ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ОСВІТИ ТА НАУКИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В СЕРЕДИНІ ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ століття

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ОСВІТИ ТА НАУКИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В СЕРЕДИНІ ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ століття Історія України, 9 клас

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. 1. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860 - 1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин. 2. Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. 3. У другій половині XIX ст. українська культура продовжувала розвиватися в умовах колонізаторських політичних режимів, що панували на українських землях. 4. Становлення індустріального суспільства, розвиток промисловості обумовили появу вищих технічних навчальних закладів. Особливості розвитку культури в українських землях середини ХІХ - початку ХХ столітті

Розвиток початкової освіти в українських землях середини ХІХ - початку ХХ столітті. Недільні школи.  Найбільш негативно царська політика впливала на народну освіту. Початкових і середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного права в Російській імперії (1861 р.) освіта на українських землях, особливо початкова, занепадала. Зміни в освіті стали відчутними вже наприкінці 50-х рр. XIX ст. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно опікувалися створенням недільних шкіл. Перша недільна школа відкрилася 11 жовтня 1859 р. в Києві на Подолі в будинку повітового дворянського училища. Загальне керівництво школою було покладено на професора університету П. Павлова. Обов’язки вчителів взяли на себе студенти університету цілком безкоштовно. Першого ж дня школу відвідали 50 учнів, а через кілька днів їх стало вже 110.  До недільної школи пішов навчатися трудовий народ. Крім читання й письма тут викладали основи рідної історії. Церковно-парафіяльна школа

Розвиток початкової освіти в українських землях середини ХІХ - початку ХХ столітті. Недільні школи. У 1862 р. працювало понад 110 недільних шкіл. Викладання в багатьох із них здійснювалося українською мовою, було видано букварі й підручники, у тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Така форма навчання збереглася й до нашого часу в українських громадах за кордоном. Відкриттю нових шкіл у 70-х рр. XIX ст. сприяли земства. Вони опікувалися змістом навчання, збільшували кошти на утримання та будівництво шкіл. Із 1871 до 1895 р. ці виплати зросли в 6 разів. Упроваджувалося вивчення історії, географії, математики. На Правобережній Україні, де земств не було, система початкової освіти підпорядковувалася Російській православній церкві. Указ 1881 р. зазначав, «що вплив духовенства має поширюватися на всі види елементарних училищ». У 1884 р. вийшло Положення про церковно-парафіяльні школи. Завдяки поширенню початкової освіти рівень письменності в українських селах наприкінці XIX ст. становив близько 20 %, а в містах - 50 %. «Буквар» Тараса Шевченка, 1861 р. та сторінки.

Розвиток освіти в українських землях середини ХІХ - початку ХХ столітті. Христина Алчевська Великих зусиль для розвитку недільних шкіл, а також жіночої освіти доклала Христина Алчевська. У 1862 р. вона заснувала жіночу недільну школу. У 1879 р. власними коштами Х. Алчевська збудувала однокласну земську школу в селі Олексіївка Катеринославської губернії (нині - Луганська область). У цій школі в 1887 - 1893 рр. працював Б. Грінченко. Школа діяла за офіційними програмами та підручниками, була російськомовною. тому Б. Грінченку доводилося навчати учнів української мови таємно.  Харківська жіноча недільна школа була представлена на всесвітніх форумах, міжнародних виставках. На міжнародному конгресі приватної ініціативи у справі народної освіти (Франція, 1889 р.) Христину Алчевську було обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Багато освітніх товариств обрали видатного педагога своїм почесним членом.

