П’ЄСА «НАТАЛКА ПОЛТАВКА» – ПЕРШИЙ ДРАМАТИЧНИЙ ТВІР НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Творчість Котляревського була одним з перших проявів нової української літератури, мала досить міцний резонанс в колах українських читачів перших десятиліть XIX ст. Під впливом Кот­ляревського перебувала поетична й драматична творчість 20 – 30-х років; відгуки цього впливу були в 40 – 50-х роках XIX ст., значний вплив має драматург і на сучасну літературу.

Значення Котляревського в історії української літератури велике. Він перший звернувся до народного життя, до народної творчості, до народної мови, як до головних джерел літератури, давши на цій основі перші видатні зразки художньої творчості, перекинувши вперше місток від літератури до народу. Мова Кот­ляревського є визначний початковий етап у розвитку української літературної мови.

Котляревський, використав у своїх творах цілюще джерело мистецтва –  народну творчість, водночас спрямував літературу до відображення в ній народного життя, яке, правда, Котлярев­ський обмежував переважно побутом і етнографією українського села та  показом  народних характерів. Його «Енеїда» і «Наталка Полтавка» і є тими самими першими творами в українській літе­ратурі, в яких втілено животворчі елементи народності. У цих творах введені вперше в літературу і стали її надбанням народна пісня, приказка, прислів’я, гумор. У них уперше, хай ще несміливо, реалістично подано позитивні образи й характери селян.

Усвідомлюючи потребу живити літературу соками народної поезії, Котляревський перший увів в українську поезію поеми та оди і дав українській літературі побутову драму і водевіль.

 «Наталка Полтавка» була першим драматичним твором нової української літератури.

 «Наталка Полтавка» має визначне історико-літературне значення, вона повертала  літературу до зображення життя народу,  до скарбів народної творчості.

«Наталка Полтавка» – перший визначний твір в українській літературі, де відображено життя «нижчих»  прошарків  тогочасного суспільства і де відтворено справжні людські пристрасті й по­чуття не як властивість «вищих» верств, а як властивість «низів» народу.

Утискуваний в умовах царизму український театр, як і ціла українська культура, не міг розгорнути як слід своєї діяльності.

«Наталка Полтавка» своїм художнім багатством, своїм природним народним гумором, своїм народним мотивом стала улюбленою оперою глядача не тільки України, а й інших держав.

 «Наталка Полтавка» І. Котляревського започаткувала новий тип драматургії і сценічного мистецтва.  Це був театр живої людини з її пристрастями і побутовими звичками, з її розумінням сутності життя, гідності. У центрі зображення –  чи не найтиповіша ситуація зі сфери взаємин між людьми у патріархальному українському селі: дівчину проти її волі віддають заміж за нелюбого їй чоловіка. На перший погляд здається, що драматург орієнтувався на сюжетну схему ро­сійської комічної опери, зокрема «Казака-стихотворца». Але комічна опера Шаховського – тільки факт історії літератури, а п’єса Котляревського не лише увійшла до скарбниці класич­ної драматургії, а й до сьогодні посідає гідне місце як у репер­туарі театрів, так і в свідомості читача й глядача. «Наталка Полтавка» – перший драматичний твір з народного життя, пройнятий  повагою до простих людей, прагненням показати благородні моральні якості народу.

Поштовхом до написання І. П. Котляревським «Наталки Полтавки» була постановка на сцені Полтавського театру н 1817 р. н О. Шаховського «Казак-стихотворец». Створена ще в 1812 р.,  вона набула популярності як начебто «патріотична».  По­дії в ній розгортаються під Полтавою невдовзі після перемоги Петра І над шведами. Але звертаючись до історії, до «малоросійського  життя»,  до народних пісень, автор спотворював, викривляв мову. 

«Наталка Полтавка» виникла до певної міри як протиставленням п’єсі  Шаховського з полемічною метою – вказати на її псевдонародний характер.

