Особистість сучасного педагога у контексті ідей В. О. Сухомлинського

Виступ

Науково – практична  конференція

  «Педагогічна  спадщина  В. О. Сухомлинського  в  освітньому  просторі  району»

ОСОБИСТІСТЬ СУЧАСНОГО  ПЕДАГОГА 

У  СВІТЛІ  ІДЕЙ

В.О.СУХОМЛИНСЬКОГО

Ратнюк  Тетяна Павлівна,

практичний  психолог  ЗЗОС  с. Хотешів

2019р.

Шановні  колеги!

У розбудовчій політиці незалежної України велика роль школи і місця, що посідає вчитель у національному відродженні нової школи, бо вчитель – головна фігура народної освіти. Тому слід враховувати, що формування нової педагогічної ідеології передбачає виховання нового педагогічного мислення, вільного від стереотипів, здатного дивитися на педагогічну дійсність під різними кутами зору й приймати самостійні рішення. Йому властиве прагнення до пізнання і подолання діалектичних суперечностей процесу навчання й виховання, орієнтація на інноваційні процеси в педагогічній теорії та практиці з урахуванням альтернативних концепцій світового педагогічного досвіду. Функції вчителя, що постійно ускладнюються, зумовлені якісними змінами в змісті освіти, виховному процесі, зрослою громадською відповідальністю за навчання і виховання підростаючого покоління.

Через усе своє життя Василь Олександрович Сухомлинський високо проніс звання вчителя. Він пишався тим, що земляки-односельці вважали його народним учителем.

Головне правило, якого безперечно дотримувався педагог, – щасливою буде дитина лише  тоді, коли шкільні справи, навчання будуть приносити їй справжню радість. І в цьому, як  вважав Василь Олександрович, першочергову роль відіграє учитель. Тому бути вчителем  дуже важко й почесно. За  переконаннями педагога,  не  кожен  може  бути  вчителем,  а  хорошим  вчителем  тим  більше. 

На думку Василя Олександровича, хороший учитель – це людина, для якої  насамперед характерні:

По-перше, любов до дітей, уміння знаходити радість у спілкуванні з ними; рівну  можливість кожної дитини стати доброю людиною; уміння дружити з дітьми, розділяти їх  радощі і прикрощі, знання душі дитини, уміння розуміти її точку зору.

По-друге, глибокі знання науки, на основі якої побудований предмет, що він викладає,  широкий кругозір; закоханість у цю науку, знання її горизонту – найновіші відкриття,  дослідження, досягнення; небайдужість до проблем цієї науки; навчальний предмет для  нього – лише азбука науки.

По-третє, знання психології і педагогіки; розуміння і відчуття неможливості  працювати з дітьми без знання науки про виховання.

По-четверте, доскональне володіння вміннями в тій чи іншій трудовій діяльності,  майстер своєї справи. Як бачимо, з усіх перерахованих необхідних учителеві якостей, Василь  Олександрович насамперед убачає у хорошого вчителя наявність любові до дітей, уміння дружити і знаходити радість у спілкуванні з ними, «знати душу дитини, ніколи не забувати, що  й сам він був дитиною».

Яким же має бути сучасний учитель і які вимоги до нього в умовах сьогодення?

Досліджуючи  дане  питання  соціально-психологічною  службою  школи  було  проведено  ряд  заходів.  Це  тренінг  «Мій  ідеальний  вчитель», анкетування  «Вчитель  сьогодні»,  твір  на  тему «Учитель  майбутнього, який  він?»,  квест «Шукаємо  сучасного вчителя», тиждень  родинного  читання  «Я  прочитаю тобі  казку». Учні  школи  с. Хотешів  створили  проект  «Сучасний  вчитель  нашої  школи» за  результатами  якого ми  дізналися, що  учні  хочуть  бачити  учителя  в  першу  чергу доброзичливим,   щирим,  креативним,  модним,  таким, що  любить  дітей,  має  хороше  почуття  гумору,  завжди буде  справжнім  другом,  порадником,  справедливим,  мудрим,  відповідальним,  вимогливим,  і  уже  потім  цікаво  викладає  свій  предмет.

Беручи   участь  у різноманітних  заходах приурочених  педагогічній  спадщині  Сухомлинського   таких  як  методичне  об’єднання,  методичний  діалог «Проблема  педагогічної  творчості  у спадщині  В. Сухомлинського»,  ярмарка  ідей, педагогічні  читання  «Скарби  педагогічної думки»,   педагогічна  скринька  «Спадщина  В. Сухомлинського»,   літературна композиція з  учнями  5 -6 класів,  бесіда  з  елементами тренінгу  «Криниця людської  мудрості»,   намагаюся  використовувати  як уже традиційні  вправи, такі  як  знайомство,   дерево  очікування, налаштування  на  роботу,  рефлексія,  подяка,  закінчи  речення,   мікрофон, підсумок, так  і спеціально  розроблені  до  кожного  заняття  це  і «Асоціативний  ряд»,  «Сформулюй  завдання»,  «Доповни  пораду»,  «Чомучкині  запитання», «Педагогічний  акцент», гра «Розв’яжіть  ситуацію», тест-гра  «Пізнайко».