Розвиток початкової освіти в західноукраїнських землях середини ХІХ - початку ХХ столітті У 1869 р. уряд Австро-Угорської імперії проголосив загальне обов’язкове початкове навчання. Навчання велося іноземними мовами: у Східній Галичині - польською, у Північній Буковині - німецькою, румунською, у Закарпатті - угорською. Це зумовило те, що рівень письменності серед українського населення ледь сягав 40 %, а в гірських районах - 10 %. В українських селах переважали 1- або 2-класні школи. Було лише кілька українських 4-класних шкіл і 2 приватні українські виділові школи для дівчат. 1913 р. 71 % початкових шкіл Східної Галичини були українськими. Проте поширення шкіл не було достатнім; 30 % населення у віці понад 9 pp. було неписьменне. Загалом становище українських шкіл на Буковині було ліпше, ніж у Галичині. Нагляд над ними був у руках українців (русинів). В 1910 - 1911 рр. були 224 українські школи (у тому числі 8 мішаних) поруч з 177 румунськими, 82 німецькими, 12 польськими і 8 угорськими; навчали в них 800 вчителів. Від кінця 1870-х pp. існували українські учнівські й студентські організації («Союз», 1875). Угорська політика перекреслила освітні досягнення Закарпаття від XVII ст. і довела до того, що 60 % населення стало неписьменним. На західноукраїнських землях існували українські гімназії у Львові та Перемишлі й українські гімназіальні класи в Коломиї та Тернополі. У середніх навчальних закладах Східної Галичини українці становили 17 %, а на Буковині - 8,2 %. Наприкінці XIX ст. в Галичині діяло вже 6 українських гімназій, а на Буковині - 2 німецько-українські. У трьох гімназіях Закарпаття українська мова не вивчалася взагалі.

Розвиток середньої освіти на українських землях Значно більше уваги уряди імперій приділяли середній освіті, адже вона вважалася основою вищої освіти, яка готувала фахівців державного управління, народного господарства, культури й науки. У системі середньої освіти Російської імперії існувало кілька типів шкіл: класичні гімназії, реальні гімназії, кадетські й духовні училища, семінарії. У класичних гімназіях перевага віддавалася вивченню грецької, латинської мов і логіки, а їхні випускники отримували право вступати до університетів.  У реальних гімназіях здебільшого вивчали сучасні європейські мови, математику, природничі науки. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію. Станом на 1876 р. гімназії існували в усіх губернських, а також у деяких повітових містах. У 90-х рр. ХІХ ст. на українських землях працювали приблизно 150 чоловічих і жіночих гімназій. Для розмежування реальної та класичної середньої освіти в 1871 р. було проведено реформу середньої освіти. Реальні гімназії перетворилися на реальні училища. На 1876 р. налічувалося 19 реальних училищ. Їх кількість не змінювалася до кінця століття.

Розвиток середньої освіти на українських землях На західноукраїнських землях основним закладом середньої освіти теж була гімназія, переважно з польською мовою навчання. У 1899 р. українські гімназії діяли тільки у Львові, Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі й Чернівцях існували окремі гімназичні класи. Спеціальна середня освіта набула значного поширення з розвитком промисловості, яка потребувала спеціалістів із різних галузей господарювання. У 1888 р. було затверджено «Основні положення про промислові училища», згідно з якими створювалася система промислової технічної освіти. Училища забезпечували кваліфікованими працівниками залізничний транспорт, гірничу, металургійну, цукрову промисловість. Вони також готували спеціалістів для сільського господарства, торгівлі, флоту.

Розвиток середньої освіти на українських землях Середні навчальні заклади в Р.і., були закріплені за окремими урядовими відомствами: міністерство народної освіти - учительські семінарії; міністерство внутрішніх справ - ветеринарні училища; військове відомство - кадетські корпуси, військові училища й школи; синод засновував спеціальні богословські заклади. Чимало середніх навчальних закладів утримували земства (ремісничі училища) або приватні особи. Найвідомішою була Колегія Павла Галагана, заснована в 1871 р. в Києві. В останній третині XIX ст. з появою та поширенням дитячих садків виникла й дошкільна педагогіка. Видатну роль у її становленні та розвитку відіграла активна учасниця українського руху Софія Русова. Крім дошкільної освіти, вона багато уваги приділяла розвитку освіти жінок. Софія Русова Колегія Павла Галагана у Києві, 1871р.

Вища освіта на українських землях у середині ХІХ століття – на початку ХХ століття Вищими навчальними закладами на українських землях були Львівський (1661 р., відновлений у 1784 р. після закриття в 1772 р.), Харківський (1805 р.), Київський (1834 р.), Новоросійський (Одеський) (1865 р.), Чернівецький (1875 р.) університети. Виникають фахові вищі заклади освіти: політехнічні інститути у Львові та Києві; ветеринарні вищі навчальні заклади у Харкові та Львові; Технологічний інститут в Харкові; Сільськогосподарський інститут в Одесі; гірничий в Катеринославі. І все ж таки, як і раніше, вищі навчальні заклади залишалися установами для вузького кола людей. Отже, у другій половині XIX ст. в системі освіти на українських землях відбулися позитивні зміни, зумовлені потребою часу в освічених спеціалістах. Проте уряди Російської імперії та Австро-Угорської монархії не були зацікавлені в розвитку української культури, побоюючись зростання національної свідомості мас.

