Палітра музичних  інструментів

Огляд музичних інструментів

Люди з давніх часів намагались музикувати. Протягом тисячоліть шукали, удосконалювали інструменти,які з часом назвали музичними, намагаючись видобувати з них найкращі звуки, щоб творити музику, яка, як вважали древні греки, робить людину безсмертною.У огляді вміщено матеріал з історії створення та розвитку музичних інструментів, подана характеристика можливостей та використання музичних інструментів, їх класифікація за видами , групами та підгрупами,що дасть можливість учням більш поглиблено ознайомитись і дізнатись про походження, авторів і час створення різних видів музичних інструментів, уявити, як звучали перші музичні інструменти».Матеріал ілюстровано фотографіями, малюнками давніх мастрів.

Ніколаєнко В.О. вчитель музики Барвінківської ЗОШ І-ІІІ ст. № 3

2019

 

   Музичні інструменти — надзвичайно цікаві предмети , своєрідні устаткування з різноманітних матеріалів які можуть створювати звук, за допомогою яких музиканти виконують, імпровізують і пишуть музику. Найзагадковіше в музичних інструментах те , що вони є передавачами вібрації людської душі, емоцій, почуттів. Вам не потрібно знати мову, якою говорить музикант, що виконує неперевершену музику. Ви зрозумієте все без слів, тому що музика — універсальна мова.

   Музичні інструменти - захоплюючі не тільки завдяки своїй прекрасній ролі. В кожному інструменті є душа. Душа дерева, з якого виготовлено цей  інструмент, душа майстра, що його створив. Інколи навіть душа продавця, який відноситься до своїх інструментів з великою любов’ю.

 

 

 

 

 

 

Коли такий інструмент потрапляє до рук чуттєвого музыканта, усі ці душі та душа музиканта зливаються і відбувається диво — музика.

 

   З величезної кількості звуків та шумів люди навчились відбирати звуки музичні, усвідомлювати їх співвідношення за висотою та довжиною, їх зв'язок між собою. Первісна людина вдарила по дереву й воно зазвучало. Добре бути господарем інструмента, який звучить за твоїм бажанням, але для цього потрібно кожного разу приходити до цього дерева. Звичайно, що це не влаштує будь-кого, і первісний музикант забажав зробити інструмент дещо меншого розміру, щоб мати змогу бути разом скрізь.

   Минав час і стародавній музикант зрозумів, що може звучати як сухий так і твердий та пустий плід або череп тварини, що висох. Направивши повітря в кістку, людина почула свист птахів набагато голосніший від пустотілого дерева, і зрозуміла, що подувши в коротеньку кістку, з’являється високий звук, а в довгу – низький. Чергування високих та низьких звуків дало можливість створювати мелодію, а для яскравості тембру потрібні були різні музичні інструменти.

   Розглядаючи музичні інструменти за склом у залах музею, думаєш про те, з яким почуттям любові створювали їх невідомі майстри, як у кожному з них відчувається художній смак та впевненість у тому, що інструмент повинен не тільки мати чудовий тембр, а й зігрівати душу своєю неповторною красою. Мистецтво виготовляти музичні інструменти, як і самі інструменти, удосконалювались століттями народними музикантами. Кожен раз вражає різноманітність конструктивних рішень інструментів: від найпростіших звуконаслідувальних до складних, які вимагають тонкої та точної обробки. Та при цьому можна розрізнити загальні закономірності, що об’єднують їх.          На виготовлення музичних інструментів використовували практично будь-який природний матеріал : дерево, кістки, ріг тварин, глину, шкіру, метал. Дерево – найприродніший матеріал для людей, життя яких пов’язане з лісом: землеробів, мисливців, пастухів. липа, клен, ялина, верба, бузина, береза, черемха, горіх, вільха, груша та ін.. Всі вони звучать по-різному і тому використовуються кожного разу індивідуально, у відповідності з призначення інструмента. З дерева виготовляють найрізноманітніші інструменти: і духові, і струнні, і ударні. У давнину для створення музичних інструментів часто використовувались кістки тварин і птахів. Роги тварин були прекрасними інструментами для пастухів, мисливців. Отвори для гри  на розі відсутні, тому на ньому можна було грати тільки сигнали та мелодії основані на натуральному звукоряді. Стебла тросника, очерета, пологі всередині, використовувались для виготовлення багатоствольних інструментів. Інструментом в умілих руках може стати будь-яка річ.

   Якщо взяти за основу джерело звука, то музичні інструменти діляться на декілька груп, кожна з яких, в свою чергу, на підгрупи, за способом звукоутворення.

 

                    І група .    Духові  інструменти

Джерело звука у них – стовп повітря, вміщений всередину пологої трубки.           Підгрупи.

Перша.   Флейтові інструменти із звукоутворенням за типом поперечних та прокольних флейт.

Друга.   Язичкові – інструменти, устаткування яких має схожість з гобоєм та кларнетом. (Дерев’яні).

Третя.    Мундштукові – інструменти, звук яких утворюється від вібрування губ виконавця, складених особливим способом. (Мідні).

 

                    ІІ група    Струнні  інструменти.

Джерело звука – натягнута струна.

   Підгрупи.

Перша.  Смичкові.

Друга.  Щипкові.

 

                    ІІІ група.    Мембранні  інструменти.

Джерело звука – натягнута мембрана.

 

                    ІV група.    Інструменти, які звучать самостійно.

Джерело звука – сам матеріал, з якого виготовлений інструмент.

 

                              Духові  музичні  інструменти

 

   Зрозумівши, що з кістки можна видобувати не тільки поживні речовини, а й звуки . людина навчилась виготовляти духові музичні інструменти.

   Музичні інструменти, звук у яких створюється за допомогою коливань повітря, називають духовими.

   Очеретяна флейта – найдавніший духовий інструмент. Назва флейта походить від італійського слова flauto – «дихання», «подих». Підтвердженням цієї думки є давньогрецький міф:

 

   З-поміж прекрасних, струнких і веселих богів Пан вирізнявся своєю потворністю: ноги цапині з ратицями, на лобі стирчать ріжки. Усі боялися бога лісів і, угледівши його, розбігалися геть. А одного разу злякалася Пана лісова красуня Сиринга. Кинулась вона бігти від страховиська і, аби сховатися, перетворилася на річковий очерет. Засумував, затужив Пан. Зрізав кілька очеретяних стеблин і змайстрував музичний інструмент – сирину, або сиринкс. І заграв на ній ніжно та сумно, оплакуючи свою гірку долю. З того часу в лісах і горах часто лунала задумлива мелодія флейти Пана. Флейта Пана – народний багатостовбурний інструмент, висота звука якого залежить від довжини трубок, а діапазон – від їх кількості. Трубочки виготовляються із стовбура очерета, тросика, бамбука, а також із деревини, кісток, металу. Скріплюють їх  пластинами з тросника і жгутом з молодої кори вишневого дерева або ниткою.

 

   Духові музичні інструменти складаються з трубок різних розмірів і форм, в яких «звучить» повітряний стовп. Духові інструменти бувають як дерев’яні, так і мідні. Які вони  різні – співучі труби! Коротенькі, як сопілка, й довжелезні, як трембіта. Прямі й стрункі, як флейта, і скручені, як валторна – «лісовий ріжок». Маленькі й тендітні, як глиняна пташка-свистунець, і величезні та важкі, як неповоротка туба.

   З часом в отвір духових інструментів вставили «язичок» який заставив коливатися повітря дрібніше. Завдяки цьому з’явилась група дерев’яних духових інструментів: кларнета, флейти, гобоя та фагота. 

 

            Духові  дерев’яні  музичні  інструменти

   Група музичних інструментів, принцип гри на яких полягає в укороченні стовпа повітря шляхом відкриття отворів, які розміщені на корпусі інструмента на визначеній відстані один від одного.

 

 

 

 

 

На ранніх етапах свого развитку ці інструменти виготовлялись виключно з дерева, звідки історично і отримали таку назву. Деякі сучасні інструменти такого типу як флейта, майже не виготовляються з дерева, для виготовлення інших дерево використовується з різними матеріалами.

До дерев’яних духових інструментів відносяться сучасні Флейта, Гобой, Кларнет, Фагот, Саксофон з усіма їх різновидами, старовинні Блокфлейта, Шалмей, Шалюмо та інші., а також ряд народних інструментів, таких як Дудук, Жалійка, Свиріль, Зурна.

                                     Флейта                                                                                                                                                                                                                       

    

   Фле́йта — духовий музичний інструмент з группы дерев’янных (бо спочатку виготовлялась з дерева). На відміну від інших духових інструментів, у флейти звуки утворюються завдяки розсічення потоку повітря , замість використання « язичка».

    Музикант, який грає на флейті, зазвичай називається флейтистом. Кожен хто побачив флейту, відразу зверне увагу на кількість клапанів. Зовсім неважко впізнати й м’який голосок, що ніби шепоче з ніжними переливами.

   Сучасні флейти є як поперечні так і подовжні. Поперечну флейту виконавець тримає горизонтально. Це сучасна оркестрова флейта Звукоутворення полягає у тому, що виконавець направляє потік повітря на гострий край отвору в стінку ствола, який, розсікаючись приводить до коливання вміщений всередину трубки стовп повітря.

   Подовжню флейту виконавець тримає у вертикальному положенні. Різновиди флейти – флейта-піколо (висока) і альтова( низька).

 

                           Флейта Пана

          

 

                                                Пан навчає  Дафніса грі на сирингі

                            (римска копія грецької скульптури, знайдена в Помпеях)

Флейта Пана — це багатоствольна флейта, яка складається з кількох (3 і більше) бамбукових, тросникових, кісткових або металічних пустотілих трубок поступово зменшеної довжини, закритих знизу. Верхні, відкриті, кінці розміщені в один ряд. Трубки бувають довжиною від 10 до 120 см. Кожна трубочка, наприклад, на російських кувіклах, має назву — «гудень», «підгудень», «середник», «пятушка» та інші. На великих панфлейтах, а також дворядних, грають удвох.

Назва флейти Пана походить від імені давньогрецького бога Пана, атрибутом якого є подібний інструмент: давньогрецький різновид називали сиринга (греч. συριγξ).

 

                                                           

 

                                                     Кларнет

    Кларне́т (англ. clarinet або clarionet, фр. clarinette, італ. clarinetto, нім. Klarinette) — дерев’яний духовий музичний інструмент з одинарною тростиною.

   Був винайдений у 1700 році в Нюрнбернзі, коли майстер І.Деннер удосконалив старовинну французьку свиріль шалюмо. За словами Г.Берліоза, «кларнет – скрипка серед дерев’яних духових інструментів». Звук його ясний ( звідси й назва кларнета, від латинського «кларус» - «ясний»), світлий.

   В музиці активно використовується з другої половини XVIII століття в найрізноманітніших музичних жанрах та складах: в якості солюючого инструмента, в камерних ансамблях, симфоничному та духовому оркестрах, народній музиці, на естраді , в джазі. Кларнет має теплий, м’який тембр і надає виконавцю широкі виразні можливості. Щоб передати почуття та настрій він може посперечатися з будь-яким струнним інструментом. Звук в кларнеті видобувається за допомогою очеретяної пластинки – трості, яка прикріплена до мундштука. Вібруючи від руху повітря, тростина викликає коливання повітряного стовпа, який вміщений в інструмент.

   Сучасні різновиди кларнета – малий кларнет і бас-кларнет. Перший має яскраві дещо крикливі «верхи», які добре прорізають загальне звучання оркестру. Тембр дозволяє надавати мелодіям іронічний, пародійний відтінок, також може імітувати звучання народних інструментів. Бас-кларнет відрізняється за формою від кларнета тим, що на нижчий кінець інструмента надіто металічний раструб повернутий догори, що нагадує трубку для куріння. Тембр бас-кларнета густий, дещо зловіщий, саме це обмежує його звучання в оркестрі.

                                                    Гобой

(з ліва направо: гобой д’амур, англійський ріжок, три гобоя, баритоновий гобой, мюзетт (гобой-пікколо), два навчальних гобоя)

Гобо́й (від фр. hautbois, буквально «високе дерево», англ. , нім. та італ. oboe) — дерев’яний духовий музичний інструмент сопранового регистру, він має трубку конічної форми і систему клапанів та подвійну тростину (язичок). Винахід гобоя відносять до другої половини ХVІІ століття і приписують майстрам М.Філідору та Ж. Оттетеру. Сучасного вигляду гобой набув у першій половині XVIII століття. Будова цього інструмента дуже складна. Звук з’являється завдяки вібрації двох зв’язаних очеретяних пластинок які називаються тростиною, яка насаджується на металічну трубочку-штифт і туго закріплюється ниткою. Діаметр штифта і розмір очеретяних пластинок впливають на стрій інструмента, його тембр та якість звука. Тростинка є голосовими зв’язками інструмента. Хоча вона самостійно ніяких звуків не відтворює. Поєднуючи тростинку з інструментом утворюються повноцінний соковитий тембр гобоя. Стовбур інструмента ( виготовлений з чорного африканського дерева) складається з трьох з’єднаних разом колін, які утворюють пряму та вузьку конічну трубку з невеликим раструбом.                              Інструменти з подвійною тростиною відомі з сивої давнини. Про це свідчить , наприклад,срібна парна свиріль, яку було знайдено в гробниці шумерського царя, який жив 4600 років тому в древньому місті Ур в дельті річки Єфрат. Інструменти такої конструкції були відомі в Древньому Єгипті. У Древній Греції популярністю користувався авлос – інструмент, який нагадує сучасний гобой. Його зображення часто зустрічають на глиняних вазах.                                                     У Древньому Римі авлос мав назву «тібія». Музичні образи створені гобоєм різноманітні. Найкраще йому вдається виражати лірічні настрої, прості, чисті почуття, ніжне кохання, гіркі страждання. Гобой бере участь у виконанні героїчних та трагічних моментах. Чіткість та дзвінкість у звуковиявленні на гобої допомагає передати безтурботне весілля, гострий жарт, картини природи та сільського життя. Різновид гобоя – англійський ріжок Він звучить значно нижче гобоя, тембр його гнусавий. Англійському ріжку в оркестрі надають сколюючі епізоди – монологи, роздуми, пасторалі.

 

                         

                   Музикант грає на тібії. Етруська фреска (фрагмент)

 

 

 

              

                         «Танец німф» (фрагмент), гобелен, 1687

                                               Фагот

  Фагот – найнижчий за звучанням в групі дерев’яних духових інструментів. У нього такий же як і у гобоя, подвоєний «язичок», а тембр низький, бо фагот дуже довгий. Тому його склали ніби зв’язку дров. З італ. його назва перекладається як вузол. У фагота є клапани, за допомогою яких з’являється звук. Фагот складається з п’яти частин. За формою він нагадує латинську літеру S, звідки й пішла назва. Виготовляють фагот із спеціальної деревини.

   Сконструювали цей інструмент в Італії в ХVІІ столітті. Спочатку існувало ціле сімейство фаготів: дискант, альт, тенор,подвійний фагот, кварт фагот, квінт фагот, з часом ці різновиди зникли, зберігся тільки контр фагот. Тембр фагота дещо експресивний і на всьому діапазоні багатий обертонами.

Музикально-образні задачі , які може виконувати фагот, власне безмежні. Це світла або скорботна лірика, драматизм, героїка, гумор, гротеск та сарказм, філософський роздум, наповнені пафосом монологи. Звук інструмента густий, дещо хриплуватий у нижньому регістрі, який підсилює й підтримує баси в оркестрі.

 

      Саксофон  

 

 

 

 

 

 

   Саксофо́н — духовий музичний інструмент, не дивлячись на те, що ніколи його не виготовляли з дерева, належить до сімейства дерев’яних. Запатентований в 1846 Адольфом Саксом в Бельгії.

 

   Відомо сім різновидів саксофона: сопрано, сопраніно, альт, тенор, баритон, бас, контрабас, з яких найбільш популярні сопрано, альт і тенор. Саксофон має сильний соковитий, виразний звук, дещо «пряного» тембру, володіє великими віртуозними можливостями. Саксофон включений до естрадних, духових та джазових оркестрів.

                Духові мідні музичні інструменти

   Група музичних інструментів, принцип гри на яких  полягає в отриманні гармонійних співзвуків шляхом зміни сили повітря яке вдувається або положенням губ.

 

 

 

 

   Назва «мідні» історично пішла від матеріалу , з якого виготовлялись ці інструменті, в наш час для їх виготовлення крім міді нерідко використовується латунь, рідше срібло, а деякі з інструментів епохи середньовіччя і барокко з подібним способом звукоутворення (наприкдад, серпент) були виконані з дерева.

До найвідоміших мідних духових музичних інструментів належать такі, як: Валторна, Горн, Тромбон, Труба, Туба, Флюгельгорн.

 

 

                                                                   Труба 

 

 

   Труба (англ. trumpet, італ. tromba,  фр. trompette, нім. Trompete) — мідний духовий музчний інструмент альтово-сопранового регістру, найвищий за звучанням серед мідних духових.

 

   В якості сигнального інструмента натуральна труба використовувалась з найдавніших часів,приблизно з XVII століття увійшла в склад оркестру. З винаходом механізму вентилів труба отримала повний хроматичний звукоряд і з середини XIX століття стала повноцінним інструментом класичної музики. Інструмент має яскравий, блискучий тембр, використовується як солюючий інструмент, в симфоничному та духовому оркестрах, а також в джазі та інших жанрах.

   Труба – інструмент азіатського походження, до Європи його привезли араби. Довгий час труба залишалася зовсім прямою або іноді трохи зігнутою, і тільки з часом їй надали завернуту форму. Її використовували у військових походах за сильний, воєнізований голос. Задовго до нашої ери трубу знали єгиптяни, греки, римляни. Труба активно брала участь у рицарських церемоніалах, іграх і турнірах. Трубач не має перед собою клавіатури, він повинен уявити клавіатуру перед собою, відповідним чином сформувати губи, підтримати напором дихання, чіткими діями язика та пальців.

   Труба бере участь у багатьох драматичних моментах, у створенні героїчних, вольових та мужніх образів, без її участі не обійдеться ні один батальний момент. Але в той же час труба може грати тихо, м’яко. Її динамічний діапазон – від ледве чутного до монолітного звучання.

   Сконструйована труба була у 1835 році в Німеччині. Різновидом труби є бас гелікон, труба пікколо і альт.

 

                                    Корнет

 

 

 

 

 

   Корне́т (італ. cornetto — «ріжок») або корне́т-а-пісто́н (фр. cornet à pistons — «ріжок з пістонами») — мідний духовий музичний інструмент, який нагадує  трубу, але має більш широку та коротку трубку і оснащений не вентилями, а пістонами. Походить від почтового ріжка. Був сконструйований у Франції десь у1830 році.

Об’єм звучання корнета співпадає з діапазоном труби.

В XIX столітті корнети часто уводились в оркестр поряд з трубами. Недивлячись на те, що труби вже були хроматичними інструментами, композитори рідко довіряли їм сольні та віртуозні епизоди. Вважалось, що корнет володіє більшими віртуозними можливостями і більш м’яким тембром, ніж труба. Корнети використовувались в оркестровых партіях. Один з найвідоміших сольних номерів корнета — «Неаполітанський танець» з балету Чайковского «Лебедине озеро».

В другій половині XIX століття корнет користувався великою популярністю.

   В наш час оркестрові партії корнетів виконуються, як правило, на трубах, хоча інколи використовується і оригінальний інструмент.

Корнет— звичайний учасник духового, симфонічного оркестру, де виконує мелодичний голос. Використовувався на ранніх етапах становлення джазу, та з часом поступився місцем трубі.

Насьогодні корнет крім духового, симфонічного оркестру використовується як навчальний інструмент та інколи в ролі солиста.

 

                                                    Тромбон

Тромбо́н (італ. trombone, «велика труба», англ. і фр. trombone, нім. Posaune)— мідний духовий музичний інструмент басово-тенорового регистра. Тромбон відомий з XV століття. Від інших мідних духових інструментів відрізняється кулісою— особливою  U-видною трубкою, яка пересувається, за допомогою якої музикант змінює об’єм вміщеного в інструменті повітря, таким чином, досягає можливості виконувати звуки хроматичного звукоряду (на трубі, валторні, тубі для цього використовують вентилі). Тромбон— інструмент,який не транспонує звуки, тому його ноти завжди записуваються у відповідності з дійсним звучанням. Інструмент має декілька різновидів ,які утворюють сімейство. В наш час в основному використовується один представник сімейства— теноровий тромбон. Як правило, під словом «тромбон» вважається саме цей різновид , тому часто слово «теноровий» випускають. Альтовий і басовий тромбони використовуються рідше, сопрановий та контрабасовий—майже не використовуються. Тромбон—рухливий інструмент, володіє яскравим, блискучим тембром в средньому та верхньому регістрах, сумним— в нижньому. На тромбоні можливе використання і сурдини, особливий ефект— глісандо— досягається швидким рухом кулиси. У симфонічному оркестрі зазвичай використовуються три тромбона (два тенорових і один басовий). Основна сфера використання тромбона— симфонічний оркестр, але він також використовується як солюючий інструмент, а також в духовому оркестрі, джазі та інших музичних жанрах, а саме, в Ска-панку, де займає ведучу роль серед духових. Поява тромбона відноситься до XV століття. Вважають, що попедниками цього інструмента були кулісні труби, граючи на яких, у музиканта була можливість пересувати трубку інструмента, таким чином отримувати хроматичний звукоряд.За час існування тромбон практично не мав радикальних змін в конструкції.

                            

 

                                            Сакбут (гравюра)

   Перші інструменти, які подані були як тромбони, називались сакбутами (від фр. saquer — тягнути до себе, bouter — штовхати від себе). Вони були менші за сучасні інструменти за розміром і мали декілька різновидів за регістрами: сопрано, альт, тенор і бас. Сакбути завдяки хроматичному звукоряду відразу стали постійними членами оркестрів. Найбільші удосконалення сакбутів призвели до появи в XVII столітті практично сучасних інструментів, до назви яких в цей час вже використовували італійське слово trombone . В XIX столітті намагались пристосувати до тромбона систему вентилів схожих на механізми труби та валторни, та це нововведення не отримало розповсюдження із-за того, що такі інструменти, хоч і вигравали в техніці виконання, але значно втрачали у звучанні. В 1839 році лейпцигський музикальний майстер Кристан Затлер винайшов квартвентиль, який дозволяв знижувати звуки тромбона на кварту, це дало змогу видобувати звуки із так званої «мертвої зони» (відрізок звукоряду, недоступний із-за конструктивних особливостей тромбона).

                                              Будова тромбона

Складові тромбона

1. крона загального строю (англ. tuning slide)
2. мундштук (англ. mouthpiece)
3. раструб (англ. bell)
4. клапан зливання рідини (англ. water key)
5. куліса (англ. main slide)
6. друга стійка куліси (англ. second slide brace)
7. перша стійка куліси (англ. first slide brace)

                          Валторна

          

 

   Валто́рна (від нім. Waldhorn — «лісовий ріг», італ. corno, англ. french horn, фр. cor) — мідний духовий музичний інструмент басово-тенорового регістру. Походить від сигнального рогу мисливців, в оркестр увішла в середині XVII століття.

   До 1830-х років, як і інші мідні інструменти, не мала вентилів і була натуральним інструментом з обмеженим звукорядом. Валторна серед своїх найближчих сусідів мідних духових інструментів, виділяється особливо наспівним, оксамитовим і теплим тембром, задумливо – ліричним звучанням.

   Звучання валторни пов’язане з безмежною далиною, природою, лісами. Та їй під силу й мужні, драматичні фарби, які нагадують про іншу сторону життя старовинного інструмента, яким у середні віки подавали сигнали до початку лицарських турнірів. У 1750 році А.Халепель опустив раструб, а з часом до валторни було прилагоджено вентильний механізм, який дав можливість грати увесь звукоряд.

   Сучасна валторна – звернена в коло металічна трубка з великою кількістю завитків. В центрі колеса вентильний механізм, який регулює довжину повітряного стовпа. Валторна входить до складу симфонічного, духового оркестрів, в різноманітні камерні ансамблі як сольний інструмент

 

 

                                              Туба

                                       

   Ту́ба (італ. із латинського tuba — «труба», англ. tuba, нім. Tuba, фр. tube) — широкомензурний мідний духовий музичний інструмент, найнижчий за регістром. Сучасна модель інструмента була сконструйована в другій чверті XIX століття Адольфом Саксом.

   Туба володіє суворим, масивним тембром, звук туби важко інтонований. Використовується в основному в симфонічному оркестрі, де їй належить роль басового інструмента в групі мідних духових. Активно використовується в духових оркестрах, порівняно рідше в різноманітних джазових та естрадних оркестрах і ансамблях. Як сольний інструмент туба виступає дуже рідко. Спочатку як основний басовий інструмент використовувався серпент, та він не давав мідній групі гарного стійкого баса. Перші спроби створити новий мідний духовий інструмент низького регістру на заміну серпента відтносяться до другої чверті XIX століття. Як і багато інших духових інструментів, сучасним виглядом туба зобовязана бельгійскому музичному майстру Антуану Жозефу Саксу, більш відомому як Адольф Сакс (1814—1894).

   З роками «немецкая недоделка» потрапила до нього. Він експериментально підібрав інструменту потрібні мензурні співвідношення, і добився неперевершеної звучності. Вперше використана у складі симфонічного оркестру на премєрі опери Вагнера «Летучий голландец» двадцятого січня 1843 года, з тих пір зайняла там певне місце.

                                                  Гелікон

 

                                   

 

 

 

   Гелікон (від грец. helix — кручений, вигнутий) — найнижчий за звучанням мідний духовий інструмент, використовується тільки у военних оркестрах.

   В симфонічних оркестрах гелікон не використовується, так як його заміняє туба (звучання цих інструментов однакове). Гелікон зручний для використання в армії тим, що музыкант може грати на ньому, наприклад, сидячи верхи на коні — вигнута трубка гелікона вішається на ліве плече, і руки виконавця  залишаються вільними.

    Гелікон користується популярностю в центральній та ісхідній Європі.

 

 

 

                       Духові  язичкові  музичні  інструменти

   Духові язичкові музичні інструменти — група музичних інструментів, звук в яких утворюється за рахунок коливань пружних язичків, які розміщені в отворах спеціальних голосових планок. Збудження язичків відбувається завдяки різниці повітряного тиску, який створюється з однієї та іншої сторін язичка.

 

 

 

 

   До складу духової язичкової групи входять гармоні, баяни, акордеони та ряд інших інструментів. Інколи до цієї групи інструментів відносять і деякі духові інструменти, в яких використовуються одинарні або подвійні тростини (язички).  

   На відміну від духових інструментів з язичками (тростями) до групи язичкових віднесені тільки ті інструменти, в яких використовуються (прохідні) язички, які вміщені в так звані голосові планки.

До найвідоміших духових язичкових музичних інструментів відтносяться такі інструменты, як: Акордеон, Баян, Варган, Волинка, Гармонь, Губна гармоніка.

                                         Губна  гармоніка

 

              

 

   Губна гармоніка— розповсюджений язичковий музичний  інструмент.

   В Росії його також називають губною гармошкою, губною гармонією (що неправильно, тому що гармонь— це інший інструмент). Також її називають  харпом (harp— так його називали вАмериці), але така назва не зовсім коректна, так як harp— це арфа.

   Всередині губної гармоніки знаходяться мідні пластинки (язички), які коливаються у повітряній хвилі, яку створює музыкант. На відміну від інших язичкових музичних інструментів гармоніка не має клавіатури. Замість клавіатури використовується язик та губи для вибору отвору (як правило вони розміщені лінійно), відповідно потрібній ноті.

   Губна гармоніка найчастіше використовується в таких музикальних напрямах, як блюз, фолк, блюграс, блюз-рок, кантрі,  джаз,  поп.

Губні гармоніки поділяються на:

• Хроматичні гармоніки
• Діатонічні гармоніки
  • Блюзові гармоніки
  • Тремоло гармоніки
  • Октавні гармоніки
• Оркестрові гармоніки
  • Мелодичні гармоніки
  • Басові гармоніки
  • Акордові гармоніки

                                 Акордеон

 

 

                        

 

 

 

Акордео́н (від фр. accordéon)— музичний інструмент, ручна гармоніка.

   У російській традиції зазвичай прийнято називати тільки інструменти з правою клавіатурою фортепіанного типу (зазвичай декілька тембрових регістрів)— на відміну, наприклад, від баяна.

   Та  інколи зустрічається і назва «кнопковий акордеон». Деякі його різновиди називають баяном.

Наприкінці XIX століття акордеони у великій кількості виготовлялись в Клінгенталі (Саксонія).

 

 

 

                                       Баян

 

 

                

 

 

   Бая́н — музичний інструмент, різновид  гармоніки з повним хроматичним звукорядом на правій клавіатурі, басами і готовим акордовим або готово-виборним акомпаніментом на лівій.; названий у честь давньоруського співака -сказателя Бояна .

   Сучасний баян оснащений п’яти або трирядною правою клавиатурою, інколи з регістрами-перемикачами (в залежності  від кількості одночасно звукових голосів коли нажата одна кнопка в правому клавіатурному механізмі) і готово-виборний п’яти- або шестирядний лівий і володіє відмінними художньо-виконавськими можливостями, дозволяє грати не тільки найпростіші мелодії, але й шедеври світової класики. Існують дво-, три-, чотири- і п’ятиголосні баяни.

Баян складається з трьох частин— правий напівкорпус, лівий напівкорпус, міхова камера. Звук в баяні виникає  за рахунок  коливання язичків у отворах голосової планки під дією  повітряної хвилі з міхової камери або в міхову камеру.

 

                                                  Гармонь

 

                                

 

   Гармо́нь (гармоніка, гармошка) — різновид баяна язичковий клавішно-пневматичний музичний інструмент з міхами і двома кнопковими клавіатурами. Ліва клавіатура призначена для акомпанементу: натискаючи одну кнопку звучить бас або цілий акорд. На правій клавіатурі виконується мелодия.

   Важко стверджувати достименно, де саме вперше було винайдено ручну гармоніку. Широко розповсюджена думка, що гармонь була винайдена в Німеччині, на початку XIX століття.Та є й інші дані, що перша гармонь з’явилась в Санкт-Петербурзі в 1783 році у виконанні чеського органного майстра Франтішека Киршника (він придумав новий спосіб появи звука – за допомогою металічного язичка, який коливався під дією руху повітря). Існують й інші погляди на цю проблему.

   Російські гармоні поділяються на два види за типом появи звука: по-перше, гармоні, у яких при розтягуванні і зжиманні міхів кожна кнопка коли її нажимають дає звук однієї і тієї ж висоти, і, по-друге, гармоні, у яких висота звука змінюється в залежності від напряму руху міхів. До першого типу відносяться такі гармоні як «лівенка», «російська венка», «хромка» (найрозповсюдженіша в наш час). До другого типу — «тал’янка», «черепанка», «тульська», «вятська».

                                             Волинка

      

 

   Волинка, або дуда – був відомий ще древнім грекам і римлянам, його коріння сягає музичної культури Стародавнього Китаю й Індії, а в середні віки він звучав у руках трубадурів, труверів і мінезингерів, супроводжуючи народні свята по всій Європі. В Італії дуду вважали сільським інструментом, в Польщі цей інструмент називали більш зневажливо – козел. Інше ставлення було до волинки у Литві, де на початку XIX ст. це був один з найпопулярніших музичних інструментів. Традиційним інструментом є дуда і у Шотландії, де до сьогодні великі ансамблі волинщиків беруть участь у державних урочистостях. Взагалі, у Великій Британії дуда набула іміджу своєрідного придворного церемоніального інструмента.У флейтових інструментах звук виникає завдяки тому, що струмінь повітря, який видуває виконавець, розбивається об гострий край отвору згори чи збоку трубки інструмента й спричинює вібрацію стовпа повітря всередині трубки.

   Маємо згадати про так званий стрічковий язичок, що не набув значного поширення в музичному мистецтві. Стрічковий язичок - це еластична стрічка або пластинка, що коливається між двох нерухомих стінок. Стрічковим язичком буде травинка, затиснута між двома пальцями, або листок з дерева, затиснутий між губами. Стрічковим язичком користуються, забавляючись, діти. Проте раніше його вживали й дорослі для музичних потреб. Волинка привертає увагу і своїм тембром, і багатоголоссям, і можливістю поєднати гру зі співом, що неможливо з жодним іншим духовим інструментом.

                                   Струнні музичні інструменти

 

                       Струнні смичкові музичні інструменти

 

   Струнні смичкові музичні інструменти — група музичних інструментів із звукоутворенням, яке відбувається в основному в процесі ведення смичка  натягнутими струнами.

 

 

 

 

    В сучасному академічному музикуванні використовується чотри струнних смичкових інструмента: Скрипка, Альт, Віолончель і Контрабас.

   Розмаїття смичкової групи інструментов насправді набагато більше.

 

                                             Перша  струна

   Сталося це в ті далекі часи, коли в річках було багато риби, в степах – швидких сайгаків, а в лісах співали дивовижні птахи. Було це так давно, що мало хто про це пам’ятає.

   Жив у одному маленькому селищі мисливець на ім’я Спритний. З кожного полювання повертався він з багатою здобиччю. Люди любили й шанували його за майстерність та щедрість. Одного дня затаївся Спритний у гущавині лісу. Раптом чує –шерех. Підняв мисливець свій лук, звично натягнув тугу тятиву. Та раптом його лук … заспівав! Зрозумів Спритний, що його лук може не тільки здобич здобувати, а ще й мелодійно грати.   З того часу люди зрозуміли, що з тятиву можна перетворити на струни. Лише торкнись їх – і озвуться ніжними переливами арф і жвавим говірком балалайки, задумливим співом гітари і чарівною мелодією скрипки. Струни – майже однакові, а струнні моменти – найрізноманітніші. І грають на них по-різному: кінчиками пальців ( на арфі, гітарі), спеціальною пластинкою-медіатором( на кобзі, домрі, мандоліні), смичком, яким можна довго «тягнути» звук струни ( на скрипці), дерев’яними паличками ( на цимбалах), і навіть маленькими молоточками, що сховані всередині величного рояля або піаніно. Довгий шлях пройшли струнні від тятиви мисливського лука до сучасних музичних інструментів. І нині вони – найважливіша й найчисленніша інструментальна група. Не випадково емблемою музичного мистецтва з давнини є ліра – стародавній струнний інструмент.

Струна́ - тонка, гнучка, сильно натягнута нитка з рівномірно розподіленою по довжині густиною. При збудженні струни, наприклад ударом або щипком, вона починає здійснювати коливальні рухи, при яких всі її ділянки зміщуються в поперечному напрямку. Будь яке коливання струни можна представити у вигляді суми її гармонічних власних коливань, частоти яких f залежать від її довжини l, площі перетину S, натягу Q , густини матеріалу ρ та умов закріплення кінців. Для струни на жорстких опорах, , де n - ціле число, що відповідає номеру гармонічної складової.

В музиці струна є джерелом звукових коливань у струнних музичних інструментів. Вібрація всієї струни дає основний тон, а коливання її частин створює обертони, що загалом утворює гармонічний ряд. При цьому висота звуку забезпечується частотою, сила звуку - амплітудою, а тембр - формою коливань.

   В давні часи струни виготовляли з кори дерев, рослинних волокон та волосся тварин (переважно кінського). В сучасних музичних інструментах використовують переважно металеві струни, рідше - жильні, шовкові та із синтетичних волокон (нейлон). Для видобування низьких тонів при обмеженій довжині струн використовують т.зв. обвиті струни. Вони складаються з тонкої нитки, обвитої в один чи два шари м'яким металевим дротом, т.зв. канителлю.

   Музичні інструменти, в яких джерелом звука є струна, називають струнними. Струнні інструменти поділяються на : щипкові, смичкові, клавішні. Найдавніша щипкова, а наймолодша – клавішна. 

   Музичні  інструменти, на яких грають смичком, називають смичковими. Струнні смичкові інструменти мають винятково співуче, мелодійне, виразне звучання.

   Смичкові інструменти були відомі дуже давно. На північні башті Софійського собору в Києві, збудованого ще в ІХ столітті є фреска із зображенням музиканта, який грає на смичковому інструменті. Виконавець тримає його біля підборіддя, і той інструмент схожий на скрипку.

   Скрипка має народне походження. Прабатьками скрипки були арабський ребаб, іспанска фідель, німецька рота. Схожий на скрипку музичний інструмент був відомий в Індії, Аравії, Греції. Майстри немало попрацювали, щоб створити сучасну конструкцію.

 

 

 

Ребаб — струнний смичковий музичний інструмент арабського походження  Виготовити смичковий інструмент – то наполеглива праця і справжнє мистецтво. Старі майстри знали дивовижні таємниці скрипкових голосів. Перші скрипки з’явилися у Франції  початку ХVІ століття, але найкращими скрипками славилася Італія на. Імя першого скрипкового майстра невідоме.

                                                Скрипка

   Скрипка — струнний смичковий музичний  інструмент високого регистру. Скрипкам належить провідне місце серед струнних смичкових — найважливішою частиною сучасного симфонічного  оркестру. Можна сказати, що жоден з інструментів не володіє таким поєднанням краси, виразності звука і технічною рухливістю. В оркестрі скрипка виконує різноманітні та багатосторонні  функції. Дуже часто скрипки завдяки їх неповторній співучості, використовуються для мелодичного "співу", для ведення основної музикальної думки. Неперевершені мелодичні можливості скрипок були знайдені композиторами, і міцно ствердились у цій ролі вже у класикив XVIII століття.

 

 

До найвидатніших скрипкових майстрів відносяться такі особистості як Антоніо Страдіварі, Ніколо Аматі та Джузепе Гварнері.

   Форми скрипки ствердились до XVI століття. До цього століття і початку XVII відносяться відомі майстри з виготовлення скрипок — сімейство Аматі. Їх інструменти відрізняються прекрасною формою і чудовим  матеріалом. Взагалі Італія славилася виробництвом скрипок, серед яких скрипки Страдіварі та Гварнері в наш час ціняться надзвичайно високо. Скрипка є солюючим інструментом з XVII століття. Засновником художньої гри на скрипці вважається А. Кореллі; потім Тореллі, Тартіні, П’єтро Локателлі (1693-1764 рр.), учень Кореллі, який розвинув бравурну техніку гри на скрипці.Сучасного вигляду скрипка набула в XVI столітті, широко розповсюдилась у XVII столітті.

Скрипка має чотири струни,тембр скрипки густий в низькому регістрі, м’який в середньому і блискучий у верхньому.

Корпус скрипки має овальну форму з заокругленими отворами з боків, які утворюють «талію». Округлість зовнішніх контурів і ліній «талії» забезпечує зручність гри, саме у високих регістрах.

   Верхня та нижня деки корпусу з’єднані одна з одною обічайками. Нижню деку виготовляють з клена, а верхню з Тірольської ялини. вони обидві мають випуклу форму, утворюючи «зводи». Геометрія зводів, а також їх товщина в тому чи іншому ступені визначають силу і тембр звука.У верхній деці утворюють два резонаторних отвори — ефи (за формою вони нагадують латинскую букву f ).У середині верхньої деки рзміщена підставка, через яку проходять струни, якізакріплені на струно утримувачі (підгрифок).

   Струноутримувач – це полоска чорного дерева, яка розширюється в сторону кріплення струн. Протилежний кінец його вузький, товстою жильною струною у вигляді петлі він зєднаний з гудзиком,який розміщений на обічайці. Підставка теж впливає на тембр інструмента. Експериментально встановлено, що навіть невеликий зсув підставки призводить до значних змін тембру . Всередині корпуса скрипки між верхньою та нижньою деками встановлені круглий штифт з резонансної ялини — душка (від слова «душа»). Ця деталь передає коливання від верхньої деки до нижньої, чим забезпечує резонанс.

Гриф скрипки — довга пластинка з чорного дерева або з пластмаси. Нижня частина грифа прикріплена до заокругленої та відшліфованої планки, так званої шийки. Також, на силу та тембр звука смичкових інструментів має великий вплив матеріал, з якого вони виготовлені, та склад лаку.

                                    Скрипка  альт

   Альт або альт скрипковий — струнний смичковий музичний інструмент такої ж будови, як і скрипка, та дещо більших розмірів, тому звучить в більш низькому регістрі.

 

 

 

 

Струни альта настроєні на квінту нижче скрипкових і на октаву вище віолончельних — c, g, d1,a1 (до, соль малої октави, ре, ля першої октави). Найбільш викристовуваний діапазон — від c (до малої октави) до e3 (мі третьої октави), в сольних творах можливе використання більш високих звуків. Ноти пишуться в альтовому і скрипковому ключах.

Прийоми гри на альті і штрихи — ті ж, що і на скрипці, але звук менш яскравий, матовий, оксамитовий, але злегка гнусавий (наприклад, звучання альта). Такий тембр альта — наслідок того, що розміри його корпуса («резонаторного ящика») не відповідають його стрію. Якщо сконструювати альт більшого розміру, то його неможливо буде тримати на плечі, як скрипку,але можливо між ніг, як маленьку віолончель.

В ролі сольного інструмента альт зустрічається відносно рідко. Основна сфера використання альтів — симфонічний і струнний оркестри, де вони виконують, як правило, середні голоси. Альт — обов’язковий учасник струнного квартету, часто використовується в інших камерних складах.

                                                 Віола

Віола (італ. viola) — старовинний струнний смичковий музичний інструмент різноманітних типів. Віоли утворюють сімейство старовинних струнних смичкових музичних інструментів з ладами на грифі. Розвивались віоли з іспанської віуели.

 

 

 

Віоли широко побутували в церковній, придворній та народній музиці.

У 16-18 століттях як сольний, ансамблевий і оркестровий інструмент особливо широке розповсюдження отримала тенорова віола — віола да гамба. Оскільки в ансамблі вона виконувала функцію баса, нерідко її називали басовою віолою. Серед композиторів, які писали для неї, — И. С. Бах, Г. Ф. Телеман, Ф. Куперен, а також віртуози-гамбісти — К. Ф. Абель в Німеччині, М. Маре і Р. Маре у Франції.

У виконанні музики положення інструмента різне. Виконавець роміщав віолу вертикально між колінами, ставив на крісло або притискав до плеча. В залежності від цього розпізнавались віоли да гамба (ножні) і да браччо (ручні).

Віоли здебільше були чотирьох видів: дискантові, альтові, тенорові та басові.

   Із-за досить об’ємного початкового розміру інструмента на віолі грали сидячи, зажимаючи її між ногами або кладучи боком на стегно, — тому інструмент набув назву віола да гамба (viola da gamba), тобто  віола ножна. З часом з’явились різнови віоли меншого розміру. Інші віоли були невеликі, тому виконавці тримали їх біля плеча, тому і називали такий інструмент віола да браччо (viola da braccio), тобто ручна віола. Разновидом віол була також віола д'амур. Крім того, вважається, що сучасний контрабас поєднує в собі ряд ознак скрипкового та віольного сімейств. Конкурентом сімейства віол було сімейство скрипок, у інструментів якого було менше струн і не було ладів. Витіснення віольного сімейства скрипічним відбувалося поступово, і довше інших конкурувала з віолончеллю яка відповідала їй за розміром віола да гамба, але і вона до кінця XVIII століття втратила своє призначення (щоб лише через сто з лишком років повернутися в концертні зали завдяки виконавцям-автентистам починаючи з Християна Доберайнера). Існували також віоли-лири, які відрізнялися кількістю додаткових, резонаторних струн. Віола-ліра вела свою історію від так званої колісної ліри. На віолі-лірі було дві в унісон настроєні струни, які рухались за допомогою клавиш, а зверх того — ще дві так званих бурдонні струни, які, розміщувались на гриф або роряд з ним, постійно звучали і давали або унісон, або квінту і октаву. Тертя струни відбувалось за допомогою обтягнутим шкірою і наканіфоленим колесом, яке обертали за ручку. Ідея резонаторних струн з плином часу розвивалась і використовувалась в конструкції віоли-бастарда, віоли да бардоне і віоли д'амур, які мали крім семи ігровых струн стільк ж (або більше) резонаторних, протягнутих під підставкою.

                                                         Віола да  гамба

Віола да гамба (італ. viola da gamba — ножна виола) — старовинний струнний смичковий музичний інструмент сімейства віол, близький за розміром і діапазоном сучасній віолончелиі.На віолі да гамба грали сидячи, тримаючи інструмент між ногами або поклавши боком на стегно, — звідки і назва. З усього віольного сімейства віола да гамба довше за всі інструменти зберігала своє значення.

Та вже в кінці століття ці партії виконувались на віолончелі. Гете назвав Карла Фридриха Абеля останнім віртуозом на гамбі.На початку XX століття виконавці-автентисти відродили віолу да-гамба.

.

                                              Виола д’амур

 

 

 

 

 

 

   Віола д’амур (італ. viola d'amore — віола кохання) — старовинний струнний смичковий музичний інструмент сімейства віол.

Віола д’амур широко використовувалась з кінця XVII до початку XIX століття, потім поступилася місцем альту та віолончелі. Інтерес до віоли д’амур повернувся на початку XX століття.

Інструмент має шість або сім струн, на ранніх моделях — одинарних, на більш пізніх — подвоєних. Саме завдяки подвоєним струнам віола д’амур володіє особливим м’яким тембром, за свідченнями сучасників, який частково нагадував голос людини.

Стандартний стрій струн віоли д’амур, сформувався до кінця XVIII століття

 

                                           Віолончель

Віолончель — струнний смичковий музичний інструмент басового та тенорового регистру, відомий з першої половини XVI століття. Віолончель широко разповсюджена як сольний інструмент, група віолончелей використовується в струнному та симфоничному оркестрах, віолончель — обов’язковий учасник струнного квартету, в якому є найнижчим  з інструментів за звучанням, також часто використовується в інших скаладах камерних ансамблів.

                         

   В оркестровій партитурі партія віолончелей пишеться між партіями альтів та контрабасів. Звук віолончелі соковитий, наспівний і напружений, у верхньому регистрі злегка здавлений. Віолончель такої ж будови, що і скрипка, але значноо більших розмірів. На віолончелі грають сидячи, ставлячи її перед собою і спираючись в підлогу особливою ніжкою з гострим шпилем. Принципи гри та штрихи при виконанні на віолончелі — такі ж , як і на скрипкці, але, внаслідок великих розмірів анструмента та іншого положення виконавця техніка гри на віолончели дещо обмежена. Діапазон віолончелі завдяки розробленій техніці гри на струні досить широкий . Ноти пишуться в басовому, теноровому і скрипковому ключах відповідно дійсному звучанню. Цікаво те, що назва віолончелі на італійській, німецькій і английській мовах абсолютно однакова — violoncello, також як і його короткий варіант — cello (більш використаний в английській).

                                                Контраба́с

     Контраба́с (італ. contrabasso або basso, фр. contrebasse, нем. Kontrabass, англ. double bass) — найбільший за розмірами (близько двох метрів у висоту) і найнижчий за звучанням смичковий струнний музичний інструмент, який об’єднує  в собі риси скрипкового сімейства та сімейства віол. Попередником сучасного  контрабаса прийнято вважати контрабасову віолу. Вона мала п’ять струн,), і як більшість віол, лади на грифі. В середині XVII століття італійський  майстер Мікеле Тодіні на її основі сконстрював новий інструмент, на якому не було пятої (найнижчої) струни та ладів, але залишилась форма корпуса («плечі» ― частини корпуса, які прилягали до грифа ― у контрабаса до цього часу більш пологі, ніж у інструментів скрипкового сімейства). Новий інструмент був вперше використаний в оркестрі у 1699 році в опері Джузеппе Альдровандіні «Цезар Олександрійський», та потім довго не використовувався (басові голоси виконували віолончелі та віоли низьких строїв). Лише з середини XVIII століття контрабас став обов’язковим учасником оркестру, витісняючи з нього басові віоли. В цей же час з’являються перші контрабасисти-віртуози, які виступають із сольними концертами. Для зручності сольного виконання майстра сконструювали триструнний контрабас. З розвитком виконавської техніки стало можливе виконання віртуозних творів на звичайному оркестровому чотириструнному інструменті, і триструнні контрабаси вийшли з використання. Для більш яскравого звучання в сольних творах стрій контрабаса інколи підвищується на один тон . В XIX столітті в пошуках можливостей для отримання більш низьких звуків французський майстер Жан Батист Вийом створив контрабас висотою в чотири метра, і назвав «октобасом».

     Струнні  щипкові  музичні  інструменти

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    Струнні інструменти, звуки з яких видобуваються «щипком» (чіпляючи струну пальцем або медіатором) називають щипковими.

До найвідоміших струнних щипкових музичних інструментам належать такі інструменти, як: Арфа, Балалайка, Банджо, Бандура, Гітара, Гуслі, Домра, Кото, Лютня, Піпа, Сітар, Сямісен.

 

 

                                       Арфа

 

   Арфа, щипковий струнний музичний інструмент із вертикально натягнутими струнами на дерев'яній рамі, зазвичай трикутної форми. Концертна арфа - великий музичний інструмент, підтримується рукою. Має до 47 струн і 7 педалей, встановлених знизу для зміни висоти звуку. Струни арфи настроєні по до-бемоль-мажорному звукоряду (ces-des-es-fes-ges-as-b). Кожна з семи педалей підвищує стрій відповідної їй струни на півтону або на цілий тон.

Арфа здавна відома на Україні. На одній з фресок Софійського собору в Києві збереглося зображення арфи ХІ століття. У навчальних закладах України є класи арфи. Концерт для арфи написав український композитор А.Й. Кос-Анатольський. Збірник п'єс для арфи українських композиторів видано у Львові у 1958 році.

[                                        Гітара

                                                    

Тар (іранська лютня) —                                          Іспанська гітара (фламенко)

 один з попередників гітари

 

   Гіта́ра — струнний музичний інструмент, один з найрозповсюдженіших в світі. Використовується в якості акомпануючого інструмента в багатьох музичних стилях, а також як сольний класичний інструмент. Є основним інструментом в таких стилях музики, як блюз, кантрі, фламенко, рок-музика і багатьох формах популярної музики. Найперші свідоцтва, що збереглися про струнні інструменти з резонуючим корпусом і шийкою, відносяться до III тисячоліття до н.е. Зображення кінора (шумеро-вавілонський струнний інструмент, згадується в біблейських сказаннях), які знайшли на глиняних барельєфах під час археологічних розкопок вМесопотамії. В давньому Египті та Індії також були відомі схожі інструменти: набла, нефер, цитра в Египті, вина та ситар в Індії. В давній Греції та Римі був популярним інструмент кіфара. Попередники гітари мали продовгуватий округлий пустотілий резонуючий корпус і довгу шийку з натягнутими на ній струнами. Корпус виготовлявся цільним— з висушеного гарбуза, панциря черепахи, або видовблювався з цільного куска дерева. В III-IVстолітті н.е. в Китаї зявляються інструменти жуань (або юань) і юэцинь, у яких дерев'яний корпус збирався з верхньої та нижньої деки і з’єднував їх обічайки. В Європі це викликало появу латинскої та мавританської гітар близько VI століття. Пізніше, в XV— XVI століттях з’явився інструмент віуела, який вплинув на формування конструкції сучасної гітари.

Слово «гітара» походить від злиття двох слів: санскритського слова «сангіта», що означає «музика» і давньоперського «тар»,що означає «струна». За іншою версією, слово «гітара» походить від санскритського слова «кутур», що означає «чотириструнный» (ср. сітар— семиструнний).  Розповсюдження гітари з Середньої Азії через Грецію в західну Європу слово «гітара» зазнало змін: «кіфара (ϰιθάϱα)» в давній Греції, латинське «cithara», «guitarra» в Іспанії, «chitarra» в Італії, «guitare» у Франції, «guitar» в Англії та нарешті «гітара» в Росії. Вперше назва «гітара» з’явилась в європейській  літературі середньовіччя  в XIII століття.^]

                                    

                                         Іспанська гітара

                            Гітаристка (близько 1670 р.), Ян Вермер

   В середньовіччі основним центром розвитку гітари була Іспанія, куди гітара потрапила з давнього Риму (латинськя гітара) і разом з арабскими завойовниками (мавританська гітара). В XV столітті розповсюдилась та яку  винайшли в Іспанії гітара з 5 подвоєними струнами (перша струна могла бути і одинарною). Такі гітари отримали назву іспанських гітар. До кінця XVIII століття іспанська гітара в процесі еволюції набуває 6 одиночних струн і немалий репертуар творів, на формування якого мав певний вплив італійський композитор, який жив у кінці XVIII—на початку XIX століття  і гітаріст-віртуоз Мауро Джуліані. В Росії в кінці XVIII на початку XIX століть, стає популярним семиструний варіант іспанскої гітари, завдяки діяльності талановитого композитора і гітариста-віртуоза Андрія Сіхри, який написав більше тисячі творів для цього інструмента,який отримав назву «російська гітара». В продовж XVIII—XIX століть конструкція іспанської гітари переживає значні зміни, майстри експериментують з розміром і формою корпуса, кріпленням грифа, конструкцією колкового механизму і таке інше. Нарешті, в XIX столітті іспанський гітарний майстер Антоніо Торрес надає гітарі сучасну форму і размір. Гітари конструкції Торреса сьогодні называють класичними. Найбільш відомим гітаристом того часу був іспанський композитор і гітарист Франсиско Таррега.

                               Класифікація гітар

   Велика кількість різновидів гітар, які існують в наш час може бути класифікована за наступними ознаками:

  

   Акустична гітара— гітара, звучить за допомогою корпуса, який виготовлений у вигляді акустичного резонатора.

 

 

   Напівакустична гітара— комбінація акустичної та електричної гітари, коли в доповнення до пологого акустичного корпусу в конструкції передбачені звукознімачі.

 

   Російська гітара

 Російська гітара— акустична семиструнна гітара, яка з’явилася в Росії в XVIII— XIX століттях.

   Гавайськаа гітара— слайдова гітара, яка функціонує в «лежачому» положенні, тобто корпус гітари лежить плашмя на колінах гітариста або на спеціальній підставці, гітарист при цьому сидить на стільці або стоїть поряд з гітарою як за столом.

 

                                      Гуслі

    Гуслі — музичний інструмент, в назву якого в Россії вкладаються декілька різновидів лежачих арф. Гуслі псалтировані схожі на грецький псалтир і єврейский киннором;  до них відносяться: гусли чуваські, гуслі черемиські, гуслі клавіровидні і гуслі, які подібні з фінським кантеле, латиським куклес і литовським канклес.
Чуваські та черемиські гуслі вражаюче схожі із зображеннями цього інструмента, які збереглися в пам’ятках давнини , наприклад, в рукописному служебнику XIV століття, де у літері заголовку «Д» зображено людину, яка грає на гуслях, в Макарівській Читті-Мінеї 1542 року та інші. На усіх цих  зображеннях виконавці тримають гуслі на колінах і щипають струни пальцями. Саме таким чином грають на гуслях чуваші та черемиси. Струни на їх гуслях виготовлені з кишок; число їх не завжди одинакове. Псалтиревидні гуслі завезені до Росії греками.Клавіровидні гуслі, зустрічаються і сьогодні, переважно серед російського духовенства, — це є доказом, що перед нами удосконалений вид псалтиревидних гуслей. Цей інструмент складається з прямокутного резонаторного ящика з кришкою, який лежить на столику. На резонансовій дошці зроблено декілька круглих отворів (голосників), і до неї прикреплені два увігнутих дерев’яних бруска.
На одному з них загвинчені металічні кілки, на які намотані металеві струни; інший брус грає роль приструнника, тобто служить для кріплення струн. Клавіровидні гуслі мають фортепіанний стрій, струни, які відповідають чорним клавішам, вміщені нижче тих, які відповідають білим клавішам. Для клавіровидних гуслей існують ноти і школа, яку склав Кушенов-Дмитрівський. Крім псалтиревидних гуслей, існують схожі на фінський інструмент кантеле. Цей вид гуслей майже зник. Вірогідно, що він запозичений росіянами у фінів.

 

                 Клавішні  музичні  інструменти

 

   Клавішні музичні інструменти — група музичних інструментів, звук в яких  з’являється завдяки системи важилів і керується за допомогою клавіш, які розміщені у визначеному порядку і утворюють клавіатуру інструмента.

 

 

 

 

   До найвідоміших клавішних музичних інструментів належать такі  інструменти, як: Клавесин, Орган, Піаніно, Рояль, Фортепіано, Челеста, Синтезатор.

 

 

                                  Клавесин

                 

                                 Клавесин у фламанському стилі

 

   Клавеси́н (ит. clavecembalo) — клавішний струнний музичний  інструмент. Найперша згадка про інструмент типу клавесина фігурує в джерелах 1397 року з Падуї (Італія), найперше відоме зображення - на алтарі в Міндені (1425).

 

   Як солюючий інструмент клавесин зберігся до кінця XVIII ст. Дещо довше  він використовувався для виконання цифрованого баса, для супроводу речитативів в операх. Приблизно в 1810 практично вийшов з використання. Відродження культури гри на клавесині почалось на межі XIX - XX столітть. Клавесини XV століття не збереглись. Судячи із зображень, це були короткі інструменти з важким корпусом. Більшість клавесинів XVI століття які збереглися були виготовлені в Італії, де головним центром їх виробництва  була Венеція.

 

 

 

 

                

                               Копія фламанського клавесина

 

   Ці клавесини мали регістр «8» (рідше  два регістри 8` і 4`), відрізнялись витонченістю. Їх корпус виготовлявся частіше за все з кіпариса. Атака на цих клавесинах була більш чіткою, а звук - більш уривчастим, ніж у пізніших фламанських інструментів. Найважливішим центром виробництва клавесинів в іПівнічній Європі був Антверпен, де з 1579 року працювали представники сім’ї Рукерс. Їх клавесини мають більш довші струні і більш важчий корпус, ніж італійські інструменти. З 1590-х в Антверпені вироблялись клавесини з двома мануалами. Французькі, англійські, німецькі клавесини XVII століття поєднують в собі ознаки фламанських і нідерландських моделей.

              

 

                                           Французький клавесин

   Збереглись деякі французькі двомануальні клавесини з корпусом з горіхового дерева. З 1690-х у Франції вороблялись клавесини тогож типу, що і інструменти фірми Рукерс. Серед французьких клавесинних майстерів виділялась династія Бланше. В 1766 році майстерню Бланше успадкував Таскин.

   Найбільш визначними английськими виробниками клавесинів у XVIII столітті були Шуді та сім’я Кіркман. Їх інструменти мали облицьований фанерою дубовий корпус і відрізнялись сильным звуком багатого тембру.

   В другій половині XVIII ст. клавесин став витіснятися фортепіано. Близько 1809  фірма Кіркман випустила свій останній клавесин. Ініциатором відродження інструмента став А.Долмеч. Свій перший клавесин він створив у 1896 в Лондоні і найближчим часом відкрив майстерні в Бостоні, Парижі та  Хейслмирі.

 

                   

 

                                                 Сучасний клавесин

   Випуск клавесинів налагодили також паризькі фірми Плейєль і Єрар. Плейєль почала виготовляти модель клавесина з металічною рамою,яка несе товсті, туго натягнуті струни; на інструментах цього типу Ванда Ландовська виховала цілу плеяду клавесиністів. Бостонські майстри Фрэнк Хаббард (Hubbard) і У. Дайд (Dowd) першими почали копіювати старовинні клавесини.

Фісгармонія — духовий клавішний інструмент. Звуки видобуваються коливаннями металічних язичків, які приводяться в рух струменем повітря, який нагнітається двома педалями для ніг.

  

Роя́ль (фр. royal— кopoлівський)— музичний інструмент, різновид фортепіано, в якому струни, дека та механічна частина розміщені горизонтально, в результаті чого рояль має криловидну форму та більш громіздкий, ніж піаніно. Та рояль звучить краще та гучніше, ніж піаніно. Рояль складається з корпуса (ящика), в якому над резонансною декою натягнуті металічні струни, які звучать завдяки ударам молоточків, що приводяться в рух клавішами.

           

 

   Піаниіно (італ. pianino— маленьке фортепіано)— струнно-клавішний музичний  інструмент, різновид фортепіано, в якому струни, дека та механічна частина розміщені вертикально, а не горизонтально, внаслідок чого піаніно займає значно менше місця, ніж рояль.

   Перше піаніно було винайдене американцем Дж.Хокінсом в грудні 1800 року; незалежно від нього піаніно також сконструював австрієць М.Мюллер— трохи пізніше, в січні 1801. Але сучасну форму піаніно отримало лише в середині XIX століття (чугунна рама, перехресні струни, механіка з нижнім і верхнім розміщенням демпферів).

   Зараз піаніно все більше витісняється MIDI-клавіатурами та синтезаторами, через більшу універсальність .

   Найбільш розповсюджені кабіне́тні піаниіно які мають ширину корпуса по клавіатурі 1450—1500мм і висоту близько 1250—1400мм; діапазон складає 7 октав. У піаніно є цокольна підлога— це вузел ітової конструкції, яка з’єднана з корпусом піаніно знизу і необхідний для кріплення педального механізма. Вертикальна стійка корпуса, яка з’єднана з бачкою та ніжкою піаніно, називається ко́нсоль.

 

                          Верджинел

Верджи́нел, вирджинал (англ. virginal, від «virgin» — «дівчина», «пані») — невеликий столовидний клавішний струнний музичний інструмент, різновид клавесина з одним набором струн і одним мануалом (клавіатурою), на відміну від мюзелара здвинутим вліво від центру. В Англії до XVII ст. цим терміном називали взагалі будь-які плекторні інструменти, та в загальноприйнятому розумінні — це інструмент зі струнами які йдуть горизонтально перпендикулярно клавишам (на відміну від клавесина та спінета).

 

         

 

    Фламанський верджинел фірми Рукерс, Музей Музики, Париж, Франція

   Термін «Верджинел» вперше зустрічається в трактаті третьої чверті XV століття, де інструмент описується як «той, що має прямокутну форму, як у клавікорда, та металічні струни,які звучать подібно клавесинним». Сама назва, мабуть, пов’язана з тим, що інструмент був особливо популярним середи жінок, які любили музикувати.

   В Англії XVI—XVII столітть процвітала школа «верджинелістів», видатними представниками якої були— Вільям Берд, Джон Булл, Орландо Гіббонс, Джилс Фарнабі.

         

                                              Французький спінет.

 

 

   Спіне́т (англ. spinet, фр. epinette, італ. spinetta, від італ. spina - «колючка») — невеликий домашній клавішний струнний музичний інструмент, різновид клавесина. Має один мануал і один ряд струн. На відміну від інших різновидів клавесина струни спінета натягнуті по діагоналі зліва направо.

   Найперші спінети, які збереглися походять з Італії і відносяться до початку XVII ст. Серед них немало інструментів п’яти або шести кутової форми (з клавиатурою на найдовшій стороні). В Італії були винайдені також і криловидні спінети того типу, який користувався особливою популярністю в Англії.

 

 

 

 

                                 Клавікорд

   

 

 

 

   Клавіко́рд (clavichord, від лат. clavis — «ключ» і грец. χορδη — «струна») — невеликий старовинний клавішний струнний ударно-зажимний музичний інструмент, один з попередників  фортепіано. Звук на клавікорді з’являється  за допомогою металічних штифтів з пласкою головкою  — тангенотів. Діапазон клавікорда змінювався з часом. Так, спочатку, він мав дві з половиною октави, з середини XVI століття — збільшився до чотирьох, а в подальшому рівнявся вже п’яти октавам.

   Клавікорд є одним з найстарійших клавішних інструментів і походить від давнього монохорда. Вперше назва «клавікорд» згадується в документах 1396 року, а найстаріший інструмент, що зберігся  був створений в 1543 році Доменіком Пізанським (Domenicus Pisaurensis) і знаходиться зараз в Лейпцігскому музеї музичних інструментів. Найбільшого розквіту клавікордна музика досягла в XVII—XVIII століттях., після чого, з приходом у світ фортепіано, поступово зійшла із світових сцен.

   Для клавікорда писали твори такі великі композитори, як Й. С. Бах, його син К. Ф. Е. Бах, В. А. Моцарт і навіть Л. ван Бетховен (хоча в часи останнього в моду дуже стрімко входило фортепіано, інструмент, який Бетховену дуже подолбався).

	Орган  -		старовинний        музичний інструмент
	Орган - один з найкрасивіших і найрізноманітніших за формою музичних інструментів.                                 Сель. Австрія.

Орган – найскладніший і найбільший з інструментів які існують і найдавніший з них.

 

Інсбург, Австрія 

Перші органи з’явились в третьому столітті до н.е..

             Віла десте. Рим.

   Водяний орган того часу був могутнім інструментом. Звук його був надзвичайно сильним і пронизливим. Необхідний тиск повітря,яке потрапляло в труби, підтримувалось стовпом води. Давні греки та римляни використовували водяной орган на іподромах, в цирках, для супроводу язичницьких містерій. В перші століття християнства водяний насос було заменено повітряними міхами. Це дозволило збільшити розміри труб та їх кількість в органі.

   Уже в середині п’ятого століття органи будувались в іспанських церквах, але, оскільки інструмент так само звучав дуже голосно, його використовували тільки у дні великих свят. До ХІ століття великі органи будувались скрізь в Європі. Поступово орган удосконалювався, діапазон інструмента ставав ширше, регістри – разноманітніші.

  Шефау. Австрія.

   Пік удосконалення орган досягоє в ХVІI-ХVІІІ століттях. Це було «золоте століття» органобудування і органного виконавства. Органи цього часу відрізнялись красою і різноманітністю звучання; виключна темброва ясність, прозорість робила їх неперевершеними інструментами для виконання поліфонічної музики. Майже всі видатні органні композитори писали для «барочного органа», який був набагато більше розповсюджений, ніж органи попередники та послідовники. Середи найвидатніших виконавців на органі був Бах.

 Куфштайн. Австрія.

   Органна музика осбливо звучить в барочних і готичних храмах з їх арочними склепіннями.

  Зальцбург. Австрія.

Орган -окраса будь-якого католицького і протестантського храму,справжній витвір мистецтва.

 Король музичних інструментів - саме так називав орган Моцарт.
 

Орган в кафедральному соборі в Толедо

УСТАТКУВАННЯ ОРГАНА
Уся велична споруда, яку називають органом, складається з трьох частин:

 1) труби різноманітної величини та форми, які згруповані визначеним чином;

 2) механізм керування (кафедра органа);

3) міхи, вентилятор і мотор, який нагнітає у віндлади повітря, яке знаходиться під постійнним тиском.

   Орга́н (лат.organum) — найбільший духовий клавішний музичний інструмент. Звук в органі народжується за допомогою труб (металічних, дерев’яних, інколи з інших матеріалів, без язичків і з язичками) різних тембрів, в які за допомогою міхів нагнітається повітря. Гра на органі відбувається за допомогою кількох клавиатур для рук (мануалів) і педальної клавіатури. За звуковою розмаїтістю та великою кількістю музикальних засобів орган займає перше місце серед усіх інструментів та іноді називається «королем інструментів». Внаслідок своєї виразності, він використовується під час богослужіння в церквах.

   Зародок органа можна бачити у флейті Пана, а також у волынці. Вважається, що орган (гидравлос; також hydraulikon, hydraulis — «водяний орган») винайшов грек Ктесібій, який жив в Олександрії Єгипетській у 296 - 228 рр. до н. е. Зображення схожого інструмента є на одній монеті або жетоні часів Нерона. Органи великих розмірів з’явились в IV столітті, більш або менш удосконалені органи— у VII і VIII століттях. Папа Віталіан 666 року) увів орган в католицьку церкву. У VIII столітті Візантія славилась своїми органами.

   Удосконалені органи досягли величезного числа труб и трубок; наприклад, орган в Парижі в церкві St. Sulpice має 7 тисяч труб і трубок. В органі бувають труби і трубки наступних величин: у 1фут ноти звучать на три октави вище ніж написані, у 2фута— ноти звучать двома октавами вище ніж написані, у 4фута— ноти звучать октавою вище ніж написані, у 8футів— ноти звучать  як пишуться, у 16футів— ноти звучать октавою нижче написаних, у 32фута— ноти звучать двома октавами нижче написаних. До того ж, є регістри з "дробовим" числом футів, які звучать на квінту або терцію вище(в залежності від довжини)і дають особливі призвуки, відтінки звука, наприклад Twelfth 2 2/3 і Quinte 1 1/3. Закриття труби зверху призводить до пониження  звуків які видаються на октаву. Не всі органи мають труби розмірів .

   Клавіатур у органі може бути від 1 до 7 (зазвичай 2—4); називаються вони мануалами. Хоч кожна клавіатура органа має об’єм у 4—5 октав, завдяки трубам, які звучать на дві октави нижче або на три октави вище написаних нот, обєм великого органа має 9,5 октав. Кожний набір труб однакового тембру утворює ніби окремий інструмент і називається регістром. Кожна з  кнопок, яка висувається або всувається або регістри (що знаходяться над клавіатурою або з боків інструмента) приводить в дію відповідний ряд трубок. Кожна кнопка або регістр має свою назву і відповідний підпис , з визначенням довжини найбільшої труби цього регистра. Назва регістра і величину труб композитор може зазгачити в нотах над тим місцем, де даний регістр потрібно примініти . (Вибір регістрів для виконаня музичного твору називається регістровкою.) Регістрів в органах буває від 2 до 300 (частіше всього зустрічається від 8 до 60).

   Клавиатури або мануали розміщені в органах терасою, один над другим. Крім них, існує ще педальна клавіатура (від 5 до 32 клавіш), переважно для низьких звуків. Партія для рук пишеться на двох нотоносцях— в ключах  як для фортепіано. Партію педалей пишуть частіше окремо на одному нотному стані. На клавіатурі педалей, яку називають просто «педаль», грають двома ногами, користуючись почергово каблуком і носком (до XIX століття — тільки носком). Орган без педалі або з підвісною (що не має власних  регістрів) педаллю називається позитив, маленький переносний орган— портатив.

   Мануали в органах мають назви, які залежать від розміщення труб в органі.Головний мануал (який має найгучніші регістри) — у німецькій традиції називається Hauptwerk (фр. Grand orgue, Grand clavier). Мануал, труби якого розміщені всередині своєрідного ящика, які мають у фронтальній  частині вертикальні створки жалюзі в немецкій традиції називають Schwellwerk (фр. Recit (expressif)..

   Облегшенням для виконавців і засобом для підсилення або послаблення звучності служать наступні устаткування:

• Копула — механізм, за допомогою якого звязуються дві клавіатури, причому видвинуті на них регістри діють одночасно. Копула дає можливість виконавцю на однім мануалі користуватися видвинутими регістрами другого.
• 4 підніжки над клавіатурою педалей (Реdale de combinaison, Tritte), з яких кожна діє на відому визначену комбінацію регістрів.
• Жалюзі — пристрій, який складається з дверецят, які зачиняють і відчиняють все приміщення з трубами різних регістрів, внаслідок чого відбувається підсилення або послаблення звучання. Дверцята приводяться в рух підножкою (швелером).

   Так як регістри в різних органах різних країн і епох неоднакові, то в органній партії вони зазвичай не вказуються точно: виписують над тим або іншим місцем органної партії тільки мануал, де позначені труби з язичками або без них і величину труб. Інші подробиці надаються виконавцю. У органа – найяскравіші й найбагатші тембри та величезний діапазон звучання – від тоненького свисту до глибоких басів. Йому підвладні всі відтінки динаміки від ледве чутного піано до  потужного форте. Звуки органа бувають і дуже короткими, й нескінченно довгими.

   Орган нерідко поєднується з оркестром і співом в ораторіях, кантатах, псалмах, а також в опері.

 

                    Ударні  музичні  інструменти

 

 

   Ударні музичні інструменти — група музичних інструментів, звук з яких з’являється завдяки удару або тряскою (похитуванням) [молоточків, колотушки, палочок та інших] по мембрані, металу, дереву та інше.). Найчисельніше сімейство серед усіх музичних інструментів.

 

 

 

 

 

   До найвідоміших ударних музичних інструментів належать такі інструменти, як: Бубен, Вібрафон, Гонг, Дарбука, Джембе, Колокол, Колокольчики, Конго, Ксилофон, Литаври, Марака, Маримба, Табла, Тамбурин, Ударна установка, Ханг. Ударні інструменти бувають шумові та мелодичні.Ударні інструменти звучання яких не має визначеної висоти, називаються шумовими. Музику для шумових ударних записують на одній лінії – нитці

   Ударні – найдавніші музичні інструменти. Барабан був винайдений іще первісною людиною. А тарілкам уже понад 4 тисячі років. Звучання ударних надає музиці барвистості та яскравості. Особливо цікаво звучать шумові музичні інструменти. Ось кілька прийомів гри на тарілках: можна вдарити одну об одну, а можна постукати по них пвличкою або металевою китицею. Щоразу звучання буде іншим. У сучасних музичних творах використовують бубонці й тріскачки, іспанські кастаньєти, бич-хлопавку, сирену,тповітряну машину, «дощ і грім» і навіть пташиний спів, записаний на спеціальну платівку. Електричний інструмент шумофон імітує шум прибою, брязкіт металу, звуки пострілів, гудіння вітру, машин.

                                  Литаври

             

   Лита́ври (іт. timpani, пол. kotły, нім. Pauke)- - ударний музичний інструмент з визначеною частотою звуку. Литаври - інструмент азійського походження, в Європі відомі з 15 століття. Литаври являють собою систему з двох або декількох мідних котлів, відкрита сторона яких затягнута шкірою. Змінюючи ступінь натягу шкіри можна змінювати висоту звуку інструментів. Розрізняють литаври гвинтові та педальні. На гвинтових литаврах шкіра натягується за допомогою гвинтів. В процесі виконання твору настроювати такі практично литаври неможливо. На педальні литаври, які останнім часом поступово витісняють гвинтові, настройка висоти звуку здійснюється за допомогою спеціального педального механізму. На таких інструментах можливий особливий музичний ефект - глісандо. В симфонічному оркестрі, як правило, використовуються інструменти трьох розмірів - велика (діапазон від E до c), дві середня (частіше дві середніх, діапазон від A до e) та мала (діапазон від B до g). Грають на литаврі двома паличками з м'якими голівками, особливий прийом гри на літаврах - тремоло (швидке чергування ударів обох паличок).В партитурі для симфонічного оркестру партія літавр пишеться нижче партій мідних духових та вище партій решти ударних інструментів.

   Трикутник (іт. triangolo)— ударний музичний інструмент у вигляді зігнутого трикутником стального пруту (діаметр 8-10 мм), який вільно підвішують та вдаряють по ньому металевою паличкою. Звук трикутника — невизначеної висоти, дзвінкий, блискучий і в той же час ніжний. Розрізняють малий (довжина основи — 150 мм), середній (200 мм) та великий (250 мм). На трикутнику можна виконувати як окремі ритмічні удари, так і тремоло (швидке чергування ударами паличкою по сторонах трикутника).     Походження трикутника достеменно невідомо, але зображення та описи музикознавців 16-17 ст. свідчать про те, що цей інструмент був відомий в Європі вже в ті часи. Початково трикутник пристосовувався переважно в воєнній музиці, пізніше (з кінця 19 ст.)— також і в симфонічній.

                                        Бубон

                   

   Бу́бон - дуже поширений ударний музичний інструмент з невизначеною висотою звуку у вигляді обруча, на який з одного боку натягнуто шкіру. У прорізах обруча встановлено малі металеві таріолчки - брязкальця. Відомий з давніх часів. Прийоми гри: удари долонею по обручу або шкірі, а також тремоло. Способи виконання тремоло: Швидкі навперемінні удари двох пальців по обідку (іт. com le dita) Трясіння всього інструмента (іт. scuotere, agitare) Проведення великим пальцем (зволоженим або натертим живицею, іт. sfregare con le pollice). Використовується в різних ансамблях і оркестрах і як окремий акомпонуючий інструмент. Записується на нитці нотними знаками відповідної тривалості: ударами по шкірі - штилями вниз, по обідку - вгору.Бубон був найпоширенішим ударним інструментом в українській народній музиці (інша назва - решітка). Легкий дерев'яний обідок, обтягнутий з одного боку шкірою, - це найпростіша конструкція бубна, що був відомий в Україні ще за часів Київської Русі. Бубон супроводжував танцювальну музику, входив до складу полкової музики війська Запорізького.

                                         Кастаньєти

                                  

                                    Традиційні іспанські кастаньєти

   Кастаньє́ти (ісп. castanetas від лат. castanea — каштан) — ударний музичний інструмент без визначеної висоти звуку. Інструмент являє собою дві вгнуті пластинки-ракушки, в верхніх частинах зв'язані між собою шнурком. Пластини традиційно виготовлялися з твердої деревини, хоча останнім часом для цього все частіше використовується склопластик. Кастаньєти найбільш поширені в Іспанії, на півдні Італії та Латинській Америці. Подібний до кастаньєт інструмент можна зустріти і серед українських народних інструментів. Схожі прості музичні інструменти, які можна використовувати для ритмічного супроводу танцю та співу, використовувались ще в Стародавньому Єгипті і Стародавній Греції. В світовій культурі кастаньєти найчастіше асоціюються з образом іспанської музики, особливо з музикою іспанських циган, стилем фламенко тощо Тому даний інструмент часто використовують і в класичній музиці для створення «іспанського колориту» (наприклад, в опері Ж. Бізе «Кармен»), В симфонічному оркестрі, для  зручності виконавців, частіше за все використовуються кастаньєти, закріплені на спеціальній підставці (т. зв. "кастаньєт-машина").

 

                             Барабан

                                

   Бараба́н (вірогідно, слово тюркського походження) — ударний музичний інструмент, мембранофон. Розповсюджений у більшості народів. Складається з полого циліндричного дерев’яного (або металічного) корпуса-резонатора або рами, на які з однієї або двох сторін натянуті кожані имембраны (зараз використовуються пластикові мембрани). Відносна висота звука може регулюватися натягуванням мембран. Звук видобувають ударом по мембрані дерев’яною колотушкою з м’яким наконечником, паличкою, руками, а інколи і тертям.

Відомо про існування барабанів в древньому іШумері близько 3000 років до н.е. Під час розкопок в Месопотамії були знайдені одни з найдревніших ударних інструментів, виготовлені у вигляді маленьких цилиндрів, походження яких датується третім тисячоліттям до нашої ери. З найдавніших часів барабан використовувався як сигнальний інструмент, а також для супроводу ритуальних танців, воєнної ходи, релігіозних обрядів. В сучасну Європу барабани потрапили з Ближнього Сходу. Прототип малого (воєнного) барабана було запозичено у арабів в Іспанії і Палестині. Про довгу історію развитку інструмента свідчить і велике розмаїття його видів в наші дні. Відомі  барабани різноманітних форм (навіть у формі пісчаного годинника— Bata) і розмірів (до 2 м в діаметрі). Існують бронзові, дерев’яні барабани (без мембран); так звані щільові барабани (відносяться до класу ідіофонів), наприклад, ацтекський тепонацтль.

Вперше про використання барабанів в армії згадується при осаді Казані 1552 року. Також в російській армії використовувались накри (бубни) — мідні котли, обтягнуті шкірою. Такі "бубни" мали при собі начальники малих загонів. Накри прив’язували перед вершником, біля сідла. Били в накри рукоядкою хлиста. За свідченнями іноземних письменників, в російскій армії були і великі "бубни" — їх перевозили чотири коня, а били в них восьмеро людей

 

Типи барабанів

   Великий бараба́н (турецький барабан) — двосторонній, рідше односторонній. На ньому грають масивною колотушкою з м’яким наконечником; звук його — сильний, глухий и низький. Крім колотушки інколи використовують палички, метілки та інше. Головне призначення великого барабана — одиночні удари (від pianissimo до подібного громовим розрядам fortissimo). Європейськими композиторами велкий барабан спочатку використотвувася у воєнному оркестрі; на початку XVIII століття — в оперному. Попередник великого — турецький барабан, використовувався в «яничарській музиці». Великий  барабан найчастіше використовується для її імитації.

Ма́лий бараба́н — з двома шкіряними мембранами, натягнутими на низький цилиндр. Впродовж нижньої мембрани натягнуті иструни (4-10 в концертнім і до 18 — в джазовому барабані), які надають звуку сухий розлогий, дрібізкуватий відтінок. При відключенні струн спеціальним ричагом це характерне тріщання зникає. Основний прийом гри — дріб, швидке тремоло. Грають на ньому двома дерев’яними паличками з утовщеними на кінцях. В джазі використовуються також удари по ободу, гра пальцями, долонями обох рук. Використовують набір малих барабанів різноманітних розмірів, при грі — ставлять на підставки (в духовому оркестрі (на марші) — носять на ремені на рівні пояса). В оперний і симфонічний оркестри малий барабан уведений в XIX столітті; часто використовується у воєнних сценах. Сьогодні — ведучий інструмент ритмичної групи джазу.

Бас-барабан, має розмір дещо меньший, ніж великий (концертний) барабан — 20-22"(50-56 см).

Там-там (гонг) - випуклий бронзовий диск. Не треба плутать з том-томом, циліндричним барабаном без струн.

                                    

                         

                          Тарілки

                            Тарілки

Тарілки — ударний музичний інструмент з невизначеною висотою звучання. Тарілки відомі з найдавніших часів, зустрічаючись в Китаї, Індії, пізніше в Греції і Турції. Це диск випуклої форми, виготовлений з особливих сплавів шляхом лиття і подальшої ковки. В центрі тарілки є отвір,який призначений для закріплення інструмента на специальній стійці або для прикріплення ременя.Серед основних прийомів гри: удари різноманітними  паличками і колотушками, удари тарілок одна об одну, гра смичком.

  Гонг — самозвучний ударний музичний інструмент симфонічного оркестру, який являє собою вільно підвішений на опорі вігнутий металічний диск досить великого розміру. Гра на гонгі відбувається завдяки(зазвичай) одного удару по ньому м’ягкою паличкою. В результаті довгого резонуючого звучання, гонг традиційно використовується в якості фінального акорда в деяких симфонічних творах.

 

Колокол

                                       

Устаткування типового колокола:

 1. хомут, 2. корона, 3. голова, 4. поясок, 5. талія, 6. звукове кільце, 7. губа, 8. устя, 9. язик, 10. заплечики

Ко́локол — металічний інструмент (кя правило, відлитий з так званої колокольної бронзи), джерело звука, має куполоподібну формуі, зазвичай, язик, який б’ється в середині об стінки. При цьому, в різних моделях, розгойдуватись может як купол колокола так і його язик. Відомі також колокола без язика, по яким б’ють молоточком або бруском зовні. Колокола використовуються в релігійних цілях (заклик віруючих на молитву, відтворення урочистих моментів Богослужіння) і в музиці. Відомо використання колокола в суспільно-політичних цілях (як набат, для зібрання на  (віче)).

   Дзвони – стародавні ударні музичні інструменти. Їх урочистий передзвін супроводжував святкові події. Великий дзвін-набат сповіщав людей про небезпеку, скликав військо. Дзвони виливали у спеціальних формах із бронзи, сталі або чавуну. Вперше дзвони у музичних творах використав французький композитор Л.Керубіні. Відтоді за лаштунками театрів почали розміщувати справжні церковні дзвони. А наприкінці ХІХ століття було винайдено оркестрові дзвони – набір металевих трубок, налаштованих на певні тони. Їх звучання схоже на голоси звичайних дзвонів.

 

Колокольчики 

 

 

    Колоко́льчики(італ. campanelli, фр. jeu de timbres, нім. Glockenspiel, інколи на німецьку манеру називаются глокеншпилями)— ударний музичний інструмент з визначеною висотою звучання. Інструмент володіє світлим, дзвінким тембром в піано, блискучим і яскравим— у форте. Колокольчики мають два різновиди: прості і клавішні.

Прості колокольчики - це  набір настроєних по хроматизму металічних пластинок,які розміщені в два ряди на дерев’яній рамі трапецієвидної форми. Розміщення пластинок на них аналогічно розміщенню білих і чорних клавіш фортепіано. Приблизний діапазон колокольчиків— від c³ до c⁵ (до третьої октави— до п’ятої октави), на деяких інструментах— ширше. Грають на звичайних колокольчиках двома маленькими металічними молоточками або дерев’янними паличками.

В клавішних колокольчиках пластинки вміщені в корпус як у маленького піаніно, де є нескладний механізм молоточків, який передає удари від клавіш по пластинкам (цей механізм схожий з механізмом челести). Клавішні колокольчики технічно рухливіші за прості, та звучать  в чістоті тембра.

З XIX століття колокольчики часто використоовуються в симфоничному оркестрі. Ноти для колокольчиків пишуться на дві октави нижче дійсного звучання, в партитурі їх партія пишеться під партиєю колоколів, над партиєю ксилофона.

 

Ксилофон

 

 

 

     Ксилофо́н (от греч. ξύλον — дерево + φωνή — звук) — ударний музичний інструмент з визначеною висотою звука. Складає  ряд дерев’яних брусків разної величини, настроєних на визначені ноты. По брускам ударяють паличками з кулеводібними наконечниками або спеціальними молоточками, які схожі на невеликі  ложки (на жаргоне музыкантів ці молоточки називають «козячими ніжками»).

Тембр ксилофона різкий, тріскучий в форте і мягкий, булькаючий в піано.