ОСВІТА У МАРІУПОЛЬСЬКОМУ ПОВІТІ (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Про матеріал

Лекція розкриває історичні та соціально-культурні передумови становлення та розвитку освіти в Маріуполі і Маріупольському повіті як територіальної одиниці Півдня України, знайомить з системою державних, приватних, громадських закладів освіти, шкіл етно-конфесійних спільнот, які населяли територію Маріупольського повіту.

Лекція була розроблена для здобувачів освіти спеціальності "Педагогіка", "Управління навчальними закладами освіти" в рамках написання кваліфікаційної роботи. Однак, лекцію можна використовувати на уроках історії України, у розробці позакласних заходах.

Перегляд файлу

Лекція

ОСВІТА У МАРІУПОЛЬСЬКОМУ ПОВІТІ

(друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

(2 години)

 

Мета та завдання: розкрити історичні та соціально-культурні передумови становлення та розвитку освіти в Маріуполі і Маріупольському повіті як територіальної одиниці Півдня України, ознайомити з системою державних, приватних, громадських закладів освіти, шкіл етно-конфесійних спільнот, що населяли територію Маріупольського повіту; показати роль громадськості, земств, приватної ініціативи у розвитку освіти регіону; розкрити значущість освітньої спадщини та позитивних педагогічних надбань Північного Приазов’я для розвитку вітчизняної педагогічної теорії та практики; виховувати шанобливе ставлення до  історичного минулого народу, бажання його вивчати та популяризувати.

 

Методи викладання: теоретичний аналіз психолого-педагогічної літератури, узагальнення, конкретизація, систематизація.

 

Тип лекції: інформативна

 

Терміни та основні категорії: Південь України, Маріупольський повіт, освітні реформи, поліетнічний регіон, земства, гімназії, реальні училища, чоловіча освіта, жіноча освіта, професійна освіта.

 

Питання теми:

  1.               Початкова освіта в Маріупольському повіті.
  2.               Розвиток середньої освіти.
  3.               Формування професійної та спеціалізованої освіти.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