Порівняно з «Енеїдою» «Наталка Полтавка» була дальшим кроком Котляревського по шляху реалізму й народності. Письменник  об’єктивно і глибоко розкриває в п’єсі народні характери, правдиво показує сучасну йому дійсність. З надзвичайною щирістю і ліричною теплотою змальовані в «Наталці Полтавці» постаті селян-трударів, у зображенні яких виявилися реалістичні тенденції І. Н. Котлярев­ського. 

У центрі твору –  проста сільська дівчина Наталка з благо­родною, світлою душею. Вона – працьовита й розумна, самовідда­но любить матір,  поважає старших, вірна у своєму коханні до наймита Петра. Ніжна й сором’язлива, вона, коли це потрібно, виявляє мужність, рішучість, твердий погляд на життя. Наталка добре усвідомлює соціальну нерівність між бідною селянкою і багатим возним. Поставивши у центрі п’єси долю звичайної дівчини-селянки, драматург глибоко, всебічно розкриває ті умови, в яких доводиться діяти Наталці, переконливо вмотивовує кожен її вчинок. Дівчині органічно притаманне почуття людської гідності. Для такої «любов» пана не становить ніякої честі, більше того, вона щиро переконана, що подібне одружен­ня ніякого щастя не принесе: «...У пана така жінка буде гірше  наймички...  буде  крепачкою».  Підносячи   кращі риси характеру трудівниці –   волелюбність, здатність боротися за своє щастя, письменник підкреслює, що справжнє глибоке почуття не сумісне з матеріальною вигодою.

«Ви пан, – говорить Наталка возному, який сватається до неї, –  а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду» 16, 4. Наталка не тільки кохає й страждає, вона захищає свою гідність, бореться за своє щастя. Образ Наталки, в особистій долі якої узагальнено відображено долю бідної селянської дівчини тих часів, –  велике творче відкриття письменника.

Реалістичними мазками виписаний драматургом є образ старої Терпилихи, яка зазнала в житті немало злиднів, бідувань. Вона мріє про кращу долю для своєї улюбленої доньки, бажає їй добра і щастя, але цілком безпорадна перед «невблаганною долею».   «На нас, бідних і безпомощних, –  каже вона, –  як на те похиле де­рево, і кози скачуть» 16, 4.

Наталчин коханий – наймит-бурлака Петро – чесна, добра і щира людина, з глибокими почуттями. Однак йому не вистачало  сміливості й рішучості його нареченої. Дізнавшись, що Наталка висватана за возного, Петро з покірністю заявляє: «Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!».  Він  не наважується порушити традиції, станові умовно­сті.

Виразно окреслено в «Наталці Полтавці» образ сільського парубка-бідняка Миколи, «сироти без роду, без племені, без талану і без приюту».   Характерні риси Миколи – здоровий розум, почуття товариськості, відвертість, оптимізм.

Микола виступав в п’єсі до певної міри резонером, виразником  поглядів самого автора; його устами Котляревський висловлював свої патріотичні міркування, своє ставлення до зображуваних подій. Образам селян,  що виступають у «Наталці Полтавці» носіями високих моральних якостей народу,  його одвічних волелюбних устремлінь,  автор протиставив огидні постаті тодішньої дійсності – сільського багатія, наділеного владою, – виборного Макогоненка та возного Тетерваковського – юриста завзятого і хапуна такого, «що із рідного батька злупить».

Образи виборного та возного – представників ворожої трудящим масам соціальної верстви – змальовані драматургом у яскравих гумористично-сатиричних барвах, досить тонко, з життєвою вірогідністю. Вони багато в чому подібні до аналогічних образів у сатиричній літературі XVIII ст. Але, використовуючи досвід своїх попередників, І. П. Котляревський при створенні своїх персонажів значною мірою зумів подолати схематизм, певну штучність традиційних образів здирщиків та хапуг.

