокрема шляхом відкриття українських центрів у китайських закладах вищої освіти, головна мета яких – ознайомлення китайського народу із відомостями про культуру та соціально-економічні особливості регіонів України. Сьогодні Китай є другою найбільшою країною, з якою в Україні є від’ємне сальдо, адже китайський експорт в Україну перевищує український імпорт до Китаю. Чжао Хуейжун оцінює частку торгового співробітництва між Китаєм та Україною незначною. «Співпраця нестабільна, наразі вона належить до стану «очікує зміцнення» [8, с.85]. Такий стан є найнижчим за оцінками китайських експертів, які загалом виділяють 4 типи торговельного співробітництва між Китаєм та країнами уздовж «Одного поясу, одного шляху»: «повномасштабне співробітництво», «з великим потенціалом для зростання», «проста структура співробітництва», четвертий – «очікує зміцнення».Крім сільського господарства, яке є традиційним напрямом розвитку інвестиційних відносин торгівлі між Україною та Китаєм в останні роки, також є сфери, потенціал яких китайська сторона вважає перспективним для співпраці: космонавтика, інформаційна сфера, комунікації, енергозберігаючі та біотехнології тощо. Завдяки платформі «Один пояс, один шлях» обидві сторони можуть розвивати економічні відносини, зміцнювати співпрацю, а тому – реалізовувати взаємну вигоду та спільний виграш.

Отже, потенціал розвитку взаємовідносин між країнами є, що підтверджується обома сторонами. На думку китайських фахівців, «участь України в побудові «Одного поясу, одного шляху» матиме значну для неї користь. Також це стосується залучення китайських інвестицій до інфраструктурних проектів України, що справді є унікальною можливістю» [7, с.35]. Звертаючи увагу на політичні переваги стратегічного партнерства, китайські експерти додають: «Китайська ініціатива «Один пояс, один шлях», поза сумнівом, прискорить становлення України як країни-лідера в Центральній та Східній Європі, яка матиме значний вплив» [7, с.35].
Українські експерти (А. З. Гончарук, О. В. Литвиненко, Ю. Пойта та ін.) вважають, що наразі створено міцне підґрунтя для стратегічного партнерства між Україною та Китаєм, яке відкриває можливість «фактичного переходу політичного співробітництва Києва таПекіна на вищий щабель – до політичної взаємодії на міжнародній арені» [1]. Обидві сторони розуміють, що для цього необхідно вжити певних заходів, однак, думки експертів про їх зміст дещо відрізняються.А. З. Гончарук вважає, що, насамперед потрібно відкрити для китайських інвесторів не лише важку промисловість, інфраструктурні проекти та енергетику, а надати широку можливість вкладати інвестиції у переробну галузь агропромислового комплексу, легку промисловість та галузі високих технологій. По-друге, потрібно розширити спектр товарів, які надходять до Китаю, поступово відходячи від її сировинного характеру. По-третє, варто диверсифікувати форми співробітництва, де поряд із господарськими відносинами доцільно розвивати надання послуг, особливо в інноваційних проектах, туристичній сфері, гуманітарних контакта.

Договірно-правова база двосторонніх відносин нараховує майже 300 документів. Головними з тих, що регулюють політичні відносини між Україною та КНР, є Спільне комюніке про встановлення дипломатичних відносин між

Україною та КНР (04.01.1992 р.), Спільні українсько-китайські комюніке (31.10.1992 та 24.06.1995рр.), Спільна (Київська) Декларація між Україною та КНР (06.09.1994 р.), Спільна (Пекінська) Декларація про розвиток і поглиблення відносин дружби і співробітництва між Україною та КНР (04.12.1995 р.), Спільна (Київська) Декларація про зміцнення дружби і всебічного співробітництва в ХХІ столітті (21.07.2001 р.), Спільна (Пекінська) декларація України та КНР (18.11.2002 р.),
Спільна заява України та КНР щодо всебічного підвищення українсько-китайських відносин дружби та співробітництва (02.09.2010 р.), Основні напрями розвитку відносин між Україною та КНР на 2010–2012 рр. (02.09.2010 р.), Спільна декларація про встановлення та розвиток відносин стратегічного партнерства між Україною та КНР (20.06.2011 р.), а також Договір про дружбу і співробітництво між Україною і КНР, Спільна декларація України і Китайської Народної Республіки про подальше поглиблення відносин стратегічного партнерства та Програма розвитку відносин стратегічного партнерства між Україною та КНР на 2014–2018 рр. (усі – 05.12.2013 р.) [1]. Ключовим двостороннім документом у контексті виведення українсько-китайського співробітництва на якісно новий рівень стала Спільна декларація про встановлення та розвиток відносин стратегічного партнерства між Україною та КНР. Раніше, Угодою між Урядом України та Урядом КНР створено Комісію зі співробітництва, яка стала основним механізмом реалізації такого партнерства. Нині українсько-китайські відносини стратегічного партнерства здійснюються на основі Спільної декларації про їх поглиблення іПрограми розвитку на 2014–2018 рр.