  1. Арабаджи С.С. Повсякденність дітей у земських школах грецьких сіл Маріупольського повіту наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Чорноморський літопис. 2013. Вип. 7. С. 150–156 URL: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Chl_2013_7_21.pdf (дата звернення 11.05.2019).
  2. Бацак Н. І. Культурно-освітній розвиток грецької громади Північного Приазов’я (XVIIІ – ХІХ ст.). Київ: Інститут історії України НАН України, 1998. 58 с.
  3. Геде А.В. Культурно-освітній розвиток греків Північного Приазов’я (кінець XVIII – XIX ст.). Вісник Донецького університету. 2001. № 1. С. 150 – 158.
  4. Гуз А. М. Запровадження земської початкової освіти на території України у другій половині XIX – на початку XX ст. Гілея : науковий вісник : зб. наук. праць. 2011. № 49. С. 64–76.
  5. Ермолов В.В. Особенности системы образования в национальных школах Российской империи: немецкие школы. Общество. Среда. Развитие. 2009. №3. С. 81 – 88.
  6. Єфимов Д.В. Земська реформа та її вплив на розвиток народної освіти Донбасу у другій половині XIX – на початку XX ст. Педагогічні науки: теорія, історія, інноваційні технології. 2016. № 2 (56). С. 253 – 262.
  7. Иконников С.А. Деятельность российского приходского духовенства по созданию церковно-приходских школ во второй половине XIX – начале XX вв. Вестник ПСТГУ. Серия II: История. История Русской Православной Церкви. 2014. Вып. 6 (61). С. 58–72.
  8. Ковнір Н. М. Микола Олександрович Корф – педагог, публіцист, земський діяч. Грані. 2002. № 5. С. 10–14.
  9. Лихачева Л.Б. Развитие начальной школы у греков Мариупольщины в конце ХІХ – начале ХХ вв. Україна – Греція: історія та сучасність. Тези між нар. наук. конф. (м. Київ, 29-30 вересня 1993 р.). Київ: Інститут історії України НАН України, 1993. С. 79–80.
  10.   Мазур П. Педагогическое образование в старом Мариуполе. URL: http://old-mariupol.com.ua/pedagogicheskoe-obrazovanie-v-mariupole/ (дата звернення 11.05.2019).
  11.   Новицкая Г.Е. Реформы Александра II: [ 60 – 70 гг ХІХ в. «эпоха великих реформ»]. Вісник Московського інституту. Право. 1998. С. 38–53.
  12.   О промышленных училищах. 26 июня 1889 года. Полное собрание законов Российской империи. Собр. 3-е. Санкт-Петербург, 1891. Т. IX. № 6138. URL: http://nlr.ru/e-res/law_r/search.php?regim=4&page=367&part=1540 (дата звернення 11.05.2019).
  13.   Пєнов В. Історичні особливості культурно-освітнього розвитку Півдня України в ХІХ – на початку ХХ ст. Витоки педагогічної майстерності. Серія: Педагогічні науки. 2016. Вип. 18. С. 275–282. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vpm_2016_18_49 (дата звернення 22.09.2019).
  14.   Правдюк О.В. Провідні тенденції формування базової освіти менонітів Півдня України (кінець ХVІІІ –ХІХ ст.). Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість: Зб. матеріалів IX Всеукр. наук.-практ. конф. (Київ, 25–27 квітня 2006 р.) / Редкол.: Тимошенко І.І. (відп. ред.) та ін. Київ: Вид-во Європ. ун-ту, 2006. Т. 1 (І). С. 48–55.
  15.   Сухенко Т.В. Середня жіноча освіта в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.): дис. … канд. істор. наук: 07.00.01. Київ, 2001. 220 с.
  16.   Терентьева Н. А. Греки в Украине: экономическая и культурно-просветительская деятельность (ХVII–XX вв.). Киев: Аквилон-Пресс, 1999. 352 с.
  17.   Терентьєва, Н. О. Греки в Україні: історія та сучасність: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Київ: Аквілон-Плюс. Ч. 2. 2008. 320 с.
  18.   Шаравара Т.О. Реформи освіти другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у Російській імперії: дорадянська історіографія. Гілея. 2011. Вип. 45 (№3). С. 127–133
  19.   Шевченко В.М. Реформи 1860 – 1890-х рр. у Російській імперії: сучасне трактування. Український історичний журнал. 2013. №5. С. 117-123.
  20.   Шмид Е. История средних учебных заведений. Санкт-Петербург: [б. и.], 1878. 683 с.
  21.   Якубова Л. Маріупольскі греки (етнічна історія) 1778 – поч. 30-х років 20 ст.: монографія. Київ, 1999. 332 с.
  22. Яруцкий Л. Д. Реальное училище В. И. Гиацинтова. URL http://old-mariupol.com.ua/realnoe-uchilishhe-v-i-giacintova/ (дата звернення 11.05.2019).

 

Зміст лекції

1. Початкова освіта в Маріупольському повіті.

Розвиток освіти завжди залежить від економічних, політичних та соціальних чинників, що обумовлюють розвиток держави у цілому. Значну роль у цьому процесі відіграє регіональний аспект, оскільки окремі надбання регіональних культурних цінностей, утворених взаємодією різних культур наявних в регіоні, утворюють достатньо «строкату» картину освітнього поля певної частини України, якою є, зокрема її Південь.

Термін «Південь України» увійшов в ужиток відповідно до адміністративно-територіальної реформи Петра І (1708 р.) й використовувався на позначення територій Катеринославської, Таврійської і Херсонської губерній, які об’єднувались у Новоросійсько-Бесарабське генерал-губернаторство.

Початок колонізації Південної України проходив у двох напрямках: внутрішній та зовнішній. Внутрішній напрямок був обумовлений переселенням національних меншин виключно в межах Російської імперії. Зовнішній напрям характеризується заселенням Південної України з європейських держав.

Північне Приазов’я – підрегіон Південної України, який має свою специфіку розвитку загалом та міжетнічного розвитку зокрема.

Початок розбудови міста Маріуполя було покладено заснуванням українськими козаками фортеці-селища Кальміус на правому березі річки Кальміус біля її впадіння в Азовське море. Цей населений пункт був центром однойменної паланки – адміністративно-територіальної одиниці Вольностей Війська Запорозького низового часів Нової Січі (1734 – 1775 рр.) та осередком заселення й господарського освоєння Північного Приазов’я (мисливський та риболовецький промисли тощо). Це поселення є початком безперервного існування населеного пункту з якого виріс Маріуполь.

Другий етап в історії зазначеного вище міста, пов’язаний із декларуванням імператорською адміністрацією Азовської губернії заснування на місці населеного пункту Кальміус міста Павловська. За губернськими статистичними відомостями в 1779 р. з 75 жителів міста 57 – були запорозькі козаки.