Як  я роблю  це  на  практиці?  Зачитую уривок з оповідання «Відповідь» (В.О.Сухомлинського)

-     Одного разу маленьке Курча зустріло великого Півня.

-     Чому у Чаплі довгий дзьоб, а в мене зовсім маленький? – запитало воно.

-     Відчепися!

-     Чому в Зайця довгі вуха, а в мене навіть малесеньких немає?

-     Не чіпляйся!

-     Чому в Кішки м’яка гарна шубка, а в мене якийсь жовтий пух?

-     Відійди кажу! Замовкни!

-     Чому навіть маленьке Цуценя вміє вертіти хвостиком, а в мене ніякого хвостика немає?

-     Та відчепися ж ти! – гримнув Півень.

-     Чому в Цапка є гарні ріжки, а у мене навіть поганеньких немає?

-     Припини! Іди геть!

-     Усе відчепися... геть... припини! Чому всім маленьким дорослі відповідають на запитання, а ти – ні? – пропищало Курча.

-     Тому що ти не запитуєш, а просто всім заздриш! – сердито відповів  Півень. І це була чиста правда.

Ставлю  перед  колегами  завдання :

Потрібно  посадити уявне жовте курча собі на долоні й спробувати його переконати, що не все так погано.

Наприклад:

«Дуже добре, що в тебе жовтий пух тому, що  так  ти  подібний  на  сонечко»;

«Хоч у тебе короткий дзьоб, але  добре  серце.»

Або  треба  дати пораду жовтому курчаті стосовно його запитань.

Наприклад:

«Не заздри іншим, а сам намагайся стати кращим»;

«Щоб виріс дзьоб, як у Чаплі, треба  жити  в  болоті,  мати  довгі  лапи».

Таким  чином  ми  розкриваємо  творчі  можливості  учасників,  толерантність,  вміння  дати  добру  пораду,  заспокоїти,  налаштуватися  на  роботу.

 За  результатами проведеної  роботи  педагоги    прийшли  до  висновку, що  сучасний  педагог  має  бути компетентний  професіонал, ерудит, дослідник, фасилітатор, політолог,  креативний  новатор,  мудрий  наставник,  відкритий,  емоційний,  здоровий.

Батьки, як  учасники  освітнього процесу  бачать  сучасного   учителя  дещо  інакше.

У статті В. О. Сухомлинського «Учитель і діти»  йдеться про вчителя математики, який  йшов на пенсію після тридцяти п’яти років роботи. В школі його не любили. Учні поважали  математика за глибокі знання предмета, за широку ерудицію, але в цій повазі не було тепла  сердечності. Школярів насторожувало, а інколи й обурювало те, що вчитель намагався  «впіймати» учня якраз тоді, коли він не знав матеріалу». Впіймавши, ставив незадовільну  оцінку. У цю хвилину діти відчували, що математик ніби радіє, що вдалось утвердити свою  владу над вихованцями. Учителі, як і учні, недолюблювали колегу за сухість, але поважали  за глибокі знання. У ті тонкі та складні взаємини, що склалися між математиком і учнями,  ніхто з учителів не старався вникнути. І коли директор школи в день прощання з колективом  сказав: «Ми знаємо, любий друже, як нелегко розлучатися з тим, що дороге й рідне...»,  старий математик, схиливши голову в роздумі, зі сльозами на очах сказав:  «Друзі мої дорогі, не хочу далі носити в серці те, що гнітить мене ось уже кілька років. Останнім часом я  розумом своїм осяг усе, чого не могло відчути серце за три десятиліття. Я ніколи не любив  дітей. Я дуже добре знаю математику, але учні не любили мого предмета, бо не любили мене. Ось тільки тепер, працюючи останній рік, я зрозумів, що діти – це наймудріші  філософи і найчутливіші психологи. Тридцять п'ять років я працював у школі..., за  вчительським столом... Стіл – я тепер зрозумів – був тією фортецею, з-за стін якої я наступав  на учнів. Але вони примушували мене оборонятись, і я був завжди, як в облозі. Між нами  стояла глуха стіна... Боляче про це говорити, але хай це стане наукою для молодих... Не  пішов би в школу. Математика – ось моє покликання. Математика, а не виховання дітей».

Отже, ця трагічна історія вчителя математики переконливо свідчить про те, що саме  любов до дитини – найважливіша якість учителя. Можна дуже добре бути обізнаним у якійсь  галузі науки, володіти конкретними знаннями, проте без любові до школяра навчати його дуже важко. В наведеному прикладі людина, яку примушували учні протягом більше тридцяти років «оборонятись», була для них просто математиком, який тільки наприкінці  свого трудового життя зрозумів, що він вибрав не той шлях...

Тільки за умови любові до  дітей, на думку педагога, можливо стати хорошим учителем, першим, а потім і головним  світочем в інтелектуальному житті школяра, спроможним пробудиш в дитині жадобу знань,  повагу до науки, культури, освіти.

