Особистісно-орієнтований підхід до організації навчально-виховного процесу з учнями, що потребують індивідуального навчання.

Особистісно-орієнтований підхід до організації навчально-виховного процесу з учнями, що потребують індивідуального навчання.

1. Соціально-економічні чинники дедалі більше зумовлюють орієнтацію суспільства на особистість, яка є замовником певного рівня якості освіти, послідовно відходимо від стереотипів "однаковості" у підготовці випускника загальноосвітнього закладу.

У свою чергу педагогічна теорія і практика також переходять від моделі уніфікованої суспільне орієнтованої освіти до моделей варіативної та особистісно - орієнтованої, що передбачають освіту кожного відповідно до Індивідуальних можливостей, здібностей та потреб.

З огляду на це загострюється проблема індивідуалізації та диференціації навчання у загальноосвітніх навчальних закладах. Зазначимо, що ця проблема завжди була провідною у педагогічній науці та практиці.

Індивідуальне навчання має певну структуру, пріоритетним компонентом якої є сукупність практичних умінь для організації творчої співпраці вчителя та окремого учня. Під час проведення навчально-виховного процесу вчитель має правильно сприймати світ захоплень дитини, орієнтуватися у її потребах та уподобаннях, ставити реальні цілі щодо якості та обсягу навчання, відповідно до них організовувати його, добирати зміст та обсяг навчального матеріалу, використовувати ефективні форми та прийоми впливу на взаємодію з учнем.

У педагогічній практиці важливе місце належить комунікативним умінням, техніці спілкування.

У цьому сенсі увага вчителя має бути спрямована на діяльність учня, що супроводжується діалогічним спілкуванням.

Впливовими засобами педагогічного спілкування в умовах індивідуальної роботи з учнем неабияке значення відіграє слово, голос, інтонація, погляд, усмішка, відчуття, переживання та ін.

Сутність співпраці вчителя та учня полягає в тому, що в основу навчально-виховного процесу закладається діалогічність стосунків та спілкування, завдяки яким розвиваються:

• здатність передбачати свої дії з врахуванням дій дитини,

 розуміти її поведінку, внутрішній стан, мотивацію діяльності;

• потреба знаходити інформацію за допомогою запитань, діалогу, готовність запропонувати план спільних дій;

• адекватна самооцінка, самокритичність, співпраця

на партнерських засадах.

Процес індивідуального навчання у школі набуває системного характеру і здійснюється за окремим планом, що реалізується учнем упродовж тривалого часу. На відміну від класичного уроку, частіше індивідуальне заняття не завжди має строгу внутрішню структуру, це - педагогічний витвір, який залежить від багатьох чинників, проте завдання вчителя полягає в тому, щоб правильно спрямовувати пізнавальну діяльність учня, акцентувати увагу на головному та вчити дитину здобувати такий рівень знань, що відповідає його можливостям та потребам.

У сучасній школі поряд із традиційними формами організації навчання на уроці використовуються ще й такі, які розраховані на групу учнів чи клас: урок-лекція, урок-семінар, урок-диспут, урок-конференція, урок-екскурсія, урок-конкурс тощо. Такі форми для індивідуального навчання використовуються не часто, проте учнів різних вікових груп можна об'єднати для проведення екскурсії чи конкурсу, що фіксується в індивідуальному плані.

Індивідуальне навчання будується на засадах співробітництва та на основі ідей вільного, випереджального навчання, на особистісно - орієнтованому підході, часто проводиться за методикою використання укрупнених блоків.

2. Підготовка вчителя до зустрічі з учнем — процес творчий, що потребує врахування найбільш раціональних алгоритмів та розумових операцій.

Розробляючи індивідуальну освітню траєкторію учня, враховуючи його особистісні якості та характеристики, вчитель повинен добре ознайомитися із вимогами програми з навчального предмета, визначити розділи чи теми, які учень може вивчати самостійно, підготувати його до такої роботи, звернути увагу на пояснювальну записку до програми. Кожна зустріч з учнем потребує ґрунтовної підготовки вчителя та передбачає виконання певної сукупності алгоритмічних дій, наприклад, такого характеру:

1.Опрацюй матеріал розділу чи теми.