Третій етап у становленні міського поселення, яке отримало назву Маріуполь, пов’язаний із переселенням із Кримського ханату християн «грецького закону», громада яких згодом у відповідності із імперським законодавством отримала сталу назву – «маріупольські греки».

Розподіл населення Маріупольського повіту за рідною мовою

(за даними Всеросійського перепису населення 1897 року)

Групи мов

Абсолютний показник населення

Чоловіки

Жінки

Російська ( у т. ч.:

  •    великороси
  •    малороси
  •    білоруська)

80 700

19 407

60 351

942

73 894

16 284

56 855

755

Польська

288

240

Слов’янські мови

104

20

Литовсько-латишські мови

37

4

Романські мови

184

84

Німецька

9 412

9 552

Англійська

74

16

Індоєвропейські мови:

  • грецька
  • вірменська
  • циганська

24 730

24 662

44

28

23 655

23 628

16

11

Єврейська

5 150

5 141

Фінська

5

0

Турецько-татарська

10 608

10 141

Мову не вказано

3

0

Більшість етнічних груп навчалось у російськомовних закладах освіти. Деякі групи (німці та євреї) віддавали також перевагу у навчанні рідною мовою. Більшість населення Маріупольського повіту були грамотні вище початкового рівня, тобто вони вміли не тільки писати і читати.

Початок другої половини ХІХ століття відзначився змінами громадсько-політичної ситуації в країні. Після селянської реформи (19 лютого 1861 р.) відбулася низка реформ в інших суспільних сферах: судова (1864 р.), військова (1861 – 1874 р.), реформа вищої освіти (1863 р.), земська (1864 р.), реформа середньої освіти (1871 р.).

Реформи освіти було запроваджено з кількох причин: усвідомлення урядом і суспільством потреби початкових шкіл, необхідність підвищення рівня грамотності серед населення імперії в умовах модернізації і зростання промисловості.

Початкову освіту в Російській імперії представляли такі типи навчальних закладів:

  1. Земські школи.
  2. Церковно-приходські заклади освіти.
  3. Вищі початкові училища.

Земські школи відкривалася в сільській місцевості. Управління ними здійснювали земства. Вони брали на себе лише частину господарських витрат на облаштування закладів освітм; основні витрати (з винайму приміщень для шкіл, споруда шкільних будинків, опалення, освітлення, оплата вчителям, сторожу) покривали сільські громади.

Перша земська школа була створена під егідою М.О. Корфа у 1869 року в с. Мала Янісоль Маріупольського повіту. Головною перевагою земських початкових училищ було спрямування освітнього курсу на практичні інтереси населення. Важливим був навіть той факт, що навчання у земських школах Катеринославщини було більш дешевим, а у більшості випадків навіть просто безкоштовним, що привертало увагу селян.

Земська школа була поділена на декілька відділень – за роками навчання (хлопчики і дівчатка могли навчалися як спільно, так і окремо). Усі діти сиділи разом в одній класній кімнаті. Зазвичай двом відділенням викладач пропонував які-небудь самостійні завдання з читання, письма або математики, а з третім відділенням розмовляв, пояснюючи новий матеріал або проводячи усне опитування. Для таких групових занять було вироблено спеціальну методику викладання.

Церковно-приходська школа за часів Російської імперії називалася парафіяльним училищем. Створення даних шкіл здійснювалося при церковних парафіях, що діяли найчастіше в сільських місцевостях. Церковно-парафіяльні школи поділялися за терміном навчання (трирічні і п'ятирічні). Управління ними з 1864 року здійснювалося радою Синоду через єпархію училищних рад. Навчання проводилося священиками дияконами і вчителями.

У 1892 р. з 73 шкіл повіту 26 були грецькими, 44 – російськими і 3 – німецькими. Загальна кількість учнів становила 7410 осіб, в тому числі 3920 – у грецьких школах, 3382 – у російських і 108 – у німецьких.

Всього ж в Маріупольському повіті до кінця XIX ст. працювали 213 початкових навчальних закладів, що знаходилися у веденні різних міністерств і відомств.

2. Розвиток середньої освіти.

Середня освіта у царській Росії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. була представлена такими закладами, як гімназії та прогімназії. Гімназії являли собою заклади освіти з семирічним терміном навчання, що забезпечували отримання загальної освіти і давали можливість вступати до університету.

