Перекази для 7 класу

7 КЛАС

Розповідні тексти художнього стилю з елементами опису зовнішності людини для докладного перекладу

МАТИ

               Ти стежив за матір’ю – як ступає по підлозі, як усміхається, як тримає вже посічену сивиною голову… Але найчастіше, мабуть, твій зір ловив її проворні руки, які ніколи не зоставалися в абсолютному спокої, вони легенько ворушились, як ворушаться під водою стебла водяних лілій від ледь чутної течії. То траплялось, вони двома птицями, що творили спільний політ, летіли поперед матері, наче валячи, закликаючи її до польоту!

          Жодної хвильки не відаючи відпочинку, материні руки знаходили роботу. Вони владарювали на припічку, на комині, на миснику… Так багато в житті переробивши, вони не зупинялись, не могли зупинитись, а постійно священнодіяли.

         Не було, либонь, такого, чого б вони не вміли! Вранці вмивали її смагляве обличчя, тягнули воду з криниці, несли відро до хати, ставили на лаві; брали дрівця та, розпалювали вогонь, чистили картоплю, сипали в горщик, заливали водою, солили, рогачем сунули в піч ближче до вогню; обіймали, голубили, пестили…

         Десь поїхавши, тримав у пам’яті образ матері. І образ її рук, яким судилась вічна, невсипуща робота. І згадувалися запахи, які, либонь, вони збирали так, як бджілка збирає по квітах найрізноманітніший мед.

         А ще її очі…У материнському погляді не було ні фальші, ні лукавості, ні хитрування. Очі її, постійно освітлені зсередини м’яким сяйвом, були наче видимим, предметним вираженням її душі. Це погляд самої щирості, самого добра. І навіть тоді, коли мати гнівалась чи просто боліло їй, - однаково ні щирість, ні доброта не пропадали остаточно з її погляду. Материнський погляд був начебто сповнений тим здоров’ям, яке передавалось тобі – і ти відчував як, дякуючи матері, дужчаєш, стаєш упевнений в собі. (За Є.Гуцало) 

Завдання

- До якого типу мовлення належить текст? До якого стилю?

 - Зачитайте з тексту мовні засоби, характерні для цього стилю.

- Визначте тему.

- На скільки мікротем можна поділити даний текст?

 - Назвіть найістотніші індивідуальні риси опису людини, яким автор приділяє увагу.

 - З яким почуттям говорить письменник про матір?

- Які художні засоби використав письменник для художнього опису зовнішності матері.

 Робота з тлумачним словником (учні відшукують тлумачення даного слова) Священнодіяти – 1.Здійснювати церковний обряд, відправляти службу.

2. Виконувати яку-небудь справу особливо урочисто й поважно, як обряд.

 - Яке значення цього слова ми використаємо для з’ясування у поданому тексті?

ІЗ ОСТАННІХ СИЛ

         Двері підземелля відчинилися, й Арсенові звеліли вийти. За довгий час, проведений у в’язниці, він став схожий на звіра. Довге патлате волосся сягало мало не до пояса. Брудне лахміття годі було назвати одягом. Блідий, змарнілий. Але погляд залишався пильним і швидко ловив усе нове. Молодість брала своє. Постава запорожця не втратила стрункості й гордовитості.

          Арсен здогадувався, що затівається якесь криваве видовище, і він у ньому мав бути головним героєм. Підступний турок Гамід не пробачить йому непокори і жадатиме його мук і смерті.

         Ліворуч клацнули дерев'яні дверцята. З клітки випустили в'юнкого плямистого хижака. То був барс, якого не годували кілька днів, готуючи до ловів на людину. По тілу козака пробіг холод. Он воно що! Нацькувати люту потвору на беззбройну, виснажену, закуту в кайдани жертву. Що робити? Видертися на дерево? Барс і там дістане. Тікати? Всі ворота на замках. Єдиноборство з барсом. Саме на це й розраховує Гамід.

         Барс ступив кілька кроків і зустрівся поглядом із напруженими сірими очима. Тоді облизався, прижмурився, щоб краще розрахувати стрибок. Людина - небезпечна істота, але звір вибору не має.

         В очах у турка зловтіха. Він уже смакує безвихідь і конання жертви.

         Тим часом із галереї будинку почувся тупіт і сміх. Доріжкою бігло двоє дівчаток у барвистих убраннях. Вони побачили барса і кинулися геть, але менша спіткнулася й упала... Тут же в повітря злетіло плямисто-жовте тіло хижака. почувся дикий крик турка. Якась внутрішня сила метнула Арсена вперед, коли звір був у повітрі. Барс від удару покотився по землі, та за мить кинувся на сміливця. Паща люто ошкірилася, блиснули гострі ікла. Арсен простягнув уперед сковані кайданами руки. Коли хижак кинувся на нього, він спритно обмотав залізом його шию. Тварина заборсалася, захрипіла, намагалася пазурами дістати противника. Але зашморг давив немилосердно. Людина теж боролася з останніх сил. Нарешті тіло барса обм'якло й упало на землю.

         До знесиленого Арсена наближалися дівчата із вдячними і заплаканими очима.

306 слів (За В. Маликом)

План

1. Невільник, що втратив людську подобу

2. Затівалося криваве видовище:

а) доведеться змагатися з барсом;

б) хижак готується до стрибка;

в) беззахисні дівчата;

г) Арсен приймає бій і перемагає.

3. Вдячні очі порятованих.

Розповідні тексти художнього стилю з елементами опису процесу праці для стислого переказу

КРАСА, ВИТЯТА З ПАПЕРУ

         У них тонке плетиво сонячного проміння, зоряного доторку, квіткового розмаю чи снігової заметілі. У них особливе бачення світу, бажання доповнити його красу, зосередити частину її в оселі, надати святковості у свята і в будні. Йдеться про українські витинанки. Нині вони побутують серед людей нечасто. Десь загубилося в минулому, скаже дехто, за вишиванням, керамікою чи писанкарством мистецтво витинання. Та це лиш на перший погляд. Покажіть того, хто б не знався на технології виготовленні паперового дива. Витинанка і сьогодні залишається передсвятковою радістю для всього народу.

          Як же ця радість народжується? Починають роботу з того, що складають папір учетверо або й більше. Потім витинають отвори так, щоб кожен із них доповнював загальний візерунок. І ось перед нами – незліченне їх розмаїття. Цей витвір подарує світові химерне квіткове сплетіння, а той чудернацькі знаки долі, а ось цей пару голубів серед калинового цвіту. Є тут і дерево чийогось роду, і гори шпилясті, і краплі роси чи сльози вдовині. Деякі з них оздоблять віконця, інші полиці для книг чи посуду, стіни оселі. І немає серед них творінь однакових, кожне – неповторність.

          Інструменти, що їх здавна використовували в художньому витинанні, нескладні: ножиці, ніж, штемпельки. Останні були чимось на зразок порожнистих металевих пробійників. З одного боку мали голівку. По ній били молотком, щоб відтиснути певну форму навіть у твердому матеріалі. З іншого боку – ріжучий край у вигляді кружалець, листочків, ромбів чи ще чогось цікавого.

         Найповажнішим візерунком, за словами старожилів, було родове дерево, що давало притулок пташкам чи поєднувалося з фігурками людей. Крона дерева могла бути трикутна, квадратна або прямокутно виражена. Така мистецька геометрія символізувала життєві обереги та родючість нив.

         А що вже казати про поширення пташиного світу на стінах осель. Півні і зозулі, голуби і ластівки, павичі й жар-птиці – всі вони на крильцях мали нести людині щастя в дім, а голосом втишувати тривоги, боронити злагоду.

         Як же легко витинанка могла злучити розрізнених, тих, кому так доречно було б взятися за руки. Розкрилля ножиць швиденько пускали у світ цілі «хороводи» хлопців і дівчат, що побралися за руки і стали нерозлучними. Дивишся й переконуєшся: мистецтво досконаліше за життя. Його закони для нас як ліки.

         Білитимуть стіни перед святами господарі та про паперові візерунки не забудуть, оздоблять ними житло. Весь рік ажурні прикраси потішатимуть зір присутніх. А далі їх місце займуть інші. Звичайне молоко прислужиться для того, щоб закріпити витинанку на обраному місці. При цьому їх легше зняти перед наступним оздобленням поверхонь.

         Може, і ви спробуєте подивитися на світ крізь вікна, яких торкнулося мистецтво витинала? Не полінуйтеся, створіть цю неповторність самі. Світ чекає і ваших маленьких паперових див.

419 слів

Із часопису

ВИПРОБУВАННЯ НА ВИТРИВАЛІСТЬ.

         Людей цієї рідкісної професії чи не найменше. Про них згадують чи не найрідше. Йдеться про тих, хто чи не щоденно прирікає себе на ризик у мить зіткнення з небезпекою бути враженим смертоносною отрутою. Та саме ця отрута і є метою їх нелегких щоденних зусиль, бо застосовується як надзвичайно рідкісні й дорого вартісні ліки, що рятують людей від надважких захворювань. Йдеться про змієловів.

         А це операційна. Тут беруть отруту у довгохвостих «пацієнток», а потім експедиційна група Ганни Іванівни Кравченко відпускає їх у природне середовище, щоб не гинули, як це буває часто у змієрозплідниках.

         Ящики з гадюками винесли на сонце, щоб ці холоднокровні, нагрівшись, збадьорились і легше віддавали отруту.

         - Між іншим, Оленько, королівські кобри найотрутніші в світі. Вони вражають свою здобич отрутою просто в очі на відстані двадцяти п’яти метрів, - розповідала науковий керівник молодій лаборантці. – Гляньте, який чарівний екземпляр! – вигукнула вона, вийнявши з ящика велику кільчасту змію, що обвилася навколо її руки. – У тераріумах вони швидко гинуть. Не люблю цих звіринців. Із них влаштовують люди справжні концтабори для своїх «молодших братів». Дратують тварин, щоб натовп роззяв витрішки продавав. Ох і дикуни ж ми ще! Не навчилися й досі ще по-справжньому любити й берегти все живе.

         Присутні одягли маски, шапочки й халати.

         - Як у лікарні, - дивувалась Оля.

         - Ми маємо справу з живими організмами, у яких такі ж чутливі органи, як і в нас. Їх теж уражають хвороби, як і людей. Взяти отруту – це виконати операцію, травмувати порожнину рота рептилії. Все має бути стерильним.

         Асистентка принесла чашку Петрі, звичайну скляну мисочку, прикріпила її до краю стола. Стало тихо. Степан, експедитор, підняв кришку ящика, спеціальним підтримувачем вийняв змію, поклав на стіл. Оля уважно спостерігала, як Галина Іванівна впевнено перехопила голову гадюки, з відкритої пащі якої стирчали два довгих зуби. Лівою рукою притискала хвіст. Зуби змії торкнулися краю чашки, і керівник скомандувала:

         - Струм!

         До рожевих ясен змії приклали тоненькі електроди, і на дно мисочки бризнули дві маленькі прозорі цівки.

         Чоло лаборантки, що вперше спостерігала за подібним, здавалося білішим за шапочку й пов’язку. По ньому пролягала блискуча стрічка поту.

         Пащу знешкодженої гадюки тим часом обробляли спеціальним дезінфікуючим розчином. А на столі своєї черги вже дожидала наступна. Після п’ятої процедури Олі дозволили відпочити.

         - Не хвилюйтесь, - мовив Степан. До нас якось завітав льотчик, міцний, витривалий. Хотів подивитися, як ми беремо отруту. Ви мене чуєте? І що ви думаєте? Через десять хвилин знепритомнів. Ну, відпочивайте. Не буду вам заважати.