2.Сформулюй мету консультації, подумай над запитаннями, які потрібно з'ясувати, які кінцеві результати мають бути досягнуті.

3.Враховуючи готовність учня до навчання, його особистісні характеристики, спроектуй шлях досягнення поставленої мети.

4.Вибери із арсеналу дидактичних методів та методичних прийомів оптимальні для пояснення найголовнішого із теми чи розділу, що вивчається учнем.

5.Змоделюй свої дії та дії учня на цьому занятті.

6. Продумай структуру проведення індивідуального заняття та зафіксуй у планІ-конспекті.

7. За можливості та потреби підготуй інформаційний матеріал, навчальні посібники, довідкову та додаткову літературу, інші засоби навчання,

8. Перевір послідовність найважливіших етапів індивідуальної роботи з учнем.

3.   З початком навчання дітей у школі батьки і педагоги зазнають чимало прикрощів через їхні труднощі в навчанні і поведінці. Найчастіше їх пов'язують з педагогічними помилками сім'ї, яка не навчила дитину правил поведінки, спілкування з дорослими та ровесниками. З цього приводу виникають взаємні звинувачення між батьками та педагогами, тоді як проблема полягає в тому, щоб допомогти дитині, зрозумівши витоки її труднощів.

Намагаючись збагнути стан дитини, найменше звертають увагу на медико-біологічні причини, що його зумовлюють і потребують комплексного психо-лого-медико-педагогічного підходу до їх подолання. Такий погляд на учнів масової школи досі незвичний, адже усілякі медико-біологічні проблеми навчання і розвитку дітей зазвичай вважають прерогативою спеціальної школи. Проте є велика кількість дітей з різними органічними порушеннями в роботі центральної нервової системи, що потребують відповідної корекційної допомоги саме в масовій школі. Серед таких порушень найпоширеніший синдром дефіциту уваги, який переважно поєднується з гіперактивністю. В літературі можна зустріти й інші назви: "гіпердинамічний синдром", і відповідне визначення дітей: "гіпердинамічні" чи "гіперактивні". Всі ці поняття стосуються одного й того самого явища.

Сьогодні цей синдром привертає пильну увагу лікарів, педагогів і психологів у всьому світі, бо він дуже поширений серед дітей дошкільного і молодшого шкільного віку: за даними різних дослідників дефіцит уваги з гіперактивністю трапляється у кожного шостого чи десятого хлопчика. Дівчатка від нього потерпають рідше: на 4—5 хлопчиків припадає одна дівчинка. Це пов'язано з більшою стійкістю жіночого організму до різних шкідливих впливів. Має значення і те, що прояви синдрому у дівчаток менше привертають до себе увагу, їх пізніше розпізнають і це потім обертається особливими труднощами соціальної адаптації дівчинки-підлітка.

Синдром дефіциту уваги належить до так званої мінімальної мозкової дисфункції (ММД). Вона виникає через різні шкідливі впливи на плід під час вагітності чи ускладнених пологах. Суттєве значення має спадковість: часто виявляється, що хтось із батьків у дитинстві теж мав подібні проблеми.

У всіх випадках мінімальна мозкова дисфункція — це легке ушкодження центральної нервової системи, яке з віком за сприятливих умов виховання компенсується. Вважають, що синдром дефіциту уваги з гіперактивністю поступово згладжується і минає до 14—15 років. Найбільш прогресуючим він буває в періоди вікових криз трьох і шести—семи років. Без своєчасної корекції цей синдром призводить до труднощів у навчанні та пов'язаних з ними різних особистісних розладів, девіантної поведінки підлітків, соціальної дезадаптованості надалі.

Через легке ушкодження мозку, яке з часом нормалізується, лікарі не надають цьому особливого значення, часто не вважають за потрібне інформувати батьків про можливі порушення поведінки дитини, тим більше, що методи їх подолання лежать головним чином у сфері психології й педагогіки і значно менше — медицини з її медикаментозними і фізіотерапевтичними засобами.

