Персоналії історія України 9 клас

Підготувала Світлана Шелег, вчителька історії спеціалізованої школи № 202 з поглибленим вивченням природничо-математичних наук Деснянського району міста Києва

Історія України : підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів

/ В. С. Власов. – Київ : Літера ЛТД, 2017. – 304 с

´  Року 1816 в Петербурзі виникла перша декабристська організація – Союз порятунку. Вона існувала недовго: вже 1818 р. в Москві замість неї постав Союз благоденства. Тоді ж на території України створено Тульчинську управу Союзу на чолі з Павлом Пестелем. 1821 р.

декабристи реорганізували свої об’єднання і створили дві організації – Північне товариство з центром у Петербурзі й Південне – з осередком у

Тульчині на Поділлі. Південне товариство очолили Павло Пестель та Олександр Юшневський.

´  Сергій Муравйов-Апостол (1796–1826) Керівник Васильківської управи, організатор повстання Чернігівського полку. Страчений у липні 1826 р. разом із чотирма іншими керівниками повстання. «Був він другом людства, який для загального блага не щадив... навіть життя», – зазначав член Товариства об’єднаних слов’ян Я. Андрієвич.

´  Іван Котляревський (1769–1838) Від І. Котляревського українська література «приймає характер новочасної… стає чим раз ближче реального життя…» (І. Франко).

´  Георгій Нарбут. Еней та його військо. 1919. Ілюстрація до «Енеїди» І. Котляревського

´  Становлення наукової фольклористики пов’язують з ім’ям ученогоенциклопедиста, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича. Він був укладачем трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). Першу збірку видано в Москві. У ній опубліковано 127 пісень історичного, побутового та обрядового характеру з коментарями упорядника. Про враження, яке справляла збірка М. Максимовича на українську молодь, свідчить такий факт: Яків Головацький, якому пощастило знайти рідкісну в підавстрійській Україні книжку, власноруч переписав її від першої до останньої сторінки.

´  У квітні 1791 р. Новгород-Сіверський гурток організував секретну подорож Василя Капніста до Берліна. Представника українського дворянства таємно прийняв міністр закордонних справ (канцлер) Пруссії Е.-Ф. Герцберг. В. Капніст змалював невтішне становище своїх земляків і від імені останніх просив поклопотатися, щоб Україна на випадок війни між Пруссією та Росією отримала «протекцію короля», який допоміг би українцям визволитися від московської влади...

´  Засновником і душею гуртка харківських романтиків був вихованець, а потім професор університету, філолог-славіст, етнограф Ізмаїл Срезневський. Він, зокрема, підготував 6 випусків фольклорних та історико-літературних збірників «Запорозька старина», що виходили друком упродовж 1833–1838 рр. у Харкові. Най вагомішими є перші два випуски, де вміщено думи й пісні про Національно-визвольну війну 17 ст., уривки з козацьких літописів, перекази, уривки з «Історії русів».

´  Микола Костомаров (1817–1885) Непроминальну роль у діяльності Кирило-Мефодіївського братства відігравав Микола Костомаров. Він був не лише авто ром програмових документів товариства, а й одним з ініціаторів його заснування та неформальним лідером братчиків. Випускник історико-філологічного факультету Харківського університету, активний учасник харківського гуртка романтиків, згодом професор Київського університету, визначний історик, автор ґрунтовних досліджень з історії України, Росії та Східної Європи, письменникромантик.

´  Йосиф ІІ, Імператор «Священної Римської імперії германської нації» (1765–1790); до 1780 р. правив разом зі своєю матір’ю МарієюТерезією.

´  У Карпатах у першій чверті 19 ст. спалахнув з новою силою традиційний опришківський рух, який, щоправда, було придушено. У 40-х рр. 19 ст. селянські повстання стали масовішими й організованішими, про що свідчить повстання 1843–1844 рр. у Північній Буковині на чолі з Лук’яном Кобилицею. Об’єднані повстанням селяни 22 громад відмовлялися відробляти панщину й переобрали сільську старшину, висунули вимоги

відкриття українських шкіл, вільного користування лісами і пасовиськами. Урядові війська придушили повстання, а самого Кобилицю було ув’язнено

´  Маркіян Шашкевич (1811–1843) Особливе місце в національнокультурному відродженні західноукраїнських земель посідає Маркіян Шашкевич. Про нього Іван Франко писав: «Людина наскрізь симпатична, щира, проста, огріта неложною любов’ю до рідного народу і непохитно певна своєї дороги». М. Шашкевича вшановують як видатного українського письменника та громадсько-культурного діяча, духовного лідера «Руської трійці». М. Шашкевич підготував перший у західноукраїнських землях шкільний підручник народною мовою – «Читанку для малих дітей» (1836 р., видана 1850 р.). Висміюючи тих, хто називав рідну мову хлопською, М. Шашкевич у вірші «Рідна мова» писав: «Руська мати нас родила, / Руська мати нас повила, / Руська мати нас любила; / Чому ж мова її немила?»