За А. Безугловим

Тексти публіцистичного стилю для докладного переказу

КРИТИКУЮТЬ ДРУЗІ: КОРИСНО ЧИ ОБРАЗЛИВО?

         Люди, як правило, не полюбляють критики, якою об’єктивною вона б не була. Від близьких людей, зрозуміло, хочеться чути слова підтримки, захоплення. І все-таки кожному вкрай необхідно вміти відрізняти справедливу критику від хибної, серйозну від жартівливої, дружню від ворожої.

         Доволі об’єктивну критику ми можемо почути з уст друзів. Вочевидь, це люди чимось схожі на нас, адже обираємо ми їх самі. Але й друзям належить бути обережними. Дуже важливо правильно вибрати час для критичного слова. Це майже наука. Більшість із нас затулить вуха, якщо зауваження зроблене не вчасно, хоча воно слушне й корисне.

          Старшокласниця Оленка дуже засмутилася, коли її зрадив хлопець. Почуття дівчини були тривкими й серйозними. Такими вона вважала і його. Подруга заспокоювала її, вказуючи закоханій на її згубну схильність захоплюватися легковажними вродливими юнаками, з якими завжди повно клопоту. «Вона мала рацію, - казала згодом Олена, але я гнівалася на неї спочатку. У день, коли серце було розбите, мені потрібна була підтримка, співчуття, а не критичні зауваження».

         А ось приклад своєчасної критики. Одна пані мала звичку затримувати виплату боргів. Це завдавало чимало клопоту, доводило до стресів. Сестра звернула її увагу на безконтрольні витрати у час різдвяної прогулянки, коли та без міри купувала одяг і подарунки. «Розраховуй можливості свого гаманця», - вказала їй родичка і цим, звичайно, попсувала настрій марнотратниці. Але та зважила на підказку. Згодом, коли посипалися рахунки, вона відчула вдячність за своєчасну турботу близької людини.

          Отож, якщо наші друзі певні, прислухаймося до їхніх порад навіть тоді, коли нам «не до них». Зробімо приємність друзям – і не постраждаємо самі.

За С. Якобі.

ТАЄМНИЦЯ НАЙБІЛЬШОЇ КНИГОЗБІРНІ

         Кожна цивілізована держава постійно дбала про освіту свого народу. Тому створювала бібліотеки. Їх ще називали книгозбірнями. Не була винятком і наша прадавня вітчизна Київська Русь. Вже тоді люди називали книги духовними ліками. Мали свої бібліотеки не тільки князі, купці і воєводи. Були книгозбірні при монастирях і школах. Тут навчалися грамоти і бідні люди.

          Справа освіти особливо розквітла у часи князювання Ярослава Мудрого. Недарма так влучно назвав його народ. За велінням князя відкривалися школи, бібліотеки, будувалися храми, серед них і Софія Київська. У ній зберігалося найбільше книг.

          Минали роки. Війни, пожежі, людська обмеженість накладали свій сумний відбиток на нашу древню культуру. Її скарби зникали на варварських попелищах історії.

         Князь Ярослав дорожив книгою понад усе. Читав і вдень, і вночі невтомно. Книжну мудрість вважав найціннішим скарбом, а книгу - найкращим подарунком. У ній бачив велику користь для всього народу. Тому й заснував чималу бібліотеку в Софіївському соборі.

          Кожна з книжок коштувала дуже дорого. За одну можна було купити ціле село з людьми, землею і майном. Серед книг переважали літописи, церковні історії, переклади іноземних авторів. А що вже казати про оздобу! Шкіряні обкладинки прикрашали коштовностями, сторінки - чудовими візерунками. Таке диво творили місяцями.

         Але трапилося непередбачене. Свята споруда збереглася, а сліди книгозбірні загубилися. Довго велися пошуки. Дослідники й сьогодні не полишають надії знайти безцінний скарб духовності. Але все марно. Чи знайдеться духовний спадок пращурів? Будемо сподіватися.

Із часопису