Озброєння та спорядження козаків у період гетьманства Юрія Хмельницького: традиції та новації

Володимир Приймак

Волинський національний університет імені Лесі Українки, факультет історії, політології та національної безпеки Кінд-Войтюк Наталія Василівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та археології

Озброєння та спорядження козаків у період гетьманства Юрія Хмельницького: традиції та новації

Дослідження озброєння та спорядження козаків у період гетьманства Юрія Хмельницького є надзвичайно актуальним з огляду на необхідність глибшого осмислення трансформаційних процесів, які відбувалися в середині XVII століття в українському суспільстві. У цей час козацьке військо зазнавало істотних змін, спричинених не лише внутрішньополітичними кризами, але й тиском зовнішніх сил — Речі Посполитої, Московського царства та Османської імперії — що вели боротьбу за контроль над українськими землями.

У такому контексті озброєння й спорядження козаків слід розглядати не лише як сукупність матеріальних засобів ведення війни, а як важливий індикатор загального стану козацької державності, зокрема її військової організації, ресурсного забезпечення та спроможності до адаптації в умовах швидкоплинної геополітичної ситуації. Поступове ослаблення інституційної основи Війська Запорозького відбивалося і на матеріальному забезпеченні війська, що, у свою чергу, впливало на ефективність збройного спротиву та здатність козацької держави відстоювати свою автономію.

Таким чином, вивчення озброєння та спорядження козацтва цього періоду дозволяє не лише реконструювати військову складову Гетьманщини, але й глибше зрозуміти характер політичних і соціальних трансформацій, що відбувалися в українському суспільстві.

У період правління Юрія Хмельницького, козацьке військо зазнавало глибоких змін, зумовлених складними внутрішньополітичними процесами та впливом зовнішніх чинників, передусім боротьбою за гегемонію над Україною між Річчю Посполитою, Московським царством і Османською імперією. У цьому контексті стан озброєння й спорядження козацтва слід розглядати не ізольовано, а у взаємозв’язку з поступовим ослабленням інституційного каркасу Війська Запорозького.

Історіографія теми охоплює праці В. Антоновича^[1], М. Костомарова^[2], І. Крип’якевича^[3], Л. Мельника, а також використання джерел літописного походження, зокрема «Літопису Самовидця»^[4] та «Літопису Величка»^[5]. Особливо цінними є дослідження О. Пришляка, присвячені дипломатичним кампаніям Хмельниченківської доби, які дозволяють простежити також трансформації армійської структури та озброєння в контексті зміни міжнародних союзів^[6].

У науковій парадигмі дослідження військової організації та озброєння Війська Запорозького важливе місце посідають студії Олексія Сокирка, зокрема його розвідка у збірнику «Історія українського козацтва: нариси» (2006), де запропоновано концептуальний аналіз взаємозв’язку між правовим статусом козацького стану та його озброєнням. Вчений наголошує, що після формального визнання адміністративної, а згодом і політичної автономії козацтва у межах Речі Посполитої, Військо Запорозьке перетворилося не лише на збройну силу, а й на основний політичний репрезентант новопосталої політичної одиниці — Гетьманщини^[7].

Комплекс озброєння українського козацтва в зазначений період, попри наявність спадкових елементів - передусім домінування вогнепальної зброї (рушниць, самопалів, аркебузів, мушкетів) та традиційних типів клинкової зброї (шабель, палашів, ножів) - виявляв ознаки стагнації. Значна частина новоутворених полків, зокрема на Правобережжі, формувалася стихійно, часто на базі повстанських або охотницьких формувань, що не мали стабільного джерела забезпечення зброєю. Як зазначає Олексій Сокирко, централізована система постачання військового спорядження зазнавала занепаду ще від початку 1650-х років, а за Юрія Хмельницького її рештки остаточно розпалися. Самозабезпечення стало єдиним реальним механізмом підтримки боєздатності, що обумовило глибоку соціальну стратифікацію в межах козацького стану.

Зовнішньополітична нестабільність, часта зміна союзницьких орієнтирів та військово-політичні авантюри, такі як Слободищенський трактат 1660 року або спроба переходу під протекторат Османської імперії, призводили до дезорієнтації серед військової еліти та деструкції механізмів мобілізації. За свідченнями сучасників, зокрема Олега Савчука, у військовому таборі Юрія Хмельницького все частіше бракувало не лише артилерії, але й мінімального оснащення — наметів, провіанту, запасів пороху. Деякі загони воювали зі старим або переобладнаним мисливським озброєнням, трофейною чи позиченою зброєю, іноді — з реманентом, що не мав суто військового призначення^[8].

Застосування старих типів озброєння — таких як бердиші, коси, обушкові кийки, теслярські сокири, а також прості мисливські самопали — стало маркером дедалі помітнішої архаїзації озброєння, що яскраво виявлялася у порівнянні з модернізованими кварцяними військами Речі Посполитої або стрілецькими полками Московії. Археологічні знахідки з поля битви під Чудновом (1660) засвідчують невисокий рівень технологічної досконалості зразків озброєння, що належали козакам. Водночас спроби гетьманської адміністрації впроваджувати нові стандарти, зокрема через закупівлю зброї в Османській імперії чи на кримському ринку, не набули масового характеру.

Серед основних типів ручної вогнепальної зброї переважали мушкети та рушниці з ударно-кремінними і коліщатими замками. Артилерія представлена легкими гарматами малого калібру, які дозволяли зберігати мобільність у полі. Карабіни, бандолети та аркебузи невеликого калібру і маси активно використовувалися в кінноті. Аналіз знахідок з-під Берестечка засвідчує поширення ручниць із довжиною ствола до 85 см і калібром у межах 10–18 мм, що відповідало типології «балтійських» та нідерландських конструкцій. Як зазначає О. Сокирко, саме полегшені рушниці мали найбільше поширення серед козацької піхоти й кавалерії як універсальні зразки^[9].