Вища освіта на українських землях у середині ХІХ століття – на початку ХХ століття Політехнічний інститут у Києві став одним із центрів технічного прогресу всієї Російської імперії. Тут було організовано одне із перших товариств повітроплавання, а його член – військовий льотчик Петро Нестеров у 1913 р. виконав вперше в світі «мертву петлю». На базі ліцею князя О. Безбородька в Ніжині почав діяти Історико-філологічний інститут. У всіх цих навчальних закладах студенти навчалися нерідною мовою, тому більшість із них поступово втрачала зв'язок зі своїм народом. Винятком були кафедра історії України у Львівському університеті, відкрита в 1894 р.(очолював М.Грушевський), і кафедра української мови та літератури в Чернівецькому університеті (очолював С. Смаль-Стоцький). У 1897 р. у Львові засновано Академію ветеринарної медицини. Наприкінці XIX ст. кількість студентів трьох університетів Наддніпрянської України сягала 4 тис. Це були переважно діти дворян (близько 80 %). У вузах Наддніпрянщини навчання рідною мовою не велося взагалі. Вища політехнічна школа у Львові, 1878 р. Політехнічний інститут у Києві, 1898 р.

Розвиток науки на українських землях у середині ХІХ століття – на початку ХХ століття У другій половині XIX ст. в Європі спостерігався розквіт природничих і точних наук: хімії, фізики, геології, ботаніки, біології, математики. Центрами наукових досліджень ставали університетські лабораторії. Університети на українських землях перетворилися на важливі наукові центри як Російської імперії, так і всієї Європи. Розвиток наук зумовлювали такі чинники: розвиток промисловості після реформ 60 - 70-х рр. XIX ст., що потребував кваліфікованих спеціалістів і нових технологій; загальноєвропейський прогрес у науці й техніці; поширення й подальше панування філософії позитивізму, яка сприяла пошуку точних вимірів фізичних і суспільних явищ; відсутність ідеологічного забарвлення в дослідженнях, а отже, - конфлікту із владою (хоч і не завжди).

Розвиток науки на українських землях у середині ХІХ століття – на початку ХХ століття вчений-етнограф М. Міклухо-Маклай, дослідження якого Океанії, Південно-Східної Азії, Австралії не втратили свого значення й дотепер; О. Волощак, який зробив вагомий внесок у розроблення ботанічної географії, дослідив рослинний світ Карпат; М. Бекетов - вчений-хімік, який, працюючи в Харківському університеті, першим у світі став викладати фізичну хімію; математик О. Ляпунов;   ембріолог О. Ковалевський М. Миклухо-Маклай Остап Волощак Микола Бекетов Олександр Ляпунов Олександр Ковалевський

Розвиток науки на українських землях у середині ХІХ століття – на початку ХХ століття Ілля Мечников і Микола Гамалія – засновники першої в Російській імперії та другої у світі бактеріологічної станції, започаткували успішне лікування таких страшних хвороб, як чума, холера, тиф, туберкульоз;  М. Пильчиков, який зробив значний внесок у розвиток електротехніки, став основоположником нової дисципліни - ядерної фізики, та багато ін. Іван Пулюй, який виявив свої здібності в електромеханіці, а до того ж відіграв важливу роль в українському русі. І. Пулюй також брав участь у перекладі Святого Письма українською мовою. Данило Заболотний - перевірив на собі відкритий ним препарат проти холери. Ілля Мєчніков Микола Гамалія Іван Пулюй Микола Пильчиков Данило Заболотний

Розвиток науки на українських землях у середині ХІХ століття – на початку ХХ століття У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Важливе місце посідали дослідження М. Костомарова, який досліджував період Руїни та Гетьманщини. Копітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 80 - 90-х рр. XIX ст. почалася активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків: Олександри Єфименко, Дмитра Багалія, Дмитра Яворницького, Михайла Грушевського. У галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював Павло Житецький. Низку важливих праць із проблем мовознавства створив Олександр Потебня. Олександра Єфименко Дмитро Багалій Дмитро Яворницький Михайло Грушевський Олександр Потебня Володимир Антонович Микола Костомаров