Макогоненко і Тетерваковський – дрібні визискувачі народу, безсовісні шахраї і лицеміри. Кожен з них – це тип соціального хижака, який, прикриваючись зовнішньою доброзичливістю, прагне урвати для себе якомога більше. Життєве кредо виборного і возного чітко сформульоване письменником у пісні «Всякому горо­ду прав і права», оригінально переробленій із відомої сатири Сковороди:

Всякий, хто вище, то нижчого гне,

Дужий безсильного давить і жме:

Бідний багатого певний слуга,

Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

Усім змістом цього твору І. П. Котляревський доводить, що вони – чужі й ворожі народові, трудящим, які нічого спільного в  ними не мають і не хочуть мати.  П’єсу «Наталка  Полтавка» проймає здорове, бадьоре почуття, віра в перемогу правди:

Час нам сльози осушити;

Доки лиха нам страшиться,

Не до смерті ж в горі жити.

Вона насичена яскравими фольклорними мотивами, народними піснями. Це надало їй зворушливо-щирого тону, ліричного народ­ного колориту. Пісні в «Наталці  Полтавці», створені самим автором («Ой я дівчина полтавка», «Видно шляхи полтавськії», «Сонце низенько»),  ще за життя Котляревського стали народними.

Уже перші вистави «Наталки Полтавки» здобули значний успіх у найширших колах глядачів. «Жодна повість, жоден твір, досі не припав так до душі малоросіянам, як «Наталка Полтавка» Котляревського: сотні спис­ків її ходять по всій Малоросії, народ засвоїв пісні,  багато таких людей, які знають напам’ять усю оперу».

«Наталка Полтавка» – перша класична українська п’єса; своїми творчими засадами вона відкривала широкі можливості для ідейно художнього зростання української драматургії, закладала основи національного репертуару, визначала його подальші шляхи і перспективи.

У своїх п’єсах І. П. Котляревський талановито використав плідні традиції комічної опери й сатиричної комедії, а також художній досвід старих українських народних видовиськ (інтермедій, вертепної драми).  Динамічний сюжет, струнка композиція, ефектна розв’язка його п’єс говорять про високий драматургічний талант українського митця.

«Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», хоч і мають своїх попередників у жанрах української драматичної літератури XVII – XVIII ст., зокрема у вертепі та інтермедіях, з’явившись під безпосереднім впливом російських зразків, становили цілком нове явище в українській літературі.

Основний мотив «Наталки Полтавки», що ліг у сюжетну, основу її, народний, досить поширений в українській, побутовій пісні: дівчина любить парубка, він бідний, і це стає перешкодою для їх одруження; мати хоче багатого зятя; дівчину уподобав ба­гатій і сватається, мати умовляє дочку віддатися; виконуючи волю матері, дівчина змушена одружитися з нелюбом, кохаючи іншого, що перебуває десь далеко на заробітках.

Така соціально-побутова колізія була досить поширеним яви­щем в убогих родинах українського села. Відбилась вона на найрізноманітніших варіаціях народних ліричних пісень. На одній з таких варіацій і побудовано сюжет «Наталки Полтавки». Образ Наталки,  яку Котляревський в авторській ремарці не випадково назвав просто «українська дівчина», є образ етнографічно-фольклорний,  що втілював у собі ідеальні в тогочасній уяві народу мо­ральні риси селянської дівчини: вона й розумна, і роботяща, і чутлива, і слухняна, і чесна. Саме цими рисами наділяв у своїх лі­ричних піснях народ образ ідеальної дівчини. Цим, власне, і зумовлено те, що Наталка, образ якої Котляревський майстерно відтворив на основі цих ліричних народнопісенних мотивів, позбавлена сентименталізму, слізливої чутливості, характерної для Квітки-Основ'яненка.

Фольклорно-життєва правдивість образу Наталки і є тією якістю, яка зумовила принадність цього образу протя­гом століття,  до останнього часу;  цього не можна сказати про образи творів сентиментальної літератури.