Фінансування прогімназій здійснювалось Міністерством народної освіти, якому вони підпорядковувались. Як правило, в прогімназії приймалися діти, які вміли читати і писати російською мовою, знали головні молитви і арифметичні дії додавання і віднімання, а також таблицю множення. Навчальний курс в прогімназії відповідав курсу нижчих чотирьох класів реальних гімназій.

У 1872 році статус реальних гімназій було змінено на реальні училища. Особливістю цих закладів освіти було те, що їх випускники не мали права вступати до університетів.

27 січня 1876 р. у Маріуполі було відкрито чоловічу гімназію у складі підготовчого та чотирьох перших класів. Першим директором гімназії призначено Ф.А. Хартахая. Гімназія була урочисто відкрита 15 вересня 1876 р., а перший випуск у кількості 11 учнів відбувся у 1881 р. Кількість дітей дворян та чиновників становила від 12 до 30% від загальної кількості учнів, дітей міщан – від 50 до 60%, дітей селян – 12 – 20%.

До освітньої реформи 1864 р. в Російській імперії практично не існувало навчальних закладів для дівчат, які б давали освіту гімназичного рівня. Приватних пансіонів було недостатньо, та і вони, по суті, були справою приватної ініціативи. У їх відкритті державні і громадські установи не брали участь. Освіта не була безкоштовною. Таким чином, навчання в приватних жіночих пансіонах було доступне тільки для дітей заможних батьків дворянського і купецького станів.

У 1875 р. у Маріупольському повіті була відкрита Маріїнська жіноча гімназія. Засновником гімназії був Ф.А. Хартахай. Оскільки жіночі гімназії дозволялося відкривати тільки жінкам, Ф.А. Хартахай звернувся за допомогою до своєї знайомої, викладачки однієї з Санкт-Петербурзьких гімназій О.О. Генглез.

7 січня 1910 р. Н.С. Дарій відкрила у місті жіноче училище другого розряду. Через два роки воно отримало статус прогімназії, пізніше – гімназії. Перший випуск гімназисток відбувся в 1916 р. У цьому навчальному закладі велика увага приділялася краєзнавчій роботі, вивченню природи рідного краю. У 1913 – 1914 рр. у гімназії навчалося 320 учениць.

Значна кількість гімназистів навчалася за рахунок внесків та стипендій приватних осіб, що видавалися учням, які мали успіхи у навчанні.

3. Формування професійної та спеціалізованої освіти.

Функціонування професійних шкіл у другій половині ХІХ століття визначав закон «Про відкриття ремісничих училищ» від 26 серпня 1869 р., який дозволяв заснування таких закладів освіти за згодою відповідних міністерств (для середніх та вищих навчальних закладів) або попечителя навчального округу за згодою з губернатором (для повітових і початкових училищ). Більшість технічних та ремісничих училищ знаходилася у підпорядкуванні Міністерства фінансів. З 1881 р. ці училища підпорядковувалися Міністерству народної просвіти. З 1883 р. було започатковано особливе відділення з технічної та професійної освіти, яке так само увійшло у підпорядкування міністерства. Цим відділенням 7 березня 1888 р. було розроблено і затверджено «Основные положения о промышленных училищах».

Відповідно до закону «Про відкриття ремісничих училищ» в Російській імперії було законодавчо встановлено єдину систему розрізнених раніше професійно-технічних навчальних закладів. Їх підрозділили за типами:

  •        середні технічні училища, що готували техніків як найближчих помічників інженерів і керівників;
  •        нижчі технічні училища, що готували робітників для певного виробництва;
  •        ремісничі училища, що навчали конкретному ремеслу, пов’язаному найчастіше з побутом людей.

Головна увага в ході навчання у професійній школі повинна приділятися якісному засвоєнню прийомів і навичок певного ремесла.

Нижчу ланку професійної освіти у Маріупольському повіті складали ремісничі училища, що готували робітників для певних виробництв. Впродовж останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст. у місті діяли два таких заклади: Маріупольське Карасьєвське ремісниче училище (1883 рік заснування) і Єкатерининське (1889 рік заснування). Вони мали трирічний курс навчання. До училищ приймалися грамотні підлітки з 12 років. Карасьєвське училище випускало столярів, теслярів, токарів, колісників.

Певну специфіку мало Мар’їнське ремісниче училище, яке спеціалізувалося на ковальсько-слюсарній справі. Воно знаходилося поблизу церкви Успіня Богородиці на Мар’їнці (тепер – район міжміського автовокзалу). В цьому училищі уперше в Маріупольському повіті була вдало реалізована ідея з’єднання освітнього процесу з професійним (ремісничим) навчанням.