Найперше, що певною мірою допоможе дорослим змінити свою реакцію на поведінку дитини, є розуміння об'єктивності причин, які її зумовлюють, та ненавмисності порушення дисципліни. Боротися потрібно не з дитиною, а разом з нею боротися з хворобою. Вона повинна якомога раніше навчитися розуміти недоліки своєї поведінки та негативні наслідки, до яких вони можуть призвести, а також те, що дорослі ЇЇ сприймають позитивно і люблять. Тоді виникає грунт для співпраці з дорослими, які допомагають їй боротися зі своїми проблемами. Корисно миролюбно і доброзичливо аналізувати різні вчинки самої дитини і літературних персонажів, показувати причинову залежність між вчинком і його наслідком.

   Важливою допомогою дорослих дитині є організація її життя так, щоб зменшити навантаження на концентрацію і розподіл уваги та полегшити планування різних дій. Цього можна досягнути завдяки жорсткому розпорядку дня і неухильному його виконанню. Дитина мусить чітко знати, коли вона встає, йде до школи та повертається додому, коли виконує домашні завдання, гуляє, переглядає телепередачі, збирає свій ранець до школи, лягає спати. До розпорядку дня можуть вноситися раціональні поправки, але коли вони записані і вивішені над робочим столом дитини, вони набувають сили закону. Корисно також, коли дитина має певні чітко зафіксовані обов'язки в школі і вдома.

Завданням надзвичайної ваги є утримання у дитини позитивного ставлення й інтересу до навчання. Цього неможливо досягнути без її успіхів. Тому батьки й педагоги мають створювати умови для того, щоб дитина цих успіхів досягала. Найменший із них має бути поміченим, а невдача проаналізована й усвідомлена як старт для завтрашньої перемоги. Реально це виглядає як постійна індивідуальна допомога у виконанні класних і домашніх завдань. Суть цієї допомоги в утримуванні уваги дитини на завданні.

   Часто це виокремлення в одному завданні кількох дрібних, кожне з яких не потребує для його виконання багато часу і тривалої зосередженості. Таким чином успіх буває забезпеченим. Окрики, зауваження, коли дитина відволікається під час виконання завдання, сприяють ще більшому збудженню і ще більше віддаляють  її від досягнення мети та поглиблюють зневіру в себе.

  Справжня допомога — це допомога утримати увагу на завданні чи повернути ЇЇ, якщо дитина відволіклася ("То на чому ми зупинились?", "Спробуймо подумати, що тут треба зробити" і т.д.).

Щоб навчити дитину утримувати увагу, можна запровадити якусь винагороду (цукерку, а ще краще - мамин поцілунок чи похвалу педагога, коли 5-10 хвилин дитина працювала). Пізніше, трохи підрісши, вона й сама собі придумуватиме щось приємне після виконання поставленого завдання. Так зміцнюватимуться самоконтроль і самооцінка.

Прояви синдрому одразу ж зменшуються, якщо у дитини виникає інтерес до якоїсь справи, якщо вона знаходить визнання в дитячому колективі.

Принагідне застереження: іноді, зафіксувавши низькі показники уваги та пам'яті у дитини, дорослі беруться прямо тренувати ці функції. Це недоцільно. Набагато ефективнішим є розвиток дитячого мислення та мовлення, що опосередковано діє і на інші функції: формується довільна увага, виробляються раціональні прийоми довільного запам'ятовування, упорядковуються і систематизуються знання, завдяки чому вони легше закріплюються і відтворюються.

Вироблення регламентованої поведінки у гіперактивної дитини створює навантаження на процес гальмування, який у неї дуже слабкий. Отож, щоб уникнути цього, корисно залучати дитину до фізичної активності: на уроці можна давати доручення витерти дошку, зібрати зошити та ін. Взагалі фізичні вправи для гіперактивних дітей дуже бажані, але не надмірні, бо перевтома для них шкідлива.

   Отже, працюючи над організацією індивідуального навчання для гіпердинамічного учня, ми повинні дотримуватись всіх вищезазначених психологічних характеристик та рекомендацій.