Реалізм «Наталки Полтавки» обмежується переважно показом побутових конфліктів, окремих рис тогочасної суспільної дійсності. Вже саме зубожіння родини Терпилихи є типовим на той час соціальним явищем серед сільського стану «козаків». Подав Котляревський і соціальне розшарування села. Якщо в образах Петра і Миколи показано – в першому – заробітчанина, в другому – наймита, хоч і без достатньої їх соціальної характеристи­ки, то в образах возного і виборного Котляревський відтворив типові постаті – «сільських п’явок».

Маємо в творі окремі спроби критично-викривального висвітлення тогочасної соціальної системи (образи возного і виборного).

Возний  –  сільський суддя,  дрібний пан. За влучною характеристикою Миколи, він «юриста завзятий і хапун такий, що і з рідного батька злупить». Він розумний і хитрий,  добре розуміє «дух часу»,  що базується на системі грабунку,  шахрайства, обману й насильства, але він усвідомлює це не для того, щоб заперечити, а для того, щоб виправдати свої «гріхи».

Другою типовою постаттю «сільської п’явки» є виборний Макогоненко. «Господар» села, багатій, він так само, як і возний, цілком поділяє мораль «хапуна завзятого» і, належачи до категорії «менших грішників», теж незадоволений тим, що «великим грішникам» «так проходить», а їм, «малим», «такого завдають бешкету». Існуючі порядки не дають йому розгорнутися на повну волю, бути «великим грішником». Він, як каже про нього возний, уміє вивертатись «хитро, мудро і недорогим коштом».  Котляревський влучно характеризує його реплікою Миколи: «хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і вродиться, і вже де й чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже». Він «маленький» перед «вищим» за нього возним, випростовується, як господар, перед «нижчими» – Миколою й Петром.

Для возного виборний – дружній сподвижник: вони прекрасно розуміють один одного і один одному корисні. Виборний береться улаштувати для возного справу з сватанням Наталки і робить це не задарма. Адже возний пообіцяв за цю послугу: «на кого хочеш позов зложу і контрверсії  сочиню».  А раз так, то «тут зла ніякого нема». Це було міцне єднання сільських павуків в їх спільних шахрайських діях, від яких стогнало й мучилось село. У возному і виборному уособлено не тільки типові риси заможної верстви села, але й типові риси тогочасного урядового чиновництва , вони були чудовими прототипами городничих, Тяпкіних-Ляпкіних і Земляних, яких так геніально пізніше в усій їх огидності показав  суспільству великий Гоголь.

У показі образів возного й виборного Котляревський використав у своїй п’єсі кращі викривальні традиції російських побутових комедій і комічних опер. Так, наприклад, відчувається близь­кість трактування негативних образів у «Наталці Полтавці» з трактуванням цих образів у російській комедії Капніста «Ябеда» (1796 р.), де викриваються судді, що «пошлиной карманы начи­няли». Як і прокурор Хватайко, мораль якого: «Бери, что можно только взять, на что ж привешены нам руки, как не на то, чтоб брать», – возний виправдовує і свої «гріхи».

Великою заслугою Котляревського є перший в українській літературі показ бідноти в образах Петра й Миколи  –  людей, у яких під латаною свитиною б’ється гаряче серце, сповнене справжньою людяністю.

В образі Петра відтворено поширений у фольклорі образ українського парубка-заробітчанина, що вміє щиро любити, гордого, вольового, у якого блукання по заробітках, злидні й горе не вбили почуття людської гідності.

Микола  –  образ веселого й дотепного парубка-наймита,  що ненавидить багатіїв і в той же час глибоко гуманний, чутливий «до свого брата». Микола не тільки пожвавлює окремі сцени (зустріч Петра й Наталки), але й поглиблює своїми влучними реп­ліками соціальну характеристику образів возного і виборного.

«Наталка Полтавка» як драматургічний твір має значну художню цінність.

В побудові п'єси й розгортанні її колізій Котляревський ішов за принципом художньої простоти й природності.