На початку XX ст. українські вчені та винахідники досягли вагомих успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Київському та Харківському університетах існували традиційно сильні школи математиків і фізиків. Київську алгебраїчну школу заснував математик Д. Граве. Значний внесок у розвиток різних галузей математики зробили харківські вчені Д. Синцов, С. Бернштейн, В. Стеклов. Фізик Д. Рожанський став основоположником Харківської школи радіофізики. Важливими були досягнення українських біологів та медиків. Праці О. Країнського з мікробіології, В. Данилевського - з ендокринології, М. Трінклера - із хірургії, М. Ланге - із психології дістали світове визнання. Засновником Київської терапевтичної школи став М. Стражеско. Вихованці Київського товариства повітроплавання сконструювали перший у світі гідроплан (Д. Григорович), багатомоторний літак і вертоліт (І. Сікорський). Член товариства, військовий льотчик П. Нестеров на основі математичних розрахунків розробив теорію вищого пілотажу. У 1913 р. він уперше в історії авіації продемонстрував «мертву петлю». Видатний авіатор Л. Мацієвич першим у світі висунув ідею створення авіаносців. Успіхи в повітроплаванні сприяли розвитку авіаційної промисловості. Наука на українських землях на початку ХХ століття

Наука на українських землях на початку ХХ століття Велике значення для розвитку українського мовознавства та формування національної самосвідомості мали праці вітчизняних вчених-філологів. У 1907 - 1909 рр. було видано «Українську граматику» А. Кримського та чотиритомний «Словар української мови» Б. Грінченка, у якому автор вдало поєднав наддніпрянський і галицький діалекти української мови. Значними були досягнення в різних галузях наук В. Вернадського. Передусім він відомий як засновник вчення про біосферу і ноосферу. Борис Грінченко Володимир Вернадський Агатангел Кримський

Наукове Товариство імені Тараса Шевченка Осередком національної української науки на Західній Україні стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) - науково-культурна громадська організація, заснована в 1892 р. коштом прогресивної української громадськості Львова та інших західноукраїнських міст. Попередником НТШ було Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка, засноване в грудні 1873 р. Товариство мало різні наукові секції, видавало нариси, збірники, часописи. Члени товариства обирали дійсних і почесних членів. Поряд із науково-дослідною діяльністю НТШ проводило культурно-просвітницьку роботу серед населення. НТШ об’єднувало фахівців різних галузей знань, письменників, культурних і державних діячів західноукраїнських земель та Наддніпрянщини, інших держав. Членами та активними діячами товариства були О. Барвінський, М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, С. Томашівський та інші. Головною заслугою товариства було те, що за відсутності української державності воно виконувало функції всеукраїнської Академії наук. Творчий доробок НТШ (ЛНТШ) із 1873 до 1939 р. становив 1172 томи різних видань, у тому числі 943 томи серійних наукових публікацій. Крім того, товариство стало основним видавцем українських підручників. За його сприяння вийшли друком перші вісім томів монументальної праці М. Грушевського «Історія України-Руси».

НТШ мало незаперечні заслуги в розробленні української наукової термінології. Історична роль товариства полягала у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм катодного проміння (названого згодом рентгенівським), синтез І. Горбачевським сечової кислоти, праці М. Зубрицького в галузі теорії математики, внесок С. Рудницького та В. Кубійовича в дослідження географії українських земель та інші. У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи львівських вчених діяльність НТШ було відновлено у Львові. Наукове Товариство імені Тараса Шевченка

Незважаючи на відсутність української державності, у другій половині XIX - на початку XX ст. відбувалося формування основ української національної освіти та науки. • У цей час у системі освіти на українських землях відбулися позитивні зрушення, зумовлені потребами часу. Проте ні Російська імперія, ні Австро-Угорщина не сприяли розвитку освіти українською мовою. Однією з найскладніших проблем залишалася українізація школи. Українська національна наука гуртувалася навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка - науково-культурної громадської організації, заснованої в 1892 р. Вона відігравала роль своєрідної всеукраїнської Академії наук. • У науці цього періоду особливо вагомими були здобутки українських вчених-природознавців. ВИСНОВКИ

Домашнє завдання Опрацювати параграфи підручника 30-31, с. 253 – 261. Скласти таблицю до теми з галузі «Наука» щодо вказаного періоду.