Мушкети з важкими стволами, які сягали 7 кг, залишалися базовою зброєю козацьких стрільців. Особливо ефективними виявлялися під час відбиття атак кавалерії завдяки великому калібру (до 20 мм) та можливості завантаження свинцевими ядрами, уламками металу, картеччю. Поширення гаківниць засвідчене археологічно — їхня присутність встановлена за знахідками бронзових та залізних замків з кремінними ударами. У приписах гетьманської адміністрації також згадується збереження форкетів для підтримки важких рушниць, попри спроби переходу на мобільніші системи.

Особливе місце займала шабля як головний тип холодної зброї. Типологічно переважають зразки угорсько-польського, ординського та карабельного різновидів. Як підкреслює Д. Тоїчкін, в середині XVII ст. шаблі з відкритими гардовими конструкціями (без кошика), із довгими вигнутими клинками, часто з кільцями для пальців, перетворюються на

репрезентативно-функціональні елементи статусу. У військовій практиці вони виступали як основна зброя ближнього бою як для кінноти, так і піхоти^[10].

Серед додаткових видів холодної зброї засвідчено широке використання келепів, бойових чеканів, бойових сокир та серпів. За класифікацією Д. Тоїчкіна, значна частина знайдених сокир має конструктивні особливості, які не дозволяють розглядати їх як суто господарський інструмент. Довгі тонкі леза, відсутність затильника, незвичні форми насадження вказують на бойове призначення. Подібні сокири, пальштаби, використовували як представники «свавільного» козацтва, так і повсталі селяни, котрі входили до лав війська у періоди мобілізації.

Ножі, як свідчать матеріали розкопок, входили до повсякденного спорядження козака. Виявлено понад 170 екземплярів ножів у шкіряних піхвах, що мали утилітарне, господарське, а при потребі — бойове застосування. Клейма на лезах вказують на продукцію місцевих і зарубіжних майстерень. Археологічні дані також свідчать про поширення довбаних булав-довбень, обушків і ланцюгової зброї (кистенів), яка була особливо популярна серед покозачених селян. Такий арсенал використовувався під час партизанських дій, нічних вилазок і раптових атак.

Таким чином, варто зазначити, що арсенал Війська Запорозького у добу Юрія Хмельницького демонструє поєднання традиційних козацьких типів озброєння з чужоземними зразками, адаптованими під локальні воєнні умови. Матеріальна структура озброєння репрезентує не лише бойову функцію, а й політичний статус, економічні можливості та культурну орієнтацію окремих верств козацтва. Дослідження озброєння та спорядження козаків у період гетьманства Юрія Хмельницького засвідчує тісне переплетення традиційних елементів військової культури Запорозької Січі з новаціями, зумовленими геополітичними та соціально-економічними викликами середини XVII століття. У цей час козацьке військо зберігало характерні для себе зразки озброєння — шаблю, спис, лук, мушкет, а також традиційні засоби індивідуального захисту, як-от жупани, шапки, кунтуші та інше. Водночас дедалі активніше впроваджувалися зразки європейської зброї та спорядження, що надходили внаслідок контактів із Річчю Посполитою, Московією та Османською імперією.

Період гетьманування Юрія Хмельницького позначився неоднозначною політичною ситуацією, що сприяла адаптації козацького війська до нових реалій. Це виявлялося в уніфікації окремих видів озброєння, спробах модернізації артилерії, запозиченні елементів строю та організації збройних сил інших держав. Зміни в озброєнні свідчили не лише про прагнення до ефективнішого ведення бою, а й про формування нового військового образу козака як складової державного апарату Гетьманщини.

Таким чином, період гетьманства Юрія Хмельницького став важливим етапом у трансформації військової культури українського козацтва, в якому органічно поєднувалися багатовікові традиції із прагненням до модернізації в умовах складної міжнародної ситуації.

Список використаних джерел та літератури

1.                  Антонович В. “Юрась Хмельниченко.” У Гетьмани України:

історичні портрети, упоряд. журн. «Україна». Київ: журн. Україна, газ. Вечірній Київ, 1991.

2.                  Величко, Самійло. Літопис. Упоряд. Григорій Боряк, Тетяна Таїрова-Яковлева. Київ: Кліо, 2020.

3.                  Денис Тоїчкін. «Зразки козацької холодної зброї у музейних збірках: підвалини зброєзначого дослідження». Київ, 2007 р.

4.                  Костомаров,         Микола.      Гетьманування     Виговського         й           Юрія

Хмельницького. Руська Історична Бібліотека, т. XIII. Тернопіль, 1892.

5.                  Крип’якевич, Іван. Богдан Хмельницький. 2-ге вид. Львів, 1990.

6.                  Літопис Самовидця. Вид. підготував Ярослав Дзира. Київ:

Наукова думка, 1971.

7.                  Озброєння реєстрового, ‘свавільного та селянсько-повстанського козацького війська кінця XVI – середини XVII століття.” Департамент воєнно-культурної антропології. Доступ 23 травня 2025.

https://dvka.com.ua/озброєння-реєстрового-свавільного-т/

8.                  Олег Савчук. “Аспекти використання ручної вогнепальної зброї запорозькими козаками”. Часопис “Зброєзнав”, Київ, 2014 р.

9.                  Пришляк, Ольга. “Дипломатія Війська Запорозького 1648–1658 рр. у світлі нових публікацій.” Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Серія: Історичні науки, № 5

(354), 2017: 183–187. http://esnuir.vnu.edu.ua/handle/123456789/14300