Гумор п’єси досягається майстерно зробленими комічними ситуаціями, влучними дотепами, народними приказками й прислів’ями.

З почуттям справжнього гумору індивідуалізував Котляревський мову возного. Якщо мова Наталки, Петра, Терпелихи  –  це образна народна мова, то мова возного своєю лексикою й синтаксисом цілком відповідає його станові, мова возного – суміш «юридично-бюрократичної» і народної лексики.

Майстерно зроблені Котляревським діалоги. Вони не розтягнуті, наповнені влучними сентенціями, дотепами, цілком відповідні сценічним ситуаціям. Справжнього комізму досягав Котляревський часто саме цією майстерністю діалогу, як, наприклад, у розмові між возним і виборним з приводу зустрічі возного з Наталкою.

Подавши майстерні комічні ситуації, Котляревський не з меншою силою створив у п’єсі і глибоко ліричні сцени, сповнені драматизму і лірично-психологічного напруження. Тут слід передусім відзначити глибоко зворушливу сцену розмови Наталки з матір’ю (IV ява, І дія), сцену зустрічі Наталки з Петром, Котляревський виявив себе в них як визначний майстер драматичних ситуацій.

Художня цінність «Наталки Полтавки» зумовлена тим, що Котляревський використав для свого твору багатющі скарби українського фольклору, зокрема ліричної пісні. Побудувавши, сам сюжет п’єси на народних мотивах,  Котляревський увів до п’єси, як один з істотних компо­нентів української опери, народну пісню. Більшість пісень у п’єсі є варіаціями відомих народних пісень. Окремі пісні написані са­мим Котляревським на народні мотиви («Видно шляхи полтавськії», «Чи я тобі, дочко, добра не желаю», дует Петра і Наталки «Ой, я дівчина Наталка»). Ці пісні пройняті щирим почуттям і являють собою яскраві зразки народної лірики.

Пісні і лірично-пісенні варіації «Наталки Полтавки» стали популярними в народі і співаються як народні пісні. Все це визна­чає міцний струмінь народності в п’єсі і робить «Наталку Пол­тавку» вічно живим класичним сценічним твором, що не втрачає своєї принадності в сторіччях, як не втрачають її й кращі зразки фольклору.

У Котляревського ж живі конкретні люди з своїми позитивними якостями, радощами і болями, з думами і турботами показані в усій складності різних ситуацій.

Душевна драма Наталки хвилювала і досі хвилює глядача ще й тому, що вірність коханню дуже тонко поєднана з повагою і співчуттям до матері. Поступаючись благанням старої, дочка проти своєї волі погоджується вийти заміж за першого-ліпшого жениха, а таким вияв­ляється осоружний возний. Та повернувся коханий –   і Наталка здатна піти проти всього світу, порушити давній звичай заради Петра.

Він повністю відповідає конкретним ситуаціям твору і тому сприймається як цільний образ цього парубка, теж виписаний у повній відповідності з народними поглядами на мораль. Наймит, заробітчанин, що багато лиха натерпівся у своєму сирітському житті, довгі чотири роки працював, складаючи копійку до копійки, щоб одружитися з коханою. Та заради щастя любої  він здатний на самопожертву.

У реалістичному плані розкриті в п’єсі образи Миколи, Териилихи, возного Тетерваковського, виборного Макогоненка, які доповнюють наше уявлення про різні соці­альні групи старого українського села. Якщо трудівники, Наталка, Петро, Микола, Терпелиха, виступають носіями моралі народу, то возний і виборний репрезентують сіль­ську верхівку з її поглядами на життя, на місце і роль людини в антагоністичному суспільстві.

Вірність правді життя – ось визначальний естетичний критерій, покладений драматургом в основу п’єси. «На­талка Полтавка» надзвичайно цікава і з погляду драма­тургічної майстерності. У стрункій композиційній побудо­ві відсутня якась заплутана інтрига, дія розвивається швидко й природно. Кожен з шести персонажів несе певне ідейно-смислове навантаження, а всі разом вони становлять єдине гармонійне ціле. Письменник завжди до речі вводить у розвиток дії численні пісні – і народні, і власні, органічно поєднує драматичні ситуації з комедій­ними.