Китай визнав незалежність України 27 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини між двома країнами було встановлено 4 січня 1992 р. У березні 1993 р. було відкрито Посольство України в КНР. Генеральне консульство України в Шанхаї функціонує з серпня 2001 р. Консульський округ установи охоплює провінції Аньхой, Фуцзянь, Цзянсі, Цзянсу, Чжецзян та м. Шанхай. Посольство КНР у Києві було відкрито в 1992 р. Із 2006 р. в м. Одеса функціонує Генеральне консульство КНР. Консульський округ установи включає територію Автономної Республіки Крим, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Херсонської областей, а також м. Севастополь [7].

У жовтні 1992 р. відбувся державний візит першого Президента України Л. Кравчука до КНР, що започаткував низку візитів найвищих керівників обох країн і заклав підвалини двосторонньої договірно-правової бази. У вересні 1994 р. відбувся офіційний візит в Україну Голови КНР Цзян Цземіня. У грудні 1995 р. – державний візит в КНР Президента України Л. Кучми. Таким чином було остаточно закріплено високий рівень безпосередніх стосунків між керівниками обох держав. Відбувалися активні контакти між всіма гілками влади України та Китаю. У квітні 1993 р. відбувся візит до КНР Голови Верховної Ради України І. Плюща, у квітні 1994 р. – віце-прем’єр-міністра В. Шмарова. У червні 1995 р. Україну відвідав тодішній Прем’єр Держради КНР Лі Пен, у березні 1996 р. – Голова Постійного комітету Всекитайських Зборів Народних Представників Цяо Ши. У грудні 1997 р. відбувся візит до Китаю прем’єр-міністра України В. Пустовойтенка. Започаткована традиція підтримувалася і надалі. Про це свідчить візит Заступника Прем’єра Держради КНР У Ї в Україну в березні 1999 р., Заступника Голови Народної політичної консультативної ради Китаю Чень Цзюньшена в Україну в липні 1999 р., заступника  Голови Верховної Ради України С. Гавриша до КНР у квітні 2000 р., Голови КНР Цзян Цземіня у липні 2001 р. [9, с. 33]. У 2002 р. відбувся державний візит Л. Кучми до Китаю, а в 2003 р. –офіційний візит Президента України до Гонконгу [5]. Надалі, з вини української сторони виникла пауза, що не сприяла розвитку двосторонніх відносин. Досить прикрим є те, що Україна фактично не скористалася значними можливостями для просування своїх інтересів, які давала Олімпіада у Пекіні (2008) [5].У відносинах двох держав прорив відбувся у 2010–2011 рр., коли було відновлено політичні контакти на найвищому рівні та оформлено стратегічне партнерство. Початок певного пожвавлення політичного діалогу можна назвати зустріч лідерів держав у квітні 2010 р. в рамках Вашингтонського саміту щодо питань ядерної безпеки, коли сторони заявили про прагнення активізувати діалог [8, с. 30–31].
Візит Президента України до КНР 2 вересня 2010 р. став історичним [3, с. 10]. Відновлення діалогу на найвищому рівні було найважливішою передумовою успішного співробітництва України і Китаю у торгово-економічній, науково-технічній і гуманітарній галузях. Пряме, безпосереднє спілкування Президента України з лідером Китаю мало величезне значення для встановлення нового рівня взаємної довіри між представниками управлінського апарату та бізнесових кіл наших країн [5]. У ході візиту було підписано 13 двосторонніх документів, які передбачали надання Україні інвестиції у розмірі 4 млрд доларів США. Один із найважливіших документів – «Основні напрями українсько-китайських відносин (Дорожня карта) на 2010–2012  роки» [9, с. 6]. Сторони продемонстрували готовність вжити дієвих заходів для наповнення двосторонніх відносин стратегічним змістом і максимально ефективно використати наявний потенціал українсько-китайського співробітництва.