У той же час слід зазначити, що якості вчителя, що пов'язані тільки з любов'ю до дитини, не можуть забезпечити успішне розв'язання проблем навчально-виховного процесу загальноосвітньої школи. Вони – лише найважливіша необхідна умова ефективної діяльності вчителя. І для того, щоб «пробудити в дитини жадобу до знань, повагу до науки, культури, освіти» недостатньо тільки проявляти любов до школярів, розділяючи їх радощі й прикрощі та знаходити радість у спілкуванні з ними. Учитель повинен мати глибокі знання, широкий кругозір. Ось чому Василь Олександрович наголошує, що хороший учитель – це «людина, що добре знає науку, на основі якої побудований предмет, котрий він викладає, закохана в цю науку, знає її горизонт – найновіші відкриття, дослідження, досягнення. Гордістю школи стає вчитель, який... сам небайдужий до проблем, над якими б'ється його наука, здатний до самостійного дослідження». Слід зазначити, що проблема творчої науково-дослідницької діяльності вчителя є однією з найважливіших у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського. Усі роки тривалого часу роботи вчителем і директором середньої загальноосвітньої школи великий педагог не тільки самостійно проводив дослідження, а й приділяв значну увагу керівництву дослідною діяльністю педагогічного колективу. Предметом особливої уваги у Павлиській школі стало дослідження розвитку особистості учня. «Ми вбачаємо своє завдання в тому, щоб у роки отроцтва і ранньої юності кожний наш вихованець свідомо знайшов себе, розкрив себе, обрав собі той життєвий шлях, на якому його праця досягне найвищого ступеня  майстерності, творчості. Найголовніше у розв'язанні цього завдання – помітити в кожній дитині її найсильнішу сторону, знайти в ній ту «золоту жилку», від якої починається розвиток індивідуальності, добиватися того, щоб дитина досягла видатних для свого віку успіхів у тій справі, яка найбільш яскраво виявляє, розкриває її природні задатки», писав В.О.Сухомлинський. Як бачимо, індивідуальна робота та забезпечення розвитку виявлених здібностей кожного школяра займали вагоме місце в діяльності видатного педагога і керованого ним колективу школи. У своїй роботі «Павлиська середня школа» Василь Олександрович відмічає: «Майстерність педагога полягає в умінні побачити обдарованість дитини, визначити сферу застосування її інтелектуальних і творчих сил та поставити перед нею завдання, щоб, розв'язуючи їх, вона долала труднощі, і щоб це сприяло подальшому розвиткові її здібностей. Ми дбаємо про те, щоб учні жили в позаурочний час багатим інтелектуальним життям і щоб це життя позначалося на духовному розвиткові колективу, підносило розумовий рівень усіх учнів, розвивало здібності менш обдарованих». Василь Олександрович наполегливо добивався, шиб кожний учитель і вихователь школи був дослідником і раціоналізатором, а не просто «споживачем» педагогічних знань. А для цього необхідні глибокі знання. «Без глибокого знання науки, основи якої викладає вчитель, нема педагогічної культури». На думку Василя Олександровича, для того, щоб добитися, аби  кожний учитель, знав не тільки ази навчання, а й глибокі джерела предмета, необхідні читання, читання і ще раз читання, «як найперша духовна потреба, як їжа для голодного». Василь Олександрович звертав особливу увагу на знання педагогіки, психології, що також є важливою необхідною якістю хорошого вчителя: «Без твердого психологічного ґрунту нема педагогічної культури». Декому з учителів психологія здається нудною наукою, яка не має свого практичного застосування в школі. Ми дбаємо про те, щоб психологія була справжнім компасом у практичній роботі колективу. Про дослідження вчених-психологів розповідаємо на засіданнях педагогічної ради, книжки з психології виставляємо на стенді «Книжкові новинки» в учительській – читайте, думайте, вивчайте. Звичайно, ця пропаганда книжок залишалася б благим побажанням, якби не постійна, вдумлива робота кожного вчителя – директора і завуча – над педагогічною характеристикою дитини з її радощами і прикростями, а в основі педагогічної характеристики лежать психологічний аналіз, спостереження, вивчення». Без знання психології і педагогіки неможливо працювати з дітьми. Василь Олександрович відмічає, що «учительська професія – це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється. Прекрасна риса – повсякчас відкривати в людині нове, дивуватися новому, бачити людину в процесі її становлення – один з тих коренів, які живлять покликання до педагогічної праці».

Сучасна  освіта  знаходиться  на  етапі  становлення,  пошуку  прогресивних  ідей, програм,  талантів,  звертаючись  та запозичуючи  зарубіжний  досвід.  Та, можливо, все  значно   простіше і ближче,  ніж  здається. Сьогодні  Україні  потрібен  учитель  ХХІ  століття  та  нова  школа,  нова  за  суттю,  а  не  за  вивіскою. Для  досягнення  цієї  мети необхідно  звернутись  до  спадщини  українських    педагогів – класиків, і виконувати  їх  настанови. Адже його  педагогічні  дослідження  сягають  віки  та мають  стати  для  кожного  сучасного  педагога  мірилом  педагогічної  досконалості,  невичерпною  криницею  педагогічної  мудрості,  науковості, креативності.

Отож, любіть, вірте, знайте, поважайте, розумійте  дитину.