´  Михайло Вербицький (1815–1870), автор музики Державного гімну «Ще не вмерла України...»

´  Микола Гоголь (1809–1852) «Гоголь не перестає бути українцем не тільки в “Вечорах” і “Миргороді”, але й у “Мертвих душах”» (М. Драгоманов).

´  Пантелеймон Куліш (1819–1897) «…Перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків і літератур європейських» (І. Франко).

´  Тарас Шевченко (1814–1861) Виняткова роль Тараса Шевченка як поета. Його поетична спадщина стала цілою добою в історії української літератури. З ім’ям Шевченка пов’язане утвердження української літературної мови. Проте значення його віршів – не тільки в їхній мовній чи літературній майстерності. Адже Т. Шевченко був першим, хто сформулював українську національну ідею і через свої поетичні твори зробив її надбанням усього українського загалу, чим сприяв згуртуванню українців у боротьбі за своє національне визволення. Ніколи раніше українські інтелектуали не виступали так відверто проти російської колоніальної політики. Заслугою Т. Шевченка було те, що його творчість сприяла згуртуванню українського народу в боротьбі за своє національне визволення.

´  Юзівка. Кінець 19 – початок 20 ст. На задньому плані – завод

´  Джон Юз (1814–1889)

´  Володимир Антонович (1834–1908) В. Антонович майже півстоліття очолював український суспільно-політичний рух. Саме він був ініціатором створення, лідером та ідейним натхненником Київської громади. Перебував на службі в Київській археографічній комісії, незабаром став головним редактором її видань, підготувавши на цій посаді 15 томів «Архіву Південно-Західної Росії», з яких 9 томів складалися з документів, зібраних та опрацьованих ним особисто. Від 1878 р. працював на кафедрі російської історії Київського університету. Цій діяльності він присвятив понад 35 років, виплекавши «київську школу» українських істориків. Її представники – учні Антоновича – Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Орест Левицький, Іван Каманін. В. Антонович започаткував також систематичні археологічні дослідження на території України, ставши родоначальником вітчизняної наукової археології.

´  Павло Чубинський (1839–1884) Пісня «Ще не вмерла України…» на музику М. Вербицького зі словами з вірша П. Чубинського (перший куплет і приспів) стала основою Державного гімну України. Праця цього видатного громадського діяча і етнографа дала змогу встановити етнографічні кордони майбутньої української держави.

´  Борис Грінченко (1863–1910) Активний член «Братства тарасівців». Письменник і педагог. Укладач букваря «Українська граматика до науки читання й писання» (1888 р., надруковано 1907 р.), першої української читанки «Рідне слово» (1889 р., надруковано 1912 р. у співавторстві з М. Грінченко), чотиритомного тлумачного «Словника української мови» (виданий у 1907–1909 рр. у Києві).

´  Ісмаїл-бей Гаспрали (1851–1914) «...Такі передові освічені патріоти, як Гаспринський, не сидять та й не ждуть, аж доки їм російська адміністрація облаштує добрі світські школи, а самотужки силуються пропагувати реформу в тих духовних мектебе та медресе» (А.

Кримський).

´  Український кобзар Остап Вересай (1803–1890) «…Коли Остап виконує одну зі своїх жартівливих пісень, варто подивитися в цей час, як він притупує і рухами тулуба супроводить музику, беручи сам і на своїй кобзі найхимерніші ноти… Якщо йдеться про мотив танцювальний, він підводиться і відбиває такт ногою; у цей момент його можна було прийняти за молодого козака» (Французький історик Альфред Рамбо)

´  У 1883 p. Василь Нагірний створив у Львові кооперативне торговельне підприємство «Народна торгівля», яке стало першим споживчим кооперативом у західноукраїнських землях.

´  На Закарпатті активними прихильниками москвофільства були «будителі» Олександр Духнович та Адольф Добрянський. Вони виступали з антиугорських позицій, обстоювали ідею зв’язку земель, заселених закарпатськими русинами, із загальноруським простором, який ототожнювали з Росією.