Тому в 2007 р. президент Китаю Ху Цзіньтао, виступаючи на 17-му з’їзді Китайської комуністичної партії, наголосив на тому, що країна повинна посилити свою «м’яку силу» в контексті публічної дипломатії держави. Одночасно були визначені основні напрямки розвитку «м’якої сили»:  створення системи базових соціалістичних цінностей та посилення привабливості соціалістичної ідеології; формування гармонійного типу культури та цивілізованих звичаїв; розповсюдження культури китайської нації; розвиток новаторських ідей в національно-культурному просторі[5, с. 97]. Це і є розумною стратегією. Але якщо Китай нарощуватиме лише тверду силу, він буде дедалі більше лякати своїх сусідів, а вони в свою чергу почнуть створювати проти нього коаліції. Якщо Китай розвиватиме «м’яку силу» і посилюватиме власну привабливість в очах сусідів, вірогідність того, що проти нього створюватимуть коаліції буде дедалі меншою. Тому яскравим прикладом впровадження стратегії «м’якої сили» на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин є Китай. З-поміж основних механізмів політики «м’якої сили» КНР виділяють:
1) організацію і проведення різноманітних заходів культурного характеру, що мають на меті популяризацію надбань китайської культури та економічних досягнень останніх років;
2) розвиток співпраці між країнами, спрямований на надання допомоги в економічній і соціальній сферах, освіті, а також на медичне забезпечення та гуманітарну підтримку;
3) проведення на світовій арені збалансованої політики, що дає змогу Китаю відігравати важливу роль в посиленні глобальної економічно-політичної стабільності та недопущенні загострення міжнародних відносин [3, с. 219].
На думку автора, керівництво Китаю розуміє що, необхідно розвивати привабливість соціалістичної ідеології, але наскільки вона буде привабливою у порівнянні з демократичними цінностями – це значна проблема для сучасного Китаю.

Уряд Китаю офіційно визнало культуру країни, засновану на конфуціанських морально-етичних цінностях, народних традиціях, збагаченої секретами китайської медицини, методики підготовки висококласних спортсменів - важливим складовим елементом «м'якої сили». Культурні акції мають глобальний вплив, а їхнім об’єктом є універсальна аудиторія, зокрема західна, азійська, африканська, латиноамериканська та мусульманська.
Керівництво Китаю намагається створити свою зону впливу і розуміє свій потенціал запровадження «м’якої сили» і в яких географічних регіонах це можливо. Мова йде про відношення з країнами Африки, Південної Америки, Близького Сходу і Південно-Східної Азії. Пекін використовує різні інструменти, щоб посилити свій вплив у країнах, що розвиваються, включаючи економічні стимули та військове співробітництво, проте важливим елементом стає і формування інститутів та застосування різних механізмів реалізації«м'якої сили». Хоча основою взаємовідносин все ж таки залишається економіка, збільшення культурних обмінів, поширення академічних програм, залучення місцевих китайських громад при посередництві кваліфікованих дипломатів. На думку дослідників В. Кіма та Я. Бохана набір інструментів «м'якої сили» Китаю може бути класифікований мінімум на п'ять груп: інвестиції (враховуючи сучасні реалії, автори все ж таки відносять цей аспект до елементів «м'якої сили»), гуманітарна допомога, освітні програми обміну, дипломатія, участь у діяльності міжнародних організацій і робота з діаспорою [1, с. 18]. Необхідно підкреслити що, доктрина поваги державного суверенітету може бути особливо привабливою для авторитарних урядів країн, що розвиваються. Центральною ідеєю китайської дипломатії, спрямованої на сусідні держави, є добросусідство і партнерство, значення яких розкривається через такі поняття, як товариськість, безпека та збагачення. Товариськість передбачає розвиток добросусідських зв’язків Китаю з усіма, без винятків, сусідніми державами. Зміст безпеки полягає в тому, щоб інші країни відчували щодо КНР як сусіда стан безпеки і спокою. Таким чином пріоритетнім напрямом використання .

Витоки та специфіка публічної дипломатії Китаю
Активне вивчення і впровадження публічної дипломатії в політичну практику КНР було продиктовано двома основними моментами. По-перше, сприятлива культурно-історична база стала хорошою основою для впровадження концепції м’якої влади в сучасних умовах. По-друге, негативний імідж Китаю, що сформувався у цілому ряді іноземних держав в 1990-х, підштовхнув китайське експертне співтовариство до більш поглибленого вивчення питання взаємодії з іноземними аудиторіями і конструювання позитивного образу Китаю у світі.
Незважаючи на іноземне походження концепції м’якої влади, китайські дослідники звернули увагу на те, що використання «м'яких» методів для здійснення впливу на інші країни завжди було важливою частиною культурної і політичної традиції Китаю.
Більш того, як китайські, так і зарубіжні вчені відзначають, що підтримка специфічної системи відносин сформувалися навколо Китаю в давнину, саме м’яка влада грала важливу роль. Саме культурна традиція значною мірою полегшила процес адаптації концепції м’якої влади в Китаї. Для китайських інтелектуалів концепція Дж.Ная виглядала як сучасний розвиток суджень древніх мудреців Піднебесної.
Одна зі складнощів, яка виникла при вивченні м’якої влади і публічної дипломатії в китайському академічному співтоваристві полягала в труднощі пошуку адекватного перекладу даних понять на китайську мову. Термін «м’яка влада» був переведений як жуань шілі (软实力), а термін «публічна дипломатія» як гунгун вайцзяо (公共外交). Поняття «публічна дипломатія» є відносно новим для Китаю, в китайському академічному співтоваристві досі тривають дискусії щодо чіткого визначення терміна і його кореляції з терміном «народна дипломатія». Китайські автори незмінно підкреслюють, що «народна дипломатія» на відміну від публічної, є специфічною особливістю зовнішньої політикиКитайської Народної Республіки, і нерозривно пов’язана з діяльністю Комуністичної партії Китаю. Керівники КНР завжди розглядали дружні відносини між народами як базу для надійних міждержавних відносин. Появу і розвиток народної дипломатії в основному пов’язують з ім’ям прем’єр-міністра Чжоу Еньлая, який ефективно використовував її для просування інтересів Китаю.

Китайські автори виділяють наступні три загальні риси публічної дипломатії: нею керує уряд; її об'єктом є уряди і народи іноземних держав; її мета – поліпшити образ держави, яка її реалізує.
Згідно з китайськими дослідниками, публічна дипломатія є взаємодією полінії держава-суспільство, а народна дипломатія – по лінії суспільство. При цьому, незважаючи на те, що вона розглядається як спілкування приватних осіб і громадських організацій, це не виключає провідну роль партії як головного куратора та ідеолога цієї взаємодії.
Один із керівників Державної Ради КНР Чжао Цічжен у своїй роботі «Віднародної дипломатії до публічної дипломатії» дає визначення народної дипломатіїяк зовнішніх контактів і взаємодії, що здійснюються в різнорідному і різноманітному міжнародному співтоваристві за власною ініціативою правосуб’єктними організаціями, в офіційну компетенцію яких не входить державна дипломатія, або фізичними особами в ім’я державних інтересів своєї країни, цілей офіційної дипломатії або для заповнення недоліків офіційної дипломатії або в ім’я збереження миру в усьому світі і захисту спільних інтересів людства.  Як приклад таких організацій, до офіційної компетенції яких не входить державна дипломатія, автор наводить, крім найбільшої організації народної дипломатії - КНОДЗ (Китайське народне товариство дружби із закордоном), так само Китайську асоціацію щодо співпраці неурядових організацій (CANGO),  Китайську асоціацію сприяння розвитку демократії, Китайський фонд миру ірозвитку тощо. Отже, у категорію публічної дипломатії потрапляють виключнопроекти, ініційовані безпосередньо державними органами.

Висновки:

Рушійною силою українсько-китайських економічних відносин є політико-правові чинники. Розвиток партнерських відносин між державами прямо пропорційно залежить від політичного діалогу між керівництвом держав на найвищому рівні (обмін офіційними візитами). Як тільки уповільнюється політичний діалог, це одразу призводить до уповільнення економічного та, у першу чергу, торгівельного співробітництва. Водночас, наслідування принципу «взаємної користі та спільного виграшу» призводить до вилучення політичних складників як передумов торгово-економічного співробітництва. Спільний успіх і зиск перетворюються на основний концепт взаємовідносин між країнами.
Формула партнерства між Україною та Китаєм також зазнала певної еволюції: взаємовигідне співробітництво (1992 р.) – довгострокове партнерство та стабільне всебічне співробітництво (2002 р.) – конструктивне партнерство (2005 р.) – стратегічне партнерство (2011 р.) – стратегічне партнерство та стратегічний партнер (2017 р.) – політична взаємодія на міжнародній арені (перспектива). Отже, про відносини стратегічного партнерства можна говорити лише починаючи з 2011 року, коли це було офіційно закріплено відповідним документом. Інструментом пожвавлення відносин між державами є участь України в глобальній ініціативі «Один пояс, один шлях», можливості якого Україна використовує недостатньо активно. Для пожвавлення необхідно вжити певних заходів, а саме: диверсифікувати форми економічного співробітництва та розширити коло інвестиційних проектів за сферами господарської діяльності. При цьому, нові проекти мають розроблятися відповідно до головного принципу функціонування нового Шовкового шляху – «взаємної користі та спільного виграшу».
Таким чином з  метою поширення китайської системи цінностей, збільшення привабливості Пекіна увага урядовців сконцентрована й на створення китайського аналога провідних світових каналів як, наприклад, CNN чи ВСС. Зазначимо, що ще на початку 2009 р. китайські урядовці прийняли рішення інвестувати понад 6 млрд. доларів у розширення агенції «Сіньхуа», газети «Женьмінь Жібао», а передовсім – у створення міжнародного телевізійного інформаційного каналу. Хоча центральне державне телебачення CCTV транслюється англійською, іспанською та французькою та є доступним в кабельних пакетах багатьох країн світу, проте навіть самі китайці визнають, що їхня популярність залишається досить низькою. Це пояснюється великим ступенем недовіри до китайських інформаційних агенцій, існуванням цензури, що ставить під сумнів альтернативність і достовірність інформації [4, с. 661]. Таким чином Китай має прогресуючу тенденцію до інтенсифікації «м’якої сили», іншими словами, збільшувати культурний, ідеологічний та політичний вплив у своїх міждержавних відношеннях. Поступово Пекін теж створює інституційну матрицю політики «м’якої» та «розумною сили», якаспрямовується на формування позитивного іміджу КНР в системі міжнародних відносин та пропагування національних соціо-культурних цінностей. Але, разом з тим , виникає усвідомлення того, що хоча Пекін і демонструє досягнення в стратегії «м’якої сили», але її подальша реалізація є несумісною з політичною системою КНР. На думку Д. Ная, Китай може витрачати мільйони доларів для просування цінностей та культури в світі, поширення інформаційного простору, проте він не матиме «м’якої сили», якщо продовжуватиме контролювати власне суспільство. Адже цілком очевидно, що «розумна стратегія» вимагає не лише декларації певної системи цінностей, а, насамперед, їх дотримання у внутрішньому устрої держави.

У  сфері українсько-китайського економічного співробітництва, у науковій галузі, а також у торговельно-економічній діяльності Україна наразі є донором ресурсів та продуктів четвертого технологічного укладу до Піднебесної. Китай є одним із найбільших торгових партнерів України.
Слідуючи своїй прагматичній політиці на міжнародній арені, Китай співпрацює з Україною, купуючи тут те, що йому зараз потрібно, допоки це не заважає його відносинам з іншими великими геополітичними гравцями. Співпраця Китаю з Україною для китайського уряду є важливою. Найбільше, в чому КНР зацікавлена у співробітництві з нашою державою, то це військова сфера та галузь сільського господарства.
Україна знайшла в Китаї надійний ринок збуту продукції сільського господарства, зокрема пшениці, ячменю, насіння та олії. Протягом останніх років Китай виявляє підвищену увагу не тільки до сільськогосподарської продукції України, а також і до українських продовольчих товарів. Обмеженість земельних ресурсів Китаю не дозволяє повною мірою задовольняти потреби населення Китаю у харчових продуктах, тому Китай активно шукає можливості щодо імпорту якісних продовольчих товарів. Залучення українських ділових кіл до цього процесу надасть можливість українським бізнесменам вийти на найбільший споживчий ринок світу.

Література:

1. Висоцький О.Ю. Електронна дипломатія як інструмент пропаганди // Політологічний вісник. – К.,2018. – Вип.81. – С. 51-59. – Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgibin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Pv_2018_81_8.pdf
2. Висоцький О.Ю. Пропагандистські стратегії цифрової дипломатії // Освіта і наука в умовах глобальних трансформацій. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. 24-25 листопада 2017 р., м.Дніпро. Частина ІІ. / Наук. ред. О.Ю.Висоцький. – Дніпро: СПД «Охотнік», 2017. – С.9-12. - Режим доступу: https://www.twirpx.com/file/2386796/.

3. Висоцький О.Ю. Пропагандистські технології електронної дипломатії // Освіта і наука у мінливому світі: проблеми та перспективи розвитку. Матеріали
Міжнародної наукової конференції. 29-30 березня 2019 р., м.Дніпро. ЧастинаІI. / Наук. ред. О.Ю.Висоцький. – Дніпро: СПД «Охотнік», 2019. – С.3-5. - Режим доступу: https://www.twirpx.com/file/2844676/.
4. Висоцький О.Ю. Публічна дипломатія // Сучасна політична лексика : навч. енциклопед. словник-довідник / [І.Я. Вдовичин, Л.Я. Угрин, Г.В. Шипунов та ін.]; за наук. ред. Хоми Н.М. – Львів : «Новий Світ-2000», 2015. – С.237.
5. Висоцький О.Ю. Публічна дипломатія //Новітня політична лексика(неологізми, оказіоналізми та інші новотвори); за заг.ред. Н.М.Хоми. – Львів: «Новий Світ-2000», 2015. – С.323.
6. Висоцький О.Ю. Публічна дипломатія як форма нової пропаганди // Освіта і наука у мінливому світі: проблеми та перспективи розвитку. Матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції. 27-28 березня 2020 р., м.Дніпро. Частина
ІI. / Наук. ред. О.Ю.Висоцький. – Дніпро: СПД «Охотнік», 2020. – С.11-13. – Режим доступу: https://www.twirpx.com/file/3079540/.
7. Гуцал С. Публічна дипломатія як сучасний пріоритет зовнішньої політики держави / С. Гуцал // Стратегічні пріоритети. – №3 (16). – 2010. – С.106-112.
8. Качинська Н.О. Публічна дипломатія як тактика формування привабливого іміджу держави на міжнародній арені / Н. О. Качинська // Вісник Маріупольського державного університету. Серія: історія, політологія. – Вип. 2. – 2011. – С.89-95/
9. Опанасюк О. І. Особливості сучасної публічної дипломатії / О. І. Опанасюк // Гілея: науковий вісник. - 2017. - Вип. 117. - С.238-243. - Режимдоступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/gileya_2017_117_63
10.Перебийніс Є. Роль та місце публічної дипломатії у забезпеченні національних інтересів держави / Є. Перебийніс // Україна дипломатична. – 2013. – Вип. 14. – С. 915-925.
11.Процюк М. Публічна та культурна дипломатія як засіб «м’якої сили» України: запозичені моделі, реальні кроки та стратегічні пріоритети / М. Процюк //
Науковий вісник Дипломатичної академії України. Випуск 23. Зовнішня політика і дипломатія: традиції, тренди, досвід. Частина ІІ. Серія «Політичні
науки» / За заг. ред. В.Г. Ціватого, Н.О. Татаренко. – Київ, 2016. – С.21-28.

12. Україна залучила 85 млн. доларів китайських інвестицій у вугільну галузь [Електронний ресурс] // Урядовий портал. –Режим доступу: http: //www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=244977815&cat_id=244276429. –Назва з екрану. – Дата звернення 23.01.2017.
13. Українсько-китайський прорив / Інф. Посольства України у КНР // Зовнішні справи:наук. журн. – 2011. – № 7/8. – С. 59–60.
14. Харламов П. Житница Китая [Электронный ресурс] / П. Харламов // Эксперт. – Режим доступа: http://www.expert.ua/articles/23/0/10450/. – Назва з екрану. – Дата звернення 13.02.2017.

15. Цзэминь Цзян. Дoклад на XVI Всекитайскoм съезде Кoммунистическoй партии Китая 8 нoября 2002 гoда / Цзэминь Цзян. – Пекин: Жэньминь чубаньшэ, 2002. – 56 с.
16. Вэньвэй Ч. Шанхайская oрганизация сoтрудничества: дoстижения, вoзмoжнoсти, вызoвы / Вэньвэй Чжан. – Пекин: Бэйцзин чубаньшэ, 2004. – 78 с.