Вище за освітнім рівнем знаходилося Маріупольське нижче технічне училище, відкрите в 1901 р. Воно випускало майстрів для промислових підприємств. Потреба в такому навчальному закладі зросла в місті після введення в дію двох металургійних заводів. Одразу ж після цього акціонери обох підприємств поставили питання про відкриття в Маріуполі механіко-технічного училища.

До училища приймалися підлітки віком 13 – 17 років, що закінчили 4 класи гімназії, реального училища, або повний курс міського училища. Перший набір учнів склав 76 осіб. У 1913 – 1914 навчальному році в училищі навчалося 59 осіб. Вчилися вони три роки і отримували дипломи креслярів і техніків з холодної обробки металу. Навчальна програма містила у собі фізику, хімію, механіку (інженер-технолог О.В. Терентьєв), креслення і малювання (В.Г. Соколовський), закон Божий (В.А. Баєв). На посаді майстра-керівника слюсарної майстерні працював Г.І. Почепцов. Викладали в училищі інженери і педагоги з університетською освітою.

У 1902 р. при училищі було відкрито нижчу ремісничу школу із столярним і слюсарним відділеннями, що мала чотири основні класи, в яких навчалися 82 учні. У 1915 р. училище реорганізовується в середнє механіко-технічне. Термін навчання збільшився до чотирьох років, а його випускники отримували право на вступ до вищих навчальних закладів.

Унікальним на той час не тільки в українських землях, але й у масштабі всієї Російської імперії можна назвати Великоанадольську нижчу лісову школу, створену при Великоанадольському лісництві у селищі Благодатне. У середині XIX ст. у державі виникла ідея розширення земель, придатних для землеробства, за рахунок використання посушливих українських степів. Але реалізувати таку програму насправді було дуже складно. Причиною такого стану були вітри-суховії, що діяли згубно на сільськогосподарські культури. Протистояти їм могли тільки великі ліси, які треба було виростити. Втілювати в життя цей задум було доручено Віктору Єгоровичу фон Граффу, випускникові Санкт-Петербурзького лісового і межового інституту, який за завданням Лісового Департаменту Міністерства державного майна повинен був вивчити можливість створення штучних лісових насаджень в голому безводому степу.

Про рівень їх освіти можна скласти уявлення з наступних фактів: перші 10 лісників навчалися 13 років (перший випуск відбувся у 1857 р.), фахівці другого випуску – 11 років, а у 1857 р. було встановлено 4-річний термін навчання, у тому числі 1 рік – виключно для практичних робіт у лісництві. Узявши за зразок методику навчання у вищих лісових школах, В. фон Графф побудував систему викладання на військовий лад: починаючи від військового обмундирування і закінчуючи присвоєнням випускникам школи військових звань. Така форма навчання проіснувала у школі до 1917 р. Пізніше (у 1910 р.) школу було названо на його честь.

З 1888 р. у Великоанадольському лісництві знов було відкрито нижчу школу лісників з 2-річним терміном навчання, яка проіснувала до 1917 р. Її вихованці працювали у Катеринославській, Київській, Полтавській, Самарській, Саратовській, Таврійській, Херсонській, Харківській, Астраханській губерніях, а також Бессарабії. Більшість з них складали екзамени на звання кондуктора і працювали лісниками.

У 1892 – 1898 рр. лісництво стало одним з дослідних майданчиків Особливої експедиції Лісового Департаменту по випробуванню і обліку різних способів і прийомів лісового і водного господарства в степах Росії під керівництвом професора В. Докучаєва.

Поступово заклади професійної та спеціалізованої освіти почали відкриватися і в селах Маріупольського повіту. У 1912 р. у селах Катеринославської губернії налічувалося 44 таких училища. П’ять з них приходилося на Маріупольський повіт: одна сільськогосподарська школа та чотири навчально-ремісничі майстерні і класи рукоділля.

Значну роль в освітньому полі країни наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. почала відігравати реальна освіта, яку представляли реальні училища. Це був тип закладу загальної середньої освіти з практичною спрямованістю, основу якого становили предмети природничо-наукового та математичного циклів, замість древніх мов викладалися нові. Реальні гімназії в Російській імперії були започатковані у 1864 р., у 1872 р. вони були перетворені на реальні училища.

26 травня 1906 р. Маріупольська міська дума розглянула клопотання батьківського комітету Олександрівської чоловічої гімназії про відкриття в місті реального училища. Міською думою з цього питання одноголосно була прийнята постанова.

До початку 1906 – 1907 навчального року було відкрито приватне училище першого розряду. Через рік його було перетворено на реальне училище. Навчальний заклад розміщувався у будинку Оксюзова (перехрестя Торгової і Миколаївської вулиць). Ця будівля збереглася до наших днів. Засновником і директором приватного реального училища був колезький асесор Василь Іванович Гіацинтов, почесним опікуном – відомий маріупольський підприємець Микола Степанович Караманов.

Тут учні здобували не лише середню освіту, але і проходили курс допрофесійної підготовки, готувалися до вступу у вищі навчальні заклади певного профілю. Термін навчання в училищі становив сім років, у тому числі – шість основних класів (п’ятий і шостий класи ділилися на два відділення – основні і комерційні) і сьомий додатковий клас, що вважався класом підготовки до вступу у вищі технічні і сільськогосподарські навчальні заклади. Прийом до реального училища був конкурсний – на підставі вступних екзаменів.

В училищі значно ширше, ніж у класичних гімназіях, викладалася математика, фізика і космографія; до курсу природознавства було включено хімію. Обов’язковим було вивчення двох нових мов (за відсутності давніх мов), викладалося малювання і креслення. Хоча реальне училище проіснувало в Маріуполі трохи більше десяти років, з його стін вийшли видатні особистості – серед них творець двигуна танка Т-34 Костянтин Челпан, державний і громадський діяч Савва Ялі, поет Георгій Костоправ, відомий скульптор Віктор Сінайський.

 

Отже, зміни в системі шкільної освіти та мережі закладів освіти Російської імперії, спричинені масштабним державним реформуванням цієї галузі. Сформувалася багатоступінчаста система народної освіти, що складається з навчальних закладів різних розрядів, які давали початкову, середню, спеціальну і вищу освіту. За способом фінансування вони підрозділялися на державні, земські, міські, церковні, громадські і приватні.

Визначено роль земства у сфері розвитку народної освіти, яка прагнула втілити в життя принцип безкоштовної загальної початкової освіти. Ставлячи завдання зробити освіту доступною для всіх (без відмінності статі, національності, віросповідання, матеріального і соціального становища), земські діячі доклали багато зусиль для його реалізації.

Середня освіта представлена функціонуванням Олександрівської чоловічої та Маріїнської жіночої гімназій, які фінансувалися державою та місцевими органами самоврядування. Навчання у них відповідало усім вимогам, що висувалися до гімназичної освіти у досліджуваний період. На початку ХХ ст. через зростання попиту на середню освіту для дівчат у місті виникли приватні жіночі заклади гімназичного типу. Усі ці навчальні заклади мали значний вплив на культурний розвиток Маріуполя, в якому відігравали помітну роль: їх випускники працювали вчителями початкових училищ та домашніми вчителями, вчителями музики та іноземних мов та інш. Завдяки діяльності маріупольських гімназій обдаровані діти отримали можливість продовжити навчання в університетах країни і за кордоном.

Професійну освіту у повіті давали заклади різних рівнів – від відділень при земських училищах до вищого реального училищ, які почали особливо активно розвиватися у Маріуполі з 1870-х рр. Головним завданням була підготовка фахівців різноманітних професій: ковалів, слюсарів, токарів, механіків, майстрів для металургійних підприємств, лісників і таке інше. Основними джерелами фінансування професійних училищ повіту були кошти державної казни, кошти міського самоуправління, кошти земств, плата за навчання, кошти за продаж учнівських виробів.

 

Питання, що виносяться на самостійне опрацювання
 
  1. Розвиток освіти в німецьких колоніях Маріупольському повіті в XIX – на початку XX століття.
  2. Розвиток освіти менонітів у Маріупольському повіті в XIX – на початку XX століття.
  3. Розвиток освіти євреїв у Маріупольському повіті в XIX – на початку XX століття.

Практичне завдання

 

Підготувати презентацію з наведених тем:

1. Толстой Дмитро Андрійович (міністр освіти царської Росії)

2. Корф Микола Олександрович (організатор земської школи).

3. Хартахай Феоктист Аврамович (засновник закладів середньої освіти).

4. Гіацинтов Василь Іванович (засновник реального училища).

 

docx
Додано
7 лютого 2020
Переглядів
873
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку