Українська література і суспільство

Українська  література   і  суспільство                                                                                           Матеріали  для   інтеграції  (українська  література  9  клас)                                                                     Сергій  Олександрович  Єфремов  -  видатний  український  літературознавець,  критик.  Народився  6  (19)  жовтня 1876  року  на Черкащині.  У  1911  році  видав  “Історію  українського  письменства”, заявивши  цією  книгою  про  свій  могутній  талант  і  глибоке  розуміння  літературного  процесу   в Україні.  З  усіх  галузей  науки  С. Єфремова  цікавили  насамперед  історія  і  література.  Як патріот   і  вірний  син  свого  народу, С.Єфремов  вітав  УНР, був  членом  Центральної  ради  і  заступником  її  голови.  Довелося  Єфремову  також   виконувати  обов'язки  генерального  секретаря  міжнаціональних  справ  у  Генеральному  Секретаріаті  в  1917  році  й  стати  членом  делегації  від  України  в  переговорах  з  Тимчасовим  урядом  Росії.  У1919  році  С.Єфремов  був  обраний  академіком  Всеукраїнської  академії   наук,  а в 1922  -  віце - президентом  ВУАН.  За  час  свого   наукового  розвою  С. Єфремов  написав  близько  трьох  тисяч  праць.  У  липні  1929  року  С.Єфремова  звинуватили  у  створенні  й  очолюванні  неіснуючої  Спілки  Визволення  України  і  заарештували  разом  з  іншими  передовими  людьми  України,  насамперед  науковцями  й  літераторами.  На  час  арешту  С.Єфремову  було  53  роки,  але  його  праці  навряд  чи  вмістилися б і в 50- томнику!  Судилище  над  “членами  СВУ”  відбувалося  навесні  1930  року  в  приміщенні  Харківського  театру  опери  і  балету.  Ні  для  кого  не  було  секретом,  що  справа  сфабрикована  й  шита  білими  нитками,  тому  в  народі  про  розправу  над  С.Єфремовим  та  іншими  42  засудженими  з  іронією  говорили: “Опера  СВУ,  музика ДПУ”  (ДПУ — Державне  політичне  управління,  каральний  орган  державної  безпеки,  пізніше  ця  організація  називалася  ОДПУ (Об'єднане Державне  політичне  управління),  а в 1934  році  на  місці  ОДПУ  було  створено  НКВД).  Під  час  судового  процесу  С.Єфремов  проявив  величезну  витримку  та  мужність.  М. Наєнко  пише  :”Навіть  у  найскрутніші  хвилини  свого  життя  він  не  зважувався  розлучатися  з  Україною. У 1919-1920  роках  у С.Єфремова  була  можливість  емігрувати  за  кордон.  Він  цього  не  зробив.  Під  кінець  20 -х  років,  коли  почалося  буквально  цькування  С. Єфремова  і  за  академічні  негаразди  на  посту  віце — президента  академії,  і за “непокірність”  його  мислення  як  ученого, А.Ніковський   умовляв  його  згодитись  на  втечу  за  кордон,  але  С.Єфремов  відповів:  “Я  ніколи  Україну  добровільно  не  залишав  і  не  залишу  її  добровільно  і  зараз”.  Уже після  процесу  над  сфабрикованою  СВУ  справою  С.Єфремова, нібито,  викликав  до  себе  на  розмову  “батько  всіх  народів”.  Він  пропонував  ученому  забути  слова,  говорені  на  процесі,  і  звернутись  до  селян  із  закликом  підтримати  колективізацію,  не  чинити  супротиву,  оголосити, “що  Ви — з  нами  в  нашій  боротьбі  з  ворожими  куркульськими  елементами,  які  блокують  розбудову  колгоспів”. С.Єфремов  відповів  на  цю  пропозицію  твердим :”Ні!”  Вченого  засудили  до  розстрілу,  який замінили  10-ма  роками  каторги. Спочатку  відбував  7 років  заслання  в  так  званому  Ярославському “політізоляторі”,  потім  його  перевели  до Володимирського  закладу  подібного  типу. Навіть  у  в'язниці С.Єфремов  продовжував  працювати:  переклав  українською   мовою “Дванадцять  стільців” І.Ільфа,  Є.Петрова,  працював  над  порівняльним  словником  мови  Шевченка  і Шекспіра.  І хоча  офіційно  довгий  час  вважалося,  що вчений  помер  у  тюрмі  в1939  році,  за  три  місяці  до  кінця  терміну  ув'язнення,  є  всі  підстави  говорити,  що  його  розстріляли  восени  1937  року  в  день  20 -ї  річниці  жовтневого  перевороту.                                                                                                                     Іван  Федоров - рік  народження невідомий — помер  16 грудня  1583 — російський  та  український першодрукар. Спочатку  служив дияконом  у церкві  Миколая  Гостунського   в  Московському  Кремлі. Починаючи  з 1553  року,  керував  будівництвом  державної  друкарні. Сам  був  і  гравером,  і  ливарником,  і столяром,  і  складачем,  і  друкарем, і  палітурником.  1 березня  1564  року  Іван  Федоров  та  його  помічник Мстиславець  уже  тримали  в  руках  першу  друковану  продукцію  -”Апостол”. Цей  день  прийнято  вважати  датою  початку  книгодрукування  в Росії.  Наступного  року  вийшли  два  видання  “Часовника”.  Але  московське  реакційне  духовенство  й боярство  почали  переслідувати  друкаря,  звинувачуючи  в  неіснуючих  гріхах  і  зв'язках  з  нечистою  силою.  Федорову  довелося  тікати  в  Литву,  де в  маєтку  литовського  гетьмана Ходкевича  в  Заблудові в  новоствореній друкарні  в 1569  році побачили  світ “Євангелія  учительне”,  а в 1570  році  -  “Псалтир”. У1572  році  Іван  Федоров  переїхав  до  Львова  і  на  кошти  львів'ян  створив  власну  друкарню,  в  якій  у 1574  році  випустив  нове  видання  “Апостола”  з  післямовою  про  користь  книгодрукування  і  діяльність  самого   І.Федорова,  а  також  першу  “Азбуку”  з  граматикою. Допомагав Івану   Федорову  в цій  копіткій  праці  і  його  син.  Проте  книгодрукування  не  принесло  прибутку,  друкарню  довелося  віддати  за  борги.  Тож  не  дивно,  що  І.Федоров  погодився  на  люб'язне  запрошення  князя  К.Острозького  і  переїхав  в Острог  на  Волині,  де  поряд  з  іншими  книжками  видав  знамениту  “Острозьку  Біблію”. Помер   книгодрукар  у Львові,  похований  у  церкві  Онуфріївського  монастиря.          Максим  Созонтович  Березовський -  27  жовтня  1745  -  2  квітня  1777 -  один  з  найвідоміших  у  світі  композиторів.  Народився  у  Глухові  на  Чернігівщині  в  козацькій  родині.  Вчився  у Київській  духовній  академії.  Як  надзвичайно  здібний  співак  був  запрошений  до Петербурга,  де  співав  у  придворній  капелі.  При  сприянні  О.Розумовського  отримав  шанс  виїхати  за  кордон,  де  вступив  до Болонської  академії  і  навчався  у  Дж.Мартіні.  15 травні 1771  року  М.Березовського  обрали  академіком  Болонської  академії,  а  за  його  композиторську  майстерність  і  за  написану  М.Березовським  оперу”Демофонт”  й  успішно  поставлену  в Ліворно  прирівняли  до  таланту  Моцарта.  М.Березовський  був   обраний  членом  кількох  академій,  і  Італії  його  чекала  блискуча  кар'єра,  розкішне  життя,  слава, але  він  повернувся  в Росію,  щоб  виклопотати  в Катерини ІІ  дозвіл  на  відкриття  в Україні  музичної  академії.  У цей  час  М. Березовський  спілкувався  із  земляками  з  України,  які  працювали  на  каторжних  роботах  у  Петербурзі,  у  святкові  дні  організовував  хор  і  концерти  української   музики  й  співу  на  Фонтанці.  Князь  Потьомкін  планував  у  своєму  маєтку в  Кременчуці  створити  музичну  академію,  а  її  директором  зробити М.Березовського,  але  бюрократична   тяганина,  невдоволення  з  боку  цариці  тим,  що  в  Україні таким  чином  розвиватиметься  культура,  гальмували  справу.  Є версії,  що  в  цей  час  М.Березовський  багато  творив,  зокрема  написав  опери  “Марія”,  “Омелян  Пугачов”,  “Хортиця”, “Хор  запорожців”, “Арію  кошового”,  але  ці  твори  як  глибоко патріотичні  тексти й,  відповідно,  крамола,  з  точки  зору  російських   можновладців,  не  мали  перспективи   виконуватися  на сцені  й  були  спалені  за  наказом  Катерини  ІІ.                                                                                                  Артем  Лук'янович  Ведель (1767  -  1808)  -  хоровий  диригент,  співак, український  композитор.  Народився  у  Києві,  вчився  у Київській  академії.  З  юних   літ  був  співаком  -  солістом,  згодом  -  керівником   студентського  хору,  першим  скрипалем.  Російський  уряд  запропонував  А. Веделю  життя  та  розвій  творчості  у  столиці.  У1780  -  1790-х  роках  Артем  Лук'янович  стає  керівником  Московського  академічного  хору  генерал  - губернатора  П.Єропкіна.  Проте  туга  за  рідним  краєм  змусила   музиканта  повернутися  в  Україну.  Він  керував  хорами  у  Києві  ( керівник  хорової  капели  генерала  А. Леванідова),  у  Харкові (начальник “казенних  класів”). Проте  постійне  цькування  з  боку  існуючої  влади  й  неможливість  у  тих  умовах  належно  реалізувати  свій  талант  призвели  до  того,  що  композитор  вирішив  відректися  від  земного  життя  та  прийняти  постриг.  Так  А.Ведель  став  послушником   Києво — Печерської  лаври.   На  жаль,  і  тут  він  не знайшов  розуміння  і  делікатного  ставлення  до  його  таланту.  Це  породило  в  душі  музиканта  бунт,  він  утік  з  монастиря,  почав  мандрувати  Україною,  записуючи  пісні,  але  був  затриманий  як  небезпечна  для  царату  людина  і  ув'язнений  без  права  писати   навіть  ноти,  що  спричинило  до  тяжкої  психічної  недуги.  Похований  на  цвинтарі  Кирилівського   монастиря.  Основна  частина  написаного А.Веделем  - чудова  духовна  музика,  адже  писав  він  майже  виключно  на  релігійні  теми.                                                                    ♦♦♦                                                                                                                                    ♦♦♦