´  Юліан Романчук (1842–1932) Член-засновник «Просвіти», голова «Народної ради», депутат Галицького сейму (1883–1895) та австрійського парламенту (1891–1897, 1901–1918). Із 1910 р. – його віцепрезидент.

´  Олександр Барвінський (1847–1926) Один з лідерів народовського руху. У 1886 р. започаткував «Руську історичну бібліотеку» – перше серійне видання фахової історичної літератури українською мовою. Саме О. Барвінський розпочав пропагувати термін «Русь-Україна» в історичній літературі. Депутат галицького сейму й австрійського парламенту

´  Володимир Барвінський (1850–1883) Один з організаторів й ідеологів народовського руху, найвизначнішою справою життя якого було заснування та видання най авторитетнішої галицько-української газети

«Діло»; рідний брат Олександра Барвінського

´  Юрій Федькович (1834–1888) Сучасники були переконані, що для утвердження української самосвідомості на Буковині Ю. Федькович відіграв не меншу роль, ніж Т. Шевченко для всієї України.

´ Михайло Павлик (1853–1915)

´ У жовтні 1890 р. радикали створили першу в Україні політичну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Її засновниками й лідерами були Іван Франко, Михайло Павлик, В’ячеслав Будзиновський, Северин Данилович, Євген Левицький, Роман Яросевич. У своїй діяльності РУРП прагнула обстоювати соціальні інтереси українських селян Галичини й водночас захищати національні права українського народу.

´ Юліан Бачинський (1870–1940)

´  РУРП належала першість в аргументації вимоги політичної самостійності України. У 1895 р. вийшов друком публіцистичний твір одного із молодих членів радикальної партії Юліана Бачинського під назвою «Україна ірредента» («Україна уярмлена»), у якому він з позиції соціалістичних ідей обґрунтовував історичну правомірність боротьби українців за окрему самостійну державу.

´  Іван Франко (1856–1916) Великий Каменяр, титан праці, велет духу – так називаємо Івана Франка, віддаючи належне його самовідданій праці задля поступу рідного народу. Вражає творчий доробок митцямислителя: близько 6000 літературних, наукових і публіцистичних праць. Один з ідейних лідерів українського національного руху, був першим головою РУРП та одним з її головних ідеологів. У 1899 р. він вийшов з її складу, мотивуючи своє рішення тим, що почувається «насамперед русином, а потім радикалом». Уболіваючи за долю рідного народу, І. Франко саме йому присвятив свій найвизначніший твір – своєрідний підсумок багатолітніх духовних шукань – поему «Мойсей».

´  Микола Терещенко (1819—1903)

´  Особливо масштабною була діяльність сім’ї Терещенків. Брати Терещенки походили з козацького роду з м. Глухова (нині Сумської обл.). Наприкінці 19 ст. Терещенки володіли понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). У 1870 р. Микола Терещенко разом із братом Федором заснував «Товариство цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків», яке на той час було найбільшим об’єднанням у цукровій галузі країни. Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більше ніж на 21 млн рублів. У 1911 р. їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн рублів.

´  Василь Симиренко (1831—1915) Симиренко був щедрим натхненником багатьох культурних проектів. У 1873 р. він став фундатором Літературного товариства ім. Т. Шевченка у Львові (разом з Єлизаветою Милорадович), пізніше пожертвував 100 тисяч карбованців золотом на придбання будинку НТШ у Львові. Упродовж сорока років Василь Федорович регулярно виділяв Київській громаді десяту частину своїх прибутків. Надавав фінансову підтримку українським ученим і письменникам, громадським діячам (М. Коцюбинському, М. Лисенку, О. Кістяківському тощо). Фінансував діяльність

М. Драгоманова та його видання у Женеві. Протягом багатьох років його коштом видавалася газета «Громадська думка» (згодом «Рада»). Фінансова допомога В. Симиренка дала змогу виходити журналу «Київська старина» як передплатному періодичному виданню. Усі статки (10 млн руб.) Василь Симиренко заповів Товариству підтримки української творчої інтелігенції.

´  Євген Чикаленко (1861—1929) не тільки давав кошти на національно-культурне відродження, а й був активним учасником українського національного руху. Він мав безпосередній стосунок до заснування на початку 20 ст. кількох партій підросійської України, причому не лише надавав їм фінансову підтримку, а й був власне ідеологом цих політичних організацій. Справою всього життя Є. Чикаленка стало видання від 1906-го до 1914 р. щоденної українськомовної газети «Громадська думка»

´  Микола Левитський (1859–1936) Яскравою сторінкою кооперативного руху є діяльність Ми коли Левитського – активного поширювача ідей колективного господарювання, утіленого в хліборобських артілях – добровільних об’єднаннях селянських господарств для спільного обробітку землі.

´  Микола Міхновський (1873–1924) Навчався на юридичному факультеті університету Cв. Володимира в Києві. Здобувши освіту, працював адвокатом у Києві та Харкові, виступав на політичних процесах в обороні підсудних, брав активну участь в українському національному русі. Ініціатор створення Української народної партії, її лідер. Обстоював вимогу досягнення державної самостійності України. Саме від нього бере початок український самостійницький рух на Наддніпрянщині

´  Ілля Шраг (1847–1919) «Маючи всі зовнішні дані для публічних виступів – талант промовця, чарівний баритон, імпозантну постать, він з великим успіхом виступає на захист різних українських справ, переважно в земстві, в міській Думі, на різних з’їздах... Обраний у 1-шу Державну думу од Чернігівщини, І. Шраг бере найактивнішу участь в організації тут українських елементів і стає на чолі української фракції в Думі як голова фракції...» (О. Лотоцький)

´  Михайло Грушевський (1866–1934) Український історик, організатор української науки, громадсько-політичний діяч. Активна діяльність у Київській громаді не перешкодила йому навчатися в університеті й одночасно провадити наукову роботу на кафедрі професора В.

Антоновича. У 28-річному віці він очолив кафедру історії у Львівському університеті (1894–1914). Перебуваючи в Австро-Угорщині, Грушевський продовжував громадсько-політичну діяльність і плідно працював над багатотомною «Історією України-Руси». Голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1897–1913). Редактор «Записок НТШ» і «Літературнонаукового вісника», засновник і голова Українського наукового товариства у Києві (з 1908 р.).

´  Петро Столипін (1862–1911) Головним провідником імперської реакційної політики від 1906 р. був голова Ради міністрів Петро Столипін, який у своїй діяльності спирався на ідеологію російського шовінізму. Політичні переконання Столипіна безпосередньо стосувалися України. У 1908 р. в Києві було створено «Клуб російських націоналістів міста Києва».

´  Дмитро Донцов (1883–1973) Резонансною подією, яка стала навіть предметом обговорення в Державній думі, було виголошення доповіді Дмитром Донцовим «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» на II Всеукраїнському студентському з’їзді в 1913 р. у Львові. У ній Д. Донцов обґрунтував ідею сепаратизму як протиставлення ідеї самостійництва: «Актуальним є не гасло самостійності – мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією, актуальним, більш реальним, більш конкретним і скорше здійсненним є гасло відірвання від Росії, – політичний сепаратизм».

´  Кость Левицький (1859–1941) Один із засновників та лідерів УНДП, згодом голова партії. У 1907–1918 рр. посол (депутат) Державної ради АвстроУгорської імперії, 1908–1914 рр. – депутат Галицького крайового сейму. Від 1910 р. голова українського парламентського клубу (фракції) цих інституцій.

´  «Творити для себе економічні установи може тільки народ самосвідомий, а дійти до свободи національної – може тільки народ економічно незалежний, значить заможний» (Кость Левицький).

´  Августин Волошин (1874–1945) Греко-католицький священик, педагог, «батько» українського відродження в Закарпатті. «Найбільшою заслугою о. Волошина є те, що в ті часи най більшої мадяризації пише і видає книги, шкільні підручники і редагує майже єдину на той час газету “Наука”... Працює в товаристві ім. Святого Василія Великого, а коли мадярська влада закрила це товариство, організує разом з іншими друкарню і книгарню “Уніо”» (В. Гренджа Донський).

´  Іван Боберський (1873–1947) – педагог, перший популяризатор української фізичної культури як засобу пробудження національної свідомості. Від 1901 р. член українського спортивного товариства «Сокіл» (з 1909 р. – «Сокіл-Батько») у Львові. У 1908–1914 рр. його голова. «Руханка не є сама для себе ціллю. Руханка є лише засобом для виховання якнайліпших громадян, що в праці і забаві, в час миру й на війні завше можуть гідно боронити свій народ» (І. Боберський).