Незважаючи на драматичне розгортання конфлікту, п’єса відзначається оптимізмом, життєрадісністю. В знач­ній мірі причина цього — щирий народний гумор. Згадай­мо, наприклад, розмову возного з виборним після свого невдалого залицяння до Наталки,  де сім разів славно­звісне «теє-то як його» першого чується на одне й те ж запитання другого, влучні оцінки,  дотепні прислів’я та примовки. Зразком картинних комічних ситуацій можуть бути всі сцени, в яких з’являється возний з характерним чиновницьким жаргоном.

Важлива ідейно-художня функція двадцяти двох пісенних партій. Вони пожвавлюють дію, вмотивовують вчинки, розкривають почуття і переживання дійових осіб. Якщо пісні Наталки («Віють вітри», «Ой мати, мати, серце не вважає», «Чого ж вода каламутна» тощо) та Петра («У сусіда хата біла», «Сонце низенько») відзна­чаються глибоким ліризмом і, по суті, є своєрідними монологами-характеристиками  персонажів, то пісні возного («От юних літ не знал я любові», «Всякому городу прав і права») та виборного («Дід рудий, баба руда», «Ой, під вишнею, під черешнею»), забарвлені гумористичною тональністю, покликані не тільки доповнити характеристику того й іншого, а й пожвавити розвиток дії. Творче освоєння художніх багатств пісенного фольклору сприяло художній виразності п’єси, чіткіше підкреслювало її національну самобутність.

Народність і реалізм у відтворенні життя, психологічна вмотивованість поведінки дійових осіб, поетизація душевної краси трудящої людини, щира емоційна схвильованість, поєднана з іскристим гумором, багата, мело­дійна мова забезпечили нечуваний театральний успіх «Наталки Полтавки», що, за влучною оцінкою І. К. Тобілевича (Карпенка-Карого), справді стала праматір’ю українського національного театру.

Вже з перших вистав почалося музичне оформлення п’'єси. Дуже уважно ставлячись до тексту і мелодії пісень, їх головне джерело Котляревський вбачав у фольклорі. Мелодія чи текст, відповідно змінені, або добира­лись, або створювались самим автором згідно з фольклорними мотивами та вимогами. У 30-х роках XIX ст. були відомі ноти до пісень з «Наталки Полтавки», покладені на музику О. Барсницьким. Повідомляючи про виставу п’єси на початку 1857 р. в Немирові на Вінниччині, кореспондент журналу «Основа» писав: «Аматор і знавець народної пісні О. В. Маркович, за допомогою М. О. Маркович, підібрав до утворених для п’єси пісень мотиви з кращих народних пісень відповідно до ходу п’єси...», а «колишній капельмейстер прекрасної музики почесного куратора гімназії, графа Болеслава Потоцького, талановитий Поган Ляндвер скомпонував партитуру для всієї оркестри». Над музичним оформленням «Наталки Полтавки» працювали також композитори А. Єдлічка, М. Васильєв. Покладена у 1890 р. геніальним М. Лисенком на музику безсмертна п’єса Котляревського стала одним з класичних творів українського оперного репертуару. У наші дні опера «Наталка Полтавка» зву­чить багатьма мовами.

Творчість Котляревського – це один з перших проявів нової української літератури, вона виявляє основні творчо-стильові світоглядні тенденції української літератури першої третини XIX ст., виявляє перші риси народності і реалізму, по-справжньому продовжених і розвинених пізнішою класичною літературою.

У вірші-присвяті «На вічну пам’ять Котляревському» Тарас Шевченко пророкував авторові «Енеїди»:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє.

Тебе не забудуть.

Творчість Котляревського лишається одним з найвизначніших художніх надбань української літератури дошевченківської доби.