´  Кирило Трильовський (1864–1940) Один з лідерів РУРП. Засновник першого гімнастично-пожежного товариства «Січ», у 1907–1911 рр. посол (депутат) Державної ради, з 1913 р. депутат Галицького крайового сейму.

´  Андрей Шептицький (1865–1944) Ви вже знаєте про особливу роль, яку відігравала греко-католицька церква в розгортанні національного руху в західноукраїнських землях. Високому авторитетові церкви в житті українців сприяли як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. До об’єктивних варто віднести кращі умови життя в імперії Габсбургів, прихильність уряду, можливість представників духівництва здобувати гарну освіту. Що ж до суб’єктивних чинників, то передусім ідеться про особисту опіку представників духівництва справами громадського життя: священики сприяли поширенню освіти в народі, активно обстоювали ідею вживання української мови, ініціювали й підтримували культурницькі заходи, дбали про викорінення соціальних вад. Усе це зумовило перетворення грекокатолицької церкви на силу, що гуртувала українців й істотно вплинула на формування в них національної свідомості. На межі століть церкву очолив найвидатніший за всю її історію митрополит Андрей (Шептицький).

´  Ілля Мечников (1845–1916) 28 років (з 1887 р.) пропрацював в Інституті Луї Пастера в Парижі уродженець Харківщини Ілля Мечников, який перед тим очолював кафедру зоології та порівняльної анатомії в

Новоросійському університеті та завідував організованою ним 1886 р. (разом з М. Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією.

´  Агатангел Кримський (1871–1942) Велике значення і для науки, і для піднесення національної свідомості мав вихід у світ у 1907–1909 рр.

двотомної «Української граматики» за редакцією Агатангела Кримського.

´  Марія Заньковецька (1854–1934) з 1907 р. український професійний театр дістав своє перше постійне приміщення – у Києві, у Троїцькому народному домі (нині Театр оперети), і тут успішно працювала трупа Миколи Садовського. У 1908 р. було урочисто відзначено 25-річчя сценічної діяльності Марії Заньковецької.

´  Марко Кропивницький (1840–1910) Емський указ 1876 р. призупинив розвиток українського театру, але в 1882 р. єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу. Її організаторами була група драматургів та акторів, яких називають корифеї українського театру. Це – Марко Кропивницький і брати та сестра Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Марія Садовська-Барілотті).

´  Соломія Крушельницька (1872–1952) Маючи виняткові природні вокальні й сценічні здібності, виступала на сценах провідних театрів світу, виконуючи партії з 60 опер.

´  Микола Лисенко (1842–1912) Здобувши технічну освіту в Київському університеті, змінив свій життєвий шлях і вирішив стати композитором. Закінчив Лейпцизьку та Петербурзьку консерваторії. Повернувшись до Києва, розгорнув активну мистецьку, педагогічну, виконавську та громадську діяльність. У 1904 р. створив першу в Україні Музичнодраматичну школу. М. Лисенко працював майже в усіх музичних жанрах, заклав підвалини вищої спеціальної музичної освіти в Україні, теоретичними працями істотно розвинув вітчизняну науку про народну музично-пісенну творчість.

´  Леся Українка (1871–1913) Важливою рисою літературного модерну в Україні було створення жіночої мистецької традиції. Наприкінці 19 ст. у царині літератури працювала плеяда українських авторок, найяскравішими з-поміж яких були Леся Українка та Ольга Кобилянська.

´ Ольга Кобилянська (1863–1942)

´  Володимир Винниченко (1880–1951) Риси неореалізму властиві, зокрема, творчості Володимира Винниченка. У творах «Краса і сила», «Голота», «Талісман», написаних напередодні та під час революції 1905–1907 рр., яскраво й психологічно точно змальовано мешканців провінційних містечок, сільськогосподарських робітників, підприємців, жахи солдатчини і царських в’язниць.

´  Василь Стефаник (1871–1936) Слави неперевершеного майстра соціальнопсихологічної новели зажив західноукраїнський письменник В. Стефаник. Для його новел характерні неповторність стилю, своєрідність оповідної манери. Автор начебто жодним словом не виявляє свого ставлення до зображуваних ним подій, але розповідає про речі, що не можуть лишати байдужими. У новелах «Новина», «Виводили з села», «Синя книжечка», «У корчмі», «Катруся», «Кленове листя», «Стратився», «Бесараби» він змальовує злиденне життя простих селян – страшне через безвихідь. Однією з тем творчості В. Стефаника була вимушена еміграція галицьких українців до Канади і США.

´Дякую